Вікна будинків горіли яскравими вогниками, натомість на центральній площі було тихо і темно. Вітрина жодного магазину не була підсвічена.
– Чорт забирай! Вони усі сьогодні до восьмої! Як я могла забути, – вилаялась Рей.
– Як варіант, можна було б спробувати навідатися до пані Джед. Вона, якщо я не помиляюсь, сьогодні до десятої працює, – сказала Томоко, паралельно дихаючи на свої руки в рукавичках від холоду.
– Це ти про жінку-торговку, що неподалік лісу живе? – спитала Ханна.
– Чого б це комусь працювати так пізно? Усі ж мають готуватися до Різдва. Точніше, вже навіть розпочати святкування, – відказала Рей.
– Вона його не святкує, – відповіла шатенка.
– Он воно що! Не віруюча?
– Типу того. Якось давно, коли я в неї підробляла на літніх канікулах, вона відрубала, що вважає дурістю святкувати народження того, кого навіть ніколи на світі не існувало.
– Ох, почув би це мій батько! – вигукнула русоволоса.
– У моєї мами була б не краща реакція…- підхопила Ханна. – У будь-якому разі, нам з нею не дискусії вести. Купимо, що потрібно, і підемо собі. Здається, я каструлю на плиті забула вимкнути, тому макарони, схоже, доведеться переварювати.
– А яка гарна господиня росте у твоєї мами! – протягнула Рей, нахилившись до неї.
Блондинка пирснула від сміху, вдаривши подругу у плече.
Дорога виявилась не дуже близькою. Швидкою ходою йшли вони туди хвилин двадцять. Оскільки транспорт у цей час більше не ходив, довелося йти пішки.
Будинок тієї жінки знаходився недалеко від лісу, останній по вулиці, що була рясно заставлена простими сільськими домівками, у яких не можна було почути жодної живої душі навіть на таке велике свято як Різдво. Переважно тут на краю міста проживали пари похилого віку. Мало не через кожні дві хати приміщення були не заселені: виставлені на продаж, або оренду, але оскільки саме місто було відверто не популярним ні серед студентів, ні серед молодих сімей, ані серед туристів, вони стояли собі, прикриваючи від морозного вітру лише щурів та безхатніх котів.
– Ну і місце, неначе сьогодні траур, – сказала Рей, оглядаючи місцевість по сторонам. – Як так взагалі вийшло, що ви знайомі? – і вона кинула погляд на Томоко.
У дівчини заграла ледь помітна посмішка. Трохи відсунувши шарф з обличчя вниз, щоб той не заважав, вона почала говорити:
– Роки чотири десь я з нею певно знайома. Вона врятувала мене з однієї неприємної ситуації в ювелірній крамниці.
Її дві співрозмовниці перезирнулися і знову перевели погляд на неї.
А Томоко продовжила:
– Я тоді, пам’ятаю, марила ідеєю купити другу частину мого улюбленого роману «У пошуках прекрасного світу» від Сильвії Стоун. До цього в притулку мені вперше його дала почитати Рут, якій перша частина залишилася ще від її покійних батьків. Обкладинка і без того була стара, пошарпана і де-не-де потерта, так я її ще з моменту, коли вона мені вперше потрапила до рук, перечитувала разів п’ять, – вона перевела погляд на дахи будинків. – І от раптом одного дня на вітрині книжкового магазину я побачила досить товсту книжку, на якій була написана назва величезними літерами, що були неначе золотого кольору: «У пошуках прекрасного світу: Недосяжне». Мені відразу спало на думку, що це міг бути перевипуск того ж самого роману Рут, але в оновленій обкладинці. Однак, запитавши у продавця, дізналася, що це його друга частина, оскільки сама історія була дилогією. Мій ентузіазм одразу після цього згас, коли дізналася, скільки вона коштує. Сорока тоді в мене і близько не було. На той час єдиним моїм умовним підробітком було миття посуду у кафе «Чорний ворон», проте оклад там був, відверто, мізерний. Його ж, власне, закрили роки три тому.
– Це певно через те, що я до цього сюди приїжджала лише під час канікул у моєму ліцеї в столиці, проте я взагалі цього закладу не пригадую, – задумливо сказала Рей.
– Я думаю, вона має на увазі ту забігайлівку, де школярі із тринадцятої школи часто любили зависати влітку, – вказала Ханна. – Ну, звісно, поки вони не знайшли для себе «Ванесу».
– А точно! За старим верстатним заводом?
– Так, воно.
– Так от, – продовжила Томоко. – Оскільки платили там невимовно мало, потрібно було терміново щось робити, поки другу частину книги не забрали, тому що в магазині вона лишилась одна. Ну і ось, в один із будніх днів я прогуляла уроки і пішла до ювелірної крамниці «Дрібнички від Бексів». Того дня було, на жаль, мало людей всередині, але я була впевнена у спритності своїх рук. Поспіхом, прикривши один зі стендів своєю спиною, на якій висіло мішкувате коричневе пальто, я схопила якусь золоту каблучку і запхала у рукав, і після цього поклала обидві руки до кишеней. Не знаю, чи то я ззовні знервовано виглядала, чи це було щось на кшталт, як каже панна Марі, божого гніву, але прямо біля виходу мене за плече схопила сильна і тяжка рука.
– Що там в тебе, дівча? – спитав неприємної зовнішності високий бородатий чоловік. – Чого це очі забігали? Думала, що я не побачу? Витягай швидко, що там у тебе в кишені.
Комок застряг у горлі і я не знала, що робити.
– Ви помилилися, пане. Я нічого не брала, – якомога спокійнішим тоном відповіла я, витягнувши руки з кишеней і демонструючи йому внутрішню частину долоней.
– Ти мене за дурня тримаєш? Думаєш, я не знаю, що прикраса закотилася у твою кишеню?! Знімай негайно пальто! – гримнув він.
Коли я вже втратила будь-яку надію на порятунок, до мене підбігла із широко розправленими руками якась жінка із сивим, гарно вкладеним волоссям і рівною поставою.
– Ось ти де, дитинко! Я тебе по всіх рядах шукала. Вже думала, ти загубилась.
Вона обхопила своїми тонкими руками усе моє тендітне тіло і, як я відразу відчула, ковзнула однією рукою до моєї кишені з каблучкою. Стоячи до господаря магазину спиною, вона залишала непоміченим усе, що відбувалося перед нею.
– Пані, ви цю дитину знаєте?
– Що за нісенітниця. Вона моя онука, шановний! – з ноткою претензії кинула вона.
Чоловік прокашлявся.
– Я маю підстави підозрювати, що ваша дівчинка поцупила прикрасу з одного з наших стендів.
– Якого ще стенду?
Господар вказав на другий зліва від жінки.
– Хм, – стара пані підійшла до імпровізованого столику з коштовностями, і почала шукати пусте місце, де раніше мала б лежати каблучка. – Які ж у вас чудові кольє! Дивно, що я раніше до вас не заходила. Вони з позолотою? – продовжуючи стояти спиною до чоловіка, вона, використавши нагоду, витягла з кулаку каблучку і швиденько поклала на місце.
Дещо збентежений, однак захоплений господар відказав:
– Ну що ви! Це чисте золото. Із самої столиці. Компанія надала моєму магазину ліцензію на продаж високоякісних прикрас їхнього виробництва.
Леді ще раз озирнулась по сторонам і підійшла знову до мене, поклавши ніжно свої пальці на моє плече.
– Попри всю мою повагу до вас, однак я мав би бажання переконатися, що в пальто вашої онуки справді нічого з крамниці немає, виключно з міркувань збереженості цінних екземплярів.
– Гаразд, люба. Не будемо злити цього пана, – вона спокійно передала йому пальто.
Чоловік похапцем пробігся рукою по карманах і повернув його назад.
– Дивно. Певно, мені здалося. Або це все перевтома, так що голова зовсім перестала варити, – він зніяковів і заходився витирати лоб від краплинок поту.
Жінка ввічливо усміхнулася до нього.
– Нічого страшного. Понаднормова робота дійсно ще ні до чого доброго не приводила, тому відпочинок поза сумнівом важливий. Та й окрім того, ви відповідаєте за збереженість цілої низки ціннісних товарів і ваше занепокоєння є цілком нормальним.
– Мені дійсно незручно за свою поведінку. Можливо ви собі щось придивилися? Можу вам знижку зробити.
– Це дуже люб’язно, проте подивімося наступного разу. Я ще обміркую вашу пропозицію.
І, попрощавшись, ми з тією жінкою за руку вийшли на вулицю.
– Гадаю, мені не варто зараз тобі давати моральних установок про те, що крадіжка – річ карана і протиправна, – сказала вона в спокійному тоні. – Проте, побачивши тебе, я відразу зрозуміла, що ти не безхатько. Досить акуратна та охайна. Хотіла замаскуватися за цим старим пальто, проте на його фоні сильно вибиваються на вигляд нові шкіряні чоботи. Ти вскочила у халепу? Чому на таке пішла?
Коли я їй пояснила всю ситуацію, вона тихо розсміялась.
– Зізнаюсь, я і сама така, що останні копійки віддам за гарний та якісний роман. Проте не опускатися ж нам всім до того, щоб цупити чужі речі! – і вона драматично підняла брови, зобразивши здивування.
– Я вам безмежно вдячна за те, що ви мене врятували, – мій голос трохи злетів. – Якби ви не втрутилися, то я б вже давно до поліцейського відділку їхала на задньому сидінні.
І тут у старої пані обличчя проясніло.
– Я можу тобі допомогти купити ту книжку. Бо ж розумію, як швидко лімітовані видання зникають з полиць, – сказала вона і, діставши зі свого гаманця одну купюру, дала її в мої руки.
– Ого, 50? Це шалені гроші. Навіть якщо так, мені достатньо лише 40.
– Решту залишиш на солодощі, – сказала жінка. – У цілому якщо маєш бажання, то я б могла тебе до себе найняти у якості помічниці у моєму кіоску. Будеш допомагати сортувати продукти і перевіряти строки придатності на упаковках. За документацію і обслуговування покупців, певна річ, відповідатиму я. Серед асортименту моїх товарів велика частка надходить зі столиці, тому в місяць непоганий дохід. Пропоную одну третину доходу тобі у співпраці, що скажеш?
– Отакої! Звісно згодна! Співбесіда буде? – весело спитала я.
– Немає потреби, люба, – відреагувавши посмішкою на мій жарт, сказала вона. – Мені достатньо, щоб ти була кмітлива і прутка. Впевнена, у тебе всі ці якості є.
——————————————————–
– Одна третина? Це близько 133 у валюті. Але чому ти пропрацювала там тільки три місяці? – спитала Ханна.
– Панна Марі дізналася і суворо заборонила до неї ходити. Навіть встановила цілодобовий нагляд. Сказала, що не хоче мати проблем зі слідчими через працю її малолітніх підопічних.
– Отакої, – відгукнулась Рей.
– На щастя, після мого чотирнадцятого дня народження я змогла вже легально піти на підробіток
– Так, так. І остаточно заритися з головою у гори книжок твоєї любої крамниці, – пробубоніла Рей.
– Ніколи б не подумала, що там зможу працювати. У них до цього одного з помічників звільнили, бо той вступив на навчання до столиці, тому для мене місце звільнилося, – сказала ледь не до себе Томоко, посміхнувшись.
– От що не можу зрозуміти. – втрутилась Ханна. – А чому ти відразу по виповненню чотирнадцяти років не повернулась до тієї панни? Вона була досить щедрою, виділивши одну третину власної зарплатні.
– Я про це тоді відразу і подумала, – почала Томоко. – Проте коли я прийшла до її домівки одного вечора, мені двері відчинив якийсь чоловік середнього віку із патлатим чорним волоссям і стурбованими очима.
– Привіт. Я…тобі можу чимось допомогти? – спитав він.
– Добрий вечір. Мене звати Томоко. Я знайома з господаркою цього будинку панною Вікторією Джед. Чи можна мені з нею поговорити?
Чоловік уважно мене оглянув і направив погляд в мої очі.
– Пані Джед поїхала з міста кілька днів тому до столиці зі своєю онукою, – він понурив погляд і на його очах виступили сльози. – Бідолашна моя маленька Ліліан.
Від нерозуміння того, що відбувається, мені було ніяково перед ним стояти, однак я все ж вирішила спитати:
– Але ж що власне сталося?
Він спершу завагався, щоб не закрити двері, однак в результаті здався:
– Бачила в газетах новину про дівчину, яку знайшли непритомну біля поліцейського відділку пів року тому посеред ночі?
– Так, проте я думала, що дівчинка в лікарні під гарним наглядом, а того, хто таке вчинив, упіймали, – відповіла я задумливо.
– На жаль, так і не встановили особу винуватця. Моя Ліліан лежала вся у крові, руки і ноги були вкриті подряпинами та укусами, а сама вона сильно лякалась від контакту з будь-якими людьми впродовж майже двох тижнів, – сльози в нього потекли сильніше. – Лікарі тоді встановили третій ступінь геморагічного шоку, який доведеться лікувати у столиці, оскільки такого обладнання у нашому місті і близько не знайшлось би. Чорт би їх побрав!
– Але ж пройшло вже майже пів року. Чому їй знову до столиці довелося поїхати?
– Посттравматичний стресовий розлад призвів до серйозних проблем із серцем. Довелося знову дзвонити та поновлювати лікування.
Я стояла немов укопана. Мої руки почали трястися від шоку.
– Вибачте мені. Розумію, що таке питати дещо не по часу, однак чи сказала вам ваша дочка про те, що саме сталося? Наскільки я розумію, мало б початися слідство задля встановлення обставин справи.
Чоловік зблід, але продовжив говорити:
– Вона нічого не пам’ятає, – він втупив погляд у свої черевики. – Принаймні так вона усім каже, у тому числі і мені. Ні особи викрадача, ні причини її відсутності протягом майже трьох місяців. Геть нічого. Неначе їй стерли спогади.
– Три місяці?? – вигукнула я.
– У її школи на початку квітня були весняні канікули. Вона та її однокласники вирішили влаштувати кемпінг на кілька днів у лісі, – він видихнув. – За два дні повернулися всі, окрім неї. Друзі говорили, що на наступний день зранку її в наметі вже не було. Телефон, сумка, ліхтарик – все лишилося всередині. Просто зникла.
Я дивилася на нього, намагаючись знайти слова, що були б доречними за такої ситуації.
– У мене немає слів, якими б я могла висловити весь мій жаль, – я сумно сказала. – Знаю, що мої слова зараз для вас будуть просто пустим звуком, але чи можу я принаймні чимось вам чи вашій родині допомогти? Хоча б чимось.
Горло почало пекти від сліз, що я стримувала з усіх сил.
Чоловік розгладив зморшки на лобі і спокійно поглянув на мене:
– Ні, Томоко. Мені мама про тебе розповідала. Розказала, що мала велику приємність з тобою познайомитися, і сподівається найближчим часом з тобою зустрітися, – на останніх словах він ледве усміхнувся.
– Я обов’язково ще сюди завітаю. Коли ваша мати буде знову вдома?
– Гадаю, повернеться за тиждень. У неї останнім часом багато замовлень на саморобні картини
– Пані Джед малює?
– О так! Вона завжди мала хист. Часом дивлюсь на деякі її роботи і подих перехоплює від стилю подачі. Неначе вона надає емоціям якусь реальну форму, – він різко підвів на мене погляд. – Власне що ж це я! Хочеш поглянути на деякі? Думаю, вона буде зовсім не проти.
– Залюбки!
Додати до улюблених