– Допоможемо їм?
– Нє, – ми стоїмо, спершись об бампер машини, і спостерігаємо за тим, як Вінчестери намагаються затягнути в бункер велетенську пухнасту ялинку.
– Картина олією. Ялинку вкрали, а мотузки до неї забули.
– Ми її позичили, – Дін гнівно дивиться на мене.
– А, тобто після Нового Року ви збираєтесь назад її посадити?
– Вінчестери, навіщо вам взагалі ялинка?
– Вони хочуть влаштувати Джеку свято, – відповідаю замість братів.
– Тільки у нас нема прикрас для ялинки та бункера, – трохи сумно промовляє Джек, який стоїть біля нас.
– Ось і поїдете за прикрасами. Не будете коментувати все, що тут відбувається, – а ми тільки й раді втекти звідти до того, як нас припахають до роботи.
– Половину торговельного центра ми скуповувати не будемо. – попереджаю одразу
Справжнім квестом виявляється знайти місце для паркування, а сьогодні ж тільки двадцяте число. Нарешті машину вдається припаркувати в найдальшому кутку парковки подалі від входу. Ми виходимо і нас зустрічає прекрасна різдвяна музика.
– All I want for Christmas is you, – починаю підспівувати. Кетч з Джеком здивовано на мене дивляться. – Єдине, що є хорошого в цей період – музика.
– Ти гарно співаєш, – Джек говорить це з часткою захоплення. Здається, моя репутація в чиїхось очах злетіла до небес.
– Хлопець правий, – підтакує Кетч. Він штовхає до Джека візок і ми рушаємо до магазинів.
– Вау, – видихує малий. Торговий центр вражає красою: вітрини магазинів прикрашені гірляндами і гіллям живих ялинок, а посередині першого поверху стоїть величезна штучна ялинка, прикрашена велетенськими шарами та зірками, під нею знаходиться гора подарункових коробок і фотозона з Санта-Клаусом, зі стелі звисають сніжинки, перегородки кожного поверху прикрашені мішурою і це тільки мала частина всієї тієї краси, яку з непідробним дитячим інтересом розглядає Джек.
– Говориш, не будемо скуповувати половину торговельного центру? – шепоче мені Кетч і бере під руку, щоб я на людях встигала за Джеком, бо ж мені доводиться накульгувати, щоб виправдати наявність милиці.
– Це була геніальна ідея. Відправити з вами мене, яка не розрізняє кольорів, – зупиняємось у відділі ялинкових іграшок. Хоча візерунки на них я бачу чітко. – Дивись, яка дерев’яна милота. Янголятка.
– Янголяток з мене достатньо. Ось, із зображенням тварин, – Кетч показує мені іграшки.
– А може ці? Різноманіття вражає: ялиночки, зірочки, будиночки, конячки, шкарпеточки та іграшки, – вказую на набір, який мені подобається.
– Візьмем цей, – до нас підходить Джек з величезним та дорогим набором іграшок, які не розбиваються. Наскільки я розумію за написом, тут різні кольори. Джек обережно ставить коробку у візок. – Нам ще треба гірлянди та мішуру для ялинки і щось для бункера.
– Точніше, для його кімнати. Джек, ти не хочеш прикрасити свою кімнату просто мішурою та гірляндами?
– Ні, тут так багато красивих речей.
– Я зараз, – Кетч рушає до виходу з магазину. Здається, він когось побачив.
Так я й залишаюсь стояти посеред магазина, спостерігати за Джеком і консультувати його по вибору гірлянд. Кетч приходить через декілька хвилин з трьома стаканчиками якогось гарячого напою.
– Глінтвейн. Безалкогольний, – він дає мені стаканчик. Я підозріливо до нього принюхуюсь. – Це не отрута, клянусь. Де Джек?
Кивком голови вказую на хлопця, який стоїть серед мішури, і роблю ковток цього напою.
– Імбир, кардамон, виноградний сік, гвоздика, доволі непогано, – Кетч рушає до Джека. Я ж насолоджуюсь напоєм і неквапом йду за ними, поки вони вибирають цю всю різдвяну фігню.
За одним стелажем з коробками іграшок я помічаю одне доволі знайоме обличчя. Обличчя помічає мене також і починає кричати на весь магазин, а потім, так, що я навіть усвідомити не встигаю, біжить до виходу. На мене ж витріщаються всі, кому не лінь, тому що я забуваю, що треба прикидатись кульгавою і біжу слідом за чоловіком, якого наздоганяю на виході.
– Привіт, Гаррі. Що ти тут робиш? – хапаю його за комір і тягну до своїх. – Де Еда загубив? Знайомтесь, хлопці, Гаррі Спенглер. Один із засновників Приборкувачів духів. Ви ж начебто зав’язали. Чи десь знову Слендермен заявився?
– Чому я повинен звітувати перед Вінчестером? – це питання звучить настільки нещасно, що я його відпускаю і він падає на підлогу. – Ми полюємо на привида.
– На якого? На духа Різдва? – після цих слів в дюймі від моєї голови зблискує лезо меча. Дружно ми всі обертаємось і бачимо мужика з катаною.
– Хтось з тих трьох ходив з катаною? – щось тут не так. – Він живий, – всі здивовано на мене дивляться, але мені все одно, оскільки мужик явно дає зрозуміти, що збирається мене вбити, тому я знову біжу.
Благо, буквально напроти магазина з іграшками магазин зі спортивним інвентарем. Забігаю туди і петляю між стелажами в пошуках потрібної мені речі. Нарешті я знаходжу її та хапаю.
– Вінчестер, він тебе вбити збирається, а не подавати! – слідом за самураєм прибігають і всі інші. – У тебе є зброя? – звертається Кетч до переляканого Гаррі.
– Тобі краще не знати, де він тримає свій дамський пістолетик, – кричу Хранителю і зі всієї сили б’ю нападника битою по голові. На жаль, биту я розбиваю вщент. Мужик падає непритомним. – Він хоч живий? – піднімаю погляд з тіла на Кетча зі зброєю в руках і з відразою в погляді.
– Як він собі ще член не відстрелив? – Хранитель підходить до мене і копає ногою недосамурая. Той стогне, але не ворушиться. Я забираю катану і ховаю її в свій рюкзак. Хтось в натовпі кричить, що треба викликати поліцію.
– Так що там з привидом? – знову хапаю Гаррі за комір і струшую. Він відповісти не встигає, оскільки в спортивний магазин влітає Ед, а за ним привид в ланцюгах. Обличчя Джека світиться, бо недавно він читав “Різдвяну пісню в прозі” Діккенса. – Серйозно?
– Знімай, знімай. Мене добре видно? – перед обличчям смерті Еда хвилює тільки те, чи добре він виглядає в кадрі. – Пані та панове, ви маєте унікальну можливість побачити справжнього привида Різдва та його знищення, – він розвертається до привида і замахується залізною кочергою. – Зараз я покажу Вінчестерам, що вони не настільки круті, як думають, – я легенько торкаюсь плеча Еда і удар кочергою, який призначався привиду, приходиться по мені.
– Це не привид, придурку, – вказую на тоненькі дроти, які підтримують “привида” в висячому положенні, і на тоненькі колії на стелі, завдяки яким опудало може пересуватись по всьому поверсі. Кетч давить смішок.
– Це було весело, – Джек підводить загальний висновок пригодам.
– Ага, особливо придурок з катаною, – ми нарешті завершуємо покупки і можемо звідси вибратись.
– A very Merry Christmas
And a happy New Year
Let’s hope it’s a good one
Without any fear, – мене настільки захоплює ця пісня, що я не помічаю навіть як Кетч зменшує звук радіо, щоб послухати мій спів. – War is over, if you want it. War is over now.
Додому ми вертаємось з горою пакетів і моїм практично пустим банківським рахунком. Вінчестери таки затягнули ялинку і тепер вона красується в воєнній залі, оскільки тут менше столів. Запах в бункері стоїть неймовірний. Джек перший підходить до дерева з іграшками та гірляндами і починає процес прикрашання. До нього приєднується Дін. Сорок один рочок.
– Добре, що ми Джеку не купили той радіокерований джип.
– Так, тому що іграшки хлопчик би не побачив, – киваю і спускаюсь до братів. Сем сидить в гордій самоті з величезним списком продуктів. За ними їдуть самі Вінчестери з Джеком. І вертаються через декілька годин.
– Допоможіть з покупками, – Дін вручає Хранителю пакет із солодощами (робота Джека), а сам бере найдорогоцінніше – алкоголь. Вони роблять декілька ходок до машини, поки не перетягують всі пакунки всередину. Мені ж лишається тільки спостерігати за цим дійством. До Різдва хлопці розчиняються в передсвятковій метушні і бункер перевтілюється.
– Так, а ось цей коктейль для покращення твого здоров’я, – Дін ставить переді мною склянку з чимось.
– Я не збираюсь пити цю гидоту, – звісно, коли навколо багато їжі сумнівної якості та алкоголю, мені більше по душі кава.
– Гоголь-моголь. Пий. Інакше ввіллю в тебе силою, – Дін піднімає стакан віскі. – З Різдвом, народ, – вони п’ють до дна.
– Щасливого Різдва, – одним махом я перекидаю склянку і заледве не давлюсь. – Діне Вінчестер, я тебе коли-небудь вб’ю. Він мені коньяку підлив.
***
Після Різдва, буквально на наступний день, ми повертаємось до роботи. Сем з Діном відправляються до Джоді з дівчатами, Джек проводить час за серіалами, обклавшись їжею з напоями, а я сиджу в бібліотеці і гіпнотизую поглядом ноутбук.
– Я зламала програму захисту свідків, – біля мене гора брудних чашок з-під кави та з чергова в руках. Від крику Хранитель, який дрімає в кріслі, підскакує і направляє на мене пістолет. – Міранда Голдман, в минулому Рейчел Старк, тридцять п’ять років, заміжня за французьким діячем науки. На даний момент проживає в Парижі, – почувши про її місце проживання, Кетч стогне. Зізнаюсь, нескінченні перельоти і мене теж стомили. – Я бронюю білети?
– Ой, – Кетч здивовано дивиться на мене. – Її адреса відсутня, – зітхаю. – Але вона є патроном однієї дуже великої благодійної компанії.
– І в чому проблема?
– Компанія через декілька днів проведе новорічний благодійний бал. Від самої аристократичної верхівки, до діячів науки. Кількість місць та запрошень обмежена, а це наш єдиний шанс хоча б краєчком ока подивитись на Рейчел. Нам туди не потрапити. Хіба що з пресою і стирчати цілу ніч надворі в мороз.
– У мене є знайомі серед французьких Хранителів Знань. Можливо вони допоможуть нам з запрошеннями.
Таксі, аеропорт, переліт, аеропорт, таксі, готель. Це якщо коротко описати половину нашого життя. Ось тільки надумали спокійно трохи пожити спокійно в Америці, а уже доводиться мчати назад в Європу.
– Я дістав запрошення, – Кетч кладе їх на стіл.
– Тепер з’явилась інша проблема. Тобі потрібен дорожчий костюм.
До балу у нас залишається два дні. Трохи замало часу на дорогущу покупку. Що стосується сукні для мене, то до роботи залучаю Ребеку – мою праву руку. Янгол мотається від Небес до Землі з сукнями в чохлах і незабаром готова мене вбити. Нарешті ми знаходимо підходящий варіант. Не чисто чорну, щоб підходила до заходу, і не занадто помпезну.
– Ще один магазин і я тебе пристрелю, – на жаль, хоч Париж і законодавець мод, але знайти костюм, який би підходив під мою сукню справа непроста, а якщо такі костюми трапляються, то вони недостатньо дорогі. Як правило, це одразу кидається в очі організаторам таких балів.
– Ну ось, тепер ти для деяких дівчат виглядаєш як потенційний наречений, – поглядом указую на консультантів, які стоять біля каси і перешіптуються, подеколи кидаючи погляди на Кетча. Він тільки закочує очі.
***
Бал проходить в величезному замку. До нього ведуть дві під’їзні доріжки, які прикрашають старезні дерева, посередині перед парадними дверима красується фонтан в стилі бароко. Великий, з вигадливими фігурами дітей та оголених жінок, він вражає уяву.
До головного входу ведуть мармурові сходи, покриті червоною доріжкою, вздовж якої розташовуються лакеї зі старовинними лампадами в руках. При вході дворецький бере наші запрошення і направляє в дві різні кімнати. Залишившись без підтримки Хранителя, я з останніх сил приховую милицю і рушаю в ту частину замку, яка є дамською вітальнею, де ми можемо провести останні приготування перед балом, зняти пальта, муфти та піджаки. За розмовами розумію, що ми по одній будемо виходити з кімнати, вручати дворецькому візитні карточки і наші імена оголошуватимуть на сходах, які ведуть в бальну залу. Забаганка патронеси.
Перед виходом я ще раз оглядаю сукню. При належному освітленні вона виблискуватиме розсипом дорогоцінних каменів. Зовсім інший вигляд, ніж в темряві.
– Марія Вінчестер, – урочисто оголошує дворецький і всі погляди звертаються на мене. Жінки дивляться з неприхованою заздрістю, чоловіки – захоплено. Всі, крім Кетча, у якого вигляд настільки нудний, що мені хочеться запустити в нього туфлею.
Рукава сукні повітряні і доходять до ліктів, глибокий V-подібний виріз (зізнаюсь чесно, не дуже люблю, але в цій сукні він не виглядає вульгарним) і виріз до коліна на подолі. Сама сукня виглядає більш бальною, ніж наряди всіх присутніх. Повільно я спускаюсь по сходах і дозволяю Хранителю взяти мою руку.
– Ти просто чарівна, – нарешті по зросту я трохи рівняюсь з Кетчем через туфлі на високому каблуці. Грає спокійна музика, по залі безшумно пересуваються офіціанти з шампанським та закусками. Кави, на жаль, тут не подають.
– Міс Вінчестер, дозвольте запросити Вас на танець, – Кетч галантно подає мені руку. Дійсно, дивно стояти біля стінки в оточенні танцюючих пар.
– А раптом вона не з’явиться? – проходить вже багацько часу, а Рейчел все ще немає.
– Вона – організатор всього цього. Зазвичай вони люблять запізнюватись. Для ефекту.
– Пані та панове, дозвольте представити вам місіс Міранду Голдман, – звідусіль чуються голосні аплодисменти, адресовані гарній стрункій жінці, яка сипле усмішками та привітаннями кожному зустрічному. Вони й глушать перший постріл.
Раптово ваза на столику біля сходів розсипається на дрібні уламки. Я стою ближче всіх та встигаю помітити кулю до того, як всі вітражні вікна замку вибухають. Автоматна черга проходить поверх наших голів. В паніці люди біжать до виходу.
– Захисти Міранду, – Хранитель, пригинаючись, пробирається до запасного виходу, про який всі забувають. На підлозі валяються тіла тих людей, кому не пощастило. Я добираюсь до Міранди якраз в той момент, коли над її головою пролетіла куля. Не сумнівайтесь, ціллю є саме вона.
– Merci, mademoiselle (дякую, мадмуазель).
– Там є інший вихід. Пішли, – жінка починає опиратись. – Ці люди послані вбити саме Вас. Тож робіть, як я велю, – я тягну її до виходу, не забуваючи при цьому кульгати. Трохи важкувато, але я тримаю Міранду з правої сторони так, що вона відіграє роль милиці. Ми біжимо пустими коридорами і виходимо на вулицю. Постріли чуються недалеко від нас, що не дозволяє розслабитись.
– Мені потрібно добігти до машини. Там схована моя гвинтівка, – шепочу. Виглядаю з-за кутку замку. Нікого не видно і ми потихенько пробираємось до машини. Ледве встигаємо сховатись, як їх починають обстрілювати.
– Чорт, чорт, чорт. Сиди тут, – роблю марш-кидок до своєї машини, але гвинтівки в багажнику не знаходжу. Видно, її забрав Кетч. Обережно повертаюсь до Міранди. – Нічого не вийде. Ми в пастці.
Якраз в цей момент на вулицю висипають перелякані гості, які стають легкою здобиччю для снайперів. Одні за одними вони падають мертвими і перш ніж люди усвідомлюють, що і до чого, вулиця всипана трупами. Міранда глухо скрикує і я затикаю їй рота. Прикладаю палець до губ і вона киває, мовляв, зрозуміла.
Машини обстрілюються нещадно. Незабаром нам доведеться кинути це укриття, але іншого поблизу немає. Мозок мій активно опрацьовує, яким може бути вихід.
Раптово мене хапають за плечі. Я вивертаюсь і витягую кинджали з піхов, закріплених на обох руках і для моєї безпеки невидимих. Перед тим як повернутись до нападника ліктем я намагаюсь всадити йому в живіт, але удар перехоплюють. Щойно нападник хапає мою руку я різко обертаюсь і кінчик леза зависає в дюймі від його шиї.
– Тихіше, Вінчестер, – спокійний голос Кетча змушує мене опустити зброю. – Чому ти не всередині? Сказано було, захищай Міранду.
– Хто це був? Чому вони хотіли мене вбити? – жінку трясе від страху і злості. Постріли, до речі, припиняються.
– Найманці. У них було орієнтування на Міранду. Всі мертві, не дякуйте, – конкретно до жінки Хранитель не звертається. – Я бачив трупи всередині і назовні. Поліція та швидка вже їдуть, – він міцно обіймає мене. Трохи несподівано, тож я навіть не ворушусь.
– Чому вони хотіли мене вбити?
– А хто на тебе полював років п’ятнадцять назад, Рейчел?
– Звідки ви..?
– З нами поспілкувався свідок звинувачення. Цікаву історію розповів. Особливо про те, що тебе хотіли вбити і ти зізналась про це адвокатові.
– Одні дуже впливові люди. Я в один момент перейшла їм дорогу і мене хотіли усунути. Нічого цікавого.
– Так, скажи це тій дівчині, яку взяли на твоє місце і яку знайшли розірваною на шматки.
– І тим мертвим найманцям, – Кетч вказує собі за спину.
– Та дівчинка мертва? – Рейчел, здається, ось-ось знепритомніє. Вона міцно тримається за бампер машини і хапається рукою за серце. – Я думала, що вони вихваляються.
– Хто? – вона заперечно хитає головою. – Рейчел, хто і про що вихвалявся?
– Про пекельних псів. Та їх ж не існує, правда? – Рейчел опановує себе. – Як я можу віддячити вам?
– В принципі, є один варіант, – я усміхаюсь, а в голові крутяться думки про вбивство Кроулі, який п’ятнадцять років тому віддав комусь своїх пекельних псів.
Додати до улюблених