You’re all I want

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Коконой сидів у своєму кабінеті та даремно намагався зосередити увагу на екрані ноутбуку. Стояла глибока ясна ніч, Токіо пронизала та накрила верхівки хмарочосів труна тиша, яка зовсім не притаманна денному потоку життя. Хаджиме щойно відправив братів Хайтані та Санзу на завдання, яке краще виконати поки їх сліди сховала темрява. А Майкі … Коко не цікавило, де він. Принаймні у цей момент йому було байдуже. Він закрив ноутбук та попрямував у сторону бару. В очах застигла картинка екрану заповненого інформацією і цифрами.  Багато цифр закручувалися у вир і спливали геть, поки їх замінювали інші думки. Хаджиме дістав з ящику кришталевий келих для віскі, поклав туди пару кубиків льоду та залив їх темною бурштиновою рідиною. Келих повільно наповнився, Коконой  ледве відчув терпкий солодкий запах, який долинав із відкритої пляшки. На секунду йому здалося, що він ллє в ємність чисту кров. Відмахнувшись від своєї уяви, він підніс напій до вуст та відпив трохи.

-“Огидно”.

Коко згадав, що “йому” ніколи не подобався алкоголь. Але й йому самому також. Він ненавидів гіркий смак, а ще більше він ненавидів втрачати зв’язок із реальністю, забувати про всі свої гріхи хоча б на секунду. Він любив та почувався значно краще коли тримав їх добре зачиненими у в’язниці своєї голови та пильно стежив за ними крізь призму власного  засудження самого себе. Алкоголь відчиняв усе погане, як думав сам Коконой, та випускав на волю. Він виключав мозок та ламав тисячі вузлів на важких ланцюгах, які весь час були сковані навколо його серця.

Хаджиме підійшов до панорамного вікна на всю стіну. Його погляд зачепився за круглий молочно-жовтий місяць, сяйво якого зараз освітлювало майже все приміщення. Цей колір … Коконой все ще намагався утриматись за щось, марно хапаючись за нескінчені цифри, схеми та грошові валюти, поки в них зовсім не залишилось жодного шансу перед “ним”. Лише “він”. Цей колір “його” волосся. “Його” м’якого світлого волосся в яке хотілося зануритися та цілувати кожне пасмо. “Його” очі нагадували далеке небо. Вони завжди дивилися на Коко з добротою, навіть коли все, що він заслуговував, була чиста ненависть. Хаджиме кортіло торкатися “його” ніжної шкіри і він майже відчував ці дотики на своїх пальцях. “Його” опік на лівій стороні обличчя  … Іноді Коконою здавалося, що якби він міг залишитися з “ним”, то обов’язково вилікував цю “його” особливість своїми поцілунками. “Він, він, він, він”.

Занадто багато “його”. Коко відчував, як внизу живота зароджується сильне тепло і розливається по всьому тілу,  наче віскі.

– “Сподіваюсь, це дійсно віскі”.

Дивний жар дістався й до голови та вдарив у мозок гарячою хвилею, вимиваючи усе раціональне та логічне. Хаджиме різко закинув голову назад ледве не проливаючи напій. Разом з цим він відчув щось тепле на своїх вилицях. Чому по його обличчю течуть сльози.

З його підсвідомості один за одним виривалися всі спільні теплі спогади. Бійки, бібліотека, банда. Ці моменти були недозволеною розкішшю, забороненою спокусою в раю. Вони обидва були такі щасливі коли мали лише один одного.

Коконой раптово згадав, як одного разу, коли вони ще були членами “Чорних драконів”, “він” зненацька зізнався йому “Знаєш, насправді я не дуже люблю битися, хоча декому я здаюся занадто холодним та відстороненим, я майже завжди співчуваю своєму противнику. Але, під час бійки перестає існувати мене, мого минулого та майбутнього. Є лише я та людина яка мене вб’є, якщо цього не зроблю я. Мені подобаються відчуття безстрашності і непереможності. Мені подобається, коли мене визнають сильнішим. Але, навіть коли я програю, мене турбує лише обурення на самого себе через програш. Коли мене наздоганяє останній удар, мені здається, що я лечу в падінні у прірву. Як на мою думку, найкраще коли перед обличчям смерті тебе переймає лише така дрібна річ, як програш у бійці, бо ти ніколи не знатимеш, з чим тобі доведеться зустрітися на дні цієї прірви”.

Коконою ставало гірше. На нього, як на зло, почали градом сипатися жахливі спогади  пожежі та розлуки. Його кидало то у нестерпний жар, то в самотній холод. Він глянув через скло вниз, у свою власну прірву. Його та незриме дно відділяли всього лише п’ятдесят три  поверхи. Але він не збирався розбивати вікна. Не зараз. Не цієї ночі. Натомість Хаджиме потягнувся за телефоном.

На тому кінці слухавки почувся сонний незадоволений голос, але його швидко перебили.

– Приїжджай сюди будь ласка. Мерщій. – Коко все ще ледве чутно схлипував, витираючи обличчя рукавом піджака. Він назвав “йому” адресу та швидко скинув виклик.

***

Пройшло небагато часу. Хаджиме здригнувся, коли за спиною двері ліфта раптово відчинилися. Він побоявся, що то можуть бути Хайтані, тому зібрав усю свою стару нещадність, яка попри його стан все ще в ньому залишалася, та озирнувся зі звіриним блиском в очах.

Але так він і завмер, не в змозі заговорити першим. Коко відчув, наче в його грудній клітині щось вибухнуло і осіло важкими палаючими залишками.

– Хаджиме.

– Сейшу!

Перед ним стояв все той же “він”. Світловолосий хлопець з блакитними очима та опіком над лівим оком.

– Ти прийшов. Але … Навіщо тобі бита? – Коконой перевів погляд на довгу биту, яка покоїлася на плечі Інуї.

– Ти позвонив мені о другій ночі. Про що я ще маю думати?

Коко чомусь посміхнувся. Він підійшов до Інуї впритул і забрав у нього цю важку палицю та кинув кудись убік не переймаючись, що вона може щось зламати. Сейшу був правий  коли казав, що завжди виглядав  спокійним та апатичним. Навіть зараз. Від його вуст віяло холодом, а очі були подібні до крижинок. Коко торкнувся його волосся, плавно перебираючи  пальцями. Його губи лише трохи наблизилися до кінчиків світлих пасм, але примушено  відсторонилися.

Інуї пройшов повз Хаджиме з характерним цокаючим звуком та сів на диван у центрі кабінету. На столі напроти досі лежав закритий ноутбук. Він закинув ногу на ногу, а руки поклав на спинку дивану.

На обличчі Хаджиме застигло здивування.

– Навіщо ти взув підбори?

Сейшу знизав плечима дивлячись у вікно – Мені подобається їх носити. Це був твій перший подарунок мені.

– Дійсно.

Коко сів на стіл напроти Інуї. В його лівій руці, у кришталевому келиху досі плескався недопитий віскі. Сейшу закинув свою ногу  йому на коліно. На обличчі з опіком заграла грайлива посмішка. Коконой зняв вільною рукою підбор з його стопи та поставив її між своїх ніг. Хаджиме засмикнув штанину нагору і залишив доріжку  поцілунків на оголеній шкірі нижче коліна. Мокрими слідами він просувався вище, нахиляючись дедалі ближче до Сейшу. Інуї обхопив Коконоя ногою та потягнув на себе. Коко сів на чужі коліна спершись ліктем на його груди і поклавши голову на його плече. Він все ще відчував теплі полоси від сліз на своєму обличчі.

– Тобі зручно тримати цей келих? – З ноткою глузування запитав Сейшу.

У відповідь Коконой лише посміхнувся і відпив трохи перш ніж різко пригорнути до себе Інуї та забутися у глибокому поцілунку. Лід, що давно розтанув, трохи пом’якшив гіркоту напою.

***

Поцілунки ставали рвучкими і  грубими. Коко розірвав білу сорочку на Інуї, оголюючи прекрасне рельєфне тіло, як у античних статуй. Його вільна рука блукала по ньому, торкаючись всіх ліній та вигинів. Коконой відчував, як останній промінець світла за який він посилено чіплявся зараз згасне і настане божевілля. Йому не хотілося завдавати болю Сейшу.  Але він більше не міг зупинитися. Його губи в’їдалися в шию і ключиці, як вампір спраглий крові. Його язик, наче пензлик художника, малював на полотні тіла все, що ему кортіло. Хаджиме не покидали спогади,  які змішалися з задоволенням та бажанням ніколи не прокидатися після цієї ночі. Всіх їх поєднувало лише одне – в цих коротких моментах минулого вони були набагато щасливіші в компанії один одного ніж зараз, коли обидва стиснуті в обіймах і напівголі щосили намагались  запалити іскру між їхніми тілами, яка зігріє цю порожню кімнату та їх самотні серця.

Напевно Інуї відчував теж саме, тому що в той момент мягко відштовхнув Коко від себе та плавно поклав його спиною на диван, забираючи вже майже порожній келих з мертвої хватки.  Він сів на Коконоя зверху та сперся рукою на його груди.

– Мх, як гірко, як ти можеш це пити. – Сейшу одним ковтком допив віскі і скривившись поставив келих на стіл. Хаджиме із жахом роздивився у місячному сяйві синці та сліди його гострих зубів, що покривали все тіло Інуї. Ніби тільки що вони зчепилися у бійці.

– Ти робиш мені боляче. Не тільки морально, але й фізично. Відпусти цей клятий келих, він не допоможе тобі втекти від мене і він не буде твоїм рятівним маяком вночі. Дозволь зробити це мені, може тоді ти нарешті обереш мене з безлічі інших виправдань.

– “У кімнаті, повній грошей, я завжди обирав би тебе” – несподівано для самого себе зізнався Коконой.

Якби вони з Інуї билися і Хаджиме програв, він би віддав перевагу падінню обличчям до прірви, щоб у той момент не бачити вираз обличчя Сейшу. В останній раз за сьогоднішню ніч він глянув на порожній келих. В наступну мить Коко заплющив очі. Темрява огорнула його розум. Він відчув, як його тіло  падає у нескінчену прірву.

 

 

 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.