Ні за кого не тримайся.
Чуя завжди повторював ці декілька слів та вірив, що вони правдиві. Він не прив’язувався до людей, не міг. Навіть коли говорив, що любить.
Йому зовсім не було соромно за свою обережність, тому що якби не вона він би давно зійшов із розуму. Він обдурював, не договорював та просто мовчав, коли було потрібно. Навіть Федір, який дуже глибоко в’ївся у його життя, довго не міг розкрутити його на відверту розмову.
Він нікому не розповідав про себе, своє дитинство чи просто про захоплення. Накахара нікому не довіряв – і це інколи дуже лякало людей довкола нього.
Його називали параноїком, говорили про те що він просто усіх використовує, що він ненормальний. Та обережність Чуї рятувала його. Йому було спокійніше спілкуватися із людиною, яка зовсім його не знає, чим із людиною, яка знає бодай щось.
Саме так він і захищав себе від людської підлості та жорстокості, не помічаючи, що і сам стає жорстоким у очах інших людей. Його обережність стала щитом , що рятував його від зовнішнього світу, але при цьому забирав у нього волю, спілкування.
Чуя жив майже таким же життям як і усі. Він ходив до школи, займався волейболом, любив малювати та шаленів від математики і астрономії. Життя Накахари зовсім не відрізнялось від життя хлопчиків його віку.
Він був нормальним та вірив у це допоки не почав помічати, що деякі його захоплення різняться із захопленнями його однолітків. Помічав він, що не у всіх така ж сім’я та правила, як у нього. А згодом, коли підріс, зрозумів, що він ще й любить не правильно.
Його зовсім не цікавили розмови інших хлопців про те у якої дівчини груди більші чи з якою б вони переспали. Йому здавалось це огидним. Не у сенсі близькості… в іншому. Чуя ніколи не думав про відносини як такі, але йому дуже подобались дотики інших… хлопців.
Він любив уявляти себе на місці деяких дівчат, яких ласкаво обіймали красиві шатени. А ще, чомусь, дуже довго йому здавалось, що це нормально – любити різних людей. Тому коли йому дуже сподобався один старшокласник він не довго думаючи розповів про це одному із своїх найліпших друзів.
Він лише потім зрозуміє свою помилку. Зрозуміє, але тільки тоді, коли на нього подивляться, як на найогиднішу істоту, після того, як з нього реготатимуть, після того, як його ж «перше кохання» плюне йому в обличчя і скаже, що жахливішої людини, чим він, немає. Він зрозуміє, що довіряти навіть близьким – не можна, коли його виженуть із дому у лютий мороз, а через день заведуть за руку в огидне місце і скажуть: «тут тобі допоможуть зрозуміти, якою дурістю ти займаєшся, малий покидьку».
У той день Чуя опинився у підпільній психлікарні. Жахливі умови проживання та часті побої – найменше із всіх зол, що були там. Він досі із тваринним жахом згадує вонючу ганчірку у зубах та провідці по усій голові, розряди току, дні безпам’ятства та капельниці із незрозумілими препаратами.
Йому здавалось, що там він і загине.
В ті рідкі дня, коли він не відчував себе овочем – йому влаштовували огидні тести. Саме тоді Накахара зрозумів, як можна по-швидше вийти із цього місця. Суть усього плану сильно торкалась його принципів та упереджень, та довго залишатися у тому місці він не міг. Тому він і відкинув свою гордість та принципи. Закривши свій розум, він говорив те, що від нього хотіли чути.
Він не довго побув у тому злощасному місці. Уже через місяць «лікування» його визнали «здоровим».
А потім він зустрівся із Федором.
Вони поїхали у гості до близької подруги його матері – помішаної християнки. Федір був єдиною дитиною цієї жінки. На той момент йому тільки виповнилось 17 років, а самому Чуї скоро мало бути 16.
Так вони і познайомились – на застіллі. Федя у той день запропонував втекти із цієї божевільні, а Накахара і не пручався, лише весело всміхнувся новому товаришу. Уже через пів години вони сиділи у центрі міста й їли морозиво, зовсім не звертаючи уваги на холод. Говорили, ходили та знову говорили, відволікали один одного від реальності та відволікались самі.
-Тобі ж подобаються хлопці? Так? – запитав його Достоєвський у той день, після розповіді молодшого про шкільних друзів.
А Чуя тоді так і застиг, дивлячись у очі навпроти. Його тіло скував страх, а пам’ять підкидала різні сюжети. Але попри усі його побоювання Федір лише добродушно усміхнувся та подивився у відповідь.
-Не бійся, – він обережно взяв руку молодшого та продовжував, – я у такій же ситуації, що і ти. Теж опинився не у тій сім’ї і не з тією орієнтацією, – шатен видихнув та відпустив руку.
Чуя довго не міг повірити у правдивість сказаних Достоєвським слів. А потім вони почали бачитись частіше. Вони гуляли, розповідали одне одному якісь смішні історії із життя, сміялись із своїх же проблем. Вони довіряли один одному, хоча й не розповідали більшість деталей свого життя.
А через рік Федір вступив до університету.
Саме у той момент молодший зрозумів наскільки сильно той рятував його. Без нього Чуя відчував себе не просто самотнім, він відчував себе котом, якого без жалості викинули на вулицю.
Накахара почав готуватись до іспитів тільки заради того, щоб втекти від ненормального батька та вступити у той же університет, що і старший.
Було легше просто не помічати проблеми, а вирішити він її не міг. Так він і полюбив математику. Він міг годинами ламати голову над завданнями, шукав складніші, не помічаючи навколо нікого та ніщо, а згодом, після випускного, подав документи в той же університет, що Федір, але на фізмат.
Конкуренція була шалена, але і Чуя промахом не був.
Він горбатив як дурний, лиш би вибороти грант, лиш би мати хоча б якусь стипендію. У нього майже ніхто не вірив, ніхто не підтримував, окрім Достоєвського, який сам прознав про наміри молодшого вступити у його вуз.
Саме в цей момент його батько зрозумів, що відпускати свого сина він не хоче.
Тоді Чуя сильно посварився із своїми батьками і у ту ж ніч і втік.
Прийшлось проситись до Феді. Той уперше бачив Накахару настільки загнаним, сумним та покинутим. Йому здавалось, що під його дверима зараз стоїть зовсім не той хлопчисько із яким він познайомився два роки тому, а зовсім інша людина.
У той день рудий розповів другові майже усе, починаючи з признання другу та психлікарні і закінчуючи наркотиками, від яких залежав його батько. Він мовчав та не відповідав на питання про те, що із ним робив батько. А Федя лише затамовував дихання та старався не звертати уваги на синці та гематоми по всьому тілі молодшого.
Через два тижні після цього інциденту Чуя, попри всі невдоволення, переїхав у, зняту старшим, квартиру, потім, ще через місяць, здав іспит та нарешті вступив. Йому здалось, що ось воно, що зовсім скоро він стане найщасливішою людиною на світі.
Він знайшов собі підробіток та, навіть, мав змогу виплачувати оренду сам. Потім розпочалось навчання і Накахара почав менше спати. Спочатку просто через велику кількість домашніх, лабораторних та практичних робіт. Потім до цього комплекту почали прибавлятись давно, здавалось, позабуті кошмари.
Сон давався все важче, а тіло повільно відмовлялось працювати, через нестачу сну.
В цьому кошмарі він раз за разом бачив свого батька, який кожного разу, своїми ж руками, його і вбивав. Іноді після такої «смерті» сон повторювався знову, або йому починали снитись його ж похорони. В таких снах Чуя часто бачив божевільну усмішку свого батька, той дивився на гроб свого сина та сміявся, радів. Цей сміх доводив Накахару до дрижаків; іноді сміх самого Чуї ставав подібним до того, що він часто чув у вісні.
В такі моменти йому хотілось вирвати самому собі глотку.
Про ці сни і досі ніхто нічого не знав, від цього, чомусь, було водночас, і радісно, і лячно.
Йому здавалось, що в одну із таких ночей у нього просто зупиниться серце від страху, як у кролика.
-Краще б уже зупинилось, – пробурмотів рудий собі під ніс, зачиняючи кафе.
Він повернув ключ у замку та заховай річ у карман сумки. Чуя втомлено видихнув та рушив у сторону метро. Він пройшов не багато, коли його телефон завібрував.
Він швидко глянув на контакт та відповів.
Це був Достоєвський.
-Да?
– Ти вільний зараз?
– Так. Саме із кафе вийшов.
– Прекрасно, я недалеко від тебе. Почекаєш мене? Я хочу з тобою зустрітись.
Накахара трохи уповільнився.
-Гаразд. Я буду чекати тебе на вході до парку, я уже встиг трохи пройти,-сказав рудоволосий, оглядаючись довкола, та підійшов до лавки.
-О прекрасно. Так навіть ближче буде. Кладу слухавку, – повідомив Федір.
Пролунали гудки.
Чуя в нерозумінні глянув на телефон. Йому було цікаво чому старший так наполіг на зустрічі.
Хоча вони дійсно доволі не часто гуляли разом. У обох раз за разом появлялись якісь справи чи завдання, тому спільна прогулянка чи зустріч звучали дуже навіть прекрасно.
Він чекав зовсім не довго.
Уже через п’ять хвилин з протилежної, від кафе, сторони вулиці показалась знайома маківка. Чуя підняв руку, щоб старший його помітив.
Федя привітався та сідати не спішив.
-Пішли пройдемось.
Накахара не протестував. Прогулянки із Достоєвським дуже йому подобались. Вони завжди були затишними та сповненими якоїсь особливої атмосфери.
Спочатку вони просто зайшли на територію парку та просто мовчки йшли. Чуї подобалось ось так просто мовчати, та зараз мовчання було дивним, притягнутим.
-Ти хотів про щось поговорити? – запитав він повернувши погляд до співбесідника.
Достоєвським підняв погляд уперед, та згодом повернув голову до Чуї. Його погляд був серйозним і Чуя уже не хотів продовжувати розмову.
-Ти погано виглядаєш останнім часом.
Накахара видихнув. Він не любив такі розмови.
-Ти нормально спиш?
-Слухай, я не дуже хочу про це говорити…, – рудий був знервований таким запитанням.
Його стан здоров’я – це лише його проблеми.
Але це ж Федя. Він не відстане.
-Чуя, – твердо покликав Достоєвський, – дай мені відповідь на це запитання.
-Просто роботи багато останнім часом,- швидко відповів першокурсник, – справді, нічого серйозного.
-Чуя, – голос того став ще серйознішим, – Ти повинен говорити мені правду, ти ж пам’ятаєш? – молодший здавлено кивнув, – Ну? Я ж не часто тебе про щось відверто запитую.
Накахара міцно зжав зуби. Він не любив цю рису старшого. Федя був прекрасним другом: допомагав, піклувався, робив усе можливе, щоб Чуя відчував себе не самотнім, але натомість він потребував сліпої довіри.
Старшокурсник хотів знати про рудого все.
-Просто кошмари.
-Що саме сниться? – не відставав він.
-Батько.
Дихання трохи збилось. Хотілось прямо тут і впасти замертво.
Знову розказав зайве.
-І що він робить? – Федя не дивився на молодшого, просто запитував.
Йому просто потрібно знати.
-Можна я не буду відповідати на це запитання? – його очі металися туди і назад у пошуках чогось, що змогло б його врятувати від цього допиту.
-Ні. Але можеш відповісти потім, – Федір знову подивився на хлопця, – Я просто хочу тобі допомогти. Я не ворог, ти ж це знаєш.
-Вибач, – Чуя опустив погляд, – я досі не можу розповісти тобі усе.
-Але ти розповіси мені. Я все-рівно, рано чи пізно, дізнаюсь.
-Ти ж знаєш, що я ненавиджу тебе, – видихнув першокурсник.
-Я теж тебе обожнюю, сонце, – усміхнувся Достоєвський, – Як проходять перші місяці навчання?
-Ну…, думаю непогано. Але мені здається, що я не дуже дотягую до потрібного рівня.
-Ти ще просто не влився. Після першої сесії має стати краще, – Федя знову став собою.
Чуя видихнув. Не любив він цієї гіперопіки зі сторони старшого.
Звісно, він був дуже йому вдячним за все те, що Федя зробив заради нього, та лізти у свою душу він не хотів дозволяти. Він хоче залишити «своє» при собі.
Вони гуляли не дуже довго. Достоєвський розповідав про новий магазин книг, який відкрили прямо біля його житлового комплексу. Чуя розповідав про те, як до того на днях заходив Дазай.
***
Очі, немов важкі бетонові брили, закривались. Голова не дуже розуміла, що робити, та руки все-рівно блукали по клавіатура, швидко-швидко набираючи текст.
Дазай впевнений, що на ранок він побачить там тону помилок.
Та саме зараз його це майже не хвилювало. Ві писав цей текс вже декілька днів, точніше ночей, а із сходом сонця просто редагував нічну писанину.
«…, у той день нічого не вийшло. Я зустрів дивного хлопця. Мені здавалось я його знаю. Хоча бачились ми разів п’ять чи шість. Він йшов і мені здалось, що він йде зовсім не по дорозі. Він був ніби не з цього світу.
У той день я не пішов на ту багатоповерхівку. Ні. Я пішов за ним. Він мене заманив. Як відьма. Дивно те, що я пішов. Він мене не кликав, я пішов за ним сам. Хоча плани у мене були куди жахливішими… »
Осаму почав писати із простого « Інколи я намертво прив’язуюсь до людей.»
Такі припливи у нього трапляються не часто. Він деколи і пари речень зв’язати не може, а тут уже четвертий день щось строчить.
« Я знову пишу пусті слова. Мені не слід писати далі »,- думав він коли та сама фаза закінчилась. Його слова звучали зовсім не так, як звучали на початку. Він знову перегорів. Слова знову стали словами, а не емоціями.
-Потім відредагую і все. Я більше не буду туди лізти, – пробурмотів Дазай.
Сон знову нагадував про себе. Ейфорія від писання вже пройшла. Хотілось завалитись та заснути, де впадеш.
Він потягнувся. Спина дуже сильно боліла, а в голові блаженна пустота. Тому Осаму і любив писати. Кожного разу він перекладав усі свої думки на слова. Після писанини у його голові не лишалось жодної зайвої думки, емоції.
Дазай поїжився від холоду. Він вкотре забив на відкрите вікно у кімнаті. Нехай зараз і був останній місяць весни, та в Йокогамі саме розпочався клятий сезон дощів і дубак стояв нереальний.
Осаму піднявся із-за столу та зачинив вікно. Він поглянув на годинник і усміхнувся. Знову п’ята година, рівно. Він закінчував у цей час уже четвертий день. Кожного разу рівно о п’ятій ранку він закінчував писати, вставав та зачиняв вікно.
Він вийшов із кімнати і попрямував до кухні.
Тихо.
Так і має бути. Він звик до тиші своєї квартири. Звик до того, що більше ніхто його не зустрічає.
Звик, та не змирився.
Дазай судорожно видихнув та потягнув руку до карману. Він дістав майже не торкнуту пачку сигарок. Діставши одну, він підпалив прямо у приміщенні.
Зробивши затяжку, він сів на край столу та видихнув білий дим.
-Я маю відпустити тебе. Але я не можу, – сказав Осаму в пустоту, – пробач, Ода.
Він опустив голову у долоні, а сигарка і далі тліла між його пальцями.
***
Голубі очі різко відкрились. Погляд блукав по стелі.
Знову.
Чуя обережно піднявся із ліжка та зразу ж пішов на балкон.
-Жарко, – пробурмотів він собі під ніс.
Він жадно ковтав вранішнє прохолодне повітря. Цієї ночі він знову бачив той же сон.
Йому здавалось, що скоро він сам себе прикончить у цьому кошмарі. Останнім часом у цих снах почали з’являтись ще кривавіші дрібниці.
Тепер його могли вбивати повільно, відрізаючи від його тіла шматки плоті чи пальці. Одного разу йому снилось, як з нього виймають серце і дають йому ж у руки. Воно навіть билось деякий час, та воно було повністю вкрите чорною плівкою, через що билось дуже невпевнено.
Накахара видихнув стараючись розвіяти відголоски поганого сну. Він поглянув у даль.
Сонце було не дуже високо, тому можна прикинути, що зараз годин шість-сім.
Сьогодні була субота і єдине, що Чуя планував на сьогодні – сходити на обідню лекцію, тому постоявши ще хвилину, він зайшов в середину.
Він важко видихнув та заглянув у холодильник. Там було всього декілька йогуртів, яйця та шоколадні батончики. Чуя захлопнув дверці та поставив чайник.
Він все-таки з’їв один йогурт та, випивши кави, знову пішов у кімнату. Там була доволі душна обстановка. Накахара трохи розгріб кучу бумаг на столі та сів робити домашню з астрономії.
Десь о восьмій, коли він сидів за ноутом на кухні, телефон на столі завібрував. Чуя не дуже зацікавлено взяв пристрій.
Телефонував незнайомий номер.
Підліток лише хмикнув та підняв слухавку.
-Так, це хто? – зразу ж запитав рудий.
– Привіт, Чу, – почувся голос із динаміку.
Чуї хотілось провалитись крізь землю. Цей голос він впізнавав із тисячі.
-Де ти взяв мій номер? – прошипів Накахара, не ховаючи злоби у голосі.
-Ха, ще я перед тобою не відчитувався, – насмішливо почав його батько, – гадаєш, що раз ти зміг втекти із дому, то зможеш повністю забути про батьків?
-Ти сам говорив, що тобі такий син непотрібен.
-Досить брехати, Чу, – його голос був до огидного лагідним, – ти розумієш, що був не правий. Чому ти утік?
Хлопець заціпенів, згадуючи той день, та зразу ж розізлився.
-Ніби ти і сам не знаєш? – фиркнув він.
-Чу, ти маєш розуміти, що ми тобі допомагали. А ти так жахливо відмовився від нашої допомоги.
-Собі спочатку допоможи, – гаркнув Чуя і обірвав зв’язок.
Його дихання збилось. Знову. Його тіло знову окутував тваринний страх.
Підліток опустив важку голову на руки та потупив погляд.
Настрій був повністю і безповоротно зіпсований.
Його голову заповнили різні страшні думки.
«Де він взяв мій номер?»
«Що він буде робити далі?»
«Навіщо йому я?»
Телефон відкладений на стіл знову завібрував. Чуя агресивно взяв його до рук та відповів.
-Що ти ще від мене хочеш? – прикрикнув він зразу ж.
-Не пам’ятаю, щоб я до тебе сьогодні телефонував, – голос був іншим.
-А…, це ти, – трохи заспокоївся Накахара, – пробач.
-І хто ж тебе так знервував, що навіть я відхватив? – хмикнув Федір, явно усміхаючись.
-Одногрупник, – збрехав він.
-Зрозуміло тоді, – мугикнув старший, – я ось чому дзвонив: не хочеш на каток?
-Що? – здивувався Чуя.
– Дазай запропонував сходити покататись, – пояснив Достоєвський.
-А хіба зараз сезон? – хіхікнув рудий, – А хто йде?
-Я, Дазай та Коля, ну?
-Так, думаю я піду, а коли?
-Сьогодні десь о шостій, вийде? Чи в тебе є вечірні пари?
-Ні, я сьогодні тільки на лекцію піду, а вона на першу дня, тому, можна рахувати, що я повністю вільний.
Чуя закрив ноутбук та піднявся із-за столу.
-О, то ми ще зможем в університеті зустрітись, – замітив Федя, -тому будь на зв’язку, може ще до вечора щось зміниться.
-Гаразд, – Накахара замовк, – ще одне.
-Так?
-Ніхто не проти, що я буду там? Я маю на увазі, це ж все-таки твої одногрупники.
-Дазай сам запропонував запросити тебе, а Коля завжди радий тебе бачити, тому не хвилюйся.
-Добре, тоді до зустрічі?
-Бувай.
Чуя поставив телефон назад і протер очі.
Мда… Не на це він розраховував.
Федір насправді доволі не часто погоджується на подібні заходи. Він більше любить збиратись у когось дома та пити чай.
Накахара хіхікнув.
«Ну так, у цьому вся сутність Доста», – подумав рудий та прийнявся робити ще одну порцію кави.
***
Сьогодні погода знову не радувала. Йшов дуже дрібний та доскіпливий дощ. Чуя дивився у вікно, сидячи на останньому ряду аудиторії. У вікні виднілись лише краплі дощу та великі сірі хмари.
Хлопець завжди порівнював такі хмари із деякими своїми думками. Вони такі ж важкі та сірі. Інколи його думки чисті та світлі, як чисте блакитне небо, однак буває це досить не часто останнім часом.
Підліток видихнув та прийнявся вслухатись у слова лектора. Він запихував у себе усю цю інформацію силою і гадав, що допоможе справитись із почуттям власної нікчемності. Гадав, що якщо він буде знати достатньо багато – відчує себе краще.
Він далі занурився у слова доволі молодого викладача. Чуя легко засвоював нову інформацію, да і логіка у нього була на висоті, тому навчання в університеті давалось не дуже важко. Просто досі було важко звикнути до такої кількості роботи.
До кінця лекції у Накахари боліла рука після усієї тієї писанини. Він збирав речі, коли на його телефон прийшло повідомлення. Він взяв пристрій.
Невідомий контакт
ХХХХХХХХХХХХ:
Не думай, що я просто так тебе залишу. Все-рівно повернишся.
Чуя зразу ж кинув номер у чорний список.
«Що йому він мене ще потрібно?», думав він прямуючи до виходу із аудиторії.
Він швидко попрямував вздовж коридору, та пройшов Чуя зовсім не багато.
-Чуя-ні! Ти що мене не помітив?! – почувся страшенно радісний голос.
Накахара повернув голову у його сторону. Точно, він навіть не помітив, як пройшов повз старшокурсників.
Коля, чий голос його окликнув, стояв поруч із Федором та Дазаєм. Микола – дивний хлопець із шрамом на оці, до того всього ще й із гетерохромією. Будь-кого в університеті спитай про нього – тобі розкажуть тисячу і одну історію про те, як він щось учудив. А ще цей блондин був до біса високим.
Осаму дивився легко та радісно. Він усміхнувся та помахав рукою.
Чуя перевів погляд на Достоєвського. Лілові очі дивились на нього, погляд був збентежений. Ах, як же Накахару бісила ця здібність старшого дивитись прямо в душу.
-Ну? Чуя-кун готовий? – весело тараторив Микола.
Першокурсник не дуже любив компанію цього ненормального, та без нього ніяк. Якщо він дізнався, що Федя кудись зібрався – він тут же вчепиться і не відпустить, піде слідом.
Чуї не подобався шум, що постійно гуляв біля Гоголя, та цей шум дуже подобався Достоєвському.
Молодший не часто запитував про те, що між ними, а коли і запитує, то Федір відповідає лише стисле: «Друзі». При тому він навіть не скриває, що ці «друзі» не раз спали один з одним. Наскільки Чуя зрозумів вони точно не в стосунках, принаймні не в романтичних.
-Чуя, ти що, завис? – перед очима рудого мелькотіла чиясь кістлява рука.
Осаму побачивши, що молодший закліпав, припинив рух рукою.
-Ну так що? Згоден? – запитав у нього Дазай.
Накахара нахмурився, він усе прослухав, думаючи про тих двох. Він подивився на Осаму із тотальним нерозумінням.
-Ти усе прослухав? – Чуя кивнув, – і звідки у тебе взагалі вуха ростуть, коротун? – насупився старший та посмикав його за вуха.
Першокурсник зойкнув та замахнувся на шатена. Той увернувся та засміявся.
-Дазай! Не чіпай мою дитину! – крикнув Коля.
Федір усміхнувся дивлячись на Осаму, що пристрибуючи, тікає він Миколи та на Чую, який кричить Гоголю, щоб той рухався швидше.
Врешті-решт блондин осідлав Дазая і майже всю дорогу до виходу прокатався на ньому.
Федя ішов прямо за ними разом із Чуєю.
-Чуя, – покликав старший.
Накахара відволікся від підлоги та глянув на Достоєвського.
-Так?
-Ти знову не виспався? – спитав він, – просто ти дуже розсіяний.
-Так, можливо.
-Кошмар?
-Так, просто кошмар, останнім часом вже не так лячно, – заспокоїв його Чуя.
-Досі не хочеш розповідати по що сон? – запитав Федя. Молодший заперечуючи похитав головою, – гаразд, тоді хоча б дзвони, коли будеш прокидатись після такого.
-Не обіцяю, – відмахнувся він.
-Тоді пообіцяй, – промовив Достоєвський грубим голосом, – я не збираюсь дивитись на те, як ти поступово скотишся до хронічного безсоння.
В такі моменти Чуя згадував, чому він так ненавидить цю людину. Він не боявся Федора, аж ніяк, він боявся втратити його. Федя намертво прив’язав його до себе.
Накахара схилив голову. Він відчув себе винним, але чому не розумів.
-Я зателефоную наступного разу.
-Я на це надіюсь. Якщо не припиняться через місяць, то звернемось до спеціаліста. Гаразд? – запитав він поклавши свою руку на плече рудого.
-Ти ж знаєш, що я на дух не переношу мозкоправів, – нахмурився він.
-Я знаю дійсно хорошого лікаря, він тобі допоможе у разі чого.
Чую від цих слів почало нудити. Його спогади зразу ж повернулись до першого дня у психлікарні та слова батька: «тут тобі допоможуть зрозуміти, якою дурістю ти займаєшся».
Він прикрив рот рукою в очах потемніло від жахливих картинок.
-Чуя? Тобі погано? – зразу ж почав Федір, притримуючи підлітка.
-П-прошу, не говори так більше, – сказав він та зажмурив очі, справляючись із нудотою.
Достоєвський поглянув на нього із нерозумінням, та згодом дещо пригадав і зразу ж вилаявся про себе.
-Вибач, я зовсім забув, – зжавши зуби промовив він, – ти як?
-Просто паморочиться в голові, – сказав Чуя.
Вони доволі сильно відстали він Дазая та Миколи, тому ті довго не думаючи вирішили повернутись за пропажею. Коля нарешті зліз із свого транспорту та весело притопуючи йшов попереду.
Шатен лише сміявся говорячи, що той похожий на козла. Коли вони відшукали втрачений дует, то були дещо занепокоєні.
Федір притримував рудого хлопця за плечі, поки той вимучено усміхався та запевняв старшого, що усе нормально.
-Щось сталось? Чому відстали? – зацікавлено запитав Гоголь, підійшовши ближче.
-Нічого страшного, – сказав Накахара відмовляючись від підтримки Достоєвського.
-Ти погано себе почуваєш? Може не підемо зараз на каток? – запитав у нього Осаму.
-А ми хіба не о шостій мали йти? – запитав здивований першокурсник.
-Це саме те, що ти прослухав, – зітхнув Дазай, – ми вирішили, що краще буде піти зараз, ми усе-одно уже всі у зборі, да і народу зараз не багато.
-Не думаю, що в травні там узагалі люди є, – хмикнув Чуя.
-Я хотів запропонувати перенести, але бачу ти уже у формі, – відмахнувся шатен.
-Я завжди був у формі.
-Ой , правда? А хто тут тільки що чуть не падав, опираючись на Дост-куна? – насмішливо запитав Осаму.
-Зараз ти будеш опиратись на костилі, якщо не заткнешся! – гаркнув Накахара.
-Досить уже, – стукнувши обох хлопців по голові ребром долоні сказав Достоєвський.
Дазай ще раз оскалив зуби та пішов далі по коридору наганяючи Миколу.
Чуя подивився йому у слід та видихнув. Федір обережно обійняв Чую за плечі заглянув тому в обличчя.
-Пішли? – запитав він махнувши головою у сторону інших студентів.
-Так, погнали, – легко усміхнувся рудий та пішов уперед.
Накахара йшов повільно, не старався наздогнати інших. Він нешвидко перебирав ногами, дивлячись на трьох студентів попереду.
Микола закинув руки на плечі Федора та Осаму. Другий так і норовив скинути чужі руки зі спини, а Коля лише говорив, що шатен не ввічливий. Вони сміялись. Федір вирвавшись із хватки блондина вийшов уперед, а Чуя йшов позаду.
Молодший усміхнувся своїм думкам.
Весело. Йому дійсно подобалось проводити час із цими людьми.
Таким темпом вони дійшли до метро.
Гоголь із Дазаєм змагались у тому хто перший ступить на ескалатор. Чуя усміхнувся дивлячись на їхнє змагання.
Виграв Осаму.
Накахара видихнув та уже майже приклав свою карту до панелі, щоб оплатити пропуск. Правда оплатити йому не дала карта Федора, що пройшлась по панелі раніше.
-Федь,- Чуя із благанням подивився у лілові очі.
-Що? – він легко усміхнувся та підштовхнув першокурсника уперед, – давай швидше, а то не встигнемо на потяг.
Хлопець видихнув та пройшов далі, рухаючись у сторону ескалатора. Федір наздогнав його за декілька секунд.
-Це просто проїзд, не сприймай серйозно.
-Я і так багато чого пропускаю, – Чуя видихнув, – я заплачу за білет у катку сам.
-Коля має заплати за всіх, тому що програв Дазаю у спорі, так що не вийде.
Вони пройшли до посадкової зони та приєднались до інших.
Чуя втикав в стіну навпроти та трохи схилив голову убік – думав про щось своє. Його часто так клинило. Іноді здавалось, що він от-от впаде. Тому Федір приобійняв його за плече та щось гортав у телефоні.
Накахара завжди був доволі тактильним, тому йому дуже подобались дотики Федора. Він ніколи не протестував коли Достоєвський його обіймав, тримав за руку чи дозволяв опиратись на себе.
Зараз, коли майже кожну ніч він проводив без нормального сну, йому дуже подобалось те, що Федір дозволяв молодшому засипати у нього на плечі чи дрімати опершись на нього.
Тому коли вони сіли у вагон Чуя зразу ж примостився у старшого під боком та тихо сопів. Микола лише час від часу зиркав на них, а от Дазай, відверто кажучи, втикав. Він досі не дуже розумів, які відносини між цими двома.
У торговому центрі було доволі людно.
Вони придбали карточки та пройшли за ковзанами.
-38, білі, – сказав Чуя на видачі.
Йому протягнули взуття та дали номерок шафи. Він пройшов далі. Решта уже перевзувались та про щось говорили, наскільки він зрозумів, то Коля просто жалівся на вартість проходу, Дазай радів тому, що платив за всіх не він, ну а Федір просто тихо сміявся з них.
Він підійшов ближче. Микола зразу ж подивився на нього із блиском у очах, а потім глянув на Осаму, що сидів збоку.
Блондин різко піднявся ухватив молодшого за плечі та всадив його на своє місце. Дазай повторив те ж саме із Достоєвським та посадив його біля рудого.
-Що відбувається? – запитав Накахара зиркаючи на задоволеного шатена та Миколу.
-Усе. Питай! – ігноруючи запитання, сказав Гоголь Осаму.
-І так! – голосно почав той, – ми з Колею про дещо поспорили…
-Знову? – перебив його Федір.
-Не перебивай! – шикнув шатен, – так от. Коля каже, що знає вас доволі довго і що моя догадка зовсім невірна, та я все ж таки думаю, що він бреше.
-Давай швидше, – поквапив його одногрупник.
Накахара не дуже звертав на це все уваги і просто почав взувати ковзани.
Дазай глибоко вдихнув.
-Ви зустрічаєтесь?!
Чуя відірвав погляд від взуття та уставився на старшого не розуміючим поглядом.
-Що? – в один голос запитали сидячі.
-Бачиш?! Я був правим. Просто я знаю того, чого ти не знаєш! – сказав Гоголь та глянув на Федора.
-Так ви не разом?! – розчаровано запитав Дазай.
Вони лише похитали головами.
-Ні, – сказав Достоєвський, – зараз – ні, – додав він та легко посміхнувся.
-Ми раніше були у відносинах, – відмахнувся Чуя та зав’язавши шнурки глянув на шатена.
-Правду кажучи, ми їх так офіційно і не розірвали, – додав він.
-Ми, можна сказати, взяли перерву.
Микола та Осаму втупились в них, не розуміючи, що вони зараз сказали.
-Так…,- протягнув перший, – хто виграв спір?
Шатен подивився спочатку на нього, а потім на парочку на лавці.
-Ну, вони ж все-таки і відносинах. Значить виграв я! – задоволено усміхнувся Дазай.
-Серйозно?!
Чуя пожав плечима та пройшов до льоду. Достоєвський повторив за ним та пройшов повз заціпенівших одногрупників.
-Навіщо ти збрехав? – запитав рудий, коли вони вже катались, – мені здалось, що Коля трохи засмутився через це.
-До речі, дякую, що підіграв, – мотнув головою він, – Так потрібно.
-Чому? – спокійно продовжував молодший.
-Через Дазая, – відповів Федір та поглянув на інший кінець катку.
Микола та Осаму саме вийшли на лід.
-Чому?
-Ти йому сподобався. Людина він доволі неоднозначна, тому хай краще думає, що ми разом, – пояснив старший.
-А ти Колі, про цю брехню, чому не розповів?
-Він не вміє тримати секрети, тому краще буде, якщо він не буде знати усієї правди. Тим паче у нас все-одно перерва у відносинах, – підморгнув йому Федір.
-А чому ж ми не у відносинах? – підіграв Чуя та грайливо усміхнувся.
Достоєвський відвів погляд та зовсім легко посміхнувся.
-Тому що ти відмовив мені, ще рік тому, – відповів він.
Накахара стер із лиця тупу усмішку та поглянув на сусіда.
-Ти досі…, – він затих, – досі відчуваєш щось до мене?
-Чесно кажучи, – Федір важко вдихнув, – Я досі тримаю ці почуття. Я не скажу тобі з упевненістю, що я досі тебе кохаю, та точно тобою дорожу, – запевнив він та поглянув у очі навпроти.
-Дякую.
-За що?
-За те що знаходився поруч, – тихо сказав молодший, – увесь цей час.
-Я робив це із власної вигоди.
-Як скажеш, – усміхнувся Чуя та взяв Достоєвського за руку.
Вони із Федором завжди були близькі. Здавалось, що навіть у день першого знайомства вони побачили одне в одному щось дуже рідне та особливе, але бачили вони це по-різному.
Чуя бачив у Достоєвському старшого брата, друга, наставника. Федор бачив – союзника, кохану людину, весь світ.
Можливо зразу не було помітно, та Федір був дійсно чутливою людиною. Суть лише у тому, що свої почуття він розумів доволі погано. Тому як тільки зрозумів, що за приємну емоцію він відчуває біля Чуї – признався.
Того дня він навіть погодився на відносини із старшим, та протримались вони не довго. Згодом Накахара зрозумів, що окрім крайньої прив’язаності, між ними нічого немає.
Молодший часто думає про те, чому? Чому він не може закохатись у нього. Федір – турботливий, ніжний, розумний, красивий, урешті-решт. Він – підходить під усі критерії Чуї.
Він часто думав про те, що якби вони познайомились при інших обставинах, то все могло б скластись по іншому. Можливо, вони могли б бути разом.
Але вже нічого не зміниш.
Вони взяли пропуск на дві години, тому вже через годину всі про це пожалкували. Всі, окрім Федора, той в свій час ходив на фігурне катання. Чуї ж давались в знаки безсонні ночі та недоїдання через велику кількість навантаження в університеті. Ноги нили, голова почала боліти, ще й нудило.
Він думав про Федора, думав про останню лекцію та про те, що він тут забув. Він не помітив, як Достоєвський відійшов. Не помітив він і того моменту, коли ноги почали підкошуватись.
Накахара катався доволі непогано, та проблема була не в здібностях, а силі, що повільно покидала його тіло.
Прожектори величезного залу боляче били у очі, а руки нащупували щось під собою. Його хтось підтримував.
В який момент він втратив свідомість він так і не зрозумів.
Трохи опам’ятавшись Чуя побачив лише руки із білою тканиною поверх, що підтримували його.
Дазай.
Молодший важко зітхнув і спробував відірватись від свого спасителя, та руки того лише прижали його чуть сильніше й обережно повели до виходу із льоду.
-І що ж з тобою не так? – запитав він та відповіді не очікував, – Дост-кун попросив нас подивитись за тобою, поки він відійде, а ти зразу ж падати почав.
-Відчепись, – процідив крізь зуби Чуя.
-Да, я ж тобі життя рятую, неміч, – відповів Осаму, закочуючи очі.
Він вивів рудого із катка та посадив на одну із лавочок біля роздягальні.
-Сиди на жопі рівно та чекай Дост-куна, а то мені прилетить, за те що ти помреш.
-Не прилетить. Федя нікого ще не бив за мої пам’яті, – хіхікнув Накахара.
-Ха? – здивувався шатен, – я і не говорив про побиття, – пояснив старший та сів біля першокурсника, – Там одного його погляду достатньо, щоб душа тіло покинула.
Дазая пересмикнуло.
Чуя піджав під себе коліна та сховав в них посмішку.
-Так…, – почав Осаму, – чому падати почав? Втомився.
– Ага, давно не катався, – відповів він та ткнувся головою у коліна.
Дуже хотілось спати. Він заплющив очі, та в темряві власних повік почали з’являтись страшні картинки. Він різко підняв голову.
Ні. Він реально вже втомився від цього барахла. Він просто хоче нормально спати.
Дазай поглянув на нього трохи замішано, та потім відвів погляд. Його очі зразу ж наткнулись на знайому худорляву фігуру.
Федір із нерозумінням глянув на підлітка, що сидів біля Осаму. Він підійшов ближче та присів навколішки перед ним.
-Чуя, – покликав старший, – Чуя, щось сталось? – знову тиша, – тобі погано?
Накахара підняв голову та глянув на очі навпроти. Його погляд був стомленим та куточки губ приспущені униз.
-Федь, – покликав він, – вибач.
-Да, що з тобою? – старший зразу ж піднявся та сів біля Чуї, обіймаючи того за плечі, – Чуя?
-Давай поговоримо потім? – голубі очі дивились у фіолетові з німим проханням – прислухатись.
Той стиснув зуби. Давно він не бачив Чую в такому загнаному стані.
-Обов’язково, – запевнив Достоєвський.
-Я, напевно, піду, – сказав молодший та опустив ноги.
-Я проведу, – відгукнувся Дазай.
-Я і сам зможу, – гаркнув Чуя.
-А з Федором такий милий, – образився він.
-То ти зможеш його провести? – запитав Федір.
-А? Так! – підняв руку той.
Накахара здивовано глянув на старшого, запитуючи що зараз відбувавється. Він що, якесь кошеня, щоб із ним так носились?
-А що ще робити? – знизав плечима Достоєвський, – хотів щоб я тебе провів? – він не дочекався відповіді і зразу ж продовжив, – Вибачай, та як би я сильно не хотів – в мене є ще справи. Вибач.
-Не вибачайся за дурню.
-Ти сам так часто робиш, так що давай, переодягайся та шуруй додому, – Федір потріпав Чую по волоссю та пішов у сторону льоду.
Накахара піджав губи та прийнявся перевзуватись у звичне взуття. Дазай робив те ж саме.
Так, зараз, можливо, вони були ближчі один одному, чим тижні два тому, та це не робило їх достатньо близькими друзями.
Дазай досі не знав хто такий цей Чуя і з чим його їдять, а Накахарі здавалось, що усе що він знав про старшого було занадто поверхневе, не справжнє.
Вони доволі швидко зібрались та уже через десять хвилин стояли біля виходу із торгового центру. Дазай старався розпочати розмову, а рудий мріяв лише про затишне ліжко. Можливо, домашня по вищій математиці зачекає до завтра.
-А ви із Дост-куном давно почали зустрічатись? – розпочав Осаму із далеку.
Накахара лише втомлено видихнув та пішов далі по тротуару. Говорити не хотілось, особливо про це.
-Десь рік тому, а що? – знизав він плечима.
-Просто стало цікаво, – відповів шатен та попрямував за супутником до станції, – коли Дост-кун встиг, хах.
-Ти не настільки близький до нього, як Микола чи я, тому логічно, що ти не помітив.
Підліток сказав це доволі сурово, чи то через не бажання відповідати, чи то через головну біль.
-Ну, це взагалі-то так, але я дечого не розумію, – невпевнено усміхнувся Дазай.
Він старався йти із молодшим у ногу, та той перебирав ногами занадто ліниво.
Чуя підняв на нього нерозуміючий погляд.
-Чому Коля був упевнений, що ви не разом? – хіхікнув той.
Накахара мельком зиркнув на шатена.
-Тому що він закоханий у Федю, от і не хоче вірити, – спокійно відповів молодший.
Його співбесідник зразу ж втупився у нього до дива щасливим, але здивованим поглядом.
-Ха?
-Ти ж знав?
-Так, але це були лише здогадки, – пояснив той та ступив на ескалатор.
-Якщо я правильно зрозумів, то вони сплять один з одним, та я за достовірність не відповідаю, – промовив Чуя.
-І ти не проти? – з інтересом запитав старший та поглядав на таймер відправки потягу.
-Ми зараз не у відносинах, як таких, так що хай спить із ким хоче, – цикнув Накахара, йому вже починала надоїдати ця брехня.
Дазай на деякий час затих та про щось думав. Вони уже встигли сісти у потрібний потяг. Залишалось ще п’ять-шість станцій. Можна трохи подрімати.
Чуя відкинув голову на сидіння та заплющив очі. Чомусь, зараз це не м’яке сидіння у вагоні метро, здавалось йому кращим за власне ліжко.
Потяг шумно гримів по рейкам і здавалось заколисував. у вагон ібуло майже пусто, та зовсім скоро це зміниться. Зовсім скоро підземелля наповниться втомленими працівниками, що працюють до пізнього вечора навіть у суботу.
Накахара завжди боявся стати таким же як вони.
Згодом, коли до виходу залишалось ще дві станції, а дрімота все більше поглинало підлітка, Дазай задумливо запитав:
-А якщо я з тобою пересплю, Дост-кун дуже сильно розізлиться?
Накахара навіть сон втратив через це запитання.
До кінця дороги він прикидався сплячим, та шатен знав що той нагло ігнорує відверте запитання. Чуя так і не відповів.
Коли вони зупинись біля його під’їзду, Осаму попрощався із молодшим та попрямував кудись в іншу сторону.
Чуя не довго дивився йому у слід та піднявся до свого помешкання. На вулиці ще не темніло, та сонце уже поступово фарбувало небо у оранжеві та червоні відтінки.
Рудий зачинив двері та пройшов до кухні. Шлунок неприємно болів.
«Доведеться готувати», – подумав студент та кинув сумку на стілець. Переодягатись не хотілось, готувати також. Єдине чого він дійсно прагнув – спокійного сну.
Трохи постоявши посеред кухні Накахара все ж таки заглянув у холодильник та дістав з відти заморожені овочі та яйця.
Довго думати він не хотів тому вже через двадцять хвилин скороварка оповістила про готовність рису. Чуя на швидку руку підсмажив його із овочами та яйцем.
Він готував не погано. Здавалось, раніше це заняття, навіть, приносило йому якесь задоволення. Та він цього уже майже не пам’ятає. Пам’ять забита іншими думками та спогадами.
Їсти не дуже хотілось, але якось він таки спихнув у себе трохи рису. Студент сидів дивлячись на напівпусту тарілку та думав. Потім різко посміхнувся.
Що ж він робить із своїм життям?
Йому здавалось, що він сам же руйнує себе, руйнує своє майбутнє, свої мрії.
Кожен його день розпочинається та закінчується однаково. Кожного дня він робив однакові речі. Життя наповнювалось жахливою стабільністю. Стабільність – це добре, та не у цьому випадку.
Чесно кажучи, раніше він мріяв саме про те життя, яке має. Мріяв про квартиру, про університет, мріяв про друзів. Усе це у нього було зараз.
Він не міг зрозуміти, що не так, тому що раніше рудий дуже захоплювався такою буденністю, рутиною, він бачив у цьому своє щастя. Бачив його у стабільності, спокої та простоті.
Та зараз він бичить лише кошмари, тонну незрозумілих чисел та сумне лице найближчої людини.
Ах, як же він втомився причиняти іншим людям біль через свій стан. Тому що він знає. Знає, що не викарабкається зі свого кошмару. Він у ньому погруз та прийняв це. Він ніколи не стане нормальним.
Накахара піднявся із-за столу та, зробивши кави, пішов до кімнати. В кімнаті царила темрява, лише невелика настільна лампа, яку зразу ж ввімкнув рудий, давала яке-не-яке освітлення. Він сів на стілець та глянув на декілька стопок зошитів та блокнотів. Їх було десь десять, можливо, більше. Ще один лежав прямо перед Чуєю відкритий.
Там дрібним почерком швидкою рукою була списана одна із видимих сторінок.
«Час летить крізь мене. Я не встигаю за ним. Можливо я уже врешті збожеволів, та я все частіше помічаю, що інколи бачу себе збоку. Хоча, можливо, це все був сон. Мені здається, що я живу зовсім не своїм життям; що усе, що у мене є – ілюзія. Мені часто здається, що наступить момент, коли я просто не впізнаю себе у дзеркалі та вб’ю. Можливо, я просто це все собі надумав та сам створюю собі проблеми.
Нехай.
Тому що інколи мені здається, що мені легше страждати, чим бути щасливим, хах.
Дивно, та інколи я думаю про те, що щастя мені не пасувало б. Говорю так , немов би його можна приміряти та сказати? Схоже, я так і не зміг подолати ненависть до себе.
Нехай. »
Чуя ще раз пройшовся очима по рядках. Речення погано в’язались між собою. Здавалось що між ними не вистачало ще речень зо три-чотири.
Він видихнув та поглянув на решту блокнотів.
«10.01.2018. – 07.03.2019».
«13.03.2019. – 30.10.2019».
«01.11.2019. – 17.09. 2021».
І так далі.
На кожному із них було по дві дати: початок ведення та кінець.
У цих бумажках розписане майже все його життя від 14 років і аж до тепер. Він хмикнув. Ні. Там було записано не його життя, там були записані усі його думки за це життя.
По суті, прочитавши бодай половину цієї писанини можна було зрозуміти, що коється у його голові.
Чуя посміхнувся. Цим блокнотам він довіряв усього себе.
Він сидів та записував випадкові думки підкинуті мозком, допоки сонце не почало ховатись за горизонт, а потім вийшов на балкон. Він зачаровано дивився за сяючий диск. Іноді йому здавалось, що хороші моменти у житті дуже схожі на захід сонця. Вони теж не тривають вічно і закінчуються там, де розпочинається темрява.
Часто він не міг у повній мірі насолодитись будь-яким щасливим моментом у своєму життя, тому що думав лише про те, що цей момент не безкінечний. Думав лише про його закінчення.
Це таке жахливе відчуття.
Коли на дворі стемніло, Чуя вже спав. Цієї ночі, у вісні, він бачив лише суцільну темряву.
***
Чесно говорячи, Накахара не сильно здивувався, коли на виході з під’їзду його зустрів Дазай, та мороз по шкірі все-одно пішов. Доволі моторошно, коли тебе очікують, а ти про це і не догадуєшся.
Зрозуміти суть погоні Осаму, рудий не міг. Він лише строїв догадки, чим саме міг зацікавити, такого хлопця, як він.
Шатен просто йшов разом із ним. Він майже нічого не говорив, та і Чуя теж не дуже спішив.
Це була дуже дивна зустріч.
Вони лише привітались біля будинку молодшого та говорили одне одному про плани на день. Рудому чомусь здалось, що це мовчання було голоснішим за будь-які крики.
З Дазаєм точно було щось не так.
-Ти від Федора дізнався про те, що я працюю і у неділю? – без інтересу запитав Накахара.
-А це…, – похитав головою Осаму, – просто минулого разу я випадково дізнався про це від Наомі.
-А…, – студент заплющив очі, – тоді зрозуміло, – промовив він, – Федя навряд чи тобі розповів би.
Шатен спочатку трохи затормошено глянув та співбесідника, та згодом легко посміхнувся та перевів погляд на житлові будинки, повз які вони проходили.
-Ха! Напевно, ти правий, – всміхнувся він, – Дост-кун дійсно стає дещо агресивним щодо мене, коли мова заходить про його любого Чую-куна, – перекрив Дазай.
Чуя хіхікнув та ткнув його ліктем у бік.
-Ей, все не так.
-Ну виглядає саме так, – Осаму поглянув на першокурсника, – Ти, до речі, так і не відповів на моє запитання, учора.
Накахара задумався, але через декілька секунд зрозумів, що саме має на увазі хлопець.
-Ну, – він оцінюючи поглянув на шатена, – я не великий фанат сексу, тому Федір навряд чи мав би змогу відреагувати на, – він трохи зам’явся, – наш із тобою контакт?
-Підбираєш слова? Як мило, – хіхікнув Дазай, – я прийму цю інформацію до відома.
-У тебе реально тупі запитання, – закотив очі рудий.
Після цього тиша.
Кожен йшов зі своїми думками у голові. Вони просто перебирали ногами, криво, іноді спеціально наступаючи один одному на взуття, але без слів.
Чуї здалось, що у цій тиші літає якесь незрозуміле йому відчуття. Воно йому подобалось.
Так вони і дійшли до кафе.
Після обіду людей, у цьому місці, було дійсно багато. Тому Осаму, зрозумівши, що дійсно буде лише заважати молодшому – пішов.
***
Перед входом до квартири із грюкотом впала невелика зв’язка ключів. Господар лише важко видихнув та підняв річ.
Він глянув на маленький брилок у формі голови кота. У цього котика була коричнева плямка навколо ока та рибка у зубах. Потертий та не дуже чистий – він виглядав трохи моторошно.
Дазай видихнув та врешті відчинив важкі вхідні двері, зайшовши усередину.
-Я дома, – тихо сказав він.
Тиша.
Відповіддю знову служила тиша. Так було кожного дня. Напротязі одного року, чотирьох місяців, двох тижнів та п’яти днів. Ох, так. Він рахував кожен день цієї жахливої тиші.
Осаму хмикнув та зачинив за собою двері. Він опустив голову і легко ткнув нею об стіну. Його очі важко закрились.
-Я справді такий дурник? А Ода-кун? – прошепотів він собі під ніс.
Він шикнув та стукнув кулаком по стіні.
Відірвавши голову, Дазай пішов у кімнату. Окрім невеликого ліжка та шафи там не було ніяких значних меблів. Студент видихнув, взяв подушку із ковдрою та, кинувши їх на землю, завалився туди ж.
Його погляд приклеївся до білої стелі. Занавіски було щільно закриті, тому денне світло ніяк не потрапляло у приміщення.
Осаму інколи здавалось, що у цій кімнаті ніколи не було сонячного світла. Ну, або він ніколи не впускав його сюди.
Він крутнувся набік та підіпхав подушку під себе, обіймаючи.
-Я відпущутепе,- тихо говорив шатен, – але потім. Потім. Коли стане легше, – шепотів він у тканину, – чесно.
Майже завжди він засипав саме там – на полу. Півночі він просто дивився на стелі, а решту – спав та бачив такі красиві сни, що хотілось плакати. Ці сни були красивими, сповненими життя та усіх його красок. Вони захоплювали та тримали, і Осаму тримався. Хотів завжди бачити ту реальність, що там панувала. Жаль, сни – не реальність.
Реальність не поверне Дазаю його.
Він і сам нормально зрозуміти не міг, чому досі тримається за ілюзію, за спогади. Чому не може відпустити та жити далі.
Осаму навіть не пам’ятав, щоб так сильно прив’язувався до нього. Напевно, саме через цю залежність, він і шукав когось іншого, когось, хто зміг би замінити його.
Дазай жалібно заскиглив у подушку.
Як же йому було шкода. Було шкода, що вибрав він для цього призначення саме Чую. Що прив’язався до нього, лише заради того, щоб заповнити цією прив’язаністю пустоту, що залишив по собі він.
Студент відчував себе повним придурком. Він жалібно заскиглив у подушку та скорчився скомкаючи під собою покривало.
-Краще б я тебе не слухав. Пішов би за тобою. Було б легше.
***
Накахара так і не зрозумів коли наступило літо.
Червень минав до жахливого довго. Все крутилось по-колу.
Дім, університет, робота, знову дім. Інколи він виходив на прогулянки із Федором, іноді спілкувався із Колею чи Тачіхарою.
А ще Дазай.
Осаму часто знаходив його в університеті та кликав, то на вулицю, то в буфет, то ще кудись. Вони стали бачитись куди більше. Він проводжав його на роботу та з роботи кожну неділю. Це навіть стало якоюсь звичкою, за місяць він реально звик до недільних прогулянок із шатеном.
Це сталось саме в одну із таких неділь.
Вони із шатеном зустрілись о дев’ятій біля під’їзду молодшого та повільно прогулювались майже без розмов. До речі, більшість їх недільних зустрічей проходили у мовчанні.
Чуї ця тиша здавалась теплою, потрібною. Йому здавалось, що це схоже на привикання. Накахара часто мовчав, він звикав. Йому потрібен був час для того, щоб довіритись хоча б чуть-чуть. Він слухав короткі розповіді Осаму, будь то його ідеї до книг, історії із університету чи просто якийсь порив думок.
Дазай, правду кажучи, багато і не говорив. Хоча, якщо не добре його знати, може здатись, що він дуже балакуча людина, та це не так.
Ну так думав Чуя, тому що з ним шатен говорив не багато, але чуттєво. Говорив про щось душевне, про щось прекрасне, читав вірші.
Осаму був натурою тонкою.
Та Накахарі все-рівно більше подобалось мовчати.
Вони нешвидко перебирали ногами та думали про своє.
-Чу, а ти сильно довіряєш Федору? – без задньої думки запитав Дазай коли вони вийшли на вузьку вуличку.
-ну…,- протягнув молодший та глянув на студента, – якби він сказав що небо зелене, а трава – блакитна, я б повірив, тільки тому що це сказав він, – якось навіть сумно признався Чуя.
Дазай хмикнув посміхаючись та заплющив очі – сонце безперервно било йому у очі.
-А мені? – запитав він після пайзи.
Рудий затих. Він не любив запитань про довіру. Особливо тих, які не стосуються Федора – єдиної людини , що обійшла усі принципи Накахари.
Чуя подивився в даль. Вони майже прийшли до кафе. Він важко вдихнув, в голові зароджувались потрібні слова для відповіді.
Правда відповісти хоча б щось він не встиг.
З поміж людей спереду показалась до болі у серці знайома фігура.
Рудий так і застиг із відкритим ротом хапаючи повітря. Ноги німіли, а фігура приближалась, тому Чуя і не зрозумів у який момент він повернувся у інший бік та зірвався на біг.
Серце швидко качало кров по венах і вона важко билась і висках. Йому здавалось стукіт, що за ним хтось біжить та обертатись не хотів – страшно.
Накахарі було лячно побачити там перекошене обличчя. Обличчя, яке він бачив тисячі разів у вісні та наяву, але бачити зараз не хотілось.
Все що завгодно тільки не батько. Тільки не зараз. Тільки не тоді, коли у його житті саме почалась яка не яка біла полоса.
«Ні. Ні. Ні. Ні. Ні. Ні. Бідь ласка. Тільки не це. Молю!»
Чуя пробіг більше половини кілометра, коли легені почали палати, а ноги підкошуватись. Він зупинився і важко дихаючи опустився на бордюр.
Очі стояли на мокрому місця, серце колотилось.
Страх.
В цей момент над ним панував тваринний страх. Він тремтячими пальцями перебирав розв’язанні шнурки, стараючись відволіктись. Виходило паршиво.
Перед очима висіла димка, а у вухах дзвеніло.
Він не зразу помітив, як до нього важко дихаючи підбіг Осаму.
-Чу, – гукнув він та присів біля рудого.
Дазай нахмурено глянув на чую, що жадібно ковтав повітря, та на його не вдалі спроби зав’язати шнурки. Він вдихнув та видихнув.
Шатен протягнув руку до чужих пальців. Осаму, не зважаючи на переляканий погляд голубих очей, поміг тому із взуттям та сів біля нього.
Чуя мовчав, мовчав і Осаму. Було чути лише важкі вдихи та видихи молодшого. Так вони просиділи хвилин п’ятнадцять-двадцять.
Старшокурсник лише полегшено видихнув, коли відчув, як на його плече важко опустилась чужа голова.
-Як ти? – запитав шатен, ще через декілька хвилин.
Накахара мовчав дивлячись кудись в пустоту.
-Якщо чесно…, – прохрипів він, – давно не відчував себе настільки розслабленим.
Дазай спочатку здивувався, але потім задоволено хмикнув.
-Після стресових ситуацій завжди таке, – протягнув він та піднявся, – підеш на роботу чи візьмеш відгул? – Осаму подав йому руку.
Чуя поглянув на розкриту долоню, але підійматись не спішив.
-Я хочу спати, – чесно відповів він і все ж таки взявся на простерту руку.
-Тоді, давай проведемо решту дня у мене? – раптом запитав старший.
Так вони і опинились у темній квартирі Дазая.
Чуї чомусь дуже подобалось приглушене світло у оселі та атмосфера, яку це освітлення створювало.
Він відчував себе немов удома.
-Ти живеш один? – запитав Чуя проходячи всередину.
Осаму лише легко посміхнувся та кивнув. Вони пройшли на кухню, старшокурсник клацнув по вимикачу чайника та достав сигарети.
-Ти не куриш? – запитав шатен, протягуючи пачку.
Накахара поглянув на нього, потім видихнув та підійшов до старшого.
Вони вийшли на балкон. Дазай протягнув йому сигарету. Чуя покрутив її у руках.
Без кнопки. Жаль. Але він усе-рівно приклав її до губ. Осаму взяв запальничку та підпалив кінець своєї, зажатої між зубів, сигарети.
Рудий приблизився.
Студент дивився у блакитні очі. Дивне відчуття, ніби дивишся людині у душу. Іноді, навіть, здається, що зрозумів, що у неї в голові. Дазай приблизив запальничку до чужої сигарети та чіркнув по колесику.
Чуя доволі легко затягнувся та видихнув дим через ніс. Він із задоволенням заплющив очі та підняв голову догори.
-Ти, давно куриш? – запитав Осаму, не бажаючи зачіпати тему сьогоднішніх доганялок.
-Давно, – видихнув він, – ще в дванадцять почав. Моя мама багато курила, сигарети валялись по усьому домі, – він усміхнувся та поглянув на співбесідника, – велика спокуса. Правда я не часто курю. Перериви роблю, іноді реально великі.
-Оу, тоді, коли ти курив востаннє? – поцікавився шатен та видихнув білий дим.
Накахара застиг, згадуючи. Згодом він відвів погляд та поглянув униз.
-Рік назад, напевно, – знизав він плечами.
-Давно, – мугикнув Дазай, – а я якось зробив перерву на тижні два, так чуть із розуму не зійшов, коли знову закурив, – він легко посміявся, – кашляв і кашляв.
Чуя всміхнувся. Йому подобалось говорити про такі речі. Це відволікало він інших, менш позитивних, думок.
-Але це тебе не зупинило? – здогадався він.
-Але це мене не зупинило, – повторив старший, – обожнюю робити комусь на зло, особливо, якщо це мій організм, – знову посміявся він.
-Жах, – усміхнувся рудий.
Вони ще хвилин десять просиділи на балконі, то турляючи один одного, то просто сміючись.
Лише згодом Осаму згадав про чайник, згадав і про те чому запросив Накахару до себе.
-Каву, чай чи щось по-гарячіше? – єхидно посміхнувся Дазай.
-Може ти хотів сказати по-міцніше, – із благанням у голосі запитав молодший.
-Хаха, розмріявся. Ще я дітей не споював, – відвернувся від нього шатен.
-Я молодший усього на рік.
Осаму лише посміхнувся та зробив дві чашки чаю. Він обережно переніс їх на стіл. Порившись в давніх запасах відкопав дві плитки шоколаду.
Так вони і сиділи, пили чай та продовжували розмову ні про що.
-Слухай, – почав Дазай.
Чуя підняв зацікавлений погляд.
-Чому ти так раптово зірвався та побіг? – якось серйозно продовжив він.
Накахара затих. Думав.
Думав чи може розповісти. Він міцно зжав ручку чашки, погляд опустився на стіл. Продовжувати розмову про цю ситуацію, не було ні сил, ні бажання. Чуя глянув на карі очі попереду.
Йому на хвилину, всього на хвилину, здалось, що він довірив би цим очам усе своє життя.
-Просто, – почав він та зразу спинився.
Було лячно, страшно довіряти щось, але так хотілось. Хотілось розповісти про усе, що мучить. Хотілось поділитись не ховаючи нічого. Довіритись цілком і повністю.
-Побачив людину із минулого.
-Ти не хотів щоб ця людина тебе помітила? – запропонував старший.
-Так, – рудий надпив трохи чаю, – це жахлива людина.
-І, що ж поганого вона зробила?
-Зіпсувала мені усе життя, – прошепотів Чуя, не віддаючи собі звіту про слова.
Він зайшов задалеко. Забагато розповів. Не потрібно розповідати далі, але як же хотілось. Як же хотілось вилити душу прямо тут. Дазаю у його ж квартирі. Взяти і розповісти геть усе, щоб більше не страждати, щоб більше не пам’ятати.
Дихання трохи збилось.
-А, – почав старший та знову затих, – як саме вона його зіпсувала? – обережно запитав він.
Осаму глянув у блакитні очі.
-Тебе, – зам’явся рудий, – колись лікували від гомосексуальності? – усміхаючись спитав він у відповідь.
Шатен здивовано дивився на пустий погляд.
-Ні, – видихнув він, – це ж не хвороба.
Чуя зжав кулаки та глянув на них. В голову почали лізти жахливі картинки з минулого: образи від близьких, лікарня та остання спроба батька вбити у ньому «його». Він усе це пам’ятає, а хотілось би назавжди стерти із пам’яті.
Накахара посміхнувся, вимучено, та глянув на обличчя навпроти.
-Мої батьки так не думали, – тихо сказав він.
А потім знову замовк.
-Вони знущались над тобою? – обережно запитав Дазай.
Студент лише притягнув до себе коліна, дивився на чашку та, здавалось, навіть не кліпав. Йому так хотілось розповісти, але якщо він це зробить… йому здавалось, що він має мовчати. Це нічого не значить. Ні він, ні його проблеми не варті уваги.
Осаму довго дивився на стурбованого підлітка, то відкривав, то закривав пересохлі губи, в спробах щось таки відповісти. Зрештою він не витримав та сів біля нього.
-Чу, – покликав він, – я не претендую на твою довіру, та…, – шатен зам’явся і легко обійняв того за плечі, – мені здається, що тобі стане краще, якщо розповіси про свої переживання хоча б комусь, – він м’яко посміхнувся.
Чуя підняв на нього погляд та завмер.
«Красивий», – думав Накахара дивлячись у шоколадні очі, – «у нього такий красивий погляд». його навіть розчулило те із якою обережністю його торкаються. Хотілось заритись з головою у цю турботу, у ці обійми і не визирати із них ніколи. А ще хотілось плакати. Хотілось виплакати усі очі, тільки б не пам’ятати тих жахливих обличь із минулого.
Рудий дивився та часто кліпав стараючись не заплакати прямо там. Серце, як на зло, билось все сильніше. Очі наповнювались вологою. Та, зрештою, річка вийшла із берегів, і по блідій щоці пройшлась волога доріжка. Чуя глянув на співбесідника.
-Спочатку вони запроторили мене у психлікарню, а потім мене зґвалтувала дівчина.
від автора:
Надіюсь у настіпних розділах у мене вийде поглибитись у їхні характери чуть-чуть сильніше…
дякую.
Додати до улюблених
Чорт би його побрав, це скарб. Неперевершено настільки, що я знайшла там тригер щоб проникнутись ним і заплакати, розумієте?!?!