Дівчинка заплющила очі і відкрила рота, приєднуючись до десятків вже співаючих голосів.
Усі діти співали, кожен під якусь свою, відому лише йому мелодію. У них не було інструментів, а голоси хрипіли від нечастого використання і часто зривались на високих нотах. Зате слова були відомі всім. Вони знали їх напам’ять, повторювали перед тим, як лягти на холодну підлогу клітки, мов мантру, і співали за будь-якої можливості. Це був їх маленький особистий гімн. Гімн зламаних і нікому не потрібних. Загубивших особистість і зовнішність. Позбавлених імен, адже їх більше ніхто не кликав. Тепер пісня — єдине, що в них залишилось.
Вона лилась криво і невлад, але це було найкращою мелодією, яку вона колись чула. Навіть тоді, ще до того, як її спіймали, коли в неї ще було місце, куди можна було б повернутись, вона ніколи не чула нічого настільки прекрасного. Настільки неідеального, не підлаштованого під нотні рядки та певний тембр. Настільки живого, сповненого болем, надією та єдністю. Цій пісні хотілось віддати всю себе, розчинитись у ній, стати єдиним цілим з дитячими голосами і просочитись крізь ґрати. Полетіти далеко-далеко, туди, де нема довгих рук і решіток.
Але нічого не відбувається. Мелодія стихає, варто словам добігти кінця. Дівчинка розплющує очі і повертається до реальності. Все те ж холодне залізо під босими ногами, все ті ж ґрати, що закривають взір на такі ж похмурі підлогу та стелю. Чуються кроки довгорукої істоти і вони розвіюють останні залишки мелодії. Дитина обіймає свої коліна, дивлячись, як в їх рядах стає на одну людину менше. Її вони більше не побачать, це всім зрозуміло. Колись всі вони опиняться на її місці.
Як не дивно, страху ці думки не приносять. Лише дивне почуття смиренності, прийняття цього як чогось неминучого. Нема сенсу вириватись: з кліток виходу нема, а навіть якби й був, їх все одно повернуть сюди, якщо не захочуть швидше позбавитись неслухняної дитини.
Ці думки пригнічують. Дарма вона взагалі почала їх розвивати. Дівчинка заплющує очі і відкриває рота. Цього разу вона починає пісню і десятки дитячих голосів приєднуються до неї…
Примітка автора:
А спонсор мого натхнення: оцей от кавер на Prison Toys
Поет з мене, звісно, ніякий, але колись я намагалась перекласти його українською. На жаль, дозволу в мене немає, бо автор слів це хтось у коментарях, і, якщо вірити Mai, нікнейм вони змінили. Тож, визнаю, винна
Розвагам час
Лише почавсь
Кінця нема
Грай, дітвора
І не хвилюйся так
Ти по страхах
А їх прийми
Щоб не росли
Решітки скрізь
Зиркати крізь
Хо’ летіти
До хмар дійти
Ніхто не бачив щоб
Моїх втеч спроб
Втіхам—дзуськи
В’язні-ляльки
Друзі — руки
Мітим кроки
Аби втекти
Пізні квітки
Продовжуй тікати
Не час грати
Тікай, біжи
Лишень живи
Біжи…
Ховайсь…
Їж…
Спи…
Так…
Більш…
Сумних…
Ляльок…
Що робити?
Куди іти?
Так раптово
Геть від дому
Не зможеш ти
Ціль досягти
Жахіть вінець
Втіхам кінець
Тікай, лишайсь
Весь день ховайсь
І їж завжди
Поспи, та ні
Як вижити
Не згинути
Так тримати!
Не здавайсь ти!
Знайди…
Свій…
Шлях…
Геть…
Якщо здастесь
Кров потече
У венах десь
Взірве лице
Що маєш ти
Так це друзі
Що просять вас
В гру зіграти
Додати до улюблених