student AU: Чуя бідний студент математичного факультету, який повністю втратив віру у свої сили, але він тримається. згадуючи свої дні в батьківському домі. Тримається тому що певен, що не даром старався.
можете підписатись на тгк із замальовками та віршиками:
тгк: https://t.me/did007
Not bad
Замок у дверях легко клацнув.
Маленька однокімнатна квартира знову зустрічала господаря своєю пустотою і холодом. Вікно на кухні знову забули закрити. Шторка повільно, то піднімалась, то опускалась від легких поривів вітру. Кран на тій же кухні протікав. Тяжкі каплі ритмічно стукали по металічній поверхні раковини.
Кап. Кап. Кап.
Сумка із глухим стуком впала на підлогу у вітальні, а сам підліток усівся на високий табурет знімаючи взуття. Ноги нестерпно боліли, голова, до речі, теж. Рука потягнулась до голови піддіваючи пальцями резинку та знімаючи її. Тусклі прядки русого волосся плавно спустилися на плечі. Чуя повільно піднявся та важким кроком попрямував до єдиної кімнати.
Приміщення було зовсім невеликим десь чотири на чотири метри. Навпроти дверей розташовувалось вікно із доволі непоганим видом за жилий комплекс. Не високе ліжко, що більше нагадувало традиційний футон, письмовий стіл, який був заживо поглинений різними бумажками, невисока шафа без дверей та стійка для одягу на якій бовтались декілька футболок, штанів та світшотів.
Накахара зайшов до кімнати та не довго думаючи впав обличчям прямо у розпростерті руки ліжка. Він втомлено простонав. А навчання ж тільки нещодавно розпочалось. Останнім часом в першокурсника зовсім нічого не складається: гроші швидко та безповоротньо закінчуються, в університеті завал, а тепер ще й квартиру хочуть забрати за несплату.
Зібравшись із силами хлопець піднявся із ліжка та пішов на кухню. підліток зразу ж клацнув вимикачем на електричному чайнику та направився до вікна, бажаючи його зачинити. Правда ця думка пропала. Трохи постоявши під поривами легкого вітерцю, він вийшов на балкон.
Вже який день підряд Чуя думає про те, щоб здатись. Просто взяти забрати ті бісові документи із університету. Правда він ніколи цього не зробить. Гордість не дозволить так просто відступити. Він що дурно, відкрито кажучи, пахав над цими випускними та вступними іспитами? Він що просто так говорив всім, що він кращий, що він зможе попри все?
Звісно, звісно всі його проблеми можна вирішити. Та чи хоче він зараз вирішувати бодай щось? Ні. Ні грама. Єдине чого він дійсно зараз хотів так це завалитись в ліжко на відіспатися на життя уперед. Та чи його, просто смертного, питали про те чого він хоче?
Останні два роки Чуї здається що його життя втратило усі фарби, стало сірим та нудним. А може так було і завжди, просто він не помічав? Просто останнім часом сірість стала більш помітною та зовсім скоро заповнить усього його? Чуя насправді не дуже пручався. А сенс? Все-одно немає того щоб допомогло йому справитись із його меланхолією. З його блідих губ зірвався здавлений видих, коли вимикач на чайнику клацнув.
Розчинна кава із характерним звуком посипалась у чашку. Туди ж влили кип’ятку, перетворюючи сухі гранули в чорну рідину із металевим відблиском. Знову. Знову кава. Як часто він це робив? Часто. Можливо навіть занадто часто. Кава стала для нього радістю. Було в ній щось особливе, щось що не давало йому опустити руки та надавало тілу хоча б хибне відчуття тепла разом із гірким присмаком втоми.
Нажаль сон знову прийшов до нього не швидко. Було вже десь біля третьої ночі. Коли його вирубило прямо на робочому столі з майже доробленим рефератом. Згодом він все ж таки прокинувся через незручну позу та перебрався до ліжка. Сон прийшов до нього близько четвертої ранку.
***
Тиша.
Чути лише збити дихання. І серце. Він добре чув, як сильно його серце билось у його вузьких грудях.
Було боляче. Він відчував як тепла рідина, що сочилась із його голови, повільно стікає по його обличчю залишаючи по собі огидний слід.
А ще було страшно. Здавалось, що це кінець, здавалось, що він більше ніколи не прокинеться, ніколи не подивиться у очі друзям, ніколи не здійснить свої мрії.
Рудоволосий хлопець бачив лише одне обличчя перед собою. Це обличчя він ненавидів більше чим може собі уявити людина. Цей чоловік дивився прямо у його блакитні очі. Хоча хлопцю здавалось, що зазирають прямо у його душу.
Чуя сидів на підлозі однієї із кімнат батьківської квартири. Він весь був вкритий синцями, по його щоці стікала струйка крові від рани на чолі. В голові паморочилось, хотілось спати.
-Що?! Уже не таким сильним себе відчув? Га? Відповідай!- кричав чоловік, беручи хлопця за волосся, але Накахара не відповідав.
В його очах плило, а усі слова змішалися у єдиний шум. Він хотів був щось відповісти, посміятись, але усе що зміг вимовити це коротке:
-Ти ніколи не зможеш мене змінити,- його голос звучав тихо, вимучено, очі закривались, а серце все сильніше билось. Страх сковував горло.
-Ах ти ж малий покидьку! Ти зараз дізнаєшся на що здібний твій батько в гніві! Не доріс ще щоб говорити мені на що я здатен чи не здатен! Якщо я захочу, я з легкістю тебе прикінчу,- чоловік тріпав у руках голову свого сина, час від часу вдаряючи нею по столу.
Чуя зжав зуби та підняв тяжку голову вдивляючись у чужі очі.
-Так убий мене. Я чекаю.
Старший подивився на Накахару злим поглядом. Його очі блистіли. Він радів. Радів, як мала дитина, якій дозволили взяти тваринку додому. Він не проти, він щасливий. Його здорові руки різко хапають тонку шию і стискають її. Блакитні очі хлопця округлюються, грудна клітка завмирає в спробах вдихнути. В очах починає темніти, страх згризає душу із середини. Він завмирає у німому криці, коли чує як під чужими руками хруснула його трахея.
Темрява.
Його зустрічає лише темрява кімнати, коли його відпускає димка сну. Він не кричить, не метається по ліжку. Ні, він просто дивиться у стелю із широко відкритими очима. Серце вилітає із грудей, а легені все ніяк не можуть насититись киснем. Страх сковував все його тіло. Пройшло чуть більше десяти хвилин, коли він нарешті прийшов в себе та почав хоча б якось аналізувати ситуацію.
Він повільно піднявся з ліжка. Ковдра, потягнувшись за ним, впала на підлогу. Рудоволосий хлюпаючи босими ступнями по плитці вийшов до балкону. Він підняв праву руку дивлячись на годинник. П’ята тридцять сім. На дворі уже світало. Чуя тяжко зітхнув та заховав своє обличчя в руках.
-Знову теж саме,- пробубонів підліток.
Цей сон снився йому уже далеко не уперше. Він бачив цей сон уже десятки раз за останні місяці. І він ненавидить цей сон все більше та більше.
Його щоки обдував холодний весняний вітер. Усе що Чуя відчував у той момент починалось та закінчувалось втомою. Єдине чого він хотів це спати, але хто ж дозволить йому таку розкіш?
Тому зібравшись із силами він все-таки пішов робити собі каву та повільно налаштовуватися на роботу.
Ранок знову зустрічав його головним болем та втомою в усьому тілі. Йому хотілось знову лягти та відголоски сну досі породжували дикий страх перед сновидіннями. Після холодного душу стало трохи краще та втома нікуди не ділась. А далі усе, як по заївшій пластинці: поставити чайник, відкрити вікно, зробити каву, вдягнутись, зібрати усе необхідне та вийти із квартири, так і не згадавши про відчинене вікно та непомиту чашку.
***
Очі злипались, а голова категорично відмовлялась від співпраці. Викладач ліниво щось розповідав та час від часу писав на дошці. Накахарі часто здавалось, що викладачі із фізики та статики найзадовбаніші люди на цій землі. Ну хоча б щось тішило: він не самотній зі своєю втомою. Та насолодитись цією хвилиною тиші йому не дали.
-Накахара, ти чого такий замучений?- знайомий голос пролунав зовсім недалеко,-Знову працював до ночі,-зі сміхом продовжив він.
-Завали, Мічизу. не твій це коник – людей веселити,- прохрипів Чуя сонним голосом, дивлячись на сусіда збоку.
-Ну вибачай, але на твої синці під очима уже моторошно дивитись, – сказав Тачіхара не ховаючи іронії у голосі.
Тачіхара був із тих самих заводіла у їхній групі, тому і старався підтримувати нормальні відносини зі всіма. Правда із Накахарою все важко було. Той майже не говорив із одногрупниками. Дивний, закритий, вічно хмурий та подекуди агресивний. З ним ніхто не хотів мати справи, тому і розмову мало хто заводив. Хоча було безліч дівчат яких зразу ж зачарувала його дивна зовнішність. Шкода, що тільки зовнішність. До нього клеїлися у перші дні звертаючи увагу на яскраве риже волосся, голубі очі та ніжну бліду шкіру. Правда прознавши про характер рудого – зникли.
-Згинь, поки по пиці не получив,- гаркнув студент втикаючись носом у складені на столі руки. В голові крутились обривки враз викладача в спробах запам’ятати важливе. В очах плило, а голова знову почала гудіти.
Пощастило ще, що одноліток все ж таки відклеївся та залишив Чую в спокої на останні пів години, що залишались до кінця пари.
***
Коридори були досить пустими. Чуя блукав повз студентів у пошуках знайомої маківки. Пройшовши у сусіднє крило він завернув до буфету та не прогадав. Його «спаситель» сидів саме там, за одним із столиків.
Темно-фіолетове волосся, що опускалось до плеч, легко колихалось, а доволі довга чолка так і норовила зіпсувати життя своєму господарю. Правда саме погляд цієї людини вабив більше ніж риси обличчя чи волосся. Ці лілові очі нікого не залишали осторонь. Правда Федір був не один, що дещо здивувало рудоволосого, та замітивши хто саме сидить біля нього, Чуя втомлено видихнув.
Темний клубок волосся прикривав майже половину обличчя студента. Очі його були такими ж темними. Сам хлопець був високим та досить симпатичний. Одягався теж доволі гармонійно: коричневі брюки, біла водолазка з високим горлом, чорна жилетка та світлий плащ поверх. Чесно кажучи, біла водолазка була для нього чимось схожим до талісману, тому що він зовсім її із себе не знімав. Про себе Чуя часто називав старшого Мумією, через подібність елементу одягу до пов’язок.
Не те щоб йому зовсім не подобалась компанія Дазая. Просто із цим типом він майже не був знайомий. Єдине, що він про нього знав, так це те, що його звати Дазай Осаму, йому 19 років, а ще він другокурсник гуманітарного факультету та одногрупник Достоєвського. І до того всього: усю цю інформацію він дізнався тільки зі слів Феді, а не самого Осаму.
Мда… дивна розмова на нього чекає..
-Привіт, Чує,-м’яко промовив Федір, коли хлопець підійшов до їхнього столу.
-Привіт,- повторив за старшим Чуя нервово стискаючи та розтискаючи кулаки. Він знав, що цей жест точно помітили, тому зразу ж заховав руки за спину.
-Щось сталось?-піднімаючи брови запитав другокурсник.
-Можна і так сказати,-пробубонів підліток,- Просто потрібно поговорити.
Достоєвський зразу ж змінився у лиці, він минулої безтурботності майже нічого не залишилось. Він із прищуром подивився на співбесідника.
-Але це не дуже терміново,-швидко додав рудоволосий,-можеш не спішити.
-Тоді гаразд, почекаєш хвилин п’ять-шість?- відповіддю йому стало ледь помітне кивання головою,-Тобі б також не завадило перекусити, Скелет,- додав Федір повертаючи свою увагу до майже пустої тарілки із тофу.
-Без тебе розберусь,- фиркнув він сідаючи навпроти другокурсників.
Чуя ще раз підняв погляд на Достоєвського та повернув голову до його сусіда. Той в свою чергу посміхнувся та підняв руку в німому жесті привітання. Накахара зам’явся.
-Вибач, не зразу тебе помітив, – збрехав він.
-Не вибачайся перед цією гнидою, він цього не вартий,- хмикнув Федір.
-Як би я сильно цього не хотів, та Дост правий. Я не настільки поважна особа,-усміхнувся той,- Я все ж таки старший від тебе усього на рік.
-Я просто майже з тобою не знайомий,- чесно відповів першокурсник, відводячи погляд.
-А? Так ця проблема легко вирішується,- засміявся той,- В наступний раз познайомимось чуть поближче.
Чуя потупив погляд та сказати у відповідь нічого не встиг. Федір легко торкнувся його плеча. Він підняв погляд на старшого та легко йому кивнув.
-До зустрічі,- сказав рудоволосий встаючи із-за столу.
-Пока-пока,- усміхнувся йому у відповідь старший.
***
На задньому дворі університету було, як завжди, людно. Хто курив, хто їв, а хто просто сидів чи гуляв. Вони із Достоєвським сиділи на одній із лавочок. Накахара ліниво жував куплену старшим булочку із корицею та мовчав, збираючись із думками. Федір мовчав, терпеливо чекаючи коли молодший почне говорити. Він його не квапив, знав же ш як важко тому даються важливі розмови.
-Я хотів,- хрипло почав він, дивлячись на свої старі конверси,- Попросити тебе про одну послугу.
– Ти ж знаєш, що я в будь-якій ситуації допоможу тобі,- сказав Достоєвський невагомо торкнувшись чужого коліна.
-В тому і проблема. Ти завжди мені допомагаєш, а я, як завжди, не матиму чим тобі відплатити,- мовив він із роздратуванням у голосі.
-Чуя, ми проходили цю тему мільйони разів,- видихнув старший,- Мені не важко.
Чуя підняв погляд і важко видихнув. Бажання говорити далі пропало.
-Так про що ти хотів попросити?- взяв на себе ініціативу Федір.
-Я…,- він знову затих, та глибоко вдихнувши продовжив,-Мені потрібні гроші на оплату оренди. Я знову не можу оплатити сам. Я усе поверну, чесно.
-Все гаразд, я оплачу оренду. Все ж таки саме я наполіг на цій квартирі. Тільки не повертай мені нічого, окей? – усміхнувся Достоєвський, встаючи з лавочки.
-Знову ти за своє,- видихнув студент, піднімаючи погляд на співбесідника,- Я такими темпами – до кінця життя із боргів не викарабкаюсь.
-А ти просто прийми це, як щось належне,- він похлопав меншого по плечі,- Я скину гроші тобі на карту.
Чуя вкотре подивився на хлопця навпроти та усміхнувшись легко промовив:
-Дякую.
Додати до улюблених