Чуя Накахара
Я зібрався й пішов до Боса, що вів себе так само, як і минулого разу, ну, майже. Він помітив, що я трохи не в собі, як тут будеш в собі? Я взагалі не розумію, що відбувається, це сон? Галюцинації? Чи то та Йосано щось зі мною зробила? По дорозі в агентство, я з усіх сил старався зібратись і нічим не
видавати свого стану.
Все було більш-менш добре, рівно до того моменту, поки я не побачив його, живого. Його очі повні
життя, на обличчі все той же дурновато-безтурботний вираз, він посміхається, він живий…
— Чуя, з тобою все гаразд? — я кліпнув пару разів і постарався говорити буденно.
— Так, просто згадав дещо, — після я протягнув йому переклад й сів на крісло біля його столу так
же, як і минулого разу.
— В тебе такий вигляд, ніби привида побачив, — промовив Дазай у відповідь і став читати записку
Морі.
Подальші декілька хвилин я відчув просто колосальне дежавю, у всіх словах і руках кожного з присутніх, ніхто навіть не кашлянув й не пчихнув зайвий раз.
Що це таке, ілюзія? Чи кома? Арахабакі… ця думка осяяла мене в той час, як Фукудзава оголосив
про не плановий вихідний, я поглянув на Дазая, навіть і не мрій померти сьогодні, Осаму! З такими
думками, я ухвалив свій план дій, як і минулого разу, Дазай заскочив в машину на виїзді на дорогу.
Але ось розмова у нас вийшла трішки інша.
— Ти сьогодні якийсь дивний, з тобою точно все гаразд?
— Так, зі мною все гаразд, тобі здалось, — я тебе поховав сімнадцять днів назад, ти помер в цей
вечір, чому б це мені не бути дивним? Але в цьому всьому є плюс, такий, який вартий того. Далі
була та ж сама розмова, знову питав про можливість щось змінити.
— Так, я б скористався, а ти хіба ні?
— В залежності від вчинку чи рішення, я мало про що шкодую, — так, милий, я знаю, всього дві речі,
цікаво, яка та, яку я не знаю? — Ти багато про що шкодуєш?
— Тебе цікавить, чи не шкодую я про смерть Анго? — треба, до речі, заглянути в архів, почитати, що
він там накалякав, отже сучий виродок.
— Ні, — ми саме заїхали на парковку, й я зробив так же, як і минулого разу, інакше наступна розмова
може не статись. Я різко загальмував й включив систему безпеки, нею ж його й прижали до спинки
крісла, я проговорив:
— Осаму, можеш не грати зі мною в ігри і прямо запитати? — я вийшов з машини, в ліфті я як і
минулого разу був сам, в на поверсі я зустрів Койо, що запитала мене про Кьоку, “Як вона там?”, “Її не ображають?”. Образиш її, аякже, за нею тигр дивиться, як за дитиною. Хоча може у них… Та ні, у
Акутаґави там щось до Ацуші є, чого я над цим думаю взагалі?
У мене є інша справа, я попросив кави, як і минулого разу, й, включив комп’ютер, став шукати
інформацію про Арахабакі і подорожі в часі, часову петлю й віщі сни.
Але перш за все я дістав з одного з ящиків столу снодійне, що іноді приймав, щоб відпочити перед
важкою роботою, або коли треба було заснути вдень, а сон не йшов. Я додав його в каву і розмішав, після став чекати Дазая, переглядаючи інформацію, що мені вибило. Коли він прийшов, я відчув полегшення, обмінявшись в цей раз точно такими ж фразами, нам принесли обід, й Осаму випив каву, скривившись, як і минулого разу, на цей раз я посміхнувся від радості, ну все, вважай, що справа зроблена. Ми пообідали, й я закінчив справи, що мав, сказав, що треба з’їздити по справі
додому, а після уже якраз можна буде починати пошуки зомбі. Дазай погодився, як я зрозумів, ліки
уже почали діяти. Ми без проблем спустились й виїхали з парковки в напрямку до мого дому.
Через три хвилини Осаму уже спав, і я взяв його за руку, щоб переконатись в тому, що все, що
відбувається навколо – правда, він живий. За допомогою моїх здібностей, мені не склало
особливих труднощів перемістити Дазая з машини в дім. Після я забрав у нього телефон й
подзвонив до Акутаґаві.
— Так, Накахара-Сан, — відповів він через два гудки.
— Повідом агентству, що зомбі якого вони шукають, звуть Дрікстер, він колись був лікарем, його можна знешкодити ударом в серце.
— Так, я все зроблю.
— І ще, ми з Дазаєм не зможемо вам сьогодні допомогти, під час пошуків цієї інформації, нас трохи поранило.
— Оууу, так, я все зрозумів, одужання вам, — я вибив дзвінок й провів рукою по правій щоці Осаму.
Якщо я знаю все наперед, то чому я не можу змінити це? Я зроблю все, щоб не пустити тебе
сьогодні на справу, Дазай. Я думаю, що нам є чим зайнятись й без цього зомбі. Я посміхнувся й
поправив комір його сорочки, й зняв плащ і піджак, спустився в підвал, де мав сейф, в якому
зберігав копії тих документів, що колись було взято в Рандо, й ті, що з лабораторії. Може, в них
може щось бути по тому, що відбувається зараз?
В лабороторских записах не було нічого, а ось в Рандо я знайшов, що шукав:
Арахабакі має можливість “передбачати майбутнє”, але цього не можна зробити на замовлення,
потрібен певний рівень концентрації, конкретне питання. Й сильну емоцію…
Я нервував через те, що Дазай запропонував мені залишитись у нього, але не дав точного
визначення, в якості кого. Я хотів знати, що між нами буде в майбутньому… Склавши все в сейф, я
вийшов на перший поверх у вітальню, де все ще спав Дазай.
Я сів у крісло поруч з ним, дістав
телефон і став шукати в інтернеті підтвердження тому, що прочитав декілька хвилин тому.
Там були загальні фрази, близькі до того, що я прочитав, але не більше. Поки не натрапив на одну
статтю якогось там професора, після довго вступу, я знайшов те, що шукав:
“Це свого роду сон, що може бути як якимось фантастичним, або ж чимось жахливим, але факт в тому, що події в ньому можуть справдитись, якщо не переломити те одне, що віддаляє вас від
найбажанішого або ж найстрашнішого. Якщо бачите, як хтось розбиває вазу, заберіть вазу або
зупинить того, хто її розіб’є, найголовніше після цього сну – це зрозуміти, що ви хочете зберегти в
своєму житті, чого прагнете, що варто відпустити…”
— Як я…? — я поглянув на Дазая, що уже уже проснувся й оглядав кімнату. — Чого я заснув? Я ж…
— Від недосипу напевно. — промовив я не дбало й повернувся до читання, далі там було
рекомендація як викликати цей сон-передбачення, що було схоже з тим що я прочитав в записах
Рандо.
— Чого ми взагалі тут…?
— А де ми, по-твоєму, маємо бути? — я вимкнув телефон й відклав його в сторону, Дазай сів на
дивані, поглянув на годинник на журнальному столику й почав підніматись з дивану.
— Ми маємо уже… — він шарився по кишенях в пошуках телефону.
— Думаю, що сьогодні обійдуться без нас, — приблизно зараз ми могли б бути біля кратеру, ще рано. — Поки ми виїдемо, поки доїдемо, куди нам треба, ми все одно не встигнемо.
— Ти мій телефон не бачив?
— Ні.
— І чому я не в машині?
— Не маю бажання купляти нову, — він проспав менше, ніж я думав, все через каву, треба
відвернути його увагу.
— Чому ти мене не розбудив?
— Можна подумати, я не пробував.
— І ти весь цей час сидів тут зі мною?
— Ні, вирішував свої справи, а що, треба було?— я поглянув на Дазая, що сверлив мене поглядом.
— Зазвичай я чуйно сплю, і щось я не дуже розумію, як це я міг так заснути.
— Не знаю, не до мене питання, ти так і будеш стояти, може сядеш уже?
— Краще я піду, мені треба… — я зловив його за руку, коли він проходив повз мене.
— Ти питав мене, чи стану я Босом портової мафії, якщо Морі помре, — він дивився на наші руки. — А
що ти будеш робити, коли його не стане? — він підняв на мене погляд.
— Хтозна, може буду похований, — я стис його руку сильніше, що не залишилось непоміченим ним,
— я не бажав бути Босом, і…
— Раз так, що тебе тримає серед живих? Щоразу, будучи за крок до смерті, ти вибираєш життя, —
Дазай змінився на обличчі й присів так, що наші очі були на одному рівні, лікті він поклав на
підлокітник крісла, але він не звільнив руки від мого захвату.
— Чому ти питаєш мене це зараз?
— Просто цікавість дістала, ось і вирішив запитати, раз ти тут, — я байдуже повів плечима.
— Це довга історія, але якщо одним словом – помста. — я з цікавістю поглянув на Дазая. — Ти
здивований?
— Скоріше зацікавлений.
— Це не та історія, про яку люблю говорити, — він звільнив свою руку, й, підняв її, й поклав на мою
праву щоку, — в своєму житті я шкодую лише про одну річ, й це ця історія.
Я слідкував за його пальцем, він знову опустив великий палець й почав обводити контур нижньої
губи. Одна? Але ж… — Решта або мене не цікавить, або все ще можна змінити, — я підняв погляд на Дазая, що уже нахилився до мене й легко торкнувся своїми губами моїх. Я підняв ліву руку й завів її Дазаю за шию, притягуючи ближче до себе, й зробив поцілунок більш глибоким. Прервав поцілунок, я пройшовся губами по його правій вилиці й спустився по вигину шиї нижче, й почав скидати з нього одяг. Оскільки Дазай уже ростібав ґудзик моєї сорочки…
Я лежав на дивані й дивився в стелю, обдумуючи свої дії в найближчому майбутньому, Дазай
повернувся уві сні, поклав праву руку мені на талію, а голову мені на плече. Я скосив на нього
погляд, треба тримати його якнайдалі від цього всього, і, для надійності, вбити Достоєвського
якнайскоріше. Я підняв праву руку, поклав її Дазаю на плече, що було на половину вкрите
сорочкую, що я так і не скину з нього повністю, тільки з одного плеча, й притис сильніше до себе.
Сподіваюсь, з тим клятим зомбі уже покінчено, хтось з тих ідіотів вбив його. І ні, мене не цікавив
міністерський робітник, або Кунікіда, чи хтось інший, мені було плювати на них зараз. Я не хотів,
щоб Дазай вмирав через таку дурницю, як це, але в той же час я розумів, я не зможу завжди
тримати його отак біля себе. Й не завжди можу бути поруч з ним, тепер ні, ми не працюємо разом.
Прокляття.
Дазай підняв руку вище, поклав її майже на те місце, де було серце. Я поглянув на годинник, третя
година ночі. Я видихнув з полегшенням, все пройшло, як мені треба.
Решту часу до ранку я таки не спав, думаючи про те, що тепер мені робити, оскільки попереду ще
повно всякого лайна, треба зробити щось з Достоєвським. І робити прийдеться мені, та ще й тихо.
У мене не було бажання розповідати комусь про сон/видіння, чи що там воно точно було. Коли у
вікно впали перші промені сонця, я більш-менш знав, що буду робити.
— Ммм, — я поглянув на Дазая, що тепер пробував сховатись від сонця, точно, він же не любить
подібне, тому я повернувся на правий бік, роблячи свого роду тінь, я перемістив ліву руку йому на
спину, що була на половину вкрита сорочкою, а він потерська щокою об моє плече й знову поринув
у сон. Я посміхнувся з цього й сховав обличчя у вигині його шиї, й відчував корицю, м’яту, в
переміжку з моїм легким шлейфом. Від цього я, здається, заснув, оскільки вже в наступний момент я відчув, як Дазай бурмоче щось про сонце й занавіски.
— Якого біса ти прокинувся в таку рань? — промовив я, влаштовуючись зручніше на плечі Дазая, оскільки він змінив положення й тепер лежав на спині, а я прижимався до його боку.
— Восьмо година, яка рань? — з цими словами Осаму сів на дивані, а я сховав обличчя в подушці в надії ще трохи подрімати.
— Мгм, — в наступні десять секунд я отримав поцілунок в щоку, посміхнувся й почав повільно
піднімати свою руку з талії Дазая до верху, проходячи з сорочки до оголеної частини його тіла.
— Думаю, що я знаю спосіб, як тебе розбудити.
Відповісти я не встиг оскільки він накрив мої губи своїми, й я не мав нічого проти такого способу
мене розбудити.
***
Я завіз Дазая на роботу й сам відправився в міністерстерський архів, Пелин без проблем
пропустила мене, як тільки я презентував їй кольє майже за півмільйона єн. В такі моменти, я
згадував один момент з закордонного бару, де ми з Дазаєм проводили час після завдання.
До нас підсіли дві дівчини, не треба бути розумним, щоб зрозуміти, що вони повії. Дазай тоді просто дав їм грошей, й вони пішли, дивлячись їм услід, він промовив:
— Гроші, прикраси чим дорожче, комфорт, і все за те, що вони розводять перед тобою ноги, пффф, —
він зробив ковток й попросив у бармена повтор. Я не став нічого говорити, а бармен сказав:
— Можливо, ви просто не зустріли ту, що Вас покохає, — Дазай на це розсміявся, я ж зробив ще ковток алкоголю.
— Кохання, кажеш? Те що перерахував раніше, ось це таке у більшості жінок “кохання”. Якщо чогось
немає, вона пиляє тебе зранку до ночі, і плювати, що ти і як робиш, плювати на дітей, що це теж
слухають, їм важливі вони самі їх комфорт. І плювати, що вони самі при цьому лише ноги розводять, — щось в цих словах було таке, від чого я не знав, що говорити, й хотів уже сказати, що пора в готель, але бермен продовжив.
— Стосунки в парі – це робота для двох, чоловік теж має…
— Ти що, глухий? — в голосі почулась злість, й я встав, поклав руку йому на плече.
— Уже пізно, пішли в номер, у нас завтра рейс, — Дазай осушив келих до дна, й ми пішли в номер.
Це було уже давно, але я не однаразово бачив на власні очі, що він мав рацію. Пелин провела мене
в архів, сказала, що де, й пішла. Я пішов й знайшов папку з Дазаєм, вона була посередині й доволі
таки товста.
Переглянув пару сторінок, я впізнав стиль Анго, отже ж виродок, пощастило йому, що мертвий, а то
я ще раз би його вбив, більш жорстоко, ніж минулого разу.
“Психічний розлад, депресія, особливо жорстокий, проблеми з емоціями, маскує це тим, що грає роль
блазня.”
Якого Йосифа босого? Він це звідки все взяв? Я закрив папку й знайшов свою справу, моя була
також товста, як і у Дазая, мені він теж приписав психічний розлад, брак уваги.
Також був повний список всіх наших справ, разом, окремо, хто? Кого? Як?
Де він це вс….? Отже ж дідько, в архіві, у нас в архіві. Я стримався, щоб не вдарити по найближчій
полиці з усієї сили. З такою справою нас і посадити можна. Пролистав ще трохи, я побачив
згадування нас з Дазаєм, як дуету:
” Безконтрольне вбивство, нестриманні, повна віддача завданню або ж своїм таємним бажанням. Хоч
і говорять, що Дазай стримує, Накахару й не дає йому вбити більше, ніж потрібно – це брехня. Його
сила не може впоратись з Арахабакі, відразу, йому потрібен час і більше взаємодії з ним…”
Що за йовегедейка з лайном? Я переглянув декілька папок, у кожного є щось що не відповідало дійсності, або Анго сам страждає психічним розладом, або ж так він допоміг ПМ. Цікаво, цікаво, треба запитати у Дазая.
Я повернув все на місце й пішов на вихід з архіву, також побалакав трохи з Пелин, розпитав за
Достоєвського, вона розказала все, що знала, й навіть натякнула, що не проти сходити кудись, а
може й навіть до мене, але я відмовився. Вона мені не дуже той подобалась як дівчина, по правді,
вона просто була мені потрібна, щоб попасти в архів. По дорозі в офіс мафії, я подзвонив Дазаю й
згадав, що його телефон в мене, вилаявся й побачив через вікно магазин з квітами, й мені в голову прийшла одна ідея, я посміхнувся й зупинив авто біля узбіччя.
Через півгодини Дазай подзвонив мені сам, коли я вже був в офісі, я говорив з Акутаґавою і знаю,
що міністерського робітника вбила Кьока, оскільки розкол майже затягнув до себе президента й
Кунікіду. Останній від такого результату не дуже задоволений, отжеш святоша. Всі отримали легкі
рани, й лікарка Йосано надала їм допомогу.
— Так? — я переглядав план приміщення міністерства.
— Де ти знайшов мій телефон?
— В кабінеті, напевно, ти забув його або загубив, — я зробив ковток кави й продовжив розглядати
план в пошуках способу дістати Достоєвського.
— Можливо, й ти спеціально для цього поїхав у квітковий магазин, що знаходиться за два квартали від офісу, щоб відправити його мені разом з квітами?
— Та ні, це випадково вийшло, я їхав по справі, й робити гак, щоб заїхати в агентство, було не дуже
зручно, — я відкинувся на спинку крісла й задумався, а що зараз робить він?
— Цікаво, що це за справа, чому червоні?
— Вони тобі, здається, подобаються, в інший раз візьму інші.
— “Інший раз”? — в голосі чулася посмішка. — Ти впевнений, що я знову забуду в тебе телефон?
— А просто квіти не можна? Треба обов’язково з чимось твоїм? — в двері постукали, зайшов
охоронець з коробкою, де був логотип з доставкою їжі. Не треба бути великим розумником, щоб
знати, від кого воно.
— Здається, моє замовлення для тебе уже прийшло.
— Вірно, прийшло, — я відпустив охоронця.
— Гаразд, тоді смачного.
— Взаємно, — дзвінок перервався, і я посміхнувся.
Після обіду я знову переглядав карту, й, здається, знайшов спосіб, як дістатись до Достоєвського.
Далі я пішов на полігон, поганяв трохи Акутаґаву, також знайшов того, кому я доручу моє особисте
завдання.
По приходу в кабінет, я викликав до себе одного з охоронців, він працював у нас уже три роки.
Ніяких доган він не має й ніби толковий хлопець.
— Ви мене кликали? — я поглянув на Михаеля Корнікса, іноземець, але це тільки на вигляд.
— Так, проходь, сідай, у мене для тебе є одне важливе доручення, — він пройшов, сів.
— Я вас слухаю.
— Перш за все, те, що я тобі скажу, має бути лише між нами.
— Як скажете.
— Моє доручення полягає в наступному: ти маєш влаштувати вибух в міністерстві, як, що, і коли
робити, я скажу, але перед цим хочу знати, чи візьмешся ти за цю справу? — на мене дивились з
сумішшю різних емоцій.
— Готовий, але мене за це не посадять? Ви…
— Якщо зробиш все, як я скажу, то ніхто навіть і не подумає, що ти або я маємо хоч якесь
відношення до цієї справи.
— Гаразд, я все зроблю.
— Прекрасно, — я розкрив перед Корніксом план міністерства і став пояснювати, що і як потрібно
робити, в цьому мені ще й допомогло те, що зі сну-видіння я знав, що і як облаштовано в
приміщенні.
Я трохи засидівся на роботі й повернувся додому уже на початку сьомої. Я думав про те, як мені
дізнатись, що робить Дазай, але, зайшов в дім, я побачив, що він спокійно сидить у вітальні на
дивані, закинув ноги на журнальний столик, від цього мені стало якось так добре, по тілу прям таки пройшла хвиля тепла. Але ось те, що він тримає в руках дуже добре знайому мені книжку одного пришибленого зомбі, мені не дуже сподобалось.
— Що це в тебе в руках? — промовив я врешті-решт й повернувся, щоб повісити плащ на вішалку.
— Оууу, це записник нашого знайомого зомбі, Кунініда вважає це доказом всіх його злочинів.
— Це ж чого? Там що, записано признання? — Йосип босий з тим клятим Кінікудою, ось уже святоша поперек горла мені стоїть, а хай йому грець!
— Ні, з того, що я можу розібрати – це просто опис, що і як потрібно робити, — я підійшов і поглянув
через плече на те, що там розбирав Дазай. Крім закарлючок і незрозумілих знаків, я нічого не
побачив, так як і минулого разу, в принципі. Поставив лікті на диван на ширині плечей Дазая, я
поклав праву йому поперек грудей, а ліву руку протягнув і вказав на один ніби знайомий мені
символ.
— Ось це що значить?
— Це знак, що потрібно нанести на тіло жертви під час вбивства, — значить не помилився.
— А просто вбити ніяк? — я опустив ліву руку йому на груди, чув під руками його серцебиття, і це
дарувало мені відчуття майже близьке то блаженства.
— Ні, треба піднести серце, інакше ритуал не спрацює і, відповідно, не дасть сил, — І кому він має їх дати? Ти ж тоді… Або Морі правий, там не все записано.
— Цікаво, як він їх дає?
— Не дуже зрозуміло з того, що тут є, я не все можу прочитати. Але, здається, треба віддати своє
серце.
— Померти самому…
— Ось тут то й найцікавіше, наш зомбі від цього не вмирає. Його треба спалити, щоб він не
відновився, він може жити за рахунок тих шарів. До речі, вони служать знаком для
жертвоприношення.
— Знаком? — перепитав я з непорозумінням, вдаваним.
— Так, шари завдають внутрішнє пошкодження, що можна рахувати за символ до ритуалу.
Замість… замість…
Ось воно що, він все знав, прочитав, ось чому він робив все сам…
Дазай поклав голову на спинку дивану, опустив записник, чим вирвав мене від роздумів.
— Ти якийсь дивний останнім часом, знаєш?
— Тобі просто здається, — промовив я з легкою посмішкою, нахилився й легенько торкнувся його
губ. Було трохи не звично через таке положення, але це не змінює відчуттів, навпаки, додає нове.
Нас прервав дзвінок у двері.
— Доставка, якраз вчасно, — проговорив Дазай. — У тебе знайдеться посуд, чи йти просити у
сусідів?
— Знайдеться, — я піднявся й пішов на кухню за посудом, що, здається, подарувала Койо, а Осаму
до дверей.
Ми спокійно повечеряли, після я відкрив й розлив по келихам вино, дав один Осаму. Сів поруч з
ним на диван й зробив ковток вина.
— Щось сталось? — судячи з погляду, Дазай справді думає, що зі мною щось не так.
— Ні, все в порядку, — відповів я, дивлячись у вікно на вечірнє небо.
— Щось не схоже, що за вино і що ми святкуємо?
— Тобі потрібен привід? — я підняв погляд і побачив очікуваний погляд Дазая.
— Ти просто так не відкриваєш вино зі своєї колекції, — відповідь він і зробив ковток вина.
— Вона досить таки велика, треба зменшити її, — сказав я перше, що прийшло на думку, і поклав
голову на його плече, також я поклав руку на його правий лікоть і почав спускатись пальцами
нижче до запястья.
— Як і коли вирішив збирати колекцію цих своїх вин. Пам’ятаєш? У нас тоді ще сутичка була в
якомусь барі біля старого будинку, де у Морі лікарня колись була.
— Так, точно, пам’ятаю, — я посміхнувся з цього спогаду і переплів наші з Дазаєм руки, він сам
притисся щокою до мого чола.
— Може поїдемо кудись? — запитав я, перериваючи тишу, я відчув, як Дазай піднімає голову від моєї.
— Цікава пропозиція. З чого це раптом? — в голосі чулась цікавість.
— Думаю, зміна обстановки – це добре, тим паче, що я давно не брав відпустки, — я відпустив руку
Дазая і повернувся до нього обличчям, спіймав його пильний погляд, я зрозумів, що він справді
схвильований моєю пропозицією, а його рука на моєму лобі тільки посилила цю думку. — Чому б
нам не влаштувати невеличку подорож? По столиці, а? Тим паче, там є гарні музеї, думаю, тобі
сподобається, без заняття ти не залишишся…
— Чуя, а що будеш робити тоді ти? — я поклав руку на зап’ястья Дазая і прижався щокою до його
руки.
— Ну, там має бути аукціон вин, ще там є винодільня, що працює з 18… — поцілунок в лоб прервав мої побрехеньки, що я говорив, аби но вмовити Дазая звалити з міста якнайдалі і якнайдовше.
— Ось це пояснює мені твоє прагненя поїхати туди, — промовив Дазай з посмішкою й почав водити
великим пальцем по контуру моїх губ, — думаю, за чотири роки я заслужив відпустку на тиждень.
— Тиждень? Та як мінімум на два місяці, ти що? Найнявся на роботу, не прочитав контракт чи
трудовий…?
— Ого, два місяці? Чуя, ти турне плануєш?
— А чому б ні? — відповів я і поцілував його, поки він не знайшов ще якесь питання, на яке мені
прийдеться придумувати відповідь.
— Гаразд-гаразд, вмовив, поїдемо ми в твоє турне, тільки я закінчу свої справи в агентстві, — сказав
Дазай, прервав поцілунок.
— Які ще справи? — невже уже пізно?
— Та справа з вбивством одного чиновника… — що ж, все ще добре.
Ніч ми провели на тому ж таки дивані, треба все ж купити ліжко, подумав я перед сном. А зранку
вирішив, що без нього краще, я міг без перешкод прижатись до Дазая й слухати його серцебиття, й
зажати в обіймах.
— Чуя, прокинься, — я сильніше притисся до подушки й почув смішок біля вуха, — Чібі, уже ранок, і у тебе сьогодні зібрання керівників.
— Мгм, — я повернувся на спину й отримав поцілунок у праву скроню.
— Давай-давай, вставай, — я примружено відкрив очі, Дазай, підпер голову лівою рукой, дивився з
посмішкою.
— Як для того, хто не любить прокидатись від променів сонця, ти якийсь занадто веселий, — від
моїх слів він посміхнувся ширше, я поглянув на годинник, восьма година ранку.
— Думаю, та фірма, що ставила вікно, з задоволенням поставить ще й карниз і…
— Тільки після того, як повернемось, гаразд? — я нехотя сів, тільки зараз помітив, що права рука
Дазая досі у мене на талії.
— Мгм, коли ти хочеш вирушати?
— Сьогодні, — чим скоріше, тим краще, я передам Корніксу все, що мав, і далі він все зробить сам,
але перед цим треба забратись з Йокогами.
— Я не думаю, що встигну…
— Господи, Осаму, справи будуть постійно, закінчиш одну – з’явиться інша, й так до безкінечності, — ось же роботяга знайшовся, — думаю, той святоша Кунікіда сам зможе закінчити справу, тим паче у них є Рампо з його надтидукцією, даш йому пакет солодкого і все. — я не стримував роздратування в голосі, говорячи про Рампо, почув смішок Дазая, я повернув голову до нього.
— Ти провів з ним декілька годин і так багато про нього дізнався.
— Ось не дай Бог, будеш в свої двадцять п’ять таким, як він…
— Ой, ні, ні, дякую, мені так більше до вподоби, — заперечив Дазай, перериваючи мене, й потягнув
мене назад в в горизонтальне положення, й поцілував в губи, я відповів на поцілунок, поклав руку йому на плечі, пригортаючи до себе сильніше.
— Гаразд, я думаю, що Фукудзава мені не відмовить у відпустці, — проговорив Дазай, прервав поцілунок, і почав підніматись з дивану, й я помітив у нього на спині сліди, що я залишив під час нашого дуже близького часу проведення, в основному подряпини, але й були синці. Що ж, не тільки мені ходити з засосами на шиї.
Я встав, привів себе в порядок й почав збиратися на роботу, й відкрив шафу, взяв собі
свіжу сорочку, накинув на плечі. Й уже закриваючи її, помітив у кутку один костюм і, посміхнувшись,
взяв його, і закрив шафу.
— Ось, тримай, — за допомогою гравітації, я кинув Дазаю вішалку з костюмом.
— Мгм, чому він досі у тебе? — я ж почав поправляти манжети. Й відповів, не думаючи.
— Не мав часу, щоб викинути, бачиш, таки згодилось. — у мене був костюм Дазая про всяк випадок, в основному через те, шо після завдань ми напивались і їхали, до кого було ближче, і після такого був необхідний свіжий одяг. Тому у мене є один, так же, як і у Дазая є один комплект запасного костюма для мене.
— Тобі життєво необхідний відпочинок, — почув я зовсім поруч, уже в наступну секунду відчув його
руки у себе на талії, а губи на оголеній частині шиї. Я посміхнувся від цього, поклав одну руку поверх
його рук, а іншу йому на щоку, і повернув голову в бік, поцілував його губи.
Я відвіз Дазая на роботу й сам поїхав в офіс. У мене було планове зібрання керівників, на яке я
вперше прийшов без дзвінка Койо, що, побачив мене, окинула зацікавленим поглядом. Інші ніяк
особливо не відреагували. Обмінявшись з ними привітанням, ми чекали Морі, що пройшов рівно о
дев’ятій. Коли ми обговорили всі питання, й пролунало: “Чи є у когось якісь питання?”, я промовив:
— Є, — всі поглянули на мене, я ж перевів погляд на Боса, — дайте мені відпустку. — Морі глянув на
мене з непорозумінням:
— Відпустку?
— Так Бос, все вірно. Ви уж пробачте, але я отримав травму, моральну, після роботи з агенством і
їхніми порядними правилами. Зловити, допитати, перевірити… — почувся смішок від лимонного
терориста.
— Ти не брав відпустки декілька років, думаю, що ми впораємось без тебе місяць і…
— Два, — промовив я твердо, на мені знову всі схрестили погляди. Морі дивився на мене з хвилину, тоді промовов:
— Гаразд, два місяці.
— Чудово, сьогодні я закінчу всі свої справи й передам вам.
— Гаразд.
Зайшов у кабінет, я зайнявся своїми справи, до мене зайшла Койо. Поговорила про гарний
розпорядок дня, відпочинок й побажав гарно відпочити, пішла. Після обіду я відніс Морі всі
документи, що мав, поклав їх на його стіл, я почув питання:
— Як там Дазай? У нього немає травми від стилю ОДА?
— Він в порядку, ні, немає, так як він його не дуже притримується, — бос від цього посміхнувся.
— Гарного тобі відпочинку, Чуя.
Я подякував й покинув його кабінет, і рушив одразу до машини.
Я вирушив до закинутого порту, де мав зустріч з Корніксом. Я передав йому вибухівку, додатковий
динаміт, підроблені документи, інструкцію до неї, план міністерства, й ще раз обговорили план.
Також я попросив його мені не телефонувати, для надійності. Він на все кивав, закінчив з ним, я
поїхав до агенства.
Дазай вийшов через декілька хвилин, я поглянув на годинник, за п’ятнадцять шоста, рано для
закінчення роботи. Я одразу рушив з місця, як він сів у машину.
— Завершив всі свої справи?
— Так, майже, — я кинув швидкий погляд на Осаму, що безтурботно дивився на дорогу.
— Майже?
— Нууу, Кунікіда не знає, що має сам закінчити писати звіт по справі, — я усміхнувся з цього й
похитав головою, виїжджаючи на головну дорогу міста.
— Куди це ти мене везеш? — запитав Дазай, дивлячись на дорогу, що не вела ні до мого дому, ні до його.
— В Токіо, пам’ятаєш, чи тобі за день пам’ять відшибло?
— От так ось зразу? Тобі Бос що, дав відпустку ось так просто? — в голосі чулась цікавість.
— Так, я давно не брав відпустку і отримав травму від правильності й дотошності Кунікіди, —
відповів я, набираючи швидкість, скеровуючи машину на шосе, що вело до виїзду з міста. Дазай
нахилився і поцілував мене в щоку.
— Таки на аукціоні справді має бути рідкісне вино, так?
— Так, має, — відповів я, переплів наші пальці. Вино не має для мене такого значення, як твоє
життя. Я буду жити, допоки ти живеш, нехай не зі мною ти будеш проводити ночі. Твоя ненависть
буде такою ж ціною для мене, як і твоє кохання. Нехай цей світ рятують інші, приносять жертву
інші. Але не ти…
З такими думками я пересік кордони міста, я знайду, чим тебе зайняти, щоб ти забувся і про
відпустку, про агентство, і про все на світі.
На ніч ми зупинились в придорожному готелі, хоч до Токіо було уже зовсім трохи, я не думаю, що
ми багато втратимо, зупинившись на ніч в готель біля столиці.
Ми взяли один номер на двох, як і завжди, тільки на цей раз з одним ліжком, а не двома, як
зазвичай.
Вечерю принесли в номер через десять хвилин, як ми зайшли.
Ми вечеряли й лягли спати, я одразу ліг біля Дазая, поклав голову на його плече, а руку на талію.
Наступного ранку я прокинувся о десятій, Осаму ще спав, оглянув кімнату одним оком, я зрозумів,
що вся причина в тому, що штори щільно закриті, напевно, він їх закрив. Дазай тримав мене в своїх
обіймах, одна рука на плечах, інша на талії. Я посміхнувся з цього й потерся щокою об плече Осаму, слухаючи, як б’ється його серце.
Ніколи не подумав би, що це буде мати для мене значення, ніби ж звичайна функція організму,
проте вона означає, що людина поруч зі мною жива. І це приносило мені не аби яку радість.
Коли ритм прискорився, я зрозумів, що Дазай прокидається, доказом цьому також послужили його рухи. Він погладив великим пальцем моє плече, поправив ковдру, від цього я посміхнувся, він сильніше прижав мене до себе.
— Я знаю, що ти не спиш, — я посміхнувся ще ширше.
— Все-то ти у мене знаєш, — промовив я й припідняв голову, не відриваючись від його грудей, й отримав поцілунок в губи.
Ми поснідали в готелі, заправили машину й знову вирушили в дорогу.
Уже о першій дня ми були в Токіо.
Зняли номер в готелі й замовили обід в номер.
Дазай перший пішов в душ, я ж прийняв замовлення і переглядав брошуру про визначні місця, коли почувся мобільний дзвінок, і то явно був не мій.
Я поглянув на плащ Дазая, встав і знайшов в одній із кишень телефон, на дисплеї значилось, що
телефонує Ацуші.
Я не хотів турбувати Дазая, тому прийняв виклик в надії, що тигр спитає якусь дурницю.
— Доброго дня, Дазая-сан, вибачте, що турбую, але я ніяк не можу знайти у вас на столі документи…
— Поглянь у верхньому ящику зліва, — Осаму завжди клав звіти або контракти в ящик зліва,
сподіваюсь, що це не змінилось. Тиша на другому кінці була якось шокуюча.
— Накахара…а що ви…? Ні, не варто, — я закотив очі від цієї розмови самого з собою, почувся шум.
— О, так, є, я знайшов, дякую.
— Якщо говориш з тим ледарем, що взяв відпустку, то скажи йому, що…
— Ні, не з ним. До побачення, гарного вам дня, — тигр вимкнув дзвінок, я поклав телефон назад. Й
продовжив прервану справу, після сходив у душ.
Ми обідали на балконі, наш номер був на п’ятнадцятому поверсі, звідси відкривався вигляд на місто. Багато будинків, офісів, недалеко був один музей. Ми не вибирали спеціально готель, просто поселились в тому, що перше трапилось на нашому шляху.
Обід, пройшов в спокійній атмосфері, з палючим сонцем.
— Ми об’їздили майже половину Європи, але в Токіо ні разу не були, дивно, правда? — промовив я,
коли за офіціантом, що прийшов забирати посуд, закрились двері номеру.
— Так, на жаль, чи то на радість, всі справи тут завжди вирішував Морі, або Хіроцу, — Дазай,
відкинувся на спинку крісла й дивився на місто, — навіщо ми тут?
— Щоб відпочити, — промовив я з легкістю й встав зі свого крісла, й підійшов до Дазая, протягнув
йому келих з вином.
— Мене все же дивує твоя поведінка, — з цими словами він взяв келих у мене з рук, я посміхнувся,
нахилився, поцілував у щоку й прошепотів на вухо:
— Зі мною все гаразд. Постарайся расслабитись і менше думати.
— Мгм, цікава пропозиція, — в наступну секунду він потягнув мене до себе. Я опинився у
нього на колінах, поки я усвідомлював цей факт, він обняв мене вільною рукою навколо моєї талії й
прижав мене до себе. Я подумки хмикнув з цього й відкинув голову на плече Дазая, і нарешті міг
видихнути з легкістю.
Так, тепер треба лише чекати, поки Корнікс виконає моє доручення. І все, я поклав свої руку поверх рук Осаму й насолоджувався його близькістю й теплом.
— Ти вже склав розпорядок нашого дня на завтра? — запитав Дазай через декілька хвилин, його
тепле дихання було добре відчутне на моєму плечі навіть через сорочку.
— Ні, ти, як я розумію, уже це зробив?
— Ні.
— Може тоді просто відпочинемо від цього? Просто пустим все на самотік, ми ж заради цього
приїхали, чи не так?
— Так, пам’ятаю, я спробую, — я посміхнувся з цих слів.
— Це простіше, ніж ти думаєш, — промовив я, повернувшись до нього, і накрив його губи своїми.
Додати до улюблених