— Дякую вам за віддану службу королівству. Ваша служба короні буде рясно поблагословлена.
— Коли ж ми говоримо про винагороду, чи можу я наважитися вибрати її сам? — подає голос Чонгук, не зводячи очей від підлоги.
— Прошу, генерале, — король злагідливо веде рукою, дозволяючи.
— Я прошу руки та серця вашого сина, мій королю.
***
У тронній залі сьогодні багацько людей. Усі мурашаться, валандають туди й сюди або просто розпивають шампанське з вишуканого кришталю, обговорюючи останні події. Війна тривала, виснажлива, що тягне в прірву небуття сотні життів та ресурсів, закінчилася, настало перемир’я й нарешті всі можуть спокійно видихнути: ніяких більше втрат і жодної краплі пролитої крові. Чоловіки знову можуть вдіти святковий камзол, а не важку броню, а жінки — вишукані сукні, відклавши убік зброю. Бенкет видався вишуканим: у тронному залі не дзвенять мечі, а горять лямпадки, підлога знову начищена воском, а не залита кров’ю. Королівський оркестр грає ненав’язливу музику, а повітря пахне запашними свічками.
Масивні дубові двері зі скрипом відчиняються, привертаючи увагу кожного з присутніх на того, хто увійшов. У чорній броні людини відбивається блиск та розкіш королівської зали, засліплюючи й зачаровуючи, а кольчуга переливається у чистому світлі. На поясі в піхвах висить меч, викутий найкращими майстрами королівства, проте глядіє лише розкішний ефес, прикрашений сріблом та гагатовим камінням, що, на щастя, тепер служитиме лише прикрасою й нагадуванням про втрати, але ніяк не знаряддям. Пелена його обсидіанової накидки м’яко шарудить, а брязкіт важких черевиків ударяється у стіни. Кожен дивиться на того, хто увійшов: з благоговінням, захопленням та крапелькою страху, що вселяється високою фігурою у чорному. Море людей розступається, немов перед Мойсеєм, загіпнотизоване міццю та силою цієї фігури. Він проходить крізь напурханий натовп, прямуючи навпрошки до серця зали — трону короля. Чоловік схиляє одне коліно перед мармуровими сходами, що ведуть до узвишшя, схиляючи голову перед правителем.
— Ваше величносте, — його голос, владний та гучний, наче клиння, розрізає дзвінку тишу.
— Генерале Чон, — король вітає того, хто увійшов, дивлячись зверху вниз, але відчуваючи себе лише крихкою піщинкою коло цієї людини.
Генерал Чон Чонгук — ім’я відоме всім від малого до старого. Чоловік, що приніс мир короні й цій землі. Він являється другою людиною країни після королівської сім’ї і тим, у чиїх руках зосереджена вся багатомільйонна армія королівства, що душу віддасть за свого полководця.
Чонгук піднімає свої чорні очі, оглядаючи королівську родину. Король з королевою в парадному хутрі, на чиїх головах як символ блищать корони. А поряд з ними, квітка в кришталевій вазі, їхній син — принц Юнгі, наче прикраса й без того розкішної зали. Його мармурове обличчя в обрамленні смоляного волосся, у яке вплетена діадема зі срібла та крихітних перлинок, що переливаються на світлі, подібно до крапель ранкової роси. Риси його обличчя вишукані та прекрасні, аристократичні й трохи холодні, як і належить королівському чаду. У нього по-дитячому рум’яні щічки, що тільки-но стали перетворюватися на гострі вилиці, й прекрасні червоні вуста, буцім троянди з королівської оранжереї. Прекрасні очі, що випромінюють владу та статус, дивляться на генерала з чемною увагою, утім, не більше. Його руки спочивають на оксамитовій опалубці трону, прикрашені перстнями й браслетами, що так ідеально підходять тендітним кистям.
— Дякую Вам за віддану службу королівству, — каже король, перериваючи Чона від спостереження за неземною красою. — Ми завдячуємо Вам миром та майбутнім процвітанням на наших землях. Ваша служба короні буде рясно поблагословлена.
— Коли ж ми говоримо про винагороду, чи можу я наважитися обрати її сам? — подає голос Чонгук, не зводячи очей від підлоги.
— Прошу, генерале, — король злагідливо веде рукою, дозволяючи.
І без того мовчазний зал, стишується ще сильніше, здавалося, перестаючи дихати зовсім. У повітрі ширяє громохка тиша в очікуванні відповіді
Чонгука.
— Я прошу руки та серця вашого сина, мій королю.
Дзвінка тиша дає тріщину. Юнгі, котрий до цього сидів незацікавленим, різко округлює очі, заледве не затискаючи собі рота долонькою, аби не впустити звука обурення. Король із королевою сторожко переглядаються. Ще б пак — єдиний син, спадкоємець престолу та найулюбленіша дитина королівства. У принца Юнгі не можна не закохатися: він божественно гарний й не на літа розумний. Сотні художників, поетів та музикантів присвячують йому свої твори, маючи за честь називати його своєю музою, а простий народ схиляється перед його щедрістю та добродушністю. У свої сімнадцять він ідеально прекрасний та рясногранний, з гострим поглядом та квітучою усмішкою.
Всі гості свята настільки приголомшені від шоку, що й бояться поворухнутися. Чонгук на Юнгі не глядіє. Лише королева крадькома вдивляється в обличчя сина, котрий встиг повернути холодне самовладання, й тільки в його очах миготить страх перед невідомим. Вона непомітно, проте дбайливо й ніжно кладе свою долоню на його заледве тремтячу руку, заспокоюючи, поки король обмірковує таку несподівану пропозицію, не поспішаючи з відповіддю.
Чон Чонгук одна з головних осіб королівства. Молодий та сповнений сил, відваги, зі статусом людини чесної та шляхетної. Його слово багато чого вартує, й саме він приніс жаданий та довгоочікуваний мир. Пак що найважливіше, саме у його руках тримається вся міць армії. Легіони, котрі за своїм полководцем підуть й у вогонь, й у воду, й на смерть. Безперечно, немає жодного полку, який не був би відданий королю в ім’я обов’язку, але немає жодного солдата, який не віддав би життя за свого генерала в ім’я нескінченної поваги. І що б було, повстань Чон та спрямуй всю армію проти корони. Король був би розбитий, трон втрачений.
Він дивиться на свою дружину, яка, либонь, так само думає про це, проте все ще стискає руку сина, ніби це може заступити його від Чонгука, який тепер підняв очі на Юнгі. Вони дивляться один на одного довго: Чонгук, немов бачачи принца наскрізь, а той — з ненавистю, що зароджується повільно, утім, не вщухаючи, й опасінням. І тоді, коли між ними двома повітря потихеньку починає намагнічуватися й пускати іскри, що опалюють, король каже:
— Благословляю вас, генерале.
Зал вибухає у захоплених оваціях та привітаннях, прославляючи пару, надто несподівано створену на небесах. Однак, у цьому святковому галасі ніхто не чує, як розбивається серце Юнгі.
***
до речі, у мене є телеграм-канал, заходьте на кавачай: https://t.me/egozavrrrarch
Додати до улюблених