Важко заходити у дім, з яким пов’язані неймовірні спогади, які вже навряд колись знову повторяться. Майже нереально переступати поріг будівлі, у якій не стало дорогої тобі людини та зараз Єрім відчуває це на собі. У цей маленький будиночок на околиці Сеулу вона не приходила цілий рік, адже стільки ЇЇ змушували боротися за своє життя, яке вона ледь не втратила через НЬОГО…
Крок за кроком, вона проходить углиб, ігноруючи темноту, яка царює тут через дощ, який нещадно ллє як з відра, вже биту годину, пилюку, шар якої, здавалося б, став, як її долонь, та розвішані на стінах фотографії щасливої пари, яка більше ніколи не возз’єднається, принаймні, на цьому світі. На очах дівчини сльози, а всередині — пустота, яку навряд чи можна буде чимось заполонити, принаймні, не так одразу.
Двері до спальні відкрилися зі скрипом, який порушив спокій будинку, який вже можна було вважати самостійною системою за час відсутності у ньому живих людей, але дівчині на це начхати, адже вона не йде, а летить до прикроватної тумби, у якій будуть відповіді на всі її питання — його щоденник. У її руках ця книжка виглядала максимально дивно та неправильно, цей синій колір не був призначений для неї, чи якоїсь іншої душі, окрім нього, але шляху назад немає, їй треба дізнатися, чого він так зробив.
Варто було їй розгорнути цей записничок, як очі наткнулися на малюнок. На ньому була зображена дівчина, але це не була вона, їй навіть не треба було дивитися на силует, акуратно виведений олівчиком, вона знала, що тут зображена та, заради якої він жив, та, яка залишила його самого, знаючи, наскільки сильно він її кохає, та, роль якої Єрім хотіла забрати собі весь час, що знала його, але не змогла. Чи вона не була недостатньо хорошою, чи він навіть не намагався її сприймати за ту, ким вона хотіла бути, дівчина не знає і досі.
“13.07.2009
Знаєш, іноді я дивлюся в її очі та бачу там нас… У її погляді, діях, емоціях, я впізнаю себе, бачу те, як намагався підкорити твоє серце, навіть коли знав, що нічого не увінчається успіхом, але я намагався, я не здавався, так само як зараз це робить вона. Я дійсно намагаюся полюбити її дотики, давати їй ту віддачу, на яку вона заслуговує, адже навчився тому, що якщо цього не робити, їй буде боляче, так само як було мені, коли я був на її місці. Ми з нею бачимося кожен день і кожен раз я бачу її старання, розумію, що вона робить все для мене, знаю, що вона ідеальна, але чому тоді я мрію, щоб на її місці була саме ти?”
– Дідько, — Єрім відклала щоденник вбік, дивлячись на його подушку. Подумати моторошно про те, що буквально рік тому він тут жив, до того ж з нею. Він вітав її з добрим ранком та обіймав так, наче вона найкраща дівчина у світі. Кожного ранку він казав, що йому пощастило її зустріти, що йому пощастило її покохати… Але найболючіше те, що дівчина щиро вірила у ці слова, вона вірила, що може замінити її, може стати кращою, але вона помилялася. – Треба було брати з собою віскі, — прошепотіла вона, беручи його подушку. Дивно, вона все ще пахне тими парфумами, які вона йому подарувала на їх річницю. – Цікаво, що ти ще від мене приховав…
“26.07.2009
Мої друзі постійно запитують про тебе, про те, як я, і все інше. Здається, відповідь “я забув її” їх влаштовує. Вони щиро вірять у те, що я щасливий з Єрім, і не розуміють, що кожен раз, питаючи таке, наче сиплять сіль мені на рану. Не забув, не забував і не забуду ніколи. Єрім намагається зробити мій світ яскравим, можна навіть сказати, намагається покласти його мені до ніг, але я все ще не можу сприймати це все серйозно. Я не можу жити з думкою, що ти мене покинула, не можу думати про іншу так, як думав про тебе, не можу повірити, що ти від мене відвернулася, коли обіцяла, що будеш зі мною разом завжди. Мені шкода Єрім, але я не зможу полюбити її так, як коли-небудь кохав тебе, але я подарую їй найщасливіші моменти її життя, щоб вона дійсно розуміла, чого варта”
– Який же ти покидьок, — процідила Єрім крізь зуби, намагаючись зупинити плач, який ось ось вирветься назовні. Вона не плакатиме через нього більше… – Жаль? Це дійсно все, що ти відчував? – Запитала вона у тиші, ніби та могла дати відповідь. Якби тиша була людиною, вона б точно обійняла дівчину, дозволяючи їй проридатися у своє плече, намагаючись заспокоїти її та впевнити, що вона знайде набагато кращого, того, хто справді оцінить її старання, цінуватиме її кохання.
“02.08.2009
Сьогодні я познайомив Єрім з батьками. Чомусь я думав, що їх зустріч мине набагато гірше і вони не сприймуть її, як це було з тобою, але я помилявся. Батьки з захопленням слухали її, розпитуючи про все на світі. У деякі моменти здавалося, що вони її батьки, а приїхав знайомитися з ними саме я. Вони сказали мені наостанок, що вона ідеальна і я повинен її берегти, але ж, якщо людина ідеальна на думку інших, це не означає, що все спрацює і вона буде такою ж для мене…”
– У містера та місис Кім був смак, на відміну від тебе, — приснула Єрім, хоча самій їй було далеко не до сміху, адже насправді їй хотілося залізти на стіну, кричучи щось типу “Чого вона, а не я?”, але чи допоможе це їй?
“17.08.2009
Ти мені сьогодні наснилася… Ти була у тій рожевій сукні, яку ми разом обирали, а я — у рожевій рубашці, яку ти мені казала вже давно викинути. Іноді я навіть замислювався, що ти через неї та пішла від мене, але уві сні ти говорила, що я виглядаю просто неймовірно. Ми йшли ромашковим полем, тримаючись за руки, і просто сміялися. Ми були там щасливими. Такими щасливими, якими не були у реальності ніколи та зараз я це розумію, як ніхто інший”
– Так ось чого ми ніколи нічого не обирали разом і при одній лише згадці поля квітів, твій настрій змінювався… А я думала, що зі мною щось не так і я пропоную якусь маячню, — у її словах було чутно сум та біль, нічого окрім цього. Якби стіни могли плакати, вони б заливалися сльозами, так само як і вона кілька хвилин тому.
Тиша знову зацарювала у маленькому будиночку, така незвична для нього тиша, якої раніше ніколи не було, раніше, коли хоча б Єрім була тут щасливою. Зараз же їй хочеться тікати звідси, знести цей будинок до біса, просто щоб нічого не нагадувало про минуле, не дивлячись на те, що вона відчувала тут справжню радість. Перед дівчиною лежав щоденник, відкритий на останній його сторінці, на одній з найгірших дат у її житті…
– 24.10.2009…
“24.10.2009
З днем народження, моє кохання. Я сподіваюся твій новий хлопець любить тебе так, як ти цього хотіла, як не зміг я у свій час, та обіймає тебе так, як хотів завжди я. Я ні краплі не шкодую про наші стосунки, адже вони подарували мені найкращі моменти мого життя, не дивлячись на те, що за них потім треба було заплатити такою кількістю болі. Було дійсно майже неможливо піти від тебе, бо нічого не відчувалося таким самим, як раніше, весь світ наче втратив фарби, залишивши по собі сіре ніщо, яке я повинен був називати своїм життям. Я ніколи не забуду нашу першу зустріч, коли ти помилилася дверима, і постукала до моєї бабусі, поки я грав у відеоігри. Я не дозволю собі забути наші розмови, якими б одноосібними вони не були. Я навіть не намагатимуся бігти від минулого, бо воно все одно мене поглине, але це марення насправді подарує мені хоча б якесь тепло. Будь щасливою, не дозволяй нікому ставити себе на друге місце і залишайся собою. Залишайся тією теплою та радісною версією себе, яку мені не довелося побачити та прийми мій скромний подарунок…”
– Подарунок? – Здивувалася Єрім, дивлячись на охайний почерк, який наче йому і не належав. Вона знову і знову вчитувалася у рядки, навіть читала між ними, але зрозуміти, про що він, не могла. Вона перегортала сторінку за сторінкою, намагаючись знайти хоча б щось, що могло нагадувати “подарунок”, але тільки згодом збагнула страшну істину. – Невже ти подарував їй своє життя?.. Ти віддав його тій, яка навіть не намагалася удавати, що кохає тебе, — прошепотіла Єрім, стискаючи у руках щоденник. Зараз її переповнювала злість, яку вона навряд змогла б контролювати, якби не заспокійливе, на якому вона сидить вже рік. Їй хотілося б перевернути стіл, розбити всі рамки з їх сумісними фотографіями, викричати все, що накипіло, але вона просто дивилася у стіну, згадуючи той самий день, який перевернув її життя з ніг на голову.
Чи могла вона очікувати на те, що щасливий вечір перед вихідним проведе в істериці, очікуючи на прогнози лікарів. Вона прийшла додому, знайшла свого хлопця у їх спальні з розкиданими навколо пігулками барбіталу… Лікарі спочатку намагалися якось її підбадьорювати, так само як і його батьки, адже вони бачили, як сильно це по ній вдарило, не дивлячись на те, що самим було не краще. Дівчина день і ніч сиділа під палатою, де знаходився хлопець, зазираючи в очі лікарів, як те маленьке собача, яке намагається вмовити перехожих людей забрати його додому, але всі вони відхрещувалися, промовляючи, що потрібен лише час. Минуло п’ять днів і його не стало, так само як і не стало частини Єрім. Вона впала в депресію, навіть намагалася вчинити самогубство, але щось її постійно зупиняло. Вона навіть намагалася наїстися своїх антидепресантів, щоб піти з життя, так само як і він, але її організм був швидшим, змушуючи її вибльовувати не лише пігулки, а й думки про таку участь. Так вона і прожила цей рік. Сьогодні ж вона знову зранилася минулим, спогадами про нього та надіями, які жили у її серці весь той час, що він був поруч. Відсьогодні вона житиме для себе, цінуватиме кожен момент і зробить все, щоб забути його. Щоб справді забути його, а не давати фальшиву надію комусь, а потім просто забирати її своєю смертю та розбивати її ще більше. Краще б він продовжував її ігнорувати, краще б взагалі не звертав на неї увагу, вона б пережила, їй би не було так боляче, як зараз…
Проте час не повернути, він піде далі, залишаючи в минулому весь позитив і негатив її життя, залишаючи лише змінену Єрім, яка вже ніколи не наступатиме на свої ж граблі та нарешті житиме для себе, а не когось іншого. Її щастя більше ніколи не залежатиме від когось…
Додати до улюблених