Кажучи як вступ.
Я змінила кілька канноних подій для вдалого та комфортного розвитку сюжету, не думаю що це вада.
В процесі написання буду додавати персонажів та мітки, ще не зовсім впевнена що хочу зобразити в останніх розділах.
Я ніколи не писала історій, тому публікуючи першу хочу дослухатись критики, особливо стосовно орфографії. Приємного читання!
Чайльд&Люмін
Після важкого, нічного перепочинку дівчина вирушила далі виснаженим кроком.
Вона вже перетнула умовний кордон з Сумеру, і щоб дістатись бажаного Лі Юе, від сили їй не вистачало кількох годин.
Її рішенням було вирушати зараз, в рання.
Навіть вулиці були досить тьмяними, щоб зорієнтуватись навколо, але йти за таких обставин було кращою ідеєю, ніж продовжувати надалі вбиватись в спробах заснути у розкладеному таборі.
Вже досвідчена Люмін знала, що сонце покажеться на очі зовсім незадовго.
В будь-якому випадку, ця напівтемрява не давала змоги підбадьорити себе,через що дівчина щохвилини простягувалась розминаючи кінцівки, які ще більше боліли після “успішно” нічного сну, супроводжуючи глибокими позіханнями… Так, по ній дійсно було видно, що ця ніч її ним не одарувала.
Останнім часом, навколишні події впливали на Люмін більше ніж звичайно, що дарувало їй незвично сильну втому, від якої було важко позбутись.
Навіть ця ніч ,морочлива та неспокійна, типу, до якого мандрівниця, в теорії, має бути пристосована, здавалось її добила.
***
Ступивши знову до серцевини кам’янистої гавані, перед нею відкрився неймовірний краєвид, в якому гори виглядали як стіни затишного будинку, стеля якого була розписана контурами витончених хмарин.
В міру того, як сонце здіймалось над обрієм, його проміння осявало вершини протилежних гір і швидко сповзало донизу схилами аж до самої долини.
В певний момент вона просто зупинилась, ніби саме серце, особисто попрохало її про це.
Лише світало, але цей регіон вже вкрила хвиля тепла з тьмяних сонячних променів, які ніби з обережністю, боячись нашкодити огорнули підняте до височин лице мандрівниц; та чуйного вітру, що так старанно прибував прямо з обіймів Анемо Архонта, б’ючись об її щоки, ніби просячи уваги.
Розглядати небо було як ніколи досяжно, сонце було занадто низько щоб позаважати взору оглянути кожний контур таких ніжно-рожевих хмарин, але достатньо високо щоб одарувати ці хмари видимістю.
-Гммм. – почувся з боку Люмін тяжкий видих, вона була рада знову відчути аромат гір в суміші з морем, очікувала, що таке цінне місце врятує її від особистих збентежень.
Продовжуючи слідувати по старим протоптаним стежкам, розглядаючи кожен камінчик, вона знову насолоджувалась особливими творіннями Моракса, зосереджуючи на околицях більшу увагу, бажаючи відволіктись від надокучливих думок.
Ці птахи… з витончено-чистими мелодіями,що розпорядженні особливими наспівами на кожну частини дня, доповнювали тихе шелестіння вітру, який ніби в танці, огортав та кружляв навколо місцевих гір, все це дарувало потіху.
***
Ідучи повільним кроком, вона вже дивилась собі під ноги, тягнучи в руках меч, гостре лезо якого залишало тонкий слід на свіжій, омитій росою траві.
Вона хотіла бути напоготові, якщо, в стилі гавані, звідкись знову з’явиться “доброзичливий” провісник, який захоче нацькувати на неї якесь велетенське чудовисько.
Та зрештою, в неї не було особливої мети, вона повернулась без особливої причини. Можливо з надією, що улюблені околиці визволять її з власних чуттєвих кайдан, що так непокоять. …А можливо, щоб знову побачити лиця тих, хто так дбайливо піклувався про неї, коли вона потребувала цього.
Люмін стурбовано взялась за голову, здається, вона трохи паморочилась.
Варто їй було знову залишитись віч-на-віч з собою, як нескінченний потік параноїдних думок знову переповнював кожну звивину її мозку.
І ось знову.
Вона думала над тим, що має статись в кінці, та коли взагалі настане цей “кінець”?
Вона не розуміла чого бажає від інших, вже не говорячи про себе.
Не розуміла чого очікувати від Фонтейну, чи краще сказати, просто не мала надій.
Вона загубилась.
Як мізерна піщинка в пустелі, як особа в своїй свідомості.
В додаток до всього, думки змінювались кожну мить, ніби вона лише знайшла рішення як вгамувати свою тривогу думаючи про попередню, наростання жару в грудях з’являлось вже від наступної, ще навіть не усвідомленої.
Такі грубі і пронизливі судження протинали її щоразу так само неочікувано. Вони завдавали не менше болю, ніж рани від справжніх бійок.
Її голова ще більше паморочилась, здавалось що її свідомість відсторонюється від її тіла, відмовляється.
Вона переставала відчувати себе суцільним шматком.
Люмін повільно опустилась на коліна, покинувши руків’я меча, здавалось до її горла підступає рвота.
Тисячі кольорових картинок мінливо з’являлись перед очима Люмін, вони так хаотично наслідували одна одну, що дівчина була впевнена, вони не мають жодного зв’язку.
Це здавалось моментами чиїхось життів, серцевинами снів, сценами фільмів, краєвидами 7 регіонів, важче сказати, чого Люмін могла тут не знайти.
Це, ніби вічно тривале видовище супроводжувалось гамою різних звуків, якісь з них такі тихі, що вуші починало щипати та лоскотати від невиразності, коли якісь такі гучні, що залишалось враження – ще декілька децибел, і вуха заллються кров’ю.
Невідомий біль у всьому тілі різав її на шмаття.
Тендітний силует вже повністю розташувався на вологій траві, вона, нахиливши голову до землі, за яку міцно схопилась обома руками, тихо та дуже змучено щось стогнала.
Здається дівчина губила глузд.
Ці дивні напади почались після історії з Дендро Архонтом та часовою петлею, що вочевидь вплинули б негативно на будь-яку особу, але здається, з усіх жителів Сумеру, Люмін “пощастило” найбільше.
Вони відбувались все частіше, кожен супроводжуючись ще гіршим болем та відчуттями.
Цей світ потребував від неї забагато, здавалося, все що вона бачила було частинами чиїхось спогадів, які знову невідомим чином стосувались Люмін.
Напад дівчини потиху осідав, так само дивно, як і з’явився, але вона все ще міцно притискалась до землі, вже тримавшись за плечі, обіймаючи саму себе.
Вона так бажала, щоб в цю мить хтось з’явився перед нею. Так благала, щоб цей хтось витягнув, врятував її з цього потоку втопань… притиснув до себе, зігрів, та сказав що все добре. Самій дівчині було зрозуміло, що найбільше вона бажає цього тільки від однієї особи… але не була б проти, якби це зробив будь-хто інший…
-Ітер…
В решті, ніхто так і не з’явився, навіть після нескінченних прохань Люмін.
Повільно підвівшись її очі впали на сонце, яке майже не зрушило з попереднього положення, що свідчило про одне – здавалось,таке вічне видіння дівчини тривало не довше декількох хвилин, скоріше, більшу частину, що вона пролежала, провела заспокоюючи себе.
Вже інші, роздратовані думки про те, що все в цьому світі хоче страждань Люмін переповнювали її, супроводжуючись хаотичними вигуками чи діями, на кшталт штовхнути камінця чи махнути мечем.
Вона думала, що її подорож з кожною миттю все більше починає губити сенс.
Вона шукає відповідей у абсолютно незначенних людей, що стверджувало її незначимість в його житті все більше.
-“Він дійсно, будучи все життя єдиним що я мала, залишає мене ось так?”
Через зуби жадібно сказала дівчина, з помокрілими очима.
Вона знала, що вже скоро буде винити себе через такі думки.
Це було занадто егоїстично та зневажливо у ставленні до нього, вона знала, що він має причину, але заспокоювати себе, не знаючи контексту, дуже складно.
Вона на секунду заплющила очі, сильніше стиснувши руків’я меча.
Попереду її чекає ще стільки сутичок, та чи буде вона в змозі боротись, щомиті поволі тліючи?
***
Їй вдалося відволіктись, побачивши домівку старого друга в далечині.
Вона, напевно, прямувала до Лі юе, але згадка про друга-адепта змусила її зупинитись поруч з “Ваншу” його домом, якщо це можна так назвати.
Це могло забезпечити не лише зустріч з улюбленим Сяо, а й смачний перекус в тому ресторані.
На диво, саме до холодного Сяо вона відчувала, напевно, найтепліші почуття, що притягували його до неї.
Думки про їх зустріч, тимчасово перемогли її старанну, негативно налаштовану свідомість.
За десяток хвилин вона вже цілеспрямовано прямувала до найвищого поверху споруди Ваншен.
Майже досягнувши вершини, замість Сяо, перед собою вона побачила гурт з двух людей, що здалось їй дуже дивним поєднанням.
-Що?! Це Люмін!! Я не вірю своїм очам! – навіть не розгледівши добре дівчину, низький хлопак залишивши свого співбесідника з яким ще так активно базікав декілька секунд тому, кинувся до неї з розкинутими руками.
Його милі косички, які завжди так подобались Люмін, на сміх дуже кумедно гойдались, поки він мчав до неї.
Вона майже забула барда.
-Я так рада тебе бачити, дорогенька!! – З широкою та щирою посмішкою співбесідниця бродяжки також почала прямувати в її сторону.
На відміну від Венті, Ху Тао мала не менш стриманий характер, але поведінкою вона відрізнялась, поки Венті тискав Люмін вже на протязі кількох хвилин, Ху тао виглядала з різних сторін, ніби шукаючи найкращий кадр в який вона може вписатись, та не переставала говорити про задоволення від цієї зустрічі.
Але, все ж після кульмінації раптового збудження, два колишніх співбесідника почали продовжувати розмову, але вже й з за участі Люмін.
-Отож бо, як гадаєш чому ми разом? – Ху тао з лисячо-підозрілим поглядом глянула на Люмін, схилившись майже навпіл, та обхопивши себе обома руками позаду.
Люмін в якомусь сенсі розсмішило це видовище,аж почали лізти смішні ідеї в голову.
-Пам’ятаєш нашу обіцянку про спільні поеми? – ставши так само перед мандрівницею, в не менш виразній позі, бродяжка видав ці слова, ніби пишаючись собою.
Здавалось, Люмін випала перша спроба повноцінно відповісти, коли на неї витріщались чотири ока, які не зводили погляд так, ніби від відповіді залежить все їх життя… та вона не могла знайти слів.
І подив, і радість переповнювали її так, що навіть тіло завмерло відповідаючи відчуттям не витримавши такий контраст.
-Невже? – вичавивши єдине слово з своїх вуст, вона очікувала на пояснення з піднятими бровами.
Продовживши говорити, слова барда та власниці бюро, сприймались як яскраві фарби, які розплескувались по білому полотну. Такими цікавими і насиченими були їх слова.
Після недовгої розповіді, вони дійшли до епілогу, що цьогоріччя на фестивалі ліхтарів візьмуть участь в перших днях подій, як окремі організатори, назвавши свою виставу: “Поезія вод”.
-Отож, ми довго готувались до цього, твоя участь обов’язкова!
Не гучним голосом бард посміявся мотаючи головою, погодившись так зі словами Ху тао. – Ми б хотіли почати сьогодні ввечері, але лише як спробу, щоб розглянути як це сприймуть жителі, сам фестиваль почнеться лише за кілька днів.
Будучи в захопленні, Люмін не знала на що реагувати першим.
Фестиваль Ліхтарів… Це зовсім вилетіло з її голови. З того моменту як вона тут, вже відбудеться третє… чи четверте?… Щорічне свято жителів Лі Юе.
В свідомості відразу сплеснуло багато спогадів… як вона допомагала з підготовкою, як тепло вона проводила ці дні зі своїми друзями, яку смачну їжу куштувала, як пускала ліхтарики, завжди з однаковим, усім відомим бажанням.
Та Чайльд. Він автоматично виникав в голові, слід було лише згадати якусь важливу подію, що відбулась в Лі Юе. Вона зовсім забула за цього бевзня.
-“Чи живий він взагалі?”- запитала вона в себе дурним тоном, дорікаючи провісника навіть в своїх думках.
Забувши що вона з іншими, вона негайно покинула свої роздуми, та від почуття що виглядала трохи дивно, викрикнула:
-Так, звісно!!
Ху Тао та Венті розсміялись, тепер вже вдвох притискаючи Люмін до себе.
З рештою вони вирішили пообідати разом.
Але цілеспрямованого героя цього дня – Сяо, все ще не вистачало, тому Люмін ввічливо сказала, не чекаючи відповіді:
-Я відійду. Всього на хвилю, зачекайте.
Її друзі кивнувши з розумінням пішли замовляти їжу.
Люмін тихо піднялась на маленьку терасу, та пошепки промовила:
-Привіт.
На її лиці вже розтеклась щира посмішка, вона простягнула руку все ще в простір, в якому не було нікого крім неї.
…
Лише після кількох секунд тишини, ніби знущаючись, перед нею виник Адепт.
Вони кілька секунд розглядали один одного, після чого Люмін невпевнено але охоче обійняла його. Здавалось що він не хотів робити цього взаємно, але щирі почуття перемогли.
-Я сумував.
Тихо, ніби й зовсім не промовляючи, його слова прозвучали як раптові течії вітру, що ніжно торкались вух.
Люмін продовжила посміхатись розчулившись.
Після не довгих, таких рідних обіймів, вона запропонувала продовжити їх теплу зустріч за столом, на що він неохоче, але погодився.
-Лише ненадовго.
***
Її друзі допомогли забути про те, що сталось цього ранку. Вона вперше за довгий час відчувала задоволення від плину часу.
Не зважаючи на те, що не всі в цій компанії добре знали один одного, розмова лунала як струмок,в якій всі були так задоволені присутністю Люмін, що навіть Сяо, хрумаючи тофу, рідко, але брав участь в розмові.
-До речі, почесний лицар, а де власне твоя літаюча консерва? – З майже повністю набитим ротом, тягнучись за кульбабовим вином, смішно та невиразно промовив бард.
-Ххаа, дійсно, я думала ви нерозлучні. – Ху Тао потираючи по колу свій живіт, демонструючи так що він повний, ніби з втомленим від поїдання лицем, закотила очі.
В той час і Сяо без додаткових слів запитливо дивився на Люмін, очікуючи відповіді.
-Я прибула зовсім не на довго, моя наступна мета – Фонтейн. – важко ковтнувши, продовжила – Паймон вирішила залишитись на ринку Сумеру, щоб допомогти місцевій дівчині, Нілу, з черговою там виставкою. Насправді ми досить часто розлучаємось, ха-ха! – з цими словами Люмін продовжила тицяти вилкою по своїй страві, намагаючись поводити себе природно.
Насправді це вона попросила її про це, з обіцянкою, що повернеться за декілька тижнів та віднайде товариша, тепер тимчасово Паймон була радником Нілу, на що обидва погодились.
Їй терміново треба було зосередитись на собі, щоб додатково не завантажувати свою цінну подружку. Та й водночас вона нічого не приховує від неї, навпаки, та сама перша дізналась про турботи мандрівниці, але можливостей Паймон не вистачало для того, щоб їх залагодити, тому вона з розумінням поставилась до вирішення Люмін.
Та й слова, що вони досить часто розлучаються, не були такою великою брехнею.
Сяо недовірливо глянув на мандрівницю, справді, від нього важко було щось приховати.
-Ого! От ми й знаємо щось нове про Люмін! – з дивним тоном, та й словами які не мали чіткого сенсу, викрикнула Ху Тао, здається, не один бродяжка дегустував вино за столом.
Венті щось пробубонів, від чого всі почали сміятись, навіть Сяо не приховав посмішки.
***
Застілля тягнулось непомітно, Люмін вперше за довгий час по-справжньому хотіла розмовляти,це трохи відвернуло її увагу від тих клопот, через що всі в подробицях почули про маленьких створінь, що схожі на рослинки, та й не тільки рослинки…, хащі що наповнюють Сумеру, величезні піраміди, які належали могутнім божінням, другий за списком, неймовірно гидкий провісник та маленька дівчинка-архонт.
Люмін зі сміхом сподівалась, що Ху Тао та Венті, напившись вина, розуміли хоча б краплю з розповіді.
З рештою, цей чудовий момент підходив до свого кінця, в нової пароньки були деякі не закінчені справи, які потребували вирішення до цього вечора, тому з довгими та неохочими прощаннями, супроводжуючись словами про ще одну обов’язкову зустріч, напевно, забувши що мають побачитись сьогодні ввечері, вони поплентались в сторону Лі Юе.
-Я щиро сподіваюсь, що вони дістануться до міста без пригод. – Дивився їм услід Сяо, та не плануючи сказати щось смішне, примусив Люмін сміятись.
Він хмикнув, але все ж таки майже-помітно посміхнувся в відповідь.
-Краще мені прослідкувати за ними. – тягнучись до маски, Адепт повернув голову в сторону Люмін.- Якщо тебе щось турбує, ти знаєш, що я поруч.- І розчинившись, попрямував за “поетами”.
Мандрівниця лише з усмішкою махала рукою в слід.
Вона знала кого хоче відвідати наступним.
Додати до улюблених