Вчителька сіла за піаніно і її пальці ніби самі собою побігли по клавішам. Її почуття виливались у цю тривожну і заплутану мелодію, якимось дивом не забуту, коли все інше виявилось безнадійно загубленим.
Як її звали? Ким вона була? Вона не могла дати відповіді на ці питання. Кожна спроба згадати щось давалась насилу і відкликалась різким болем, тож вона перестала і просто дала мелодії витікати з-під пальців. Припиняти не хотілось, не хотілось зупинятись навіть щоб перегорнути сторінку нотного зошиту. Немов все обірветься, якщо вона це зробить. Немов тільки в ці моменти вона по-справжньому жила.
В цій мелодії, та й у самій грі було щось настільки людяне, настільки її, хоч вона й не знала, ким насправді була.
Раптом позаду пролунав шурхіт, і жінка обернулась, не припиняючи грати. На підлозі знаходилась дитина, бліда, мов лист паперу і жахливо налякана. Чого він так боїться?
— Гей, малюче, тобі потрібна допо-? — фраза обірвалась на пів слові, варто їй було відірвати пальці від клавіш.
Очі вловили порушника, що чомусь зараз не знаходився на уроці. Не годиться. Жінка повільно встала з-за піаніно, підходячи до дитини, яка завмерла від страху і чомусь все ще сподівалась, що її не помітять. Її шия розтягнулась і тепер порушник вже почав бігти, але було запізно. За лічені секунди її голова опинилась біля дитини і щелепи замкнулись коло дитячого тільця, що відчайдушно звивалось в безуспішній спробі вибратись. Невдовзі дитина повністю зникла у пащі, а монстр розміреним кроком попрямував до класної кімнати. Мерзенні учні знов впустили порушника. Ну нічого. Вони за це поплатяться…
Додати до улюблених