Тиша не дратувала, не була натягнутою і дзвінкою, в ній не відчувалося напруження чи бажання якось її згладити, заповнити. Вона не дратувала. Але коли почулося шарудіння і якийсь зовсім безладний, жалюгідний звук, Влад зітхнув з полегшенням.
“Нарешті заснув”.
Тиша не була болісною, але після цього безглуздого чвакання вона стала тільки краще. Вільніше. Якщо можна вважати свободою те, як щільно права сторона тулуба притискалася до Сашиної спини, а ліва взагалі звисала з ліжка. Але йому точно пощастило більше, ніж Максу, якого Сашко притиснув до стіни і закинув ногу зверху. Хоча навряд чи той став би на щось скаржитися. Іноді у Калимова, коли він був поряд зі своїм хлопцем, був вираз обличчя з реклами соку. Такої… типової, вилизаної, утрировано щасливої реклами, ніби його життя вже було прекрасним за замовчуванням, просто тому, що Мітяєв був поруч. Сашко ж більшу частину часу перебував у своєму балахманному режимі і лише певною мірою сп’яніння являв світові почуття в первозданному вигляді. За консистенцією вони нагадували щось гидке і липке на кшталт соплів у сиропі — настільки концентрованих, що зводило вилиці від насолоди. Він не відходив від Макса ні на крок, дивився на нього своїми величезними, відданими щенячими очима і говорив такі речі, які, як вважав Влад, треба було заборонити на законодавчому рівні.
Це теж робило Влада вільнішими — їхні погляди. Він ніколи не мав хибних надій чи належного бажання… взагалі будь-якого бажання влізти в їхні стосунки, але якби й мав, ці погляди міцно тримали б його на повідку. Тому що такими стосунками, як і їхньою дружбою, не розкидуються. Сашко знав про це, а тому беріг їх люто, але з трепетом, благоговінням. Він робив те, на що у Жукова ніколи не вистачало сміливості та відкритості: визнавати своє своїм, боротися, показувати слабкість, показувати, що він потребує чогось чи когось. Обіймати Макса уві сні так, ніби намагався приховати його від будь-яких небезпек. Відверто плакати, не соромлячись, бо боявся втратити друга — не просто посваритися, а кинути жменьку землі в могилу і попрощатися назавжди.
— Спиш? — почулося тихе.
Влад закотив очі.
— Ти дихаєш не як сплячий.
— З якого часу ти знаєш, як я дихаю, коли сплю?
— У Сані ж цей прикол. Перевіряти, чи хтось із нас перестав дихати уві сні. Ти не бачив презентацію?
— Яку нахер презентацію?
— Бля, ну в “power point”. Він нещодавно зробив. Фотки, там, відео, навіть записи диктофона. Таку промову підготував, ти охуїєш.
— Ти не серйозно. Ні? — пролунало вже із сумнівом.
— Пф-ф-ф-ф… — Максим затремтів від беззвучного сміху, Мітяєв, що навалився на нього, щось невдоволено замикав. — Звичайно я, блять, жартую. Він не має часу на презентацію. Він просто скинув мені записи.
— І як воно?
— Смішно хропеш, коли п’яний.
— Чудово.
Макс теж робив його вільним. Те, як він вклинився в їхній із Сашком золотий тандем, як уміло став важливим для обох. Як любив Сашка своїм тупим солодким коханням. Як любив Жукова: із чесним усвідомленням, що не мав іншого вибору, якщо вирішив пов’язати життя з Мітяєвим. Максим робив Влада вільним, бо завдяки йому дружба з Сашком справді стала дружбою, набула обрисів нормальності і втратила присмак багаторічного нещасного кохання. Максим подарував Владу стабільне заперечення: ні, у них із Сашком ніколи такого болісно-солодкого не буде. Зате буде міцно, чесно, щиро, легко. З Максимом у комплекті їх по-сімейному міцний зв’язок немовби остаточно втратив кінцеву точку, і саме за це — не тільки, звичайно, але все ж таки — Влад любив Калимова.
— Ти злишся? — повисло в повітрі після довгої паузи. Макс не поспішав говорити, притискаючись губами до Саніного чола.
— Так, — сказав Максим твердо. — Я не готовий тебе ховати. Не готовий навіть думати про це.
— Не треба думати про це, я не помру.
— Це не стане правдою, якщо ти багато разів повторюватимеш те саме.
— Тоді що ти пропонуєш?
— Припиняй пиздіти і починай щось робити. Попроси допомоги, якщо не можеш впоратися сам. Я не буду мовчки дивитися, поки ти граєш у свою, блять, кацапську рулетку. Якщо напади…
— Ні, бляха, ми не говоритимемо про них.
— Немає нічого такого в панічних атаках.
— Точно. У цьому немає нічого такого, мені не потрібна твоя професійна допомога.
— Я і не психотерапевт.
— Тоді досить грати у мозкоправа.
— Тоді не змушуй турбуватися про тебе. Повір, ти не хочеш знати, скільки місяців Мітяєв мучився від жахів після того випадку. Трясця, він реально перевіряє, чи я дихаю уві сні. Готовий визнати, що це трохи дивно.
Влада кошмари мучили досі, але говорити про це він не збирався.
— Після смерті діда його попаяло, і він вибрав пісню для мого похорону. Що ти можеш знати про “дивно”.
— Хворий виродок, — Калимов пирхнув.
— Дай йому номерок того лікаря, якого знайшов для мене.
— Пропоную сходити всім разом, маю знайомого фахівця, якраз із сімейними випадками працює.
Тепер вони замовкли надовго, за цей час Сашко встиг вдосталь покрутитися, обслинити Максима, майже зіпхнути на підлогу Влада, трохи похропіти. Дивно, Мітяєв взагалі не хропів…
“О, ні. Він починає хропіти, якщо ніс закладений. Ну, якщо захворіє. Або розридається”, — думка неприємно кольнула, Жуков скривився, розглядаючи стелю. На ній нічого, крім відблисків від світла фар машин, що проїжджали, не було, але й інших варіантів, чим себе зайняти — теж, тому він продовжував дивитися. Перед Сашком дуже хотілося вибачитися. Перепросити, пообіцяти, що більше ніколи його не засмутить. Ще хотілося почухатися: все тіло свербіло останні півгодини точно. І залишитись одному. Господи, бляха, як йому хотілося залишитися одному.
— Коли ви… — він намагався підібрати слова, але роздратування від відходів поступово зростало, і сил на гостинність не залишилося. — З’їбете звідси?
Влад знав, що Калимов не спав. Не міг дозволити собі такої розкоші, бо хтось має за ним — Владом — придивлятися, а між власною втомою та стабільністю Сані Макс завжди вибере Саню. Значить, розмови були тільки на руку, допомагали не заснути або не збожеволіти від власного “я” всередині міцної клітки зі стінок черепної коробки. Чи від себе-коханого щоденно страждав лише Влад?
— Подивимося.
— Ми вже обговорили все, — Жуков цокнув невдоволено, коли Сашко вкотре ляснув його рукою по обличчю, перевертаючись на інший бік. — Я обіцяю “ні грама в рот, ні сантиметра в дупу”, навіть погоджуюсь на рандомні перевірки на токсини, а ви вдаєте, що я — дорослий і самостійний мужик двадцяти п’яти років. Ти щось таке пригадуєш?
— Але це не означає, що ми залишимо тебе одного, поки ця погань не вийде, — голос Максима видавав втому. Влад знав, що у Калимова із навантаженнями на роботі було чи не гірше, ніж у нього самого, від того ситуація ставала ще більш гидкою. Адже замість законного відпочинку Макс підробляв чи то нянькою, чи то психологом, чи то слинявчиком для Мітяєва, поки той спав.
— Якого хуя.
— Минулого разу ти мало не зловив серцевий напад. Ти щось таке пригадуєш?
— Бляха…
— Скільки ти прийняв?
Жуков примружився, прикидаючи, скільки могли важити ті жалюгідні три доріжки, що він знюхав увечері:
— Чверть? Я ж із вагами там не стояв.
— Краще б ти взагалі там не стояв, — Мітяєв не сильно, але влучно тицьнув ліктем другу під ребра. Влад мало не впав з ліжка, довелося впитися пальцями в узголів’я, щоб не впасти на підлогу. — Ми залишимося, поки ти не вип’єш два-три літри води і не запхнеш у себе хоча б йогурт.
— Спи, бля, — Макс притягнув хлопця до себе, Сашко тицьнувся носом йому в груди, щурячи закислі оченята.
— Сплю, бля.
***
— Все, забирай.
— Там ще щось булькає.
— У голові твоїй тупій щось булькає. В мене більше не влізе.
— Досить скиглити. Давай, “вся сила на дні”.
— Підор, — буркнув Влад, борючись із нудотою. Сашко не був би собою, якщо б не поставив умову “випити пляшку йогурту” і не приніс Владу літрову пляшку. Цей літр із висохлим від голоду шлунком дружити не хотів ні в яку, живіт болів, руки тремтіли, душа вимагала негайної розправи над мучителем. Саня напружено посміхався. Макс підпирав стінку, прикривши очі.
— Майже впевнений, що зможу розписати це в поліції як погрози та дискримінацію представника ЛҐБТ.
— Давай я краще розпишу детально, як тобі сходити нахуй, — Жуков відкинув голову, намагаючись залпом влити в себе залишки йогурту, але горло конвульсивно стискалося і ніби взагалі грало за іншу команду, повністю зраджуючи господаря. Хлопцю довелося зігнутися і затиснути долонею рота, ковтаючи жовч із вайбом суничного йогурту. Свинцева голова тягла своєю вагою тіло вниз, ніби вмовляючи Влада нарешті просочитися в ламінат, врости в бетонні плити, вплестись у перекриття. Стати нарешті частиною того відчуженого та лякаючого порожнього, що будинком так і не зміг назвати за два роки життя.
— Блять, — Мітяєв опустився навколішки перед другом, не намагаючись зазирнути в обличчя, тільки торкаючись напруженої спини.
— Нормально все, — Влад ковтав нескінченно в’язкий кисло-суничний ком, благаючи себе не блювати, бо тоді друзі точно не підуть, а в нього вже зовсім не залишилося сил.
Очевидний факт про саморуйнування: ти кришиш себе потихеньку, повільно і зі смаком, і це залишається непомітним до того моменту, поки ти ще можеш тримати себе зібраним. Як тільки досягаєш певної точки, де весь ти перетворюєшся на кривий пазл з аліекспресу, дірки стають надто очевидними, і твоїх рук не вистачає, щоб їх прикрити. Саме тому небайдужим важко вловити момент, коли процес ще оборотний: на ранніх стадіях ти ще здатен це успішно приховувати.
Зараз Жуков почував себе тим самим пазлом, здавалося, все в ньому пропахло типовим ароматом нелегальної праці в непридатних умовах. Так пахнуть посилки з підробками всього: від кросівок до палетки тіней. Ось і Влад почував себе підробкою, паллю на людину розумну розумну, реплікою на себе самого — того, ким би він міг стати без депресії, залежностей і неправильно працюючих у голові механізмів. Можливо, на чомусь подібному ловили себе Сашко з Максом, коли замість друга вони бачили конструкцію, що розвалювалась, із зазубреними краями, відбитками брудних пальців і слідами клею. Можливо, вони раді були б прикинутися сліпими, але оптимістична картинка перед ними не просто тріскалася — відпадала потворними шматками з десятків шарів-спроб зобразити навіть не щастя — нейтральність.
Жуков волого зітхнув, майже схлипнув, прицвяхнувшись очима до підлоги, концентруючись на кількості тріщин-імітацій на ламінаті “під дерево”, щоб не запустити напад, що крався за ним по п’ятах.
— Бля… — забелькотів Мітяєв, невагомо ковзаючи рукою по спині. Максим мовчав, але Влад за відчуттям крижаних пальців на потилиці здогадався, що друг змінив локацію. — Д-дихай.
— Дякую, генію, за рекомендацію, — крізь зуби цідив Жуков, гублячись у власних емоціях, діапазон яких зараз варіювався від самоприниження до глухого роздратування. Він уже не міг конкретизувати, що саме відчував, але точно знав, що стане краще, коли він залишиться сам. Принаймні, тоді йому не доведеться так багато сил витрачати на самоконтроль. Ідея розтектися по підлозі брудною плямою здавалася все більш привабливою. — Просто не треба змушувати мене пити залпом літр їбучої рідини натще.
— Ти маєш поїсти.
— Навряд чи нудота від переїдання сприятливо впливає на травлення. Ти ідіот.
— Якусь погань нюхаєш ти, а ідіот чомусь я.
— Тому що навіть на відходах я розумніший за тебе.
Сашко хотів було щось сказати, але зам’явся, безглуздо розкриваючи рота в безплідних спробах. Влад помітив не відразу, лише коли пауза сильно затяглася, він відвів погляд від підлоги.
— Гей. Ти чого?
— Як ти? — сказав Саня майже одночасно з ним.
— Ой, бля, — Влад мотнув головою, мов намагаючись відкинути подалі дурні питання. — Мені просто треба побути на самоті.
Дивно, але за годину вони справді пішли. Сашко довго обіймав на порозі і поцілував у лоба, наче в останню дорогу проводжав. Макс якийсь час куйовдив світлий їжачок волосся, потім обійняв Жукова за шию і поповз у бік виходу.
Влад залишився сам.
Він повернувся в ліжко, щоб завернутися в теплу ватяну ковдру, як у кокон, скрутитися на боці в позу ембріона і тихо заскиглити від усього того неприємного, що нарешті нахлинуло на повну силу. Серце спішно ганяло кисільну кров по висохших венах, наповнюючи тіло тривогою і відчуттям неміння кінцівок. Холодно не було, але кисті та ступні все одно залишалися крижаними, ніби обіцяли ось-ось відмерти, стаючи спочатку лякаюче синіми, а потім взагалі чорними. Він розумів, що це безглуздо, але все одно раз на кілька хвилин перевіряв колір довгих вузлуватих пальців — зовсім не відповідних легкому нальоту гопника.
Відчинене на провітрювання вікно запускало у квартиру шматочок ранку четверга у спальному районі міста-мільйонника. Зайвий шум дозволяв його тупій голові плодити чи то галюцинації, чи просто дуже яскраві спогади, де нескінченність звучала музика, яка раніше стояла в нього на дзвінку. Нічого особливого: стандартний звук, який довелося поміняти після кількох нападів, тому що він нагадував про особливо лайнові “мінуси”, тоді Сашко дзвонив півночі, але сил відповісти не було. Тепер мелодія мучила через три роки тверезості, нагадуючи, що він будь-якої секунди може повернутися до того вечора, де під під’їздом найкращих друзів задихався від паніки і думав, що помре в найближчі кілька годин.
Він сховався під ковдрою з головою і обхопив ноги руками, притискаючи коліна до грудей, ніби намагаючись стиснути до стану незначної точки свою двометрову тушку. Здавалося, якщо перестане тримати себе фізично, то розвалиться, посипиться на підлогу сухими шматками глини та піску. Він майже чув тріск, з яким тверда, але тендітна оболонка відокремлювалася, запускаючи холодок січневого робочого четверга під шкіру. І гірше цих відчуттів були хіба що безладні важкі думки, що волочилися по стінках свідомості дратівливо, знущально повільно. Це нагадувало ті випадки, коли хтось каже “не думай про слона”, і потім ти кілька годин думаєш про їбучі слонів без адекватної на те причини.
“Тіло не обманює тебе, ти вмираєш”.
“Ти зробив помилку, і ти вже нічого не зміниш, тому що ти вмираєш”.
“Ти вмираєш”.
” Ти вмираєш”.
“Ти вмираєш”.
Те, що залишилося в ньому від здорової людини, розуміло: мозок просто грав з ним, мстився за отруту, — і це навіть допомагало. Він згадував спокійний голос Макса, коли той розповідав йому про практики, що допомагають впоратися з панічною атакою. Згадував, як Сашко тут же приводив у дію кожне сказане Калимовим слово: починав рахувати разом з ним рандомні предмети навколо і глибоко дихати, вмостивши долоні Влада на своїх грудях, щоб той і візуально, і тактильно міг підтвердити реальність того, що відбувалося. Він згадував безглузді очі Сані та холодні руки Макса на загривку. І серцевий ритм ніби трохи сповільнювався. У якийсь момент йому навіть вдалося задрімати, але потім знову чув чортову мелодію і прокидався. Потім знову засинав. Потім сталося дивне: його знову вирвало зі сну, але цього разу не галюцинаціями, а цілком реальним дверним дзвінком.
— Якого… — Влад кілька секунд тупо вирячився в порожнечу, намагаючись зрозуміти, здався йому цей звук чи ні.
“Ні”, — дзвінок почувся знову, вже наполегливіший і протяжніший. Влад зважив усі “за” та “проти” і загорнувся в ковдру перед тим, як підвестися. Три метри до дверей виявилися тим ще випробуванням для його здерев’янілого тіла, на фініші як заохочення він сперся плечем об стіну.
— Хто там? — Жуков зазирнув у вічко, але нічого, окрім залитого холодним світлом під’їзду, не побачив.
— Гоша.
Від здивування Влад і думати не став, одразу клацнув замком і смикнув ручку на себе. Двері без скрипу відчинилися, змушуючи втягувати шию в намаганнях повністю поринути в тепло ковдри.
— Звідки знаєш, де я живу?
— Ти думаєш, таку інформацію складно дістати? — в противагу Владу, його спокійним, монотонним інтонаціям, Гоша говорив так, ніби збирався взяти своє — хоч би чим воно не було — нахрапом і максимально швидко. Кравець виглядав приблизно так само погано, як і зазвичай, хіба що шкіра навколо рота лущилася більше, ніж звичайно.
— Звідки? — Жуков не піддавався, розглядаючи “гостя” з тим виразом обличчя, з яким Саша зазвичай “відбирав виродків” перед вживанням будь-якого виду ягід: прискіпливо пробираючись через список негативних якостей, перш ніж озвучити вердикт.
— Я все спитати хотів: тобі так швидко дозволили зняти пов’язку? Твій ніс. Хіба не потрібне щось типу фіксатора?
— Треба щось на типу розповісти, звідки ти знаєш мою адресу.
— Ти писав свої дані при прийомі на роботу.
— І звідки у тебе моя анкета?
— Ну, вона не в мене, а в Наземникова.
— І як вона потрапила до тебе?
— Це я до неї потрапив, — Гоша розвів долоні убік, ніби розгортаючи якийсь сувій перед обличчям. Влад залишився невраженим. — Ну, що ти такий сумний? Хуй смоктав несмачний?
Жуков не став турбувати себе відповіддю, концентруючи всі сили на тому, щоб не сповзти по стіні вниз від втоми. Його ноги і руки обдавало дрібним неконтрольованим тремтінням, очі палило до сльозинок, що скупчувалися в куточках, шлунок стискався, але поки що не достатньо рішуче, щоб бігти обійматися з унітазом.
— До речі, я щось приніс, — Кравець закопався рукою в припаркований збоку пакет і витяг звідти пляшку мінералки. — Поповнюй водний баланс і таке інше.
Влад видавив із себе “дякую”, розкрив ковдру і простяг руку назустріч. Це ніби стало початком цілої ланцюгової реакції з подій: Гоша розслабив пальці, дозволяючи мінералці вислизнути з рук і звалитися на підлогу; він вчепився в шию Жукова ззаду, змушуючи нахилитися, та при цьому смачно в’їхав йому коліном у живіт; Влад судомно зітхнув і проковтнув блювоту, що стояла у горлі, відпустив ковдру і обхопив Гошу обома руками за пояс, штовхаючи за поріг хати до під’їздної стіни. По сходовій клітці розійшовся гул, Кравець впечатався спиною в стіну так сильно, що зі стелі посипалася побілка. З хлопця натурально вибило дух, а маківку обдало тупим болем від удару, але противник не зміг цим скористатися, зробив два кроки назад до дверей із зігнувся у блювотному спазмі. Суничний йогурт побачив світ знову в зовсім непривабливому вигляді. Влад знесилено замикав, осідаючи на підлогу.
— Сука… — заговорив Гоша за хвилину, коли Жуков вже гидливо відплювався від присмаку блювоти в роті.
— Якого, блять, хуя?! — голос Жукова гуркотів, відбиваючись від стін страшною луною.
— Та шо ти кричиш так?
— Ти зовсім йобнувся? Ти нахуя сюди прийшов? — горло відчувалося обдертим зсередини, через що інтонації виходили шорсткими, як поїздка по гравію голою дупою на високих швидкостях.
— Нахуя? — хлопець обернувся на всі боки в уявному здивуванні, ніби сподіваючись, що хтось підкаже йому правильну відповідь. — Бля, і справді, нахуя… А, точно! Зрівняти рахунок, — Жуков знову хотів щось сказати, але Гоша випередив його. — Вчора твій аутист ударив мого друга. Тепер я вдарив його друга. Ми зрівняли рахунок.
— Що за блядські дитбудиновські поняття?
— А, ти не знаєш? Який недогляд з боку наших місцевих смоктачок. Адже така плітка… — Кравець сів навпочіпки поруч із Владом, навіть не скривившись від характерного запаху жовчі. — Я ж з дитбудинку. Звідти й поняття, без них там, знаєш, буває нелегко.
Додати до улюблених