тгк: https://t.me/did007
День був похмурий, хоча на календарі давно був початок травня. Легкий дощ моросив на протязі трьох годин, не зупинявся і досі. Всюди було волого, холодно та вітряно. Чуя йшов зовсім нешвидко та щось наспівував собі під ніс, вслухаючись у музику в навушниках. Така погода йому дуже подобалась. Вона була куди кращою від жахливої жари чи зимнього морозу.
До його зміни залишалось ще десь з пів години, тому він не сильно спішив, повільно совгаючи ногами по мокрому асфальту. Не те щоб він дуже любив це місто. Та знаходити щось хороше він міг у всьому. Накахара волею-неволею знаходив щось хороше у найгірших місцях, найпаскудніших людях та найневдаліших книгах. Знаходив щось, за що можна зачепитись, полюбити. Взяти до прикладу того ж Тачіхару, якого сам Чуя на дух не терпів. Він шумний, приставучий та ще й ноги на голову спустити може, но що, якщо подивитись на нього з іншої сторони? Він легко заводить нових друзів з якими він поводиться досить мило, він розумний та вміє підтримати, якщо потрібно.
За цими думками він не зразу зрозумів, що він йде не сам. Чуя поспіхом вийняв із вух навушники та поглянув у сторону людини, що весело йшла із ним у ногу.
-…зустрічати…,- побачивши гарнітуру Дазай зразу ж змовк та легко зітхнув, але зразу ж посміхнувся,- Ти зовсім мене не чув, так?
-Ні, пробач.
-Кажу: «Останнім часом почав доволі часто тебе зустрічати», – Осаму забавно шкірився,- Куди тримаємо напрям?
-Кафе,- відповів Накахара стараючись втонути у своїх же плечах, настільки сильно він вжимав у них голову. Йому було некомфортно.
-О. Точно, ти ж там працюєш, так? – Дазай говорив легко та весело, навідміну від Чуї.
-Ага. А ти звідки знаєш?- підліток підняв зацікавлений погляд на співбесідника.
-Скажемо так: Федя обожнює трендіти про тебе,- усміхнувся він.
– Зрозуміло,-молодший трохи помовчав, розуміючи що розмова заходить у глухий кут,- А ти? Куди прямуєш?
-А? Не знаю. Я просто вийшов без будь-якої цілі. Так що я можу скласти тобі компанію, щоб тобі працювалось не так нудно. Заодно і познайомимось по-ближче. Якщо ти звісно не проти.
-Ні, все гаразд.
Чуя замовк, вони двоє йшли тихо. Було чути лише рівномірні постукування їхнього взуття. Мовчання чомусь аж ніяк не бентежило Накахару. Йому було доволі комфортно у цій обстановці та і Дазаю, здається, також. Йшли вони так не довго – хвилин вісім. Тоді вони саме прийшли до кафе.
-А до скількох годин триватиме твоя зміна?- запитав старший відкриваючи двері приміщення перед студентом.
-До дев’яти, але це тільки по документах, а так-то до десяти,- зітхнув першокурсник проходячи всередину. Він оглянув простору залу та зупинив свій погляд на дівчині, що стояла за касою. Та привітливо усміхнулась та вибігла із-за стойки.
-Чуя-кун, привітик,- розпочала вона весело та зразу ж перевала свій погляд на студента, що супроводжував Накахару.
-Привіт, Наомі,- в’яло відповів рудий та через півхвилини мовчання додав,- Все. Я прийшов. Твоя зміна закінчена. Можеш йти додому чи до університету. Куди тобі там потрібно?
-Фу. Як грубо! – невдоволено буркнула вона,- я просто хотіла запитати як звати твого супутника.
-У нього є вуха, очі та рот. Так що запитувати ти маєш його, а не мене,- грубо відповів Чуя проходячи в приміщення для персоналу.
Він швидко змінив свою джинсову куртку на зелений фірмовий фартух, залишив свої речі та помивши руки вийшов назад в зал. Майже нічого не змінилось за його відсутності: дві старшокласниці все так же сиділи в кінці залу, невелика компанія чоловіків та жінок за трохи більшим столиком неподалік та якась парочка недалеко від якої мило бесідували Дазай із Наомі. Він глянув на них із цікавістю, та за декілька секунд весь інтерес до цього дуету пропав. Зайшовши за прилавок Накахара швидко перевірив приладдя та невдоволено покосився на гору непомитого посуду. Глянувши на час він втомлено видихнув та повернувся до дівчини.
-Наомі, вже майже третя година. У тебе вже пари мали розпочатись,- мовив він починаючи розгрібати немитий посуд,- і це єдина причина, що рятує тебе від миття усього цього посуду.
Дівчина тут же зиркнула на годинник та підірвалась мов скажена, влетівши в спеціальне приміщення, та через півхвилини вона уже вибігла звідти із кофтою у руках.
-До зустрічі,- швидко кинула вона звертаючись тільки до Дазая, який усміхнено махав їй рукою в знак прощання.
Осаму видихнув та підійшов до Накахари. Той саме протер одну із чашок.
-Твоя подруга?- запитав він поклавши лікті на стойку.
-Ми не дуже ладимо, але розуміємо один одного. Обоє у скрутній ситуації,- хмикнув рудий та взяв іншу чашку,- Хочеш, можу дати її номер, якщо він ще не у тебе.
-Ні, не потрібно. Не дуже люблю зайві знайомства.
Чуя підняв на нього здивований погляд.
-По тобі і не скажеш,-констатував він та відклав посуд.
Дазай легко посміхнувся та поглянув у очі навпроти.
-Чесно кажучи, я нечасто із кимось по-справжньому знайомлюсь. За весь час в університеті я нормально зговорився лише із Дост-куном та й усе. А ти єдина людина про яку він говорить із таким захопленням, тому мені стало дійсно цікаво, хто ж такий цей Чуя-кун,- він хитро всміхнувся дивлячись на здивоване обличчя співбесідника.
-Так, ви із Федором з першого курсу товаришуєте?- швидко перевів тему молодший.
-А. Ну так. Ми ще на вступних іспитах розговорились,- хмикнув він та пропустив дівчину, що підійшла до стойки щоб зробити замовлення.
-Лате із собою будь ласка,- мовила дівчина звертаючись до Чуї.
-Велике, середнє чи маленьке, – запитав Накахара запускаючи кавову машину.
– Напевно, середнє,- відповіла низькоросла шатенка.
-Гаразд, скажіть ваше ім’я та зачекайте,- відчиканив студент та взяв потрібний стаканчик.
Дівчина швидко відповіла та сіла за найближчий столик чекаючи на свою каву.
-А що за скрутна ситуація?- поцікавився Дазай та зловивши нерозуміючий погляд пояснив,- ну, ти говорив, що вас із Наомі зв’язує якась проблема.
-А. Ти про це,- спокійно хмикнув бариста, продовжуючи роботу над кавою,- Не у всіх є батьки, що змогли б платити за навчання. У Наомі із рідних лише брат, батьки померли, а вона природжена художниця. Ледь-ледь кінці з кінцями зводить, щоб мати змогу навчатися.
-Оу. Так ти це мав на увазі,- мугикнув Осаму, -Так у тебе також батьків немає?- обережно запитав він.
Чуя завмер потупивши погляд на рідину що повільно наповнювала паперовий стаканчик. Думки сповільнились. Коли кава припинила свій рух, шатен хотів був вибачитись за несором’язливе запитання, але не встиг.
-Так. Мої батьки померли не так давно.
– Вибач, я зовсім не подумав, коли запитував.
– Ні, не вибачайся. Справді, усе гаразд, – Накахара легко посміхнувся та подивившись на стаканчик гукнув дівчину.
Та заплативши покинула приміщення кафе. Зовсім скоро тут буде завал. Усі будуть повертатись із навчання та роботи. Чуя, зітхнувши, дістав свою чашку та ще один паперовий стаканчик.
-Яку каву любиш? – запитав він у свого співбесідника.
-Мені все-рівно, зробиш таку ж як і собі? – махнув Дазай.
-Хм, гаразд,- Чуя прийнявся за роботу, а Осаму уважно спостерігав за його рухами.
Накахара не любив коли за ним так спостерігали, та нічого проти не сказав. З якоїсь сторони йому навіть подобалась подібна увага до його персони.
-Ти тут до кінця моєї зміни стирчати будеш?- запитав рудий наповнюючи кавою посудини.
-А ти уже проганяєш мене?- усміхнувся другокурсник.
-Ні. Просто думаю, що це не дуже цікаве заняття. Тим паче, скоро тут буде купа людей, так що я не впевнений у тому, що ми зможемо нормально поговорити,- говорив Чуя,- Тобі з цукром чи без?
– Без,- Дазай трохи задумався та продовжив,- Зараз тут зовсім небагато люду, тож дозволь скласти тобі компанію на цей час,- він посміхнувся.
-Як знаєш,- знизав плечами першокурсник та поставив перед співбесідником стаканчик із кавою.
Осаму із цікавістю прийняв напій та відпив чуть-чуть.
-Ти все-рівно не зробив мені того ж, що і у тебе,- констатував шатен.
-Мені здалось, що тобі більше сподобається капучино, а не американо без молока. Я, напевно, прогадав,- сказав він дивлячись у карі очі.
-Насправді, ні. Я дійсно більше люблю легкі кавові напої, але я б не відмовився запропонуй ти мені хоч експресо,- добродушно усміхнувся Дазай.
-Ну, тоді не морочи мені голову,- мугикнув Чуя, закатуючи очі.
А потів вони знову замовкли. Накахара пив каву попутно протираючи приладдя, а кароокий просто спостерігав за його руками та чекав. Він час від часу куштував напій або поглядував у зал. Чекав з надією на те, що молодший помітить як нудно йому мовчиться. Чекав, що той заговорить першим. Надіявся, що рудий візьме на себе цю ініціативу, але той все мовчав.
-Так ти все-таки злюка, – буркнув Осаму та надувши губи відвернувся від сусіда,- Наомі була права.
-А?- Чуя потупив, не розуміючи у чому його звинувачують,- Ти що, зовсім подурів? Ти про що говориш взагалі?
– Хах, я про те що ти мене ігноруєш,- шатен знову всміхнувся та тикнув пальцем на співрозмовника.
-Я не ігнорую,- фиркнув рудий,- я просто і представити не можу про що ми могли б поговорити.
– ну…,- Дазай приклав руку до підборіддя,- Я хотів би дізнатися, як ви познайомились із Федьою. Чи чому ти поступив саме на свою спеціальність? О, а у тебе є домашні улюбленці? – він трохи нахилився, активно засипаючи Чую різними питаннями.
Накахара видихнув, прикриваючи очі рукою, та легко посміхнувся. Хлопець навпроти задоволено шкірився та все так же уважно слідкував за ним.
-Ми що, тільки про мене говорити будемо?- запитав Чуя.
-Ну ти ж не запропонував жодної ідеї, тому я і запитую те, що мені цікаво,- пояснив він,- О! А ти мангу любиш?
– О боже…,- видихнув першокурсник.
Дазай почав реготати, а рудий лише старався стримати свою усмішку. Молодшому раптом стало так затишно. Здалось немовби так має бути завжди: запах кави, каштанові кудрі, дощ за вікном та усмішка на вустах, яку він так і не зміг стримати. Він давно не відчував себе так спокійно. Зазвичай його переслідували різні тривожні думки, часта параноя і куча цифр у голові, якими він старався відволіктися від усього навкруги.
Звісно він нічого із цього не розповість Дазаю. Не розповість про дивне знайомство із Достоєвським, про свій страх перед думками та бажання втекти від них, поринувши в світ цифр, формул та планет; не розповість і про те, як на його ж очах били його улюбленого котика. Не розповість, можливо, ніколи.
Вони говорили ні про що. Говорили про мангу, про погоду, про каву та спорили який чай смачніший. Чуя не вірить у долю, та саме цього дня було не особо людно. А ще він уперше за довгий час так багато посміхався. Його сухі губи потріскались та трохи кровоточили, але він не помічав цього, він просто насолоджував цими тупими дискусіями, дивними думками опонента та дуже серйозно доводив, що комахи – це прибульці.
Дазай нечасто спілкувався із кимось молодшим він нього, не рахуючи приставучого кохая із старшої школи. Він на диво легко знаходив спільну мову із старшими за нього людьми, тому і не бажав спілкуватись із молодшими чи однолітками. Йому швидко ставало нудно у такій компанії, але ведучи цю розмову зараз із цим першокурсником, він відчував себе на своєму місці. Він сміявся із легких проявів агресії того, запитував про улюблених персонажів із гри та розповідав про себе.
Він довірився і готовий був пройти цей шлях до кінця.
Додати до улюблених