Анотація 2.0:
— Тобі потрібно вибиратися звідси, Мін. Чим довше ти будеш з ним, тим більше буде боліти, коли хтось із вас піде далі.
Мінхо бачив, розумів. Хьонджин мав рацію, але в той же час Мінхо не міг перестати уявляти, як Джисон одного разу вривається до його кімнати, кажучи, що він більше не лицар, а просто радник або бібліотекар, що він, чорт забирай, навіть кухар. Будь-що, але не лицар.
— Я знаю. Але він – чоловік моєї мрії, Джинні. Я ненавиджу, що він є, але я нічого не можу з цим вдіяти.
Я не є автором цього твору. Тому тут я залишу посилання на оригінал https://archiveofourown.org/works/31419356/chapters/77706479. Також, маю запевнити, що у мене є дозвіл на переклад цієї роботи від автора. Цей переклад виконано лише в розважальних цілях.
Додатково від автора: Мені було в радість працювати над цією роботою. Дякую за те, що читаєте ❤️
ГЛАВА ІІ
Виявилося, що забути лицаря для Мінхо буде набагато складніше, ніж він спочатку думав, оскільки Джисон став наближеним до короля лицарем і Мінхо також почав проводити багато часу поруч із королем, тому вони бачилися майже щодня. Коли вони не були поруч із королем, Джисон йшов до бібліотеки, щоб поговорити з Мінхо та попроситись супроводжувати його на прогулянці в саду. І чомусь… Мінхо завжди погоджувався. Іншим разом саме Мінхо просив Джисона скласти йому компанію, коли навантаження в бібліотеці було надто великим. І… Джисон теж завжди погоджувався.
Джисон справді був таким, яким його описував Хьонджин: добрий, люблячий, смішний, милий, він завжди піклувався про інших, незалежно від того, знав їх чи був незнайомцем, він був сміливим і відданим. Він був ідеальним. Проте… він все ще був лицарем. І Мінхо ненавидів, що з кожним днем все сильніше закохується в хлопчика і нічого не може з цим вдіяти. Крім того, Джисон був дуже уважним, тому ще ні разу не натякав про залицяння до Мінхо. Після того, як Мінхо сказав йому, що не хоче з ним зустрічатися, Джисон закрив цю тему.
У нього було так багато прекрасних спогадів про хлопця. Був один раз, коли Мінхо був настільки зосереджений на розрахунках і малюванні астрологічних дощок, що не виходив з астрономічної вежі цілими днями. На третій день його перебування там, коли вже була темна ніч, хтось тихо увійшов у вежу. Він не зрозумів, що з ним хтось, доки Джисон легенько не поплескав його по плечах. Тоді Мінхо підстрибнув і закричав, наляканий раптовою появою молодшого, який через те також виглядав наляканим, як і Мінхо.
— Джисон, дідько, ти мене налякав, дивак!
Джисон захихотів і сів на диван, який був завалений паперами, повними малюнків та цифр. Мінхо був блідий, з великими темними колами під очима, Джисон це помітив. Виглядало так, ніби він давно не мився, навіть попри те, що минуло лише три дні, молодий бібліотекар сильно схуд.
— Ти схуд.
Мінхо подивився на Джисона, потім на себе й лише знизав плечима. Він знову взяв перо і почав писати. Джисон підвівся з дивана й забрав перо з його руки. Мінхо подивився на нього й насупився, але Джисон не піддався.
— Ні. Я прийшов сюди з гарячим обідом і чаєм, тому ви, сер, будете їсти. І поговори зі мною, будь ласка, не про цифри чи книги, зрозуміло?
Мінхо лише кивнув і вказав на килим біля каміна, запрошуючи сісти.
Джисон сів поруч із Мінхо й передав йому посуд, який він потайки виніс із кухні.
— Ми сумуємо за тобою там. Хьонджин – це чортовий геморой.
Мінхо засміявся, а потім з’їв трохи супу. Господи, це було смачно.
— У нього є наречений. Думаю, він проживе без мене ще тиждень. Джисон відірвався від поїдання найкращого супу в його житті і глянув схвильовано на Мінхо.
— Ще тиждень? Ти не можеш бути тут іще один тиждень, ти ж помреш.
Мінхо знову знизав плечима. Це його обов’язки. Він має закінчити розбиратися з цими паперами до наступного повного місяця.
— Мінхо, будь ласка, глянь на мене.
Бібліотекар глянув на свого друга і побачив стривоженість, що охопила його лице.
— Ти маєш дбати про себе. І я зараз говорю не про їжу чи банальну особисту гігієну.
Мінхо понюхав свій одяг. Так. Йому справді не завадив би душ.
— Тут нагорі дуже самотньо. Я впевнений, що я перший, хто вирішив перевірити чи ти ще живий.
Мінхо продовжив їсти суп, розмірковуючи над тим, що щойно сказав його друг. Він правий. Це не могло так продовжуватись, бо в кращому випадку він збожеволіє.
— Тоді залишся.
Мінхо здивувався, що ці слова злетіли з його вуст. Втрата можливості нормально спати змушує вас говорити дурні речі, чи не так?
— Так. Я саме так і зроблю.
Закінчивши вечеряти, вони вийшли на балкон, щоб зробити маленьку розминку. Небо було чисте і зорі світили ясно. Весняний вітер доносив приємний запах розквітлих квітів.
— Небо прекрасне. Я ніколи не помічав, що там так багато зірок.
Мінхо засміявся від раптового зізнання свого друга. Коли він глянув на Джисона, то помітив, як сяяли його очі від цього зарева. Мінхо відчув, як знову закохався в Джисона, але на цей раз він не замислювався над цим і просто насолоджувався теплом у грудях. Можливо, в іншому всесвіті…
Вони повернулися до кімнати, тому що Мінхо потрібно було продовжувати працювати над своїм обчисленням, і Джисон вирішив залишитися на ще трохи, щоб скласти йому компанію. Він переглядав полиці, шукаючи книгу, яка привернула його увагу, щоб відволіктися, поки старший працює. Книги він не знайшов, але щось привернуло його увагу: маленька пляшечка з яскраво-фіолетовим пилом всередині.
— Мінхо, що це?
Мінхо відірвав погляд від своїх паперів і подивився на пляшку в руці молодшого.
— О, ніхто не знає. Він був тут ще до побудови замку. У казці розповідається, що перша королева з дому Бенг привезла його з далекого краю. Дехто говорить, що це із зачарованого лісу, але всі записи, які я знайшов про це, написані мудрецями та жінками, які працювали на палац, кажуть, що це зоряний пил.
Джисон знову подивився на фіолетовий пил, майже загіпнотизований ним.
— Це прекрасно…
Мінхо лише кивнув і продовжив свою роботу.
Протягом наступного тижня Джисон приходив щодня двічі на день, щоб принести бібліотекарю теплої їжі та трохи компанії. Мінхо любив його і ненавидів однаково за це, але, можливо, просто можливо, любов була сильнішою.
Це був його день народження, але Мінхо ніколи не вважав це особливим днем. Він просто ставав старшим. Минуло трохи більше року, як він познайомився з Джисоном і, наї жаль, його любов до молодшого не зменшилася. Насправді вона лише підросла. Джисон був просто наймилішим і він так багато зробив для Мінхо. Бібліотекар не міг не закохуватися в лицаря з кожним днем все більше.
Він провів свій особливий день із Хьонджином, їв і складав дурні балади, які насправді були досить гарними. Хьонджин був дуже талановитим музикантом, а Мінхо писав прекрасні вірші, тож коли вони вирішили скласти це докупи – вийшли приголомшливі твори.
— То, що з Джисоном?
Хьонджин вирішив нарешті запитати Мінхо, коли вони зробили перерву, щоб розім’ятися.
— А що з ним?
Хьонджин знав, що Мінхо все ще має почуття до лицаря. Хьонджин був його найкращим другом, звичайно ж, він це знав. Але він також трохи боявся за Мінхо. Він дуже піклувався про свого друга і не хотів, щоб все закінчилося розбитим серцем Мінхо.
— Він все ще каже, що чекатиме тебе? Мінхо лише кивнув. Він говорив це не дуже часто, можливо, кожні два чи три місяці й іноді Мінхо запитував його, просто щоб перевірити, чи почуття Джисона такі ж.
І слова лицаря завжди були ті самі: «Я чекатиму тебе, поки всі зірки не впадуть з неба».
Це було солодкаво і банально, але Мінхо все одно сподобалося.
— Тобі потрібно вибиратися звідси, Мін. Чим довше ти будеш з ним, тим більше буде боліти, коли хтось із вас піде далі.
Мінхо бачив, розумів. Хьонджин мав рацію, але в той же час Мінхо не міг перестати уявляти, як Джисон одного разу вривається до його кімнати, кажучи, що він більше не лицар, а просто радник або бібліотекар, що він, чорт забирай, навіть кухар. Будь-що, але не лицар.
— Я знаю. Але він – чоловік моєї мрії, Джинні. Я ненавиджу, що він є, але я нічого не можу з цим вдіяти.
Мінхо попросив Хьонджина більше не повертатися до цієї теми і вони продовжили складати свою чарівливу музику.
Тієї ночі Мінхо був у своїй кімнаті і читав стару книгу, яку знайшов у бібліотеці, коли почув тихий стукіт у двері. Він підвівся зі стільця і відчинив їх. Джисон був з того боку, яскраво посміхаючись йому. Через секунду молодший обійняв Мінхо і почав крутитися з ним по цілій кімнаті, міцно стиснувши в своїх руках.
— З днем народження, зоряний пилочку!
Джисон почав називати Мінхо «зоряним пилом» після тієї ночі на астрономічній вежі. Це було знову ж таки солодкаво та банально, як майже все, що казав Джисон, але Мінхо все одно подобалося. У молодшому йому все подобалося.
— Дякую, Сонні. Я думав, ти забув.
Джисон перестав крутитися і Мінхо взяв його за руку, щоб сісти з ним на диван біля ватрану. Джисон подав йому світло-коричневу шкіряну коробку, прикрашену гарним візерунком.
— Я б ніколи, — додав Джісон з усмішкою. Мінхо взяв коробку в руки й обережно її відкрив. Заглянувши всередину, він побачив найпрекраснішу книгу, яку будь-коли бачив. Обкладинки були оздоблені шкірою смарагдового кольору і складними візерунками. Краї були прикрашені срібними кутиками для захисту книги. Він подивився на свого друга великими очима, а Джисон просто жестом попросив його розгорнути книгу.
Мінзо мало не заплакав, коли побачив, яку книгу йому дав лицар. Це була справді рідкісна книга про рослини та прянощі, які росли лише в озерах північних королівств. Це була старовинна книга, тому не багато людей могли дозволити собі копію. Чорт забирай, Мінхо ніколи не міг собі дозволити її і бібліотекар знову і знову казав йому, що ця книга не є необхідною для його колекції.
Мінхо кинувся з обіймами на лицаря і Джисон обійняв його у відповідь.
— Тож, я можу вважати, що вона тобі сподобалась, так?
Мінхо сховав своє обличчя на грудях Джисона та лише кивнув. Вони ще деякий час сиділи ось так, насолоджуючись теплом один одного. Нарешті Мінхо вирвався з обіймів молодшого, ще раз подякувавши йому за книгу.
Пізніше вони вирішили просто попити улюблений чай Мінхо та потеревенити про всяке. Це була легка розмова між двома друзями, поки Джисон не запитав.
— Я знаю, що ти не хочеш мати нічого спільного з лицарями, але ти ніколи не казав мені чому. Я маю на увазі, що ні в якому разі не змушую тебе, але я хотів би знати, чому мені не можна зустрічатися з найприголомшливішим чоловіком, якого я коли-небудь зустрічав.
Мінхо подивився на свою чашку з чаєм, а потім на ватран, потупивши погляд в полум’я.
— Мій батько був лицарем. Він помер в битві. Він обіцяв повернутися, проте, йому не вдалося стримати обіцянки. Моя матір відтоді була сама не своя. Того дня, він забрав життя моєї матері з собою. Її тіло все ще тут, але душа вже давно мертва.
Мінхо заглянув Джисону в очі.
— Я не хочу бути бездушним решту свого життя, як моя мати.
Джисон щось буркнув собі під носа і наблизився до Мінхо, щоб обійняти. Мінхо розслабився в обіймах Джисона, оточений його запахом і слухаючи його серцебиття.
Вони заснули в руках одне одного, оповиті теплом, що йшло від ватрану, на м’якій тканині дивану.
Мінхо мусив почати щось робити з цією закоханістю. Він не міг продовжувати зависати, пускаючи слюні на Джисона, коли молодший проявляв до нього трохи доброти. До дідька, Джисона та його дурнувату красиву усмішку. До дідька, Джисона та його солодкі слова, які він говорив лише Мінхо.
Мінхо вирішив забути його, тому прийняв рішення.
* * *
— Учителю, чи можу я попросити вас про дещо?
Мінхо, як завжди, допомагав у бібліотеці одного ледачого весняного дня. Типове весняне прибирання. Усі вікна були відчинені, впускаючи солодкий запах квітів. Мінхо любив такі дні.
— Ой, юний Мінхо про щось просить, я думав, що твоя розумна срака вже зробила все, що хотіла, — відповів йому господар з усмішкою. Старому подобалося дражнити Мінхо і вже багато років вони ставилися одне до одного, як старі друзі, які працювали разом, а не як вчитель і учень. Проте Мінхо все одно ставився до нього з повагою та часто виявляв пошану.
— Ха-ха-ха, дуже смішно.
Мінхо сів поруч зі старшим.
— Я хотів запитати, чи можу я поїхати з посольством, яке наступного місяця відправиться до королівства Кле.
Бібліотекар подивився на Мінхо з цікавістю; він знав хлопця вже майже десять років і ні за що б не повірив, що хлопець любив подорожувати за межами королівства. Можливо, він нарешті вирвався зі своєї оболонки.
— Так, звичайно. Ти можеш поїхати. Я повідомлю короля про твоє бажання, але сумніваюся, що з твоєю петицією виникнуть якісь проблеми. Мінхо задоволено мугикнув, але невдовзі його господар додав:
— Бігти якомога далі – це не те, що потрібно серцю, Мінхо. Те, що ти шукаєш, знаходиться не в далекій країні, а тут. І ти це добре знаєш.
Довбаний бібліотекар і його дурні мудрі слова. Звідки йому знати, що коїться в серці і голові Мінхо.
Отже, Мінхо готувався до своєї нової ролі посла свого короля. Це було щось захоплююче та нове. І, перш за все, це відволікало його від Джисона за кілька тижнів до подорожі.
Королівство Кле було далеким краєм, майже тиждень подорожі за гарної погоди; це був вірний союзник, який міг би стати ще вірнішим, якби посольство досягло успіху у своїх намірах. Метою поїздки було визначити умови заручин між королем Чаном і принцом Феліксом, і обидві родини були в захваті від переговорів.
Мінхо, як на той час офіційний бібліотекар королівства Левантер, представив себе перед королем із цінними та рідкісними книгами в якості подарунків. Король із задоволенням прийняв їх, а потім наказав деяким слугам показати йому дорогу до бібліотеки, сказавши йому, що він може вибрати будь-яку книгу, яку забажає, і повернутися з нею на свої землі.
Опинившись у бібліотеці, він міг думати лише про Хьонджина, тому що вкотре в житті його найкращий друг мав рацію. Водив його по книжковими полицями красивий і милий бібліотекар на ім’я Мінхьок, який був таким же книжковим хробаком, як і Мінхо. Вони відразу змогли знайти спільну мову, але не настільки добре, як хотів Мінхо. І він пробував — справді пробував. Кожен день вони проводять разом, обмінюються думками про книги та музику, довго гуляють садами. І одного разу, після обіду, вони вислизнули на балкон у кімнаті бібліотекаря, щоб подивитися на зірки. І там…… вони вперше поцілувалися. І вдруге. І ще багато інших разів.
Однак, незважаючи на те, що йому було весело з Мінхьоком, кожен раз, коли вони цілувалися, відчувалося щось неправильне. Частина його відчувала, що він зраджує Джисону. Мінхо знав, що це абсурд, Джисон і він були не більше ніж друзями; він спеціально просив його бути просто друзями. Він не мав права почуватися так погано. А втім, серце його боліло за лицаря.
Він сумував за Джисоном.
Посольство нарешті повернулося до Левантеру, цього разу з більшою кількістю людей, ніж тоді, коли вони прибули, тому що принц Фелікс поїхав з ними, щоб освоїтися у своєму майбутньому домі. Мінхо та бібліотекар пообіцяли листуватися, не раніше ніж Мінхо сказав йому, що хоче залишитися просто друзями. Мінхьок усміхнувся й дав йому чудово освітлений рукопис, побажавши своєму новому другові безпечної подорожі.
— Ви дуже зблизилися з моїм бібліотекарем, сер Мінхо.
Принц Фелікс спеціально попросив посадити його в один вагон з Мінхо, але ніхто не знав чому. Раніше Мінхо не мав нагоди поговорити з веснянкуватим принцом, і, чесно кажучи, він дуже нервував.
— Гм, я думаю, що так, ваша величносте. Ми стали дуже хорошими друзями.
Принц яскраво посміхнувся, і Мінхо міг поклястися, що ця усмішка засліпила навіть сонце.
— Я радий чути, що відносини між нашими королівствами не обмежаться моїм шлюбом.
Протягом решти подорожі Фелікс напав на Мінхо з тисячею запитань про королівство, а також про його майбутнього чоловіка, і принц, здавалося, був дуже задоволений усіма відповідями, які йому дав молодий бібліотекар.
Їм залишився лише день, щоб доїхати до королівства, коли Фелікс запропонував Мінхо найдивнішу річ.
— Будь моїм радником.
— ЩО БЛЯХА?
Мінхо швидко закрив рота руками та щиро вибачився, коли зрозумів, що щойно кричав на свого майбутнього короля. Фелікс весело засміявся, потішившись реакцією Мінхо.
— Що чув, стань моїм радником, коли я закріплюся в палаці. Однією з умов угоди було те, що я міг сам обирати собі радників, тож я саме це й роблю.
Фелікс взяв Мінхо за руки.
— Ти можеш сказати «ні», але я хотів би, щоб ти був моїм радником. І другом також. Ти найрозумніша людина, яку я коли-небудь зустрічав, і ти дуже смішний, і я не знаю, я думаю, ти просто мені дуже подобаєшся.
Як міг Мінхо сказати «ні» такому милому промінчику сонця? Як міг Мінхо відмовити цьому чарівному хлопчику, який щойно залишив свій дім, щоб поселитися в чужому королівстві, і який точно був наляканий до смерті? Мінхо посміхнувся Феліксу й тихо кивнув.
— Так звичайно. Для мене було б честю бути вашим радником, ваша високосте. Принц дуже зрадів і радісно засміявся.
— Це просто чудесно. Але я наполягаю, щоб ти називав мене Феліксом. Мені не подобається «ваша високість». — додав він дурнуватим голосом. Мінхо лише посміхнувся й подумав, що цей принц справді ідеальний для його короля.
Нарешті вони прибули до палацу. Король стояв біля підніжжя довгих сходів і чекав на них. Здавалося, він нервував, переносячи вагу з однієї ноги на іншу. Синмін і Чонін були поруч з ним, а також Чанбін і Джисон. Мінхо відчув, як повітря покидає його легені при погляді на свого лицаря, який гордо й високо стояв біля короля. Вийшовши з карети, Мінхо був здивований реакцією Фелікса, який вирішив просто побігти і зустріти Чана в міцних обіймах. Король, здавалося, був здивований, але навіть трохи задоволений цими діями. Вони увійшли до палацу, взявшись за руки, і Мінхо підбіг до входу слідом за парою.
Однак його зупинив хтось, схопивши його за плече й розвернувши. Наступної секунди Джисон міцно обіймав його, задоволено зітхаючи.
— Я сумував за тобою, зоряний пилочку.
Мінхо обійняв його у відповідь і сховав обличчя в шию молодшого.
— Я теж сумував за тобою, чудо.
Джисон пішов готуватися до вечері. Наступного дня йому доведеться поговорити з бібліотекарем, і з королем, і з багатьма людьми через його нові обов’язки. Радник. Він збирався бути радником короля. Він підстрибнув на своєму ліжку, пишаючись собою, сяюче посміхаючись при думці, що він буде радником Фелікса. Ох. Він не міг дочекатися, щоб вмазати цією інформацією Синміну в обличчя.
Під час обіду Фелікс був тим, хто говорив безупинно, і король не міг перестати дивитися на нього з великими сердечками в очах. Фелікс розповідає своєму майбутньому чоловікові, яким прекрасним є його (їхнє) королівство, і як він насолоджувався подорожжю завдяки Мінхо, і, ох, Мінхо тепер буде його радником. Усі в кімнаті обернулися, щоб подивитися на нього, а Мінхо лише посміхнувся, очищаючи яблуко. Зі свого місця він бачив, як нахмурився Синмін, а також горду посмішку його господаря та широко відкриті очі Джисона. Він відчував гордість. Невиправдану гордість.
Коли обід закінчився, він вирішив піти на вежу астронома. Яким би втомленим він не був, а скучив за цим всім. Це був його маленький шматочок раю. Він працював над астрономічними картами, коли почув, що відчиняються двері. Джисон прокрався до кімнати з парою чашок і сів поруч із Мінхо. Старший відклав папери і взяв чашку в руки, подувши на розпарений напій, щоб він охолонув.
— Тобі було весело в королівстві Кле?
Мінхо зрозумів, що з молодшим щось не так. Джисон говорив таким тоном, яким він ніколи раніше не користувався. Принаймні, він ніколи не чув, щоб він використовував це під час розмови з ним. Це було майже… гірко. Мінхо лише кивнув, чекаючи наступного руху від молодшого.
— Чи є…
Джисон закусив губу й ковтнув.
— До тебе зараз хтось залицяється?
Мінхо не помітив тремтіння в голосі лицаря. Він намагався розгадати думки молодшого, але не міг. Щось точно не вийшло.
— Ні, до мене ніхто не залицяється.
— Немає нічого поганого, якщо хтось залицяється до тебе, ти ж це знаєш, чи не так? Я маю на увазі, ти вже казав мені тисячу разів, що не хочеш, щоб у твоєму житті були лицарі, і я це розумію. Справді стараюся. Мені було просто цікаво, бо я чув, як деякі люди після обіду говорили про те, як ви з бібліотекарем у Феліксовому королівстві стали… друзями, — Джисон практично виплюнув це останнє слово, наче це була отрута.
— А-і, якщо ти його… друг, то я просто хочу побажати тобі всього найкращого і мої найкращі побажання для вас обох, тому що я… я просто хочу, щоб ти був настільки щасливим, наскільки це можливо в цьому житті, і якщо цей бібліотекар подарував би це щастя, тоді… тоді я….
Джісун тремтів і тремтів. Він практично вібрував біля Мінхо. Він так нервував, що навіть підвівся і почав ходити по кімнаті. Сльози загрожували политися з очей молодшого. Він голосно видихнув і подивився на Мінхо.
— Тоді я буду радий за тебе, Мінхо, тому що ти заслуговуєш не менше, ніж цілий світ, і я дуже сподіваюся, що цей молодий чоловік зможе…
Мінхо більше не витримував. Він знав, що означають ці слова; він не був дурнем. І його серце розривалося, бачачи молодшого, який виглядав майже як з розбитим серцем. Мінхо підвівся і взяв обличчя молодшого руками, з’єднавши їхні губи в наступну секунду. Джисон різко вдихнув від цього руху, але через секунду він розслабився, щасливо зітхнувши та стиснувши руки на талії Мінхо.
Мінхо відчув те, чого не відчував, коли поцілував Мінх’юка. Це було інше. Це було все. Цього він хотів. Цього прагнули його тіло і розум. Він хотів бути з Джисоном, він хотів залишитися поруч з ним. Вони відірвалися, щоб перевести подих, але чола все ще були схилені одне до одного. Рука Джисона перемістилась з талії на обличчя Мінхо.
— Отже, немає залицяльників? — прошепотів Джисон. Мінхо тихо засміявся. Навіть зараз, навіть у такому вигляді, Джисон зміг розсмішити його, і це те, що міг йому дати лише він.
— Джисон, ти мені дуже подобаєшся. Справді.
— Ти мені теж дуже подобаєшся, Мінхо. Прошу, будь ласка, дозволь мені показати, як багато ти для мене значиш.
Джисон взяв Мінхо за руки й ніжно поцілував їх, їхні чола все ще були притулені.
— Будь ласка, Джисон, послухай.
Мінхо змусив їх сісти на теплий килим біля ватрану.
— Ти мені подобаєшся. Господи, я навіть думаю, що люблю тебе, але я… я не хочу закінчити з розбитим серцем.
Мінхо глибоко придивився. Тисяча думок промайнула в його голові в ту мить, багато з них суперечливих, але були дві, які сиділи міцніше за інші. Перша полягала в тому, що він любив Джисона.
Друга полягала в тому, що він ніколи не міг би дозволити собі бути з ним, як би сильно він його не любив.
— Я…. Я планую оселитися в іншому королівстві.
Обличчя Джисона зникло, а тіло ніби скам’яніло. Однак він так і не відпустив руки Мінхо. Насправді хватка стала міцнішою, ніби він боявся, що Мінхо зникне в цю ж мить. Джисон ковтнув, намагаючись розплутати вузол у горлі.
— Щ-що ти маєш на увазі, кажучи, що ти збираєшся оселитися в іншому королівстві? Його голос був нестійким, і Мінхо побачив, як перша велетенська сльоза впала з очей лицаря.
— Я думаю, що мені потрібно піти далеко і почати з чистого листа. Можливо, на півночі є досить хороші поети.
Мінхо намагався не дивитися на Джисона, боячись його реакції.
— Н-ні, будь ласка. Ридання вирвалося з горла Джисона і Мінхо миттєво подивився на нього.
— Мінхо, будь ласка, я обіцяю… ні, я клянусь, що більше ніколи нічого не пробуватиму. Просто, будь ласка, не йди, не залишай мене.
Джисон плакав, як розпачлива дитина, сльози безсоромно текли по його обличчю. — Будь ласка, Мінхо, я буду лише твоїм другом. Я-я навіть буду незнайомцем, якщо ти цього хочеш. Я не буду з тобою говорити, я навіть не буду на тебе дивитися. Т-тільки, будь ласка, будь ласка, я благаю тебе, – Джісон притиснув руку Мінхо до свого чола, нестримно ридаючи, – б-будь ласка, не ходи туди, де я не можу тебе захистити. Будь ласка.
Мінхо був вражений зізнанням свого друга. Його серце так боліло, коли він побачив, як він ридає, благаючи його залишитися. Ніхто ніколи не любив його настільки, щоб благати його залишитися. Щоб просто зостатися.
— Джисон, т-ти не можеш так казати!
Мінхо закричав, приголомшений ситуацією. Він різко відійшов від нього і вийшов на балкон. Йому потрібне було повітря. Джисон пішов за ним, все ще плачучи.
— Ти не можеш так вчинити. Я кохаю тебе, справді кохаю, але я не хочу відчувати біль, який приносить овдовіти в тридцять років. Це не справедливо.
Мінхо прошепотів останню частину. За секунду Джисон знову опинився біля нього, не наважуючись торкнутися Мінхо, боячись, що він зламається.
— Тоді не будь. Просто залишися. Нам не потрібно бути тим, чого ти не хочеш, але, будь ласка, не йди. Між двома чоловіками запала важка тиша, перш ніж Джисон вирішив відкритися старшому.
— Я майже не сплю останні тижні, знаєш? Я знав, що з тобою були охоронці, поки тебе не було, але я все одно хотів бути поруч з тобою, захищаючи тебе.
Джисон узяв Мінхо за руку й переплів їхні пальці.
— Я завжди буду тебе захищати. І якщо, щоб захистити тебе, мені доведеться йти на війну, я піду, ні секунди не вагаючись. Мені не потрібно бути твоїм чоловіком, щоб це зробити.
Серце Мінхо пробило кілька швидких ударів, коли Джисон вимовив слово «чоловік». Йому це лестило, а тілом розлилося тепло. Він справді думав прийняти Джисона?
— Я не можу залишитися тут і не бути з тобою. Це так боляче. Боляче усвідомлювати, що в будь-який день тебе можуть покликати служити.
Мінхо нервував, дуже нервував. Він відчував, як його серце розривається на частини, він відчував, як його душа відривається від тіла. Він не міг дихати. Ніщо вже не здавалося справжнім.
Якщо він поїде далеко, то ніколи більше не побачить Джисона, а про його смерть може дізнатися в дурному офіційному листі від короля. Якщо він залишиться, то можливо побачить на власні очі його смерть. Тоді він зрозумів, що це ніколи не мало значення, всі його зусилля розлюбити Джисона не мали значення. У той момент, коли він погодився потанцювати, він загубився.
— …хо, Мінхо!
Мінхо підняв очі й побачив зляканого Джисона, який тепер був на відстані від нього, пропонуючи йому руку.
— Ти панікуєш, Мінхо, і ти занадто близько до краю балкону. Я знаю, що ти не хочеш впасти випадково, чи не так? Візьми мене за руку, добре? І ми можемо все це забути.
Мінхо навіть не усвідомлював, що він так близько до краю. Він не міг пригадати, щоб був так близько. Але був Джисон, його Соні, його лицар, який завжди захищав його. Він знову поринув у свої думки, коли почув схлипування Джисона.
— Я-Якщо ти дійсно хочеш бути подалі від мене, якщо ти справді хочеш віддалятися від мене, тоді добре. Я сам проведу тебе в найдальше царство, а потім піду, щоб ніколи до тебе не повертатися.
По обличчю молодшого безконтрольно текли сльози.
— Просто візьми мене за руку й увійди зі мною у вежу, гаразд?
Мінхо зробив пару невпевнених кроків до Джисона. Тоді він узяв його за руку й підійшов ближче, щоб обійняти. Він цілком усвідомлював, що подає молодшому неоднозначні сигнали, але сам почувався збентеженим. Ледве людське ридання вирвалося з горла Мінхо.
— Я ненавиджу те, що не можу перестати любити тебе. Я ненавиджу, що куди б я не пішов, я ніколи не зможу забути тебе. Джисон малював пальцями кола на спині Мінхо, намагаючись заспокоїти друга.
— Я ненавиджу те, що хоч би що я робив, у мене все закінчується розбитим серцем.
Джисон поцілував Мінхо в скроню і прошепотів йому на вухо : — Вибач, що завдав тобі стільки болю. Мені шкода, що ти страждаєш через мене, – Джисон міцніше обняв його, – але я не шкодую, що зустрів тебе. Ти – найяскравіше світло в моєму житті. Я хочу бути егоїстом і я не шкодую про жодну секунду, яку я коли-небудь провів з тобою.
Джисон відірвався, рівно настільки, щоб мати змогу дивитися на Мінхо.
— Скажи мені, що ти хочеш, і я дам тобі це. Ти хочеш, щоб я був подалі від тебе, я зникну. Ти хочеш, щоб я був поруч, я буду. Будь-що, Мінхо. Що завгодно.
Мінхо відчув, що його коліна слабшають, Джисон був його єдиною опорою в той момент. Він глибоко вдихнув. Він знав, що зараз перебуває не в найкращому психічному стані, усе плутається, кімната обертається. Джисон помітив це і посадив Мінхо на диван, сівши поруч із ним. Мінхо подивився своєму лицареві в очі.
—Кохай мене.
Мінхо прошепотів ці слова, ніби вони були найбільшою таємницею у Всесвіті. Джисон усміхнувся.
— Я вже кохаю тебе, дурнику.
Мінхо похитав головою й перемістився на коліна молодшого, осідлавши його та м’яко похитуючи стегнами. Мінхо все ще ридав, не в силах стримати сліз.
— Ні, Джисон. К-Кохай мене.
Джисон завис і міцно стиснув руками стегна Мінхо, намагаючись його зупинити.
— Мінхо, ти не при своєму розумі. Ти сам не розумієш, що відчуваєш. Не роби цього.
Мінхо намагався продовжувати рухатися, але хватка Джисона була сильнішою.
— Мінхо, зоряний пилочку, я кохаю тебе. І я з радістю буду кохати тебе, як ти хочеш будь-який інший день, але не сьогодні. Не так. Ні, якщо я знаю, що ти пошкодуєш про це завтра.
Мінхо відчув, як остання нитка, що тримала його, зірвалась. Він почав кричати і ридати без контролю. Він знав, що Джисон кохає його, але коли той відмовив його намірам, здавалося, що він повністю відмовляє Мінхо. Паніка взяла його найкраще й розірвала на шматки.
Його ніхто не хотів.
Навіть його лицар.
Він нічого не заслужив.
— Мінхо.
Тон Джисона був м’яким, але міцним, і це привернуло увагу Мінхо, який тепер дивився на молодшого.
— Дихай. Ти панікуєш, але це нормально. Все гаразд, я тримаю тебе. Доторкнись до мене, відчуй мене. Я справжній. Я тут і ти теж.
Мінхо розслабився, коли відчув, як Джисон лагідно гладить його по голові, шепочучи ніжні слова йому на вухо. Він відчув, як напруга підкрадається до нього, втома остаточно охопила його тіло та розум. Він відчув, як поступово сповзає, повільно втрачаючи свідомість, поки не перестав відчувати навколишнє, за винятком серцебиття Джисона.
А потім, темрява.
Мінхо ліниво відкрив очі й відчув жахливий біль у всьому тілі, ніби він щойно повернувся з бою. Він сів у ліжку і зрозумів, що це не його кімната. Мінхо оглянув її й зрозумів, що це апартаменти Джисона. Спалахи минулої ночі грали в його голові і йому стало страшенно соромно. Дідько, Джисон напевно ненавидить його зараз.
Джисон.
Він ще раз оглянув кімнату, шукаючи молодшого, але його там не було. Мінхо вирішив встати з ліжка та піти до своєї кімнати, можливо, пошукати Хьонджина та поплакати на його плечі. У майбутньому він матиме справу з болем у грудях, спричиненим відсутністю молодшого в ліжку поруч із ним. Він піднявся з ліжка і взувся. Він уже збирався йти, коли двері відчинилися прямо перед ним.
— О ні. Вернись назад у ліжко і не смій вставати. Не після вчорашнього вечора.
Через секунду Джисон залишив піднос із їжею на столі й збив Мінхо з ніг, щоб той ліг у ліжко.
— Ви, пане, минулої ночі втратили свідомість, і я ні в якому разі не відпущу вас нікуди, поки вас не огляне лікар.
Очі Мінхо майже випали через те, наскільки вони були широко відкриті. Джисон піклувався про нього. Після всього, що він сказав і зробив минулої ночі, молодший все ще був тут. Захищаючи його. Джисон пішов забрати тацю з їжею та поставив її перед Мінхо.
— Суп, сир, хліб і виноград. І чай, — Мінхо все ще не сказав ні слова. У горлі пересохло, а думки накопичувалися в голові.
— Поїси трохи, а потім поспи ще. Я піду шукати лікаря. Мінхо лише кивнув, а Джисон узяв стілець і поставив його біля ліжка.
— І якщо ти віддаєш перевагу бути у своїй кімнаті, я можу покликати Чанбіна, щоб той тебе відвіз. Я не хочу, щоб тобі було незручно.
Мінхо помітив легкий рум’янець на шиї Джисона й тихо посміхнувся. Мінхо взяв маленький шматочок сиру й поклав його собі в рот.
— Ти добре спав, Соні?
Мінхо почувався пригніченим, через свої слова та вчинки попередньої ночі, і говорити зараз, ніби нічого не сталося, було не найкращою ідеєю, але незручне мовчання було набагато гіршим.
— Я не спав. Я стежив за тобою всю ніч. Правильно. Просто ідеально. Чоловік його мрії залишився чоловіком його мрії. Завжди захищає його. Завжди наглядає за ним. Мінхо ставив собі питання, чи вірність Джисона королю та королівству є більшою, ніж його відданість йому. Мінхо не потрібно було питати Джисона, тому що він знав відповідь. Частинка його боялася за молодшого, бо це вважалося державною зрадою.
А більша частина його прийняла рішення. Найважлтвіше рішення в його житті. Без страху. Безтурботно. Ніякої тривоги. Просто тепло в грудях і посмішка на обличчі.
—Поцілуй мене.
Джисон подивився на Мінхо, широко розплющивши очі.
— Перепрошую, що?
Кілька поцілунків, якими вони обмінялися в минулому, були швидкими, і Мінхо ніколи не просив про них, принаймні прямо. Це було чимось новим. Мінхо вперше так голосно висловлював свої бажання.
— Поцілуй мене.
Мінхо поставив тацю з їжею на тумбочку й підійшов ближче до Джисона.
— Поцілуй мене. Я хочу з тобою зустрічатися.
Мінхо взяв руки Джисона й ніжно поцілував їх. Тоді він підняв голову, щоб поглянути на молодшого.
— Я хочу бути твоїм і тільки твоїм. Я хочу щоранку прокидатися в цьому ліжку і щоб ти був поруч зі мною.
Джисон відчув, як усі сили покинули його тіло. Його голова була порожня, а серце билося з неймовірною швидкістю.
— Ти… Ти зараз серйозно?
Мінхо лише кивнув. Це все, що було потрібно Джисону, щоб нахилитися ближче й знову з’єднати їхні губи. Мінхо відчув, як важкий тягар покидає його груди. Він відчув легкість і не міг перестати посміхатися крізь солодкий поцілунок; солодший, ніж мед, солодший, ніж цукор. Він пив поцілунок, наче це була вода в пустелі.
Нарешті вони зупинилися, щоб подихати, і ніхто з них не міг перестати посміхатися. Мінхо помітив скляні очі Джисона, м’яко обхопив його щоки й нахилився, щоб клюнути в ніс. Джисон відхилився, заклав руки за шию й почав щось розв’язувати. Через секунду кулон Джисона був у його руці, готовий одягнути його на шию старійшині.
— Сер Мінхо з дому Лі.
Джисон глибоко вдихнув, перш ніж продовжити свою промову.
— Будь ласка, прийміть цей кулон як доказ моєї безсмертної любові до вас.
Мінхо лише тихо кивнув з посмішкою на обличчі та нахилився, щоб молодший міг пов’язати намисто.
-
Обіцянка.
Додати до улюблених