шансу не було. вони вигравали битви, усіма можливими методами, тактиками, стратегіями, але настав день війни: день, коли вони провалились. вони вважали війною лише битву, думали, що втопили технодром і кренги не повернуться, однак чому середовище на планеті земля так було схоже на вимір ікс? хоча світ кренгів виглядав не так страшно, як земля зараз: темне небо з рожевими плямами не давало надії навіть на швидку смерть, дерева, будинки, люди – усе мутувало. усе. треба було взяти десь сили, щоб продовжити битву, щоб не датись просто в руки без супротиву, щоб знайти братів, ейпріл, кейсі, карай – рафаель від сильної люті стиснув до болю в долонях сай та тихо гарчав, хоча кричати зараз було досить корисно, але й мінусів було чимало. вигукуючи імена своїх братів, раф несамовито бився з кренгами, по черзі відбиваючись від їхніх пострілів та ударів: бісів металолом. раф знав усе, але всередині той знав, що ніколи не прийме правди. вони мертві, всі, якщо не мутували вдруге. всі до єдиного вбиті кренгом, і добре, якщо вбиті, а не на експериментах у їхніх лабораторіях. ця думка не виходила з голови рафаеля, вона викликала лють, в’їдаючись у мозок, як черв’яки шредера, тому він чинив супротив до того, як…
– ҐУНҐАВА!!!
раф від подиву мало не пропустив удар у скроню, коли почув набридливе, але таке рідне словечко: незабаром вилетів з амплітундими ударами і її власник, увесь в ранах, опіках та синцях, але щасливий та придатний до боротьби. рафаель хотів кинути абсолютно усе, зупинити час, аби запитати хоч щось у того, хто вижив – у кейсі джонса. хлопець безтямно, але відважно розносив голови кренгам, тому раф вирішив не стояти осторонь та приєднатись до боротьби з ними: на цей раз вона надихала, так як вони будуть битись разом, пліч о пліч. за короткий термін вони зуміли зблизитись до захмарного рівня, але навіть якби вони були б не у кращих стосунках, рафаель все рівно б підставив плече, аби знати, що він не єдиний, хто вижив у цьому хаосі.
– радий тебе бачити, раф!)
– а я як радий, кейсі. ключкою легше махай, зірвиголова.
в думках обоє посміялись: не зважаючи на неминучий кінець світу вони спілкувались так, ніби у них був зайвий час. кренгдроїди невпинно наступали, приєднувались й інші різновиди машин для вбивств, і хоч хлопці змогли відбитись, але прекрасного фіналу тут не буде. при смерті кренг все ж зміг зробити останній постріл, і саме тоді кейсі уже й не думав про боротьбу, тому хокеїст отримує поранення у груди.
– кейсі?!
рафаель негайно кинувся до джонса, той втрачав рівновагу, тому ніндзя зловив його, сів на коліна і поклав на них кейсі, затуляючи долонею його рану. поранення хлопця невпинно кровоточило, а сама кров пахла залізом та смертю, і якщо кейсі зміг прийняти те, що зараз він помре, та раф так швидко визнавати це не хотів. черепаха нервово озиралась, в пошуку допомоги: не може джонс так швидко померти, він тільки ж з’явився знову після тих пекельних днів, коли у рафа зовсім не було надії на виживання його братів та друзів. хокеїст важко дихав, усміхнено дивлячись на свого друга – обоє знали й усвідомлювали зв’язок між ними, він був дивним, але напрочуд особливим. це важко пояснити, чому в такий момент їхні думки були синхронізовані у такому ключі, але всяке трапляється, та й добре, що вони ще думають, а не безтямно витрачають сили.
– раф… – хлопець, коли той звернув на нього увагу, поклав долоні на його щоки і спробував бути хоч трохи ближче: коли, якщо не зараз? обоє знали, що зараз станеться, але тут їхні думки розійшлися, бо хтось думав за смерть, а хтось за…
– кейсі?! ні… ні-ні-ні, блять, не цілуй, ідіот! тобі ж повітря… – поцілунок, – не… – ще один, – вистачить! – і ще.
– закрий морду, я помираю, якщо ти не помітив! кха…
– я не дозволю тобі померти, почув?! я…
– а я… дозволу… не питав…)
і все. з цих пір юнак на ім’я кейсі джонс позбавився дихання та всіх ознак життя: це ж треба, так епічно з’явитись і так тупо померти. не зважаючи на грізний характер рафаеля, його долоні почали труситись від такого повороту – вони ж всього на всього підлітки, чому взагалі таке стається? чому лео, донні, майкі, ейпріл, карай, кейсі – всі вони померли?! чому земні люди та інші живі істоти страждають від історії, яку написала доля на їхні душі?? всі чогось не встигли зробити як і чогось величного, так і незначного, а дві душі, які були єдиними, хто вижив, не зуміли сказати одне одному найголовнішу річ, хоча й так усе було зрозуміло, але на словах це відчувалось якось… по іншому. раф не мав бажання визнавати, що той тепер тойно у відчаї, він обіймав тіло джонса поки, не стримуючись, закричав. а це вже було даремно, бо привертало увагу це майстерно.
– кренг, це так звана черепаха і людина, яку так звані черепахи називають кейсі джонс.
– кренг, зробити те, що називають схопити.
роботизовані голоси надто пізно привернули увагу черепахи, той встиг лише сай дістати, як він відчув щось дуже болюче в шиї, схоже на щеплення. останнє, що побачив раф, перед тим, як заплющити очі у безсвідомості, це те, як з цього рук кренги забрати тіло кейсі: знову згадались не сказані слова, не зроблені дії та три поцілунки перед його смертю. той хотів дотягнутись до нього, змусити розплющити очі та вибратись із лап злодіїв, але тіло враз поважчало, тому черепаха із голосним звуком впала на землю, а кренги лише підібрали тіло без свідомості – що буде з ними далі? куди принесе доля, чи станеться чудо? з цього моменту можна вважати, що війна програна. на цьому й усе, земля – це новий вимір ікс, і кренгів більше не зупинить ніхто. ті, хто міг побороти кренга пали на полі бою. але, як ви зрозуміли, не все так однозначно.
вона стала тим променем надії, який зміг пройти крізь суцільну темряву та витягнути його із безодні відчаю та стану спокою через втрату свідомості. чому його очі болять? чому він нічого не бачить? невже тут настільки темно, кренги перетворили планету у середовище пітьми, чи він, та загадковий “ангел” змогли протидіяти гравітації чорної діри, при якій не може встояти навіть світло?
– давай, донателло, ти маєш прокинутись. ти маєш встати на ноги, ти мене чуєш?!
– к… ка… ау!
чіпати своє обличчя було суцільною помилкою: як тільки ді торкнувся його в зоні очей, то тут же приглушив болючий крик, навіть кліпати було боляче… він відчув, як чиїсь руки, точно людські, спробували поставити його на ноги, донні зрозумів це, тому допоміг сам собі, та встав. тіло пекельно боліло, черепаха хиталась і шукала точку опори, але трясця, він абсолютно нічого не бачив, через це донні знову падає на коліна.
– ти виглядаєш гірше, ніж я собі уявляла. мені боляче дивитись на твоє обличчя, дон.
– карай? – той підняв голову й повернув її в бік, звідки чув знайомий голос. – я… я думав, що ти загинула!
– я теж так думала про тебе. і дон, я в іншій стороні.
– справді? – йому стало трохи ніяково, той відчув долонь карай, яка знову допомогла йому встати. – хе, дякую. але… карай, хіба все настільки погано?
– дивлячись на те, що ти маєш на увазі. хоча тут всюди мало чого хорошого. – дівчина зітхнула й озирнулась, стоячи поруч з черепахою в фіолетовій повз’язці.
– здається я починаю згадувати… – телло наосліп дістав свою палицю та вперся на неї, щоб відчувати хоч щось, що повертало його до реальності.
– і що ти пам’ятаєш?
– ми з лео розбили кренголіт, скло з нього розсипалось просто на нас, я захистив лео собою і багато осколків попало мені в очі. я осліп, ось чому мені боляче кліпати.
– ти уявлення не маєш, наскільки моторошно ти виглядаєш, ніби мрець, замість очей у якого кров і подряпини.
– блискуче. – дон тяжко зітхнув і заплющив очі, так вони поменше боліли. – а з тобою що? ти ціла?
– більш менш, але кренги ввели мені якийсь препарат. вони б і далі щось робили, але їх відволік шматок технодрому, який падав просто на нас, вони покинули мене, а самі втікли. шмат впав під кутом, тому я вижила, звісно поранена, але це ніщо.
– препарат? можливо я зможу тобі зробити протиотруту, може кренги щось ка… ох, точно, я не можу цього зробити, я ж тепер без очей. – хоч у голосі донні звучав сарказм, але на вигляд він був розбитим: тепер, на його думку, він був безкорисливим через його сліпоту, так як він не зможе щось майструвати або робити щось хімічне, де потрібні чіткі пропорції та гострий зір, якого, у юного вченого, тепер не було.
– вони щось про днк говорили, але я дуже не слухала. – карай розуміла стан ді, але її злило те, що він так швидко почав опускати руки. – хей, вчений, ти надумав руки опустити? воїни так просто не здаються, навіть коли у тебе відняли зір ти маєш встати і йти далі, чуєш?! лео на тебе немає, боягуз.
– лео мертвий, як і усі інші! як і майкі, раф, ейпріл, кейсі – всі вони мертві! – майже зривався на крик ді.
– а звідки ти знаєш? – карай підійшла ближче до черепахи і склала руки на грудях. – можливо вони ще живі, але у великій небезпеці. якщо ми об’єднаємо зусилля, то у нас ще є шанси зупинити кренга і повернути землю до звичного життя. я зроблю це, з тобою або без тебе, але все ж запитаю: ти зі мною, чи ні?
у багатьох своїх словах дівчина мала рацію: добре, треба визнати, що тут вона усюди права. донні було важко прийняти себе незрячим, потрібно тепер звикати до нового життя без зору і пристосуватись до нього. у думках це було важко, у житті ще важче, але яка б каша не утворилась у розумному мозку донателло, від встав на ноги і навмання простягнув руку карай.
– буде по твоєму, я згоден.
– чудово. – по правді кажучи вона відійшла трохи в бік, щоб потиснути руку дону, але вона зробила це тихо, з ввічливості до черепахи.
вони зійшлися на думці, що їм потрібно будувати плани у каналізаційному лігві, тому карай, тримаючи донні під руку, вела його до люку. багато питань назбиралось за дуже короткий термін, і, якби не усі обставини, вони знайшли б відповіді дуже швидко. але що брехати, питань би взагалі не було.
– карай, чому ми так спокійно можемо говорити на вулиці? хіба вони не заполонені кренгами? – дон нарешті подав голос.
– частина у вимірі ікс, а частина тут, у технодромі на засіданні. кренги готують ще щось масштабне, вони підозрюють, що велика частина людей вижила, тому будуть готувати щось…
– …на кшталт бомби для укриттів під землею… – оцінювати ситуацію було безкорисливо, щось між “ми приречені” і “ми точно приречені”. – але звідки ти це знаєш? ти була у лігві кренга?
– … – дівчина підозріло довго мовчала, ніби обдумала відповідь, аби не казати правду. – сприйми це як факт того, що я це знаю.
– в сенсі? поя…
– о ні.
– що? що трапилось? – дон трохи розгублено повертів головою, ніби це могло б якось допомогти йому дізнатись щось.
– як же це погано. – з моменту втрати зору в ді загострились інші органи чуття, він чув серйозний голос карай, але там чітко чулось щось між відчаєм і розчаруванням. вона змінила курс руху та потягнула донні за собою, на що той не чинив супротиву і йшов за нею.
– карай, ти мене лякаєш, у мене досі багато питань, та їх стало ще більше. – мовив ді, обережно йдучи по нерівній землі.
– при простих обставинах ти є тим, хто дає відповіді, а не ставить запитання.
раптом дівчина зупинилась, дон відчув її важке зітхання. доки карай не сказала, що взагалі сталось, той почав будувати здогадки, і одна була за іншу страшніша. непроглядний страх прилип до горла вченого, в’ївся своїми гострими кігтями, не відпускаючи до того, доки не буде зводити його з розуму. ситуація погіршилась, коли карай відпустила донні та відійшла кудись вперед: недалеко, бо було чути, як вона щось шепотіла і ходила. донателло спробував підійти ближче, неприродно підіймаючи ноги у колінах вверх, щоб не зачепитись за щось при ходьбі.
– карай, я чую твоє важке дихання, скажи мені, що сталось. – телло зупинився приблизно біля дівчини і мало не скривився від запаху: тут пахло чимось гнилим, застояним, ніби м’ясо, яке довго лежало на сонці без потрібних умов для зберігання. о ні.
– мені шкода. – вона вагалась, як сказати йому про це, але та чомусь здогадалась, що ді усе зрозумів. – це майкі.
тепер запах мав зовсім інше значення, до відчуття бридкості додалась тривога, особливо тоді, коли дон схилив голову, але карай підняла її так, щоб він дивився прямо.
– ні…
– на жаль так.
донателло простягнув тремтячу долонь прямо, зупинився, коли відчув подряпаний, потрісканий панцир на передній частині тіла брата. він почав обережно водити додонями по замученому тілу майкі, але його досі бентежила одна річ: він був у вертикальному положенні. але тоді, коли він знайшов долонями велику, масивну тріщину з чимось металічним посеред неї, то страшна картина перетворилась на ще страшнішу в голові вченого. він підняв долоні до голови, уже знаючи, яким чином мікіланджело був мертвим, але рівно стояв у вертикальному положенні. це розп’яття, жорстоке, безчестне розп’яття.
але був нюанс: при цьому виді страти голова звисала вперед, а не стояла рівно, як на живому організмі. телло обережно торкався обличчя брата: воно теж було у ранах, опіках, але особливу увагу привернула рана, яка була ніби продовженням рота на одній щоці. він від чогось вертів головою, чинив супротив.
– о ні… ні-ні-ні…
той обережно провів долонею по вустам майкі, його здогадки сходились лише до одного варіанту, який варто перевірити для втамування інтересу. як би це не було дивно, але донні зі всією можливою обережністю запхав свою долонь у рот майкі, та нащупав область горла: там теж було щось металічне, кругле. здогадки підтвердились.
– паскуди…
– що це тільки-но було? – нарешті з режиму наглядача карай вирішила перейти у пізнавальний режим.
– при розп’ятті голова завжди падає вперед, однак у майкі вона стоїть рівно. чому?
– чому?
– бо вони прибили її зсередини також. вони на повному серйозі зробили це, хоча у їхні команди програмувань це ну ніяк не могло входити. – черепаха, досі тримаючи долоні біля обличчя брата, наосліп зняла з нього його жовту пов’язку і стиснула її в кулаку. – він крутив головою, звідти ї поріз від рота до щоки. ми помстимось за тебе, братику.
– “це буде з кожним, хто піде проти влади кренга”. – раптом мовила карай.
– в сенсі?!
– це на деревині збоку написано. – знизила плечима дівчина, підходячи до донні.
– карай, ти мене налякала. в таку маячню вірити це собі дорожче.
– я знаю. що ж, пропоную йти далі, нам потрібен план, а також дістати інші осколки з твоїх очей. – вона знову взяла хлопця під плече, щоб вести його по своєму сліду.
–гарна перспектива. – зітхнув донні, бажаючи стерти уяву положення майкі на даний момент. саме у такий момент уява пхала найгірші кадри в голову: думки про крики мікіланджело під час страти, про його муки та стогони болю, про його бідненьке тіло, яке кривилось від мук, про те, як його голову прибивали до деревини. від такого ноги робились м’якими, як вата, але тут не було часу, щоб скиглити і падати: потрібно йти, заради братів. заради світу.
Додати до улюблених