max richter — path 5
Море. Безкрає мальовниче й водночас чарівливо-лякаюче плесо води, що вабить своєю невловимою безоднею і тим, що таїться глибоко в її надрах. У ній можна попросту втратити себе, знаходячи щось досі незвідане, однак таке бажане. На море завжди дивилися з побоюванням і рівночас з повагою: скільки життів воно занапастило — стільки ж і врятувало. Життя та смерть завжди йшли пліч-о-пліч холодною водною гладінню. Капітан Чон, либонь, від народження був зачарований морем, що дало йому життя — у буквальному значенні слова. Подейкують, жінка на кораблі до біди. Ймовірно, ця сама приказка і знапастила екіпаж цілого судна в шторм, проте подарувала життя синові безіменної знатної дами, що переправлялася з Чосона [1] до Ніхона [2], аби народити дитину. Однак події не судилося статися, завадилося стихійним лихом, що наплинуло зненацька. Яке ж було здивування піратського корабля, що неподалік пропливало вранці і виявило в уламках, крім цінного вантажу, що повільно йшов на дно, ще й дитячий крик. Старий капітан наказав підібрати дитину, бо якщо море не захотіло забрати її життя зараз — воно забере його ще не скоро. Чонгук виріс у лоні кохання, наскільки це було можливо у піратському суспільстві, й турботи — завжди було що з’їсти і чим побавитися (награбованим золотом або справжньою шаблею, але все ж таки) — й цього було цілком достатньо. Він на очах ставав прекрасним молодим чоловіком, досвідченим моряком і видатним лідером, до якого тяглися, а коли час його рятівника, старого капітана, який став Чону за батька, дійшов до кінця, той з гордістю передав своє звання гідному спадкоємцю. Він знав, що віддає в надійні руки і Хенбоккам — галеон, на якому новий капітан продовжить його ремесло.
— Капітане! — знизу чути голос боцмана.
Чон стояв на квартердеку, милуючись, як сиві хмари переплітаються одна з одною, стаючи все темнішими, наганяючи шторм. Чонгук народився в ньому, і саме він так сильно вабив його.
— Ідіть поглядіть!
Чонгук усміхається краєчком вуст, — отож, вийшло, — і спускається вниз на палубу, де стояли матроси, стиснувшись у щільне коло, та з захопленням розглядали «улов». Море людей розступається, пропускаючи капітана до неретів, що приховують щось. Вони ганялися за цим чимало часу, сплавляючись до диких берегів тихоокеанських рубіконів та його далеких куточків. Одного разу, вичитавши у старій книзі історії про міфічних морських істот, що мешкають там, де людське око не бачить нічого, крім морського плеса, Чонгук ожив ідеєю знайти одне з них — сирен, моторошних, проте прекрасних створінь, що тягли душі моряків на дно. Покійний капітан тоді переповідав, як йому доводилося бачити одну, і цей день мало не став останнім — Чон зі свого боку був певен, що удача на морських просторах усміхнулася йому при народженні не просто так. Вони кілька років борознили океани і моря в пошуках сирен, і ось сьогодні, коли в їхні снасті трапилася зовсім не риба — цей день настав.
Чонгук підходить ще ближче, присідаючи, щоб розглянути свою мрію краще. На дерев’яних дошках у купі неретів лежить прекрасний юнак. Його шкіра в останніх променях передгрозового сонця, будучи мертвенно блідою, подекуди переливається дрібним луском, у волоссі переплітаються ламінарії та мушлі, а замість хвоста, описаного в легендах — цілком людські ноги. Він фактично й виглядає, як справжня людина, проте чонове серце і мозок не обдуриш — за стільки сотень миль від Великої землі, куди в житті не запливало жодне торгове чи пасажирське судна, не може бути людської душі. Сирена все ще непритомна, коли Чон без тіні страху проводить його вологими пасмами, вдихаючи запах солі, та лагідно посміхається.
— Віднесіть нашого гостя до мене в рубку.
До ночі стихія розігралася не на жарт: клекотливий грім губився в неосяжному небі, а хвилі господарювали на палубі. Тільки марно — навіть такій непідвладній силі природи не потопити галеон. У капітанській каюті тихо й тепло, лише громіздкі краплі вдаряються у вікно. Чонгук сидить у м’якому кріслі, закуривши люльку, і в тремтячому світлі свічок спостерігає за сиреною, яка мирно спочивала в його ліжку.
Але ось корабель здригається від чергової хвилі, довгі неземні вії юнака тремтять, і він нарешті піднімає повіки. У Чона спирає подих, бо очі в очі — але навпроти внівець ніякого страху. Ніби морська істота навіть непритомна, відчувала, де знаходиться.
Він граціозно піднімається на ліжку, зовсім не соромлячись своєї наготи, однак все ж таки проводить долонею по м’якій ковдрі та кутається в неї — либонь, до цього невідома матерія вабить.
Чонгук веде поглядом блідим точеним обличчям і магічних очах, в яких одночасно плескотять всі океани цього світу, ковзає вниз гострими, як стрімкі скелі, вилицях, адамовому яблуку, тонкій шиї та тендітних плечах, насолоджуючись. Воістину мистецтво.
— Я вродливий?
Не дарма сирен у легендах називають музами з потойбічного світу — голос юнака долинає ніби крізь товщу води, проникаючи в кожен, навіть найменший, куточок кімнати. Чонгук чує цокіт сотні перлинок упереміш зі струнами каяґима [4] та ґуциня [5] або колискові, які йому ніколи не співали. Він, мовби зачарований спостерігає, як рухаються чужі пухкі губи, а люлька майже випадає з ослаблених вмить рук.
— Якщо боги існують, — ледь чутно відповідає на запитання капітан, підводячись зі свого місця, — зараз вони шкодують, що ти їм не належиш.
Він нависає над тендітною фігурою сирени, яка дивиться, буцім в душу, туди, де за сплетінням м’язів та сухожиль, Чонгук хоче бачити його перед собою вічно, навіть якщо перед очима клубочіє полуда.
— Я належу морю.
Хлопець чіпляється тонкими пальцями за чонову сорочку, притягуючи ближче, і повільно піднімається з ліжка назустріч.
— Ти — найпрекрасніше його створіння, — зачаровано шепоче Чонгук, гублячись у цьому вирі очей, що власний голос здається якимось далеким, ніби сузір’я Кассіопеї.
На чужому обличчі розповзається посмішка, а м’які вуста накривають його власні, тягнучи у в’язкий поцілунок. Чон ніколи в житті не відчував такий глибинний холод, немов із самих безодень океану, і жар, ніби подібно до Ікара, посмів підлетіти так близько до сонця. Сирена на смак, мов морська сіль, а капітан любить її до втрати пульсу.
— Як тебе звати? — запитує він, насилу відсторонюючись від такого
ірреального створіння, проводячи пальцями його вилицями і напрочуд м’якими пасмами.
— Моє ім’я Юнгі.
Хлопець блукає пальцями чоновою шиєю, трохи дряпаючи, проте зорового контакту не розриваючи. Юнгі опускається навколішки до господаря корабля, його вага злочинно-прекрасно відчувається на чужих стегнах, породжуючи всередині той вогонь, завдяки якому встає ранкове сонце. В очах Чона небезпечно зоріють вогники, а сирена розпливається в переможній усмішці та легко треться собою у збуджену плоть, задоволено мружачись і відкриваючи губи в театральному здивуванні.
— Таке ж чарівне, як і ти, — промовляє Чонгук, а наступні слова, ніби за помахом чарівної палички самі злітають з вуст разом із тихим напів стогоном. — Я хочу, щоб я залишився зі мною назавжди.
Нема де правди діти — ніхто, ні живий, ні мертвий, при маренні чи здоров’ї не відмовиться від такого подарунка долі. Юнгі був створений самої всепоглинаючою силою природи, аби милувати собою око. Утім бачити цю красу дано не всім.
Сирена нахмурюється, дуючи вуста й схиляючи голову до плеча, заглядаючи в його очі ще глибше — хоча куди далі: там тільки кістки та серце, що швидко б’ється.
— Ті люди на палубі, вони також хочуть на мене подивитися? — Юнгі шепоче слова з тихим переляком, ніби справді боїться, що він може дістатись комусь, окрім капітана галеона.
Ні. Чонгук занадто сильно прикипів за короткий час до цього голосу, подібного до шелесту хвиль, та неземної вроди чарівних очей, аби ця краса діставалася комусь ще. Він особисто відріже голову будь-кому, хто посмів би подивитися на диво, що народилося з морської солі та піни.
— Вони не варті навіть здалеку дивитись на тебе.
Юнгі усміхається, ласкаво цілуючи Чона знову, і в цьому поцілунку той втрачає якусь частинку себе — мабуть важливу, якщо чарівна істота вирішила забрати її собі.
— Якщо залишуся з тобою, то маю одне бажання.
— Я виконаю будь-яке.
Капітан киває, мов ланцюговий пес, уважно прислухаючись до кожного слова. Заради Юнгі він тепер готовий піти хоч на край світу.
— Хочу востаннє побачити хвилі, — просить сирена, а Чонгук полегшено видихає — він не очікував, що буде так просто.
Чон піднімається з ліжка, простягаючи відкриту долоню Юнгі, який вкладає в неї свою. Чонгук слідує за ним, немов за звуками чарівної флейти, виходячи з каюти, а хлопець пливе, мов марево, попереду — чудова постать на носі корабля.
Галеон хитає на бурхливих хвилях, а палуба геть слизька від води, однак нічого не може зупинити двох — сирену і того, хто наважився на неї посягнути.
Юнгі зупиняється біля поручнів, з ніжністю дивлячись на моторошний шторм, знаходячи в ньому тільки найпрекрасніше, а капітан очей не може відірвати від чужої вроди. Сирена повертається до Чонгука та, посміхаючись, укладає руки на чужих потужних плечах і знову залучає до тягучого та солодкого, ніби східні солодощі, поцілунку.
— Тепер ми навіки будемо разом, — чужий голос, найкрасивіший за всі мелодії на світі, разом з останнім криком свідомості, що прокинулася в останні секунди, миттю зникають у нещадних безоднях хвиль.
***
[1] 행복감 (haengbogkam) — «ейфорія» з корейскої
[2] каяґим — корейський багатострунний традиційний інструмент
[3] ґуцинь — китайський семиструнний традиційний інструмент
Додати до улюблених