Портрет

Вільям. Вільям. Вільям. Це ім’я настільки сильно засіло в голові, що й спасу не було. Шерлок заламував пальці, пачками за день викурював свої цигарки (ну, тут майже як завжди), ледве не рвав на собі волосся. Усе це ставало неможливим. Можливо у нього їхав дах. Шкода, що Джон тут нічим не допоможе.

Іноді здавалося, наче він заполонив навіть сни. Оці яскраві червоні очі і дивовижний усміх… Одного разу Шерлок задивився на яблука, думаючи про нього. Пані Гадсон тоді сказала, що треба просто зав’язувати з курінням і відпочивати більше. Джон з нею погодився. А Шерлок знав, чудово знав, що проблема не в цьому.

Періодично вони бачилися у місті. Не те щоб Шерлок часто блукав місцями, де проводять свій час дворяни, та й Ліам насправді був не з таких. Він намагався бути ближче до простого народу, не задавив себе пихою, і це… приваблювало настільки, що й описати важко. Іноді, після їхніх коротких зустрічей, Шерлок зачинявся у своїй кімнаті, аби подумати, та голова його пустішала. Дивовижно.

Головна біда: скільки б він про те не думав, ніяк не міг зрозуміти, коли ж з’явилася оця обридлива туманність. Здавалося, що так було завжди, але ж ні, десь мав бути початок. Воно починало ставати проблемою.

І уся ця божевільня почалася на тлі пошуків Кримінального лорда. Дай Боже сил…

Через певний час пан геніальний детектив таки знайшов спосіб позбавитися від туги, заглибившись іще більше у розслідування та викриття злочинів. І хоча він помічав, що періодично думки улітали не туди, все стало значно краще. Точніше, майже. Бо трохи пізніше Лестрейд здивувався. Добре, не так. Здивувався увесь Скотланд-Ярд: одного дня у них майже не залишилося нерозкритих справ (спойлер: потім з’явилися нові). Можливо давати Шерлоку братися за все підряд – не така вже й гарна ідея.

Таким чином страждання детектива продовжилися. Тим часом вже закінчувався жовтень, і довкола було вельми гарно, до слова, – Лондон о цій порі ледь не найкрасивіший. А на душі з кожним днем ставало, навпаки, якось навіть більш гірко. Особливо від усвідомлення, нехай і часткового, своїх бажань. А хотілося просто бути ближче. Можливо ще раз якось зовсім раптово з’явитися на одній із лекцій, або ж..? Ні. Усе не те.

Шерлока спіткали далекі мрії про світ, де вони з Ліамом могли б вільно, без обмежень дружити. Вони б навідувалися один до одного в гості, розмовляли б годинами про різні речі. Можливо він би допоміг у пошуках Кримінального лорда! А ще, після довгих-довгих розмов, вони б лежали десь разом, у суцільній тиші. Це було б…  справді добре.

Періодично від таких приступів мрій страждала подушка, коли її сильно-сильно бив Шерлок, аби вгамувати свої емоції. А потім страждали стіни (хоча їм вже не звикати). І ще іноді страждали Джон з пані Гадсон (їм, власне, теж). Врешті-решт детектив таки прийшов до свого остаточного логічного висновку: усе виправили б обійми. Та от тільки для них рівень стосунків варто б краще мати. Хоча, може, й не обов’язково. І це був другий висновок.

У маєток Моріарті Шерлок заявився два дні потому. Він нервувався, справді, бо штука, на яку хотів піти, – ризикова. Не те щоб труднощі могли завадити, і все ж таки. Довелося навіть повністю привести себе до порядку: може приваблива зовнішність врятує ситуацію у разі чого? Еге ж..? Втім, звісно, якби Ліам його зустрів, вона допомогла б. Але це був Льюїс. Це був, чорти б його побрали, Льюїс, який з маловідомих детективові причин від самого початку виявляв до Шерлока сильну нелюбов.

– Наразі його немає вдома.

– Як це немає?! – неможливо, ні, просто не може бути. Точніше, звісно, може, бо Шерлок нікого не попереджував, що прийде, та все ж таки.

– Годину тому Вільям разом з Альбертом пішли до книжкової крамниці. Якщо ваша справа термінова, ви можете почекати у гостьовій кімнаті.

– Добре, дякую, – перед очима неначе затягнуло завісою туману. Він звісно почекає.

На щастя, очікування стали недовгими: за п’ятнадцять хвилин брати Моріарті таки повернулися. Шерлок почув, як дзвенить дзвіночок при вході до будинку, як заходять до приміщення люди, а також почув голос. Це був його голос. Здається, серце пропустило удар. І зовсім скоро залишилися лише кроки, що з кожною секундою ставали все голоснішими.

– Доброго дня, пане Голмс. Скажу чесно: ви здивували мене своїм візитом.

Шерлок підвів голову.

– Тобі не звикати, еге ж?

– Так, – Вільям посміхнувся, хитаючи головою, і сів до крісла, навпроти детектива. В його руці була якась велика книга.  – Насправді, добре, що ви прийшли, хоч і несподівано. У мене дещо є для вас.

– Справді? – це щире здивування і посмішку на обличчі неможливо переоцінити.

– Так. Коли я ходив до крамниці, побачив одну книгу, і вирішив, що вам це може сподобатися, – Ліам простягнув книгу Шерлокові. – Ось. Прийміть це як подарунок.

– Гм? Книга? – здивований, детектив узяв її до рук, роздивляючись спочатку обкладинку, а потім – анотацію. Книга була без перебільшень дивовижною. Якісна та гарна ззовні, вона ще й видавалася цікавою за змістом. Не те щоб у Шерлока було забагато часу, аби читати художню літературу, втім тепер, здається, з’явився гарний привід.

– “Портрет Доріана Грея” – досить цікавий роман, сам його тільки нещодавно прочитав. Там багато психології, я подумав, що тобі має таке сподобатися.

– Звісно, це звучить цікаво, – вдумливо відповів Шерлок, перелистуючи сторінки. Врешті-решт погляд детектива зупинився на форзаці книги. Там до останньої сторінки було прикріплене невеличке зображення. Гарний, хоч і трохи необережний, портрет, намальований олівцем, вочевидь нашвидкоруч та на вулиці. І здається… Це було зображення його самого. – Ліаме. Що тут мій робить портет?

Питання було досить логічним.

– А, це я намалював його. Не дуже гарно, можливо, бо малював на вулиці і з пам’яті, втім, на те не звертай уваги. Це щось скоріше символічне.

– Он як. Я бачив під час лекції, що олівець ти тримаєш, наче людина, що малює, втім, справді не подумав би…

– Деякі речі бувають неочікуваними, правда? – усміхаючись, промовив Вільям. – Але менше з тим. Ти ж прийшов сюди не просто так, правда?

– Так, щодо цього! – Шерлок обережно поклав книгу на столик і підвівся з крісла, простягаючи руку Вільяму. Той встав зі свого місця також. – Насправді, я прийшов з одним проханням.

– Яким? – пана Моріарті збентежила знервованість в голосі співрозповника. Нехарактерно для Шерлока.

– Я можу обійняти тебе, Ліаме? – зробити легше, ніж сказати. На обличчі професора затамувалося щире здивування.

– Певне, так? Чом би й ні, – щойно встиг Вільям договорити, відчув, як його талію стискають чужі руки. З вуст зривається тихе “ох”. Шерлок обіймає міцно, і разом з тим – навіть ніжно, притискаючи професора якомога ближче до себе. Важко описати усі почуття, що викликають його дії. Всміхаючись, Ліам таки відповідає на обійми.

Стояли так вони десь хвилину. Кожен думав про своє, але обидвоє насолоджувалися теперішнім станом речей. Хоча Шерлок, наприклад, почувався так, наче у нього от-от серце з грудей вистрибне.

– Ну що, Шерлі, – прошепотів Вільям, звільняючись з обіймів (у когось серце таки впало в п’ятки), – провів свій експеримент? Це ж був саме він, правда?

Показувати свою знервованість у цій ситуації не можна. Ніяк не…

– Можна й так сказати, – неспокійний подих, незвичний вираз обличчя, погляд, що бігав туди-сюди – видавало все. Втім, Ліам вдало робив вигляд, що нічого не помічав. – Це, власне, й було тим, заради чого я прийшов. Дякую. Певне, мені слід повертатися, ще залишилися деякі справи.

– Добре, пане Голмс. У разі чого, завжди радий бачити у своєму домі.

– Дякую, Ліаме. На все добре!

– До зустрічі, пане Голмс.

Посміхаючись, Вільям спостерігав за тим, як Шерлок хапає книгу і поспіхом йде до виходу з приміщення. Усе ж таки спілкування з цією людиною було надзвичайно цікавим.

***

– Господи, Ліаме…

Дорога назад видалася для детектива справжнім блуканням в тумані. Якимось дивовижним чином думки знов заполонили ніжні дотики, тихий голос, оцей триклятий пронизливий до мурашок погляд і портрет на форзаці книги. Додому повернувся Шерлок вже автоматично. Похмурий, він мовчки залетів до приміщення, скидуючи з себе верхній одяг, а потім так само німо сів на крісло. Незвичній поведінці і Джон, і пані Гадсон дещо здивувалися, втім нічого б не сказали, адже це не вперше відбувалося, якби не масивна книга, що детектив кинув на журнальний столик перед тим, як впасти на крісло.

– О, що це за книга? – Джон, що до того сидів на дивані й пив каву, з подивом поглянув на друга.

– Це Ліам мені подарував, – голос Шерлока заповнився втомою і роздратуванням. – Роман Оскара Вайлда “Портрет Доріана Грея”.

– Справді? – до кімнати, вслід за детективом, увійшла пані Гадсон. – Я чула, що він дуже скандальний. Як і його автор, за свої нестандартні, скажімо так, твердження та погляди. Простіше кажучи, критики погано оцінили.

– Роман, як на мене, досить цікавий. Хоча про низькі оцінки критиків я також чув.

– Та начхати мені на критиків! – голос Шерлока звучав ледве не агресивно. – Відкрий форзац в кінці книги, Джоне.

– Гм? Добре, – поставивши на столик чашку з кавою, він обережно узяв книгу до рук і відкрив її там, де сказав детектив. І одразу ж здивовано на нього поглянув. – Що тут робить твій портрет?

– В тому й проблема, Джоне! Я не знаю. Абсолютно жодної гадки на цей раз. Ліам сказав, що сам нашвидкоруч намалював його, коли купив книгу. Але що це в біса означає?!

Декілька секунд вистачило пану Ватсону, аби скласти усе докупи (адже не просто так він допомагав Шерлоку у деяких його справах), опісля чого він залився лунким сміхом.

– Що? Що? – Шерлок помітно пожвавився.

– Зважаючи на твою тугу останніми тижнями, у мене, звісно, є здогадки, але..! Нема через що тобі тужити мабуть, друже!

Пані Гадсон у подиві мовчала.

– Джоне, що це означає?

Підійнявшись з дивану, та узявши до рук чашку, Ватсон простягнув роман детективові і, віддавши, попрямував до кухні.

– Прочитай це. Якщо я все зрозумів, то тобі точно вдасться.

***

Як виявилося, навіть таку велику книгу можна прочитати за добу, якщо не відволікатись часто. Ще за дві доби можна відшукати найцікавішу та найнеоднозначнішу інформацію про її автора. А от на те, щоб придумати, як дивитися в очі людині, яка подарувала цей роман, потрібно трохи більше часу. Здається, Шерлок таки зрозумів суть своїх страждань. І він був глибоко вражений.

Просто у цій історії Ліам зобразив себе нещасним художником, що страждав по своєму другові, а Шерлока – тим самим другом. Хоча є така гадка, що про дружбу у цій всій історії ні слова не було