Коли Шон відкрив двері в обличчя вдарило холодне повітря. Термометр показував 4 градуси по Фаренгейту. Здавалося, небо було вкрите кригою. Зима з кожним днем ставала страшнішою, ніби це не Айова, а люта Аляска. З кожним кроком у ноги вдарялася тверда земля. Безсніжні зими дуже сильно впливали на клімат.
Мік йшов останнім. Вчепившись у рукоять гвинтівки, він те й діло озирався по сторонах. Грунт став тепер не чорним, а темно-жовтим, а стовбури дерев – світло-коричневими. Їх корінна система повністю знищена. Лід на річці більше не був прозорим. Брудно-жовта плівка покривала стрімку річку. Варто ступити лиш крок і на тому місці з’явиться дира. А там де не було льоду плавали трупи риб. Дух смерти тепер був у кожному міліметрі.
Джонатан сидів на березі річки, дивлячись на поверхню води. Самотність була його супутницею протягом кількох років.
Девіс був схожий на живий труп. Бліда шкіра, неприродньо худе тіло і темні круги під очима. За ці роки хлопець звик до постійного голоду і відсутності сну. Все, що в нього було, це пістолет для захисту і пристрій для очищення води. І волинка, яка дісталася йому від дідуся. В Де-Мойн Джонатан потрапив випадково. Він мріяв жити у Сан-Франциско, щоб продовжити працювати коронером. Ця робота приносила маленький заробіток, на який можна було прожити десь місяць. До мертвих тіл і поглядів хлопець вже звик. Що тільки Джон не бачив за своє коротке життя. І маленьких дітей, яким пощастило знайти в шухлядці наркотики, і молодих дівчин, на чиїх шиях сяяли глибокі порізи. Все краще, ніж жити в батьківському домі, де над ним постійно знущалися. Тоді він просто хотів піти, неважливо куди. На білет до Сан-Франциско не вистачало десяти доларів, тому він взяв перший, який підходив по ціні (що трохи дивно, бо дорога до Айови набагато довша ніж до Сан-Франциско). І йому повезло в деякому плані, того божевілля, яке відбувалося у Каліфорнії не було ніде.
Перші три тижні на новому місці видалися важкими. Джонатан заробляв граючи на вулиці. Доводилося ночувати в парках і харчуватися дешевим фастфудом. А через деякий час хлопцеві вдалося накопичити трохи грошей і зняти квартиру. А ще за тиждень він зміг влаштуватися на роботу у морг. Ця частина пригоди вдалася не одразу, мало хто хотів брати хлопчину, який тільки-но школу закінчив. Та й психіка тоді була не надто міцною.
Ця робота потроху починала подобатися Джонатану. Його перестав ляякати вигляд людських органів. А ще через пару місяців він перебрався з Ідеанолли в Де-Мойн.
Він не злякався коли почалася війна. Раптом у Джона вимкнулись всі вдчуття. Він знав, що треба тікати. І робив це самотужки.
–Гей, хлопче, куди прямуєш?
-Не ваше діло
-Як знаєш
Джонатан постійно чув пропозиції приєднатися до чергової группки, яка розвалиться за два дні. Поведінка людей іноді дуже дивувала. Ніхто не був готовим до таких різких змін. ЗМІ закликали зберігати спокій, та хто їх слухав. Люди бігали по вулицях, збираючи все цінне, як навіжені. Інколи, навіть, накладали на себе руки від страху. Після цього на вулицях ставало все більше жовто-червоних плям, бо “кров” андроїдів зливалася з людською. Звісно її було в декілька разів менше. Джонатан, напевне, втратив би свідомість, якби не робота. Хлопець навіть не думав, що комусь потрібна допомога, він просто йшов собі далі. Джон навіть і п’яти хвилиин не поспав під час тієї подорожі, про їжу й мови не було. Мабуть, в іншій ситуації Джон злякався б своєї байдужості.
Зі сторони хлопець сам був схожим на андроїда, в місті почали складати легенди про нього. Буцімто він робот, який воює проти собі подібних. Джон дуже влучно стріляв, тому швидко клав на землю декількох залізячок одразу.
За тиждень Девіс вже був біля околиці. Там роботів було ще більше ніж у центрі. Але хлопця вони чомусь не чіпали і це лякало. Мабуть, вони відрізняли людину від андроїда лише по зовнішньому вигляду. Люди гинули, якась частина Джона хотіла всім допомогти, перестріляти всіх порогів одразу. Але інстинкт самозахисту був сильнішим.
За містом роботів майже не було, людей теж. Всім, кому пощастило, ховалися десь у лісі. Тепер хлопець хоч трохи відпочивав по ночах. А попереду стояв голий ліс. Біля нього повітря здавалося чистішим і дихати ставало легше. Залишалося небагато.
-Та блять!
-Корі, знов – закотив очі Мік
-А що “Корі”, гілки під ногами тріщать, йдіть обережніше
-Матюкатися не треба, от що
-Тебе так сильно хвилюють слова, які я вживаю
-Ні
-Ну от
Поруч почувся якийсь шум. Мік підстрибнув, ніби від удару блискавки. А через пару секунд з-за товстого дерева вийшов андроїд. Індикатор заряда показував, що рівень палива був майже на нулі. Мік вистрелив і купа металу впала до долу.
-Ти вбив його?
-Можна сказати що знешкодив, але так
-Але як? Так швидко? – спитав Джої
-Цілься у індикатор, там порчд з ним процесор
-Дякую
-Поряд мають бути ще, приготуйтеся. Міку, можеш йти позаду?
-Так, без проблем
Більше ніхто не сказав ні слова. Всі продовжували йти мовчки, іноді перезираючись. У Корі було якесь не добре передчуття. Його ні на секунду не пускало відчуття, що щось має статися. Може, це все від нервів.
Чим далі вони йшли, тим більше зустрічалося андроїдів. Мік перестав відстрілюватися і довелося бігти, щоб не потрапити під кулі. Джої тримав пістолет наготові, але це швидше для заспокоєння нервів. Діставши ще більше патронів Мік продовжив стріляти і вправлявся доволі добре. Всі інші намагалися сховатися за деревами, аж раптом Мік крикнув:
-В мене немає більше патронів!
-Лови! – Корі кинув пістолет – Я все одно з ним не впораюсь так як ти
-Біжіть, швидше. Я один справлюся
Але андроїдів ставало все більше і Мік почав відходити назад.
-Чорт, – прошепотів хлопець. Ворожа куля пролетіла біля його плеча. Хлопець зібрав всі сили і, заплющивши очі, почав стріляти у всі сторони. Мік намагався злякати ворога, і на якийсь час йому це вдалося. Побачивши маленьку перемогу, Мік побіг геть.
-Вони зупинились, бігом
-Стій, нема сенсу
-Вони не збираються стріляти
-Ходім, не треба бігти. Так ми тільки привернемо до себе увагу
Корі махнув рукою, показуючи напрямок. Переслідування продовжувалося, тільки вже не так швидко.
-Ти водиш нас колами, нащо?
-Коли вони цього не будуть очікувати ми почнемо стріляти. У багатьох з них червоні індикатори
Але чим більше було пройдених кіл, тим більше Корі сумнівався у власній ідеї. Все ж таки, це комп’ютер.
-Міку, ти почнеш стріляти першим, далі Шон. Джої, якщо що підстрахуєш ти. Я стану позаду, в мене нема зброї
-Добре
-На рахунок “три”…
Мік обернувся, прицілюючись. Вчіпившись в пістолет, він вдивлявся в кожну деталь, шукаючи слабкі місця.
-Давай
Лазерний промінь ковзнув по залізу, залишаючи глибокий чорний слід. Андроїд відповів іншим вистрілом. Мік знов почав стріляти куди очі дивляться. Користуючись моментом, Шон зачепив чотирьох роботів, двоє з яких впали на землю.
-Ти ж розумієш, що їх всіх ми не перестріляємо?
-Звісно
-Добре, продовжуй
Корі стояв позаду, спостерігаючи за битвою. Андроїди, що стояли подалі, падали на землю від нестачі палива. Але це ситуацію не рятувало. Мік чи то від паніки, чи то від втоми, промахувався, чим і заважав Шону. Джої стояв поряд з Корі, але на диво стріляв влучно, хоч і зрідка. Але цього було замало.
-Залиште це, це не до чого путнього не приведе
-Вони самі вимикаються на очах
-Їх атака все одно сильніше – Корі підійшов ближче
-Капітан очевидність – хмикнув Мік – Це і так було зрозу…
-Обережно!
Куля просвистіла в міліметрі від Корі і ледь не зачепила плече. Хлопець відчув, як хтось штовхнув його вбік. Корі і Мік ще декілька секунд дивилися один на одного, усвідомлюючи те, що сталося.
-Не може бути
-Джої? Ти в порядку?
Хлопець кивнув. Куля потрапила у верх живота, майже в грудну клітину. Звідти фонтаном йшла кров.
-Що сталося? Ви..
Далі Корі вже нічого не чув. Він взагалі не пам’ятав, що відбувалося. Ніби з-під товщі води пролунали звуки вистрілів.
Корі та Шон йшли до криниці по воду. Обидва підскакували від кожного шелесту. За два місяці життя в лісі хлопці так і не звикли до того, що загрози тут (поки що) немає. Корі сам ледь дійшов сюди. Він чув, як кричали люди, коли в них потрапляла куля. Хлопчику завжди було важко покидати ті маленькі гурти людей, з якими він йшов. Корі й сам не розумів, як йому вдалося дістатися лісу, напевне це все щастя.
Криниця вже була близько, залишалася пара метрів.
-Чуєш? – спитав Шон
-Що саме?
-Шелест. Вітру немає
Корі й Шон списали все на легкий вітерець і було вже поставили каністри, аж раптом звук повторився знов.
-Тепер чую
-Це може бути не людина
-Корі дістав пістолет. Видно, це злякало того, хто ховався.
-Я людина – долинув голос. З кущів вийшов хлопчина, років чотирнадцяти.
-Скільки тобі?
-Тринадцять. Допомогти донести? -хлопець підійшов до каністри
-Якщо не важко буде
-Добре
-Як тебе звуть?
-Нейтан
-Ти з Де-Мойну?
-Це допит? – всміхнувся хлопець
-Ні, таке собі перше знайомство. Тобі ж все одно нікуди йти
-Так, це правда (да, ето так)
-Яке твоє друге ім’я? – спитав Корі
-Джонас
-Чудово, будеш Джої
Шон обернувся. Позаду стояла людина у прозорій масці. Вона тримала старенький пістолет, а біля неї валялася купа андроїдів. З виду хлопець теж нагадував андроїда, єдине, що його видавало була маска.
-Хто ти?
-Коронер. Сподіваюся, тебе влаштує ця інформація
-Давно ти тут?
-П’ять років
Корі віддчував, що з приходом цієї людини прийшло ще щось. Прийшла смерть. Джої не сказав ні слова, він просто заплющив очі.
-Він вже мертвий – сказав незнайомець
-Я знаю
-Тебе не лякає, що ти тримаєш в руках труп?
-Ні. Мене вже ніщо не лякає
Незнайомець лишень співчутливо всміхнувся.
Корі чув, як кричали люди, в яких потрапила куля. Джої помер тихо, не сказавши ні слова.
Додати до улюблених