as i try to make sense of it all

йонджунові здається, що за обрієм має бути море, тому що небо там м’яке: рожеве й зовсім трошечки бузкове, з краплею жовтого (він обов’язково додав би, змішуючи олійні фарби на палітрі, якби хоч раз взявся за малювання картини), а білі будинки горять у помаранчевих сонячних променях так, як горіли хатини на узбережжі з його далекого дитинства. він знову і знову йде вперед, блукає містом, сподіваючись побачити воду і пісок, почути шелест хвиль і розчинитися у ньому, але, де б він не був, — всюди помічає себе оточеним кам’яними джунглями.

субін каже йому, що до моря насправді далеко. двісті кілометрів? йонджун запам’ятовує цифру приблизно, бо це насправді не має значення. він раптово здається сам собі дурним, тому що не може прийняти очевидне, але субін запевняє, що все в порядку, бо він не так давно переїхав, майже не бачив міста, та й знати одразу не міг.

від посмішки субіна одразу стає краще, бо вона у нього найяскравіша з усіх, що бачив йонджун. він припускає, що справа в тому, що люди посміхаються йому нечасто, але зупиняється на думці про те, що новий друг вирішив довірити йому саме таку. можливо, — думає йонджун, розглядаючи піну на каві, — я маю для нього особливе значення. водночас він ставить п’ять тисяч йен на те, що субін ставиться так до всіх — він доброзичливий і життєрадісний, завжди готовий допомогти і підтримати. йонджун міг би написати цілу книгу про прекрасне і присвятити її субіну, але він ніколи не вмів добирати слова. такі люди точно не дарують себе комусь одному. тільки не такому, як йонджун, — холодному й колючому, тому, хто тікає від світу.

у йонджуна дешева квартира, яку він знімає з каєм — другом субіна. субіна, до речі, в його житті раптово стає дуже багато.

можливо, тому, що він хороший друг, а хороші друзі завжди опиняються поруч у важкі часи.

можливо, тому, що йонджун шукає його сам.

можливо, йому просто здається — він годинами блукає серед своїх думок, і, якщо чесно, періодично себе за це ненавидить.

йонджун почувається загубленим, в його навушниках пісні, які він раніше любив. відчувати порожнечу замість піднесення неприємно, він намагається посміхнутись дзеркалу, але не впізнає своє обличчя. все навколо дратує: зубні щітки в стаканчику, шампуні у шафці над вмивальником, блискучий кран і плитка з дурним візерунком; йонджуну раптом стає цікаво чи вистачить у нього сил для того, щоб розбити її. що як вдарити стіну кулаком? він торкається її майже невагомо, але десь у паралельному всесвіті, можливо, розбиває кісточки пальців до крові разом із дзеркалом. і, чорт її забирай, плиткою. і всі баночки з вмивальника теж летять на підлогу, розбиваються і дзвенять. йонджун вмивається холодною водою. йому стає зовсім трошки легше.

йонджун дозводяє субінові поселитись у його думках, тому що живе лише ними. субін каже “друже, …” наче знущається, йонджун намагається робити вигляд, що задоволений станом речей, бо він принаймні не один, але виходить кепсько і десь всередині звично болить.

з субіном легко і добре, йонджун слухає його годинами, поклавши голову на складені на барній стійці руки, і забуває про існування часу і простору. йому підходить робота в барі, — думає йонджун, — і не підходжу я, — додає приречено.

йонджунові все ще цікаво чому.

він думає про далеке море і про далекого субіна. і, якщо чесно, не знає що ближче.

йонджун вирішує, що з нього досить, коли небо затягується сірими хмарами і падає на місто дощами. над ним гримить, поки він збирає речі у свій єдиний рюкзак. кай проводжає поглядом з порогу своєї кімнати, його очі блищать, не стримуючи цікавість.

— привези мені, будь ласка, мушлю, — махає рукою на прощання.

йонджун посміхається ледь помітно.

і знову субін тут, йонджун сміється, підставляючи обличчя дощу, поки той дивиться на нього з вікна своєї машини.

“так приємно, — думає йонджун, — розуміти когось без слів”

він знає, що дорога не буде довгою і, рано чи пізно, доведеться піти. але зараз субін тут — йонджунові нарешті тепло.