За 4 години до Le sillage*3…
Французька Рив’єра, Сен-Тропе, 2:34
– Ммм…прошу не зупиняйся, – сказана на видиху фраза, порушила до тепер безмовну тишу в передпокої квартири.
– Це тільки початок, не поспішай, – ніжно поцілувавши Мінхьока в кутик губ прошепотів Чжухон.
Відсторонившись і поглянувши в очі Мінхьока, Чжухон прочитав в них Мінхьока певні сумніви, приправлені якоюсь гіркотою, але не подав цьому важливого значення, коли Мін так ластився як щеня до теплої долоні господаря. Взявши творчу задницю на руки, Хон відніс його до спальні.
Чжухон розціловував шию Міна спускаючись до ключиць бароковими завитками, від чого в художника з губ зривався легкий стогін, тіло покривалося мурашками і його зводило в екстазі немов від судом.
Мінхьок при світлі дня миле творче дарування, а під покривалом ночі в цій спальні не мав нічого спільного з милим образом. Він був зліплений якимось митцем брудних словечок та збуджуючих тіло дій, які затьмарювали здоровий глузд. Мінхьок не любитель всіх цих ніжностей та прелюдій, завжди просив більше жорсткіше. В цю нічого особливо не відрізнялося від попередніх.
Ще не світало, але на відміну від Чжу Мінхьок не спав, а тремтячими руками при тьмяному світлі смартфона на криво вирваному клапті паперу щось шкрябав на подобі слів.
Рік до Le sillage…
Затишне кафе в Сен-Тропе.
Банально, але хто б міг подумати що зустріти “свою” людину можна просто в кафе спекотного, середземноморського ранку. Мінхьок забіг в кафе як легкий вітер та зіткнувся при вході з Чжухоном, що чомусь теж не дивився по сторонах.
– Прошу вибачення, – швидко протараторив Мін і швидко майнув вперед не давши змого Чжухону сказати хоч слово.
“А він такий незвичний, от би знову з ним зустрітися лиш не так”, – промайнуло в голові Чжухона, але він заперечно мотнув головою ніби хотів викинути ці секундні раптові думки.
І вони зустрілися в картинній галереї на виставці. Цей темноволосий незнайомець залишив відбиток у пам’яті Чжухона тим хвилинним зіткненням в кафе. Він все думав з чим його можна порівняти, а на цій виставці (що була дебютом незнайомця з кафе) у Хона пошепки вирвалися його думки та слово le tournesol**. Він такий же як сонях яскравий, потребує сонячного світла та тепла, і чим більше його отримує, тим більше розквітає, його обличчя наповнюється барвами емоцій як пелюстки жовтими та помаранчевими пігментами. Чому він так подумав, а біс його знає, просто від радісного обличчя цього художника виникала така асоціація. Чомусь Чжухону захотілося стати soleil*** для незнайомця по імені Мінхьок, чиє ім’я лунало в галереї і сколихувало цю богемну тусовку як риба, що плеснула хвостом по воді.
Чжухон ходив галереєю і будучи мистецтвознавцем детально розглядав картини та складав в голові образи, які хотів передати їх творець. Одна з картин найбільше вразила його, що він найдовше, ніж біля інших провів часу.
– Вам аж настільки вона подобається?
Чжухон не відводячи погляду від картини відповів:
– Так, це найкраще, що я бачив за останні три місяці. Цей стиль написання, образи просто чудові, це справді одна з кращих виставок за останній час.
– Бачу ви знавець.
– Я працюю на аукціонах, а ще і мистецтвознавець, мене звуть Лі Чжухон, – поглянув він на співрозмовника та протягнув руку в в знак знайомства.
– Дуже радий знайомству, моє ім’я Лі Мінхьок, але ви напевно знаєте, – тихо засміявся Мінхьок.
Після приємної розмови на виставці обміну контактними даними, вони час від часу зустрічалися чи то в кафе, чи просто пройтися вулицями Сен-Тропе і поговорити про все що тільки спаде на думку. Два місяці простих зустрічей, що не зобов’язували ні до чого, потім раптовий поцілунок під час вечірньої прогулянки та пропозиція від Чжухона: “Давай зустрічатися” від якої Мінхьок радісно пискнув і заливаючись сміхом повторював: “я не проти”.
Це був чудовий час. Вони часто ходили ввечері дна пляж, залишаючи на ньому свої сліди, які легкі хвилі накочуючись на пісок стирали, немов ластик. Мінхьок обожнював під час таких прогулянок дременути від Чжухона і дразнити його:
– Ну ж бо наздожени мене!
– А не впіймаєш!
А Чжу сміючись на цю забаву наздоганяв Міна і міцно обіймав зі спини. Не один раз коли він ловив цю творчу колючку в дупі, вони втрачали рівновагу та падали на прохолодний пісок. Ці падіння супроводжувалися лайкою, сміхом, збитим від бігу диханням і ніжним поцілунком.
Le sillage…
Все в цей день було так як останніх вісім місяців, з моменту їх стосунків. Мінхьок увірвався в життя Чжухона легким вітром, розбурхав у ньому ураган почуттів та емоцій, що став повним штилем після його зникнення і короткої записки.
Ранок після пристрасної ночі з нотками відчаю, який читався в очах Мінхьока, зустрів Чжухон один в ліжку. Місце поруч, де завжди мирно сопів Мінхьок і примружував очі, коли сонце пробувалося крізь не щільно зачинені штори, зараз було холодним та пустим. На подушці лежала записка, яка була вирвана наспіх. Про це свідчили кривий розрив та дещо кострубато написані слова. Їх було небагато. Це було схоже на коротке смс, які були в мейнстрімі до виходу смартфонів та Wi-Fi, лиш писане від руки. “Пробач, не шукай мене. Удачі тобі” ці слова півшепотом прочитав Чжухон.
Він важко гепнувся на ліжко, відчуваючи легке заціпеніння розумів, що цей прекрасний час prendre fin****.
2 тижні опісля…
Присутність Мінхьока все ще відчувалася в цій кімнаті, квартирі, навіть кафе, де вони вперше стикнулися і потім часто проводили час за філіжанкою ароматної кави. В подушках і досі відчувався аромат його шампуню та гальбанума, що був частиною композиції парфумів МінМіна. Sillage*2 Міна водночас заворожував та заспокоював Чжухона. Він запав йому в душу так само сильно як і Мінхьок. Чжухон не міг повірити, що він настільки буде бажати когось як його, залежати від його присутності. Чжухон не шукав Міна. Хотів, але не став цього робити. Він хотів отримати відповіді на величезний список питань, і водночас не хотів.
Пів року після…
На одному з прийомів богеми (художників, акторів, колекціонерів, творчих та знатних людей) Чжухон почув знайоме до щему ім’я “Мінхьок”. Кілька посередніх художників новачків з точки зору Чжухона обговорювали роботи Міна, а згодом про те що він зараз не написав жодної картин, зник з картинних галерей, так як встряг в авантюру з своїм новим натурщиком Чангюном більше як пів роки тому та переховується певно десь.
Лі задумався адже чув це ім’я колись в минулому. Чжухон згадав, що Чангюна кілька разів бачив у майстерні Мінхьока за місяць до тієї клятої записки.
– Доречі хтось з наших бачив їх двох разом здається вони зустрічаються, – сказав хтось з цих художників чуть голосніше, ніж треба, чим і вивів Чжухона з роздумів, в яку ж то авантюру ці двоє встрягли.
Культурний вечір тягнувся довго, всі представлені роботи на виставці для Чжухона були нудніші за артоб’єкт банан, що прикріплений скотчем до стіни, і не ціннішими за шмат туалетного паперу.
Пізно вночі припхавшись до своєї квартири, він монотонно в темряві направився до невеличкого домашнього бару. З його надр Чжухон дістав пляшку відбірного віскі The Macallan Masters Of Photography, налив його в склянку, зробивши ковток сказав:
– Гидота віскі без льоду.
В його квартирі давно немає присутності Мінхьока, аромат його парфумів не витав свіжою легкою пеленою, що мала яскраві початкові ноти зелені, за якими розкривався стаючи солодким з бальзамічні та деревні відтінками, які доповнювалися ароматом спецій, а згодом в повітрі повільно розкриваються мускусні нотки, що віддають гірчинкою на язиці. Присутність Мінхьока була схожа на подорож лісовою стежкою – запахи розвертаються та змінюють один одного, а крізь щільні крони дерев пробивалося сонце.
Чжухон відпустив Мінхьока, йому не було діла до довгих страждань за кимось хто легко пішов з його життя. Йому було плювати на те, що разом з Міном зникли з його сейфу, що був захований під картиною п’ятдесят тисяч євро, час проведений з ним був ціннішим за ці папірці, які він легко заробить за один аукціон чи оцінку якогось мастерпісу молодого чи не дуже творчого дарування для якогось товстосума. Він одразу зрозумів з чим пов’язана авантюра в яку Мін “втрапив”. Але Чжухон він геть не думав, що колись матиме досить до когось стійке sillage*2 впродовж кількох місяців.