Він падав.
Так легко відпустив руку людини, яка міцно його тримала, і, окутаний гріхом, полетів униз. У відповідь на переляканий погляд Шерлока, який дивився на нього з висоти, Ліам зміг лише ласкаво посміхнутись. Не треба йому, аби Голмс стрибав за ним. Шерлок, як і Луїс, як і Альберт та усі їхні друзі повинні жити у новому світі, який Вільям так старанно створював протягом минулих кількох років. Джеймс Моріарті, трійка братів, що поклялись у давньому дитинстві змінити світ, в один момент перетворилась на гріх однієї людини, яка вирішила, що у пеклі будуть раді лише їй одній. Все ж, це Ліам, хто збирав інформацію. Це Ліам, хто розробляв плани і втілював їх у життя. Це Ліам, який дозволив собі першим відкусити заборонений плід гріха і убити в тринадцятирічному віці. Звичайно, можливо, Альберт і був тим спокусливим змієм, який підштовхнув на тернистий і небезпечний шлях, але саме Ліам став тим, хто зробив свій вибір. Чи жалкував він про це? Ні в якому разі. Хлопець те і робив, що з моменту загибелі родини Моріарті змінював гнилу і несправедливу систему. Добрий серцем, з гострим розумом і бажанням допомагати нужденним, він взяв на себе роль Судді і карав тих, хто на це заслуговував, хоча сам вірив, що не має права осуджувати інших. Проте зупинятись було пізно – на півдорозі проблема не вирішиться, та й план його от-от добігав кінця. Велика пожежа, яка охопила весь Лондон, здавалась величною і неприборканою. Язики полум’я і густий дим вкривали все місто, та виявились переможеними, коли за відро одночасно взялись і мозолисті руки, і пальці, що ніколи не знали праці. Аристократи і міські робітники невпинно працювали, аби погасити пожежу, щоб врятувати свої домівки, своє місто і свою країну. Саме Вільяму Джеймсу Моріарті вдалось стерти границю між бідними і багатими, заставити їх зрозуміти, що лише спільна праця і взаємоповага можуть допомогти їм вибудувати ту Англію, яка обов’язково буде панувати над усім світом.
Єдине, через що його бере жаль, це через те, що він сам не зможе жити у світі, який створив. Безперечно, залишити своє творіння у надійних руках Луїса, – найкраще рішення, та егоїстична частинка Ліама хоче жити і бачити, як розквітає нова Англія, як зникають межі між лихими аристократами і бідними працівниками, як люди вчаться рівності і взаємоповазі. Ліаму дуже шкода, що його не буде у світі, де є Шерлок, дорогі брати і неймовірні друзі, які постійно були поруч. Така смерть… чи варта вона того? Безперечно, він готовий до неї, бо готувався з моменту, коли прийняв пропозицію Альберта. Такі грішники як він не заслуговують на життя і земне покаяння. Тільки смерть може спокутати смерть. Душогуб, незалежно від того, наскільки в нього благородна ціль, лишається душогубом. Вільям не Бог, а для Творця він став мізерним ніким, який взяв в одну руку терези, а в іншу меч і закрив очі на чужі життя, аби творити криваве правосуддя. Тягар вбивства слідував за хлопцем темною хмарою і нагадував про себе щоразу, як Вільям залишався на самоті. Хрест вини він ніс з собою до самого кінця, не даючи можливості іншим ні на секунду забрати у нього цей вантаж. Він йшов кам’янистою дорогою, його скроні боляче стискав терновий вінець провини, не даючи можливості бачити нічого, окрім багряних кольорів. Світ Ліама давно втратив решту фарб. Закривавлене, окутане непростимим, усе його буття стало червоним, ніби кепкуючи з тієї ниточки надії, у якої згасали останні іскри стати прощенним.
Отже, Вільям вирішив померти.
Смерть – це кінець життя. Це кінець гріха, який тягнувся з моменту його народження. Позбутись свого життя означало позбутись і гріха. Для інших це теж символ закінчення ери «кримінального консультанта», який наламав дров і, врешті, зустрів гідний для себе кінець. Вільям бачив радісні обличчя роззяв, які спостерігали за тим, як юнак бився із детективом на недобудованому мості, як відштовхнув від себе людину, яка так люб’язно протягнула дружню руку і вмовляла жити, спокутувати свою провину, змінитись разом із світом. Та хіба ж Вільям міг? Усе його єство прогнило наскрізь, і своїм існуванням він порушував би ту стабільність, яка ледь-ледь почала проростати у всіх прошарках населення Лондона. Тому Ліам розумів, що у цьому світі йому більше немає місця. Він не може оскверняти своїм вбивчим існуванням ту невинність, яку породив, як би боляче йому не було.
Тому Вільям і падав вниз.
Тауерський міст, з якого всім буде видно його благородно огидний вчинок, був найкращим місцем для його смерті. Дозволити водам Темзи поховати себе в холодний листопадний день – найлегше, що він обрав. Вільям був певен, що глибина радісно прийме його і навіки сховає на дні. Закривши очі, юнак блаженно усміхнувся, після чого його тіло назавжди укрило чорними водами нічної ріки.
***
Ліам враз розплющив очі, відчувши нестерпний біль у грудях. Закашлявшись, Вільям схопився за голову, яка чомусь теж нила немилосердно. Різкий холод пробирав до кісток, але дихалось з якогось дива вільно, хоч і горло пекло́ від крижаної води. Як він… як він опинився на мілині? Невже прибило до берега? Але ж він-
– Ах! – юнак скрикнув від болю, яким почало віддавати ліве око, і застиг. Під повікою хлопець намацав невеликий шмат дерев’яного осколка та не посмів його витягати. Знає ж-бо, що цим зробить тільки гірше. Єдине, що притупляло біль, це подив. Він… вижив? З самої середини ріки хвилями його прибило до прибережжя, де він зараз сидів промерзлий, у власній крові і багні?
Присівши, юнак оглянувся навколо. Була пізна ніч, і Ліам лиш міг роздивитись невеликі силуети, які здалеку освітлювались вуличними ліхтарями. Таке незвичне світло. Що це взагалі за місце? І якісь споруди на березі навпроти… їхні тіні видаються дуже дивними.
– Боже, – тихо застогнав Ліам, хапаючись знову за пошкоджене око. Оце, звичайно, не поталанило нормально приземлитись. Господи, він не те, що померти не зміг, так ще й покалічив себе так, що не може нормально вдихнути на повні груди!
– Певне, ще й ребра зламав, – пробормотів юнак, схилившись вперед, дозволяючи таким чином крові стікати на пісок. Холодний вітер ситуацію не покращував зовсім. Невже помре ось так ганебно на березі від переохолодження? Хоча, можливо, так і треба. Щоб всі бачили застигле тіло злочинця, щоб всі пересвідчились, що так, Вільям Джеймс Моріарті дійсно загинув, і тепер валяється на мулі при березі, десь внизу по течії. Так… і як він про це не подумав? Розлючений натовп безумовно захоче знати, що людина, яка зіпсувала своїм життям спокійний і звичний всім ритм Лондона, мертва.
Роздуми хлопця перервав голосний гудок і яскраве світло, яке… рухалось? Здригнувшись, юнак схвильовано повернув голову в сторону звука і..
-…Щ-що? – Вільям аж забув як дихати. Перед його очима, вдалині, виднівся…. добудований Тауерський міст? По якому рухалось щось, що світило яскраво і голосно гуділо?
– Га-а… певно, сильно головою вдарився, – юнак похитав головою, присівши так, аби в грудях сильно не боліло, і знову озирнувся. Неприродне світло з ліхтарів, добудований Тауерський міст, купа дерев, яких тут досі не було… – Чи, може… невже так виглядає чистилище? – прошепотів хлопець, намагаючись привстати, але марно. Усе тіло сковував нестерпний біль, через що юнак знов не стримав тихого скрику. Ні, якась дурня. Напевно, це якесь передсмертне марення. Вільям точно не може думати тверезо через біль, холод, збите дихання і неймовірну кількість думок, які зараз вихором проносяться в його голові.
– Чорт! – він знову підскочив через різкий звук, який доносився з мосту. Від такого галасу Ліам точно не зможе зібратись докупи. Зробивши повільний видих, юнак акуратно став рачки і поволі підповз до найближчого дерева. Що це таке взагалі? Чому позаду дерева такої чудернацької форми ліхтар? Чому там… не горить вогонь? Придивившись, хлопець остовпів. Замість гасового вогника, у ліхтарі мерехтіло щось округле, яке розливалось прохолодним світлом, через що найближчі предмети віддавали сріблястим блиском.
– Нічого не розумію, – впівголоса прошепотів хлопець і знесилено сперся на дерево. Надзвичайно сильно клонило в сон, і Ліам розумів, що це, певно, таки дійсно кінець. Не може людина з такими травмами, у мокрому одязі, ще й на такому холоді, довго протягнути.
– Дивина… – останнє, що зміг видати юнак перед тим, як знову прикрити змарнілі повіки (повіку?). Стає якось так вільно… Невже.. невже нарешті він зараз…?
– Ей ти! – Ліам знову розгублено привідкрив очі і повернув голову до джерела звуку. Який знайомий голос. – Ти чого там розлігся? Ах, знову черговий п’яничка пробрався через ту диру в паркані… А я казав Лестраду, що її давно пора чимось залі-
– Шерлі, – впівголоса покликав Вільям, відчуваючи неабияке полегшення. Може, Шерлок зараз йому все пояснить, і тоді хлопець зможе з миром спочити?
– Ліаме? – в голосі чоловіка відчувався величезний подив. – Ліаме… це.. що? – Шерлок підбіг ближче до юнака, і лиш тепер Вілл міг побачити, що за незвичайний костюм був на ньому.
– В що це ти вдягнений? – здається, в цю фразу пішли всі сили, які в собі ще мав хлопець. – Що… що відбувається, Шерлоку?
– Це я маю тебе запитати, Ліаме, що відбувається? Ні… ні, це якесь божевілля. Я точно запрацювався, – Голмс оторопіло похитав головою і відсахнувся від Моріарті.
– Т-ти про що? – знесилено запитав Вільям і ледь скривився від болю, піднявши погляд на свого друга.
– Ні. Ні-ні-ні, мені треба припиняти пити перед початком робочого тижня. Ліаме, це… як ти.. Ти ж помер!
– Помер? Як це помер… Он я тут, живий і… Та що це за кляті звуки! – роздратовано вигукнув Вільям, коли знову почув голосний гудок. Усе, що його оточувало, лякало до безумства. Звідки тут взагалі взялись такі речі?
– Які звуки? Ліаме, ти здурів? Та ні. Певно, це я здурів. Напевно, я перепив вчора, нині запрацювався, не провітрив нормально голову, і тепер мені мариться схожий на Ліама чувак, одягнений в бозна-що, у якого з ока стирчить скалка, і який підстрибує від кожного гудка машини! А-а-а-а, бляха! – знервовано вдаривши кулаком по стовбуру дерева, Шерлок присів коло юнака. – Це пранк, так? Я комусь із роботи перейшов дорогу, через що вони вирішили, що мають право ось так з мене познущатись, га? Найняти якогось дешевого актора, схожого на мого мертвого коханця, заплатити йому хтозна скільки, щоб він сидів і не викупав, хто я такий, а ти, Шерлоку, страждай, бо не можеш взяти себе в руки перед незнайомою людиною, замість того, щоб нормально допитати, хто ж, блять, це все організував?! Так?! Ось таке завдання тобі дали? Глузувати з мене, щоб що? Аби я розплакався і попросив вибачення у людини, якій насолив? Щоб потішитись з того, що бездушний Шерлок Голмс насправді має серце і може відчувати сум?! Га?! Не мовчи, тварюко, – Шерлок схопив Ліама за грудки і прихилився до нього.
Такої люті від Голмса Вільям ще не бачив ніколи. Про що він взагалі говорить? Усе це… таке беззмістовне і незрозуміле. Вперше в житті Вільям Джеймс Моріарті боявся. Що відбувається? Чому Шерлок впевнений, що Вільям – якийсь підставний актор? Коханець? Що за…
– Шерлоку… Шерлоку! Отямся! Що ти таке верзеш? – Ліам охопив холодними пальцями зап’ястя Голмса і сперся спиною на дерево, знесилений до нестями. – Я не загинув… я після того, як впав з моста, то… певне, життя мене і надалі хоче карати тягярем існування. Рука! Твоя рука, я явно пам’ятаю, як підрізав твоє плече, аби ти мене в-впустив. Вона… ціла? Ти.. де подівся поріз на щоці? – ледве зміг спитати хлопець. Кожне слово було надзвичайно тяжко вимовляти, але йому терміново потрібно знати, що відбувається. Вся ситуація здавалась якоюсь… надто неприродною.
– Ти знову за своє?! – Шерлок тріпнув Вільяма об стовбур і відсахнувся, коли хлопець голосно закашлявся.
– Ах, при-припини, будь ласка, – прохрипів Ліам, схопившись за свій бік, – я.. гадаю, я зламав ребра при падінні. Прошу, мені зараз дуже боляче, – благав юнак, опустивши голову. Шерлок лиш здивовано оглянув хлопця. Справді, змокрів як щур, збите, голосне дихання, ще й… бляха, з ока щось стирчить. Це… Глибоко вдихнувши, Голмс акуратно стер краплю крові з підборіддя Ліама і підніс пальці собі до носа.
– Не бутафорія. Дійсно… кров, – прошепотів чоловік, і знявши з себе робочу куртку, накинув її на юнака. – А ну, не рипайся, – сторопіло сказав Голмс, розстібаючи ґудзики на його жилеті. – Ха..? Це що за антикваріат? – усміхнувся юнак, діставши із кишені золотий годинник. – Тисяча вісімсот сімдесятий рік, Вільям Дж. Моріарті, – пробурмотів Голмс, читаючи гравіювання. Хіба… Та ну, такого не може бути. Точно якийсь жарт.
– На… на день народження мені Луїс подарував, пам’ятаєш? Я казав… – тихо проговорив Вільям і підняв перелякані очі на Голмса. Здавалось, що от-от і він розплачеться прямо на руках Шерлока. – Ми.. можемо поговорити пізніше, га, Шерлоку? Мені… гадаю, треба до госпіталя. Ти ж… ти ж не доб’єш мене тут, якщо я попрошу, ти надто хороший для цього. Я думав… думав, що якщо ти вб’єш Мілвертона, то зможеш убити і мене, але я помилявся. Мені… мені так шкода, що через мене ти-
– Стоп-стоп-стоп. Ти про що взагалі? Ні.. Ні, давай краще я тебе дещо спитаю і, бляха, не плач! – рипнув Голмс. – Я поняття не маю, що тут відбувається, і що за хрінь ти тут мелеш, так що… Цей… Так! Скажи, Ліаме. Який зараз рік? – Шерлок перевів погляд на Моріарті, подумки благаючи, щоб це все досі виявилось якимось пранком. Ну не може таке дуренство відбуватись в реальному житті! Точно хтось знущаєтсья. Або… прийдеться кликати Гердера.
– Сімдесят дев’ятий, – видавив з себе Ліам. – Тисяча вісімсот сімдесят дев’ятий рік, двадцять друге листопада. Я Вільям Джеймс Моріарті, кримінальний консультант, злочинець, влаштував пожежу в Іст-Енді, а потім.. на мості.. бився з тобою, але… але ти переміг, і я добровільно зістрибнув, не дозволивши тобі себе врятувати. Все ж так і було, чи не так, Шерлоку? – Моріарті криво усміхнувся, сильніше загортаючись у одіж, яку так люб’язно запропонував йому Голмс, і спостерігав за подивом на обличчі свого друга.
– Я.. що… божевілля. Це… Ні, Господи, давай ми тебе відвеземо у лікарню, де тебе підлатають, і потім ти мені розкажеш, що відбувається?! Я зараз тут з розуму зійду! – розлючено проговорив Шерлок і, поклавши до рота сигарету, знервовано закурив. – Кримінальний консультант? Пожежа у Лондоні? Ти зовсім поїхав? Чи, може, думав, що я в щось таке маю повірити?! Двадцять перше століття надворі, а ти несеш беліберду, яку хіба що шестикласник може придумати! Вставай давай, зараз я таксі викличу. Полікуємо тобі голівоньку, і будеш щебетати, як миленький. Ну, підводься! – Шерлок опустив погляд на зовсім блідого і спантеличеного Вільяма. – Глухих повезли! Вставай, кому кажу! – схопивши хлопця за руку, Голмс допоміг йому підвестись.
– Ні… з-зачекай, – змучено проговорив Ліам, практично падаючи на Голмса. – Щ-що ти сказав?
– Кажу, голову пора лікувати, аби якусь брехню правдивішу придумувати. Пішли. Ей, ти чого? – хлопець насупився, коли відчув, як знесилені пальці стискають його плечі.
– Яке.. яке ти кажеш… століття? – перелякано перепитав Вільям. Йому, напевно, причулось. Господи, це якийсь новий витончений вид покарання за всі гріхи? Невже.. невже… – Ох, як же крутиться голова. О, Боже…
– Двадцять перше, телепню… Ні. Бляха, ну чому ти вирішив втратити свідомість прямо тут?! – схвильовано вигукнув Шерлок, відчувши, як юнак повільно падає на нього без тями.
Додати до улюблених