– Зовсім не старієш ти?
– А навіщо мені старіти? Це діти прагнуть швидше дорослішати, цікаво їм все. Ти, схоже, так і залишився дитиною.
Аланер зніяковів від цієї двозначності. Він перебирав у руках щойно зірвані плоди. В черговий раз за життя засмутився з того, що зриває їх він, а не дівчина з ім’ям Соннатель, за звичаями. Коли його дочка Сонна обрала людину і пішла з дому, Аланер не їв самостійно близько року. Щоб він не помер, Люсіл’я насильно засовувала йому в рот ложку з м’якоттю хурми. Ця турбота здавалася чоловікові дивною: Люсіл’я найбільш за всіх чекала його смерті.
Ренель ні тоді, ні колись раніше не вибачалася перед деревом, зриваючи з нього плоди: накидала в поділ і пішла до будинку, принагідно кусаючи одне з яблук.
– Не думав я про це. Часу та atera дозволяв мене вести рівномірно. Багато хто робив так, чому дивуєшся ти? Зі старістю спокій приходить. Життя все його прагнемо ми в глибині душі.
– А чи не цікаво, що… там? Адже там набагато більше спокою буде. – Жуючи, простодушно говорила вона.
– Настане коли смерть? Не можу поки. Зобов’язання. Діти. Справа моя.
– Але ж цікаво. За відчуттями, в тобі нічого, крім обов’язку, немає. Ти нудний. Поселення померло, ти звільнився від обов’язків, всі шляхи відкриті. Але ти стоїш на місці. Твоя atera тому й тягне тебе далі, сподіваючись, що там буде цікавіше. Але цікавіше не стає.
«Я не хочу тебе слухати» думав Аланер. Він би з радістю відправив Ренель додому і повернувся до старого життя, але жінка якось зайняла порожнє ліжко Діани, коли та не повернулася додому на ніч, і взяла це за традицію. А ще допомагала в збиранні плодів, принесла з дому свої старі сукні і витирала ними пил, зашивала дітям одяг, що рвався, полагодила половиці і приробила полиці. Якось відварила подрібнену картоплю, і Аланер посварив її за використання ножа. Вона лише занудно передражнила його промову, а наступного разу приготувала салат. Мало того, що овочів торкнулося лезо, так вони ще й змішалися в одне ціле, наче коханці в оргії, хоча салат для Аланера був більшою вульгарністю, ніж це. Чоловік втішав себе думкою, що Ренель хоча б не подає до столу м’ясо. «Я так горблюсь, щоб ти собі знайшов заняття. Я і розважитись, і вам допомогти встигну. А ти навіть нічого не роблячи… нічого не робиш» вона безглуздо посміхнулася і тицьнула його пальцем у ніс. «Старостська традиція пішла, а ти з неї так і не вийшов» -– говорила вона, коли Аланер поважно сидів на табуретці у дворі, вперши погляд у сонце, що падає до горизонту. Ренель зачіпала його ногою, коли вони сиділи поруч. Клала на стіл груди, грайливо катала голову по плечу. «Я не хочу дітей. Ніколи знову. Але чому ти не хочеш на старість років ще хоч раз випустити внутрішнього чоловіка назовні? Не гидую і на вулиці, за старими традиціями» -– говорила вона, заволодівши половиною його ліжка, і спеціально голосно, щоб засоромити Аланера перед дітьми.
«Давно вже не sonmas вона. Пародія лише» думала Марина, затискаючи втомлені вуха подушкою. Вона дивилася на голу стіну, оповиту світлом місяця. Та була порізана по краях тінню від сидячої Ренель. Марина водила по цьому контуру пальцем, відчуваючи – тут тендітне обличчя, тут м’яке плече, тут випираючі ребра Жінки. Та усміхалася їй з тіні, і її рука лоскотала Марину, спучувала волосся, окреслювала вухо. А дівчинка розповідала їй: «Сонце, так обійняти тебе хочу. Так, щоб мої руки через повітря не провалилися на груди мої. Сьогодні чудово так із Валто погуляла. Пам’ятаєш, знайомила вас кілька днів тому? Він же познайомив із Карвером мене сьогодні. У нього він такий самий, як у мене ти – невловимий, але дорогий не менше. Повели мене вони до гнізд vistgale. Силами всіма хочу Валто показати, що його люблю, і хочу, щоб передумав він щодо ідеї з польотом, але навіть не знаю, чи справляюся. Боюся, що питаннями тільки вкотре нагадуватиму йому. Але, здається, він одухотворений прогулянками нашими. Валто мені і Карверу показав знайдені речі під землею. Коли він в руки взяв іграшки птахів, то довго розглядав шви і моторошні питання Карверу ставив. Про ритуали пташині. Нічого не розуміла я, здається, треба мені таки до перекладу листа повернутися. Може, Валто тоді передумає летіти? Чи готова я? Сонце, ні до чого я не готова зовсім. А ти… ти гарна неймовірно».
Марина перекинулася на інший бік, солодко позіхаючи. Навпроти лежав Валто, і біля його ліжка сидів Карвер – золота мантія розстелилася поверх ковдр, сумні очі вивчали кімнату, з-під манжетів виглядало скуйовджене пір’я.
– Теж бачиш зараз ти їх? – Запитала вона.
– Ага. – Брат тепло посміхався.
– Ще давай когось повернемо. До свята якраз. Щоб не самотньо так було.
– Хіба це так відбувається?
– Не розібралася сама. – Її очі злипалися.
– Знаєш … Я одного разу бачив Карвера наживо. Навіть торкався його руки.
– Мертвого бачив? І мовчав?
– Діти, спіть вже. – долинув голос Ренель, що розвінчав всю магію.
Марина закопалась обличчям у подушку, і на думку ніяк не одягався образ Жінки. Туди зовсім нічого не проникало – наче наросла колюча стіна і розривала все, що сміло її зачепити. Дівчинка погано спала, і прокидалася багато разів за ніч нещасною.
***
Літо було насичене святами. Коли навколо розширюється цвітіння, прослизає в кожну щілину і чіпляє за душу, sonmase хотілося виражати почуття зайвими рухами. Прикрашати оточення, будинки, себе. А ще саме в цей час були зачаті Юн та Аюна, щоб потім зачати рід sonmase своєю любов’ю. Юн та Аюна, близнюки, створені трьома, двоє з яких – боги, та одна – людська жінка.
Альта дивилася на сонце до болю в очах. Коли вона не витримувала і кліпала, бачила перед собою фіолетові бризки. З ними веселіше було працювати, охристість навколишнього поля не так пересичувалась. Вона уявляла себе чаклункою: будь-які зміни вітру і спалахи світла – чудеса її дивовижних рук. Сонце пекло в голову, наче на хустку і волосся плавно виливали в’язкий окріп. Коли Альта дивилася вниз, на подерту сіру спідницю, то уявляла себе квіткою… придушену чиїмось чоботом. Ну і нехай. Крючкуваті, висушені, ошрамовані руки захоплювали пухнастий хвіст пшениці – і видирали з коренем. Вона ніколи не користувалася серпом – боялася пошкодити простір. І тому її руки були такі сильні, що могли втримати все місто. Але не могли дати відсіч господареві, який міг утримувати на собі п’ять таких міст, хай у його випадку більше на словах. Він не знав її імені, а вона днями витягла з тіла його недоношеного сина і всю ніч оплакувала його. Альта була серед поля роботи немовби небилиця, чия дурна розповідь. Вона не відчувала, що належить цьому часу та цим місцям. Крім охри поля, у її житті було дуже багато червоного кольору. Кров, одяг панів, кров на одязі панів. Маки в очах хлопчика, з яким вона посміла відволіктися під час роботи. Калина в грудях молодої дівчини, яка хотіла поділитися з нею хлібом. Її посмішка в калюжі – потріскані, покусані губи до крові. Але все-таки посмішка. Альта не вміла не посміхатися.
До неї приходила Соннатель – золота та світла, як саме поле. У ті ж тони вона вбирала натовп дітей за собою – щоб ніхто зайвий не помітив їх серед навколишньої природи. Йшла вона гордо, підставляючи небу заокруглений живіт, що проглядав крізь розріз на сукні. Її шкіру прикрашали дивовижні блискучі візерунки – у Альти боліла голова, коли вона дивилася на них довше ніж кілька секунд. Волосся у Соннатель було скуйовджене, немов танцюючі змії. А ще у неї було чотири руки, нижніми двома вона гладила колосся або маківку голови Альти, а верхніми – тримала новонароджених немовлят. Виростали ті досить швидко – юним богам не терпілося похизуватись своїми силами, показати себе світові. Соннатель народжувала щоночі, щоб знову зачати на світанку від іншого бога. Діти, виростаючи, розпливалися всесвітом. І Соннатель не знаходила нічого кращого, ніж виховувати молодих богів серед людей. Вона приносила з собою їжу, тепло, приємний запах, втіху – і все це для однієї Альти.
– Чим я заслужила таке? – питала Альта, сидячи на землі з теплим хлібом у роті. – Невже ти богиня?
– А що, коли так? – Соннатель сміялася. – І діти виховані, і ти відпочила. Дивись, їм самим подобається! Вже змагаються, хто збере більше…
Альта швидко опустила голову. Вона з першої зустрічі знала, що нова подруга не була людиною. Видавала її і кількість рук, і високий зріст, і те, як вітер підхоплював її волосся, і дивовижний одяг, і те, як вона заповнювала собою простір. Контури її тіла були позаземні, і дівчині довго думалося, що Сонна – її примарне бачення. Мати, якої вона не пам’ятала. Вигадана подруга, якої їй не вистачало. Але Альта ніколи не бачила нікого подібного, її голова не здатна була вигадати такий незвичайний образ. Тому дівчина іменувала Сонну в думках по-різному: чарівниця, дух, промінь сонця, втілений у жінку. Вона була впевнена, що не варта того, щоб боги звернули на неї свій погляд. Але Соннатель не заперечувала припущення дівчини.
– То все-таки богиня? Як безглуздо я поводилася.
– Дівчинко моя, я знаю тебе тисячу років. Усіх твоїх предків, пов’язаних і любов’ю, і ненавистю, щоб породити нове життя. Ти не дурна в моїх очах. Я до тебе вже звикла. Як і до всього на цій планеті. Не дарма я вибрала її, щоб виховувати нових богів. Вашу науку потрібно нести до інших просторів. Любов до фізичної праці. Старання через біль. Надію та споконвічно-стислі зуби. Ви в наших очах – каліки, але сильні каліки, а це багато про що говорить.
Її гнучке волосся хапали немовлята і тягли на себе. Вона підставляла їм свої груди кольору кварцу, що виглядали з дірок у сукні. І так лагідно дивилася на дітей. Так само ласкаво дивилася і на Альту. «Може вона хоч щось засуджувати? Чи було в її житті щось, крім щастя?» – думала Альта, яка й сама нескінченно посміхалася… стримуючи потік сліз, адже сліз її вистачило б, щоб вилити нове море.
– Мені ніколи не зрозуміти, як ти бачиш цей світ. Мені навряд чи дано пізнати щось за межами цього поля. Я народилася не тією і не там.
– Так скаже будь-яке в світі. Може, навіть я. Але я бачила твоїх предків. Там були і аристократи, і раби, і раби, які стали аристократами, і аристократи, які стали… Так довго можна. Всі були впевнені, що в їхньому житті щось не так, чогось не вистачає. Не можна збагнути повну радість, як і повне горе. Будь-що в світі швидкоплинно і кудись прагне, стійкого немає. Мені теж треба піти скоро. Назавжди. – Останнє слово вона промовила по літерах, і посміхнулася, ніби зовсім не шкодує, але Альта відчувала інше.
– Тобі треба йти?
– Я не хочу зараз вдаватися до подробиць. Десь ти їх не зрозумієш, а десь вони тебе засмутять. Але, швидше за все, ти незабаром побачиш мене востаннє.
Альта роздивилась оточення перед собою. Ткане полотно, яке щоразу приносили діти, стелили та йшли працювати, навчати роботі молодших. На ньому – глиняні тарілки з молоченням, а в них – строката їжа. Від надлишку запахів і власної радості Альту нудило, але вона дбайливо торкалася губами до кожної страви, принюхувалась, подібно до собаки, все їй було цікаво. І щоразу поглядала на Соннатель: коли осудливо подивляться? Коли відхлистають? Коли зроблять і з її очей маки, а з чола – калину? Але Сонна тільки схвально кивала, підштовхувала її до їжі витонченими помахами долонь. «Коли припинить свою гру?» відчайдушно думала Альта. Навіть коли терпець і скромність поступалися голоду, і вона наїдалася за трьох, Сонна тільки посміхалася і подавала їй хустку, щоб витерти губи. Сьогодні губ Альти торкнулась не лише хустка.
– …Побачиш мене востаннє, так. Але я хочу залишити тобі щось на згадку. Усьому на вашій планеті на згадку. – сказала Сонна, віддаляючи свої м’які, чуттєві губи від дивної усмішки Альти.
– А ти так і не розповіла, що таке планета. – Крізь рвучий щоки рум’янець, прошепотіла дівчина.
– Сьогодні я покажу тобі планети. Коли сонце піде до інших людей, і всі у твоїй хаті ляжуть спати.
– Не ляжуть, там будуть гості. І я буду всю ніч на підхваті на кухні.
– Ляжуть. Я подбаю.
Альта притиснула долоню до губ, ніби хотіла ввібрати поцілунок намертво в шкіру. І посміхнулася при цьому – пальці торкнулися зубів. Вона здавалася собі відчайдушною та красиво-хворою, як жінки з картин у залах її господаря.
Щоб переконатись у цьому порівнянні, Альта знову глянула на них, облитих світлом свічок, серед ночі. За її спиною розкинулися панове та їхні гості – немов пом’яті тканини повисли на стільцях, розвалилися на столах і підлозі. На тлі своїх пишних шат вони здавалися маленькими, ляльковими, восковими, якими завгодно, але зовсім не людяними. Вино, що станцювало зі снодійним, тягнулося павутиною вздовж їхніх тіл і всієї кімнати, відбилось спалахами на стінах, ковзало під ногами. Альта йшла, вбираючи його запах, і сама трохи засинала на ходу. Коли картини та столи залишилися позаду, вона натиснула на ручку дверей і зробила крок на стежку. Ночі не було кінця – та тяглася і вгору, і вниз, покрила зірками невидиму траву. По ній були розкидані величезні кольорові кулі, наче дорогоцінне каміння з нарядів гостей сьогоднішнього свята. Альта, не думаючи, зійшла зі стежки і ступила у прірву. Та тримала її впевнено і невидимими потоками тягла до прибудови, де Альта жила серед інших рабів. І вона побігла до неї через стіни обтяженого простору. Її кроки були величезні, і кожен за собою залишав не сліди, а чорні розриви – ще чорніші за все навколо.
У прибудові, де навіть по стінах бризками продовжувало тягтися нічне небо, сиділа на підлозі Соннатель. Інші раби спали, але не наслідуючи панів із зали – сон їх виглядав спокійним, природним та щасливим. Сонна привітно потяглася рукою в бік Альти, що ступала до неї. Інша її рука лежала поверх ліжка, болісно стискаючи покривало.
– Радість моя! Ти глянула на планети? – Видихнула вона, з дивною сумішшю розпачу та надії.
– Ті кулі за дверима? Я не зрозуміла, що це. Лише зрозуміла, що ти вже тут.
– Тобі варто розглянути краще. Люди ще ніколи не бачили такої краси. Ти будеш першою. Для матері моїх дітей це невелика честь.
– Матері?
– Вони твої. – Соннатель погладила свій набряклий живіт. – Двоє, хлопчик та дівчинка. Я залишу їх тут, серед вас.
– Сонно, я не можу. Їх уб’ють. Якщо мої діти не вмирали в утробі, їх убивали, тільки-но вони народжувалися.
– Ти понесеш дітей туди, де їх не вб’ють. Де перед ними впадуть на коліна, як і наказано людям ставитися до богів. Якщо ж люди не визнають вас, ви самі собі будете правителями.
Альта мала дуже багато запитань. Але замість них вона впала на коліна, впевнена, що Соннатель говорила і про неї. І в цілому, їй було ніяково дивитись на сидячу богиню зверху вниз.
– Не варто, встань. Ти не стала богом, але ти відтепер мати божественних дітей. Тобі не треба терзати свої коліна.
– Я не вмію інакше. Я не гідна такої честі. Чим заслужила лишень?
– Ти ніколи не використовувала серп. Ти знаєш про Богину Даю? Чи Марі?
– Я… не знаю… Просто відчувала, що так треба.
– Мені здається, що ти переродження Марі. Марі взяла меч в руки лише раз – щоб помститися одній богині. Та знущалася зі своєї дочки: змушувала відповідати її за гріхи замість неї самої. Марі не вдалося вбити її, що й слід було чекати. Але Даї, та сама дочка, сховала її від гніву матері, і прийняла його на себе, як і звикла робити. Даї розчинилася у повітрі. Вона зараз усюди. Марі більше ніколи не брала до рук ріжучих знарядь, бо тим самим могла поранити подругу. Вона ходила світом і просувала ідеї добра і миру. У нас, богів, теж весело. Ми цю Марі обожнювали, хоча, здавалося б, смертна… Смертна, яка посміла вдарити цинічну богиню мечем! Та так перевернула старий хід речей! Вона смішна. Але в тому її і краса.
– Я теж смішна?
– Звичайно. Але ти мати наших дітей, тому сміятися я не смію.
– Я все ще не розумію.
– Ти – моя Марі. Адже мені теж належить розчинитися в повітрі… Тільки, на щастя, відносно. Верховний Бог наказав усім богам уникати людей. Мовляв, життя тут – невдала спроба зробити щось варте, і підтримувати її надалі не потрібно. Смішний. Бачиш, мені навіть боги здаються смішними. І ось підемо ми, і все, світ ваш рухне, ні за що йому буде триматися. А я залишу гачки, щоб він зачепився і тримався далі.
– Ти не боїшся, що він тебе почує? – Альта постаралася не видати обличчям, як її злякала можливість зникнути.
– Йому ніколи не почути все і всіх, але незабаром він і так дізнається про мою проказу. Навряд чи щось змінюватиме, не повіриш, але Верховний Бог той ще ледар. Йому не так вбити людей хочеться, як звільнити богів для іншої роботи.
– А раптом на зло вирішить?
– Не встигне.
– А як же батько дітей?
– Він все схвалив. І теж полюбив тебе з моїх історій. Ми з ним добрі друзі.
– Я ніколи не думала, що в богів все так. Я здивована. Я…
– Я скоро народжу, Альто. – Вона притулила палець до її губ. – Треба передати тобі дітей повноважно. Кохай мене.
І перш ніж у Альти підкосилися ноги, Соннатель схопилася за них і потягла у свій бік. Вона притиснула обличчя до її голих гомілок і потяглася руками вище, втискаючи пальці в стегна. Її голова сховалася під подертою спідницею, засіяною латками. Альта, не знаючи, що робити, торкнулася долонею випираючою під тканиною голови – і дбайливо погладила. Планетам і зіркам крізь відчинене вікно було видно, як дві жінки, на підлозі, серед напіврозвалених ліжок і зім’ятих вихорами світлих тканин, утискалися одна в одну, немов вбирали одна з другої саме життя – так їх рясніло, примножувало, розфарбовувало. Вони хапали одна другу за волосся і тягли до себе, цілували пишні соски. Альта окреслювала пальцями набряклий живіт Сонни, і легко, ледве торкаючись губами, цілувала його. Обриси її карих очей текли від сліз. Водночас від посмішки хворіли щоки. Пальці Сонни перебирали її тіло, що здавалося нескінченним від ласки, і пробуджували в ній затиснуту наглухо чуттєвість. Так сміливо та швидко, як зуміла б розбудити лише богиня. Вона нахилялася до її завмерлого вуха і шепотіла впереміш із зігріваючим диханням: «тобі боляче?», «тобі не страшно?», «Ти можеш зупинити мене на цьому», але Альта мотала головою, розбризкуючи сльози щастя по щоках. Коли час настав (Сонна уперлася спиною в ліжко, видала болісний стогін і зігнула голову набік), Альта не роздумуючи просунула руки в її промежину. І витягла їх, закривавлені та пом’яті, з немовлям. Долоні тремтіли, і дівчина якомога обережніше поклала дитину у купу їх із Сонною одягу. Слідом витягла і другого. Соннатель на всі ці рухи лише замріяно посміхнулася: пологи були її звичайним обрядом перед сном. Рука Сонни забилася між ніг Альти, поки та не розтеклася від задоволення, не закуталася в її тіло і не відчула себе розчиненою, піднесеною, всім.
Альта видерлася на подвір’я з вагою в руках. Її стопи, здавалося, ступали по тисячі голок, голову хилило в сон, не було сил навіть одягнутися. Вона озирнулася навколо: планети так і обтяжували небо, зірки навколо них, мов борошно, виблискували, освітлюючи дорогу. Дорога в Альти мала бути довгою.
–Так ось про що мовила Сонна. Чудово… – погляд Альти не міг зачепитися за щось конкретне. Кожна планета була втіленням краси. Втіленням її перших судом, народжених долонею та поцілунками богині.
Вона згадала. Образ старшої сестри, що схилилася над колискою на секунду, щоб зникнути назавжди. Бійке, грубе обличчя, чорні кучері, що падали на щоки Альти, стомлений погляд. І ніжний голос: «мамо, ти ж пам’ятаєш – не бери ніж у руки. І її вчи цьому. Я піду, мені треба донести до всіх. Мамочко, вона так страждала… Я мала це зробити. Я в тебе сильна. І ти сильна у нас. Вона теж виросте сильною».
Альта за все своє довге життя так і не дійшла висновку, послала їй це бачення Соннатель або вона випадково вигадала його сама, щоб хоч якось пояснити збіг. Діти її руках закричали. Дівчинка не мала рук, у хлопчика їх було чотири.
***
Огорнуті дивною історією замість задушливих ковдр, діти лежали на ліжках, вслухаючись у голос діда. Той ніби говорив не для них, а нагадував чи сам собі, чи всесвіту, як воно було. Був пізній ранок – штори розкриті, оголюючи сонце. Діти вже знали, що серед полів на них чекають подарунки, і разом з Брумом, що весело виляв хвостом, терпляче чекали команди до пошуку. Історія завершилася, штори закрилися, настала мовчанка. Усмішка дідуся і без слів дала зрозуміти – час.
Поки Марина застібала на животі величезну сорочку, Себ уже мчав в одних штанях подвір’ям, почуваючи себе дитиною. Він відчув дивний запал і захотів обігнати Валто, але той не поспішав обганяти його, а тому вся краса гри зникла. Себ знизав плечима, і раптом згадав, що трохи подорослішав. Усвідомлення цього виявилося незатишним та дурним. Він відкинув його, неначе гидку комаху зі шкіри, і побіг знову, нехай і один. Спітнілу після сну спину приємно огортало сонце.
Брум першим знайшов свій подарунок: букет з моркви біля миски із засохлими грудками каші. І відразу вгризся в нього, щасливий, розбризкавши по зубах помаранчевий сік. Марина уважно відстежувала сліди Аланера на траві та землі. Образилася на Себа, який ці сліди сплутав. Вона повільно обійшла струмок, слухаючи розмови Валто та Карвера за спиною – мертві напевно бачили більше і знали, де дідусь сховав подарунки. Але коли оберталася, брат тільки знизував плечима. Жінка все ще не поверталася до неї, і дівчинка з сумом подумала, що варто було б дати їй ім’я та закликати подругу за допомогою нього. Але все, що спадало на думку, не підходило. І, в цілому, Жінка їй не лялька і не дочка, щоб вона мала честь дати їй ім’я. І точно не її вигадка.
Ренель якось жартома зауважила, що варто перейменувати онуків за традиціями sonmase. Самого факту вистачило Діані, щоб надутися, немов півень, і вигукнути:
– Нехай хоч імена у нас залишаться від мами!
– Діаналь … Хіба не звучить красиво?
Діана хотіла заперечити і задерла палець, але раптом почала повільно їм похитувати і задумалася. Щось склавши в себе в голові, неохоче сказала:
– Боюся запитати, як перекладається.
– Перекладу немає точного. Подруга наша, Ренель, щойно це вигадала. Переклад свій придумай. – пробурмотів Аланер. Ренель цокнула – напевно хотіла збрехати про значення.
– Чудова? – Діана спробувала весело посміхнутися, але вийшло у неї невпевнено.
– «Чудова» – це Іаталь.
– А я буду Мариналь?
–Можна Маріль. Ім’я це було стійким, переклад мало – «жвава». Можеш займати цілком.
– Себастьянер… І так букв багато, куди ще більше? – зі смішком зітхнув брат.
– Валто… ер? Звучить жахливо. – Діана похитнула ногою.
– Валтер? – сам носій імені знизав плечима.
Аланер з тугою оглянув своїх онуків і притис до очей пишні сиві брови. Кожен зрозумів – зараз буде довге, сумне міркування.
– Колись перейменовували насильно vistgale в поселенні. Вважали, що негідні ті імена носити, що при народженні їм дали. Від інших як тільки можна відокремлювали їх. І ось згадую про це я… Вам того ж не хочу. Буду бачити у вас тих vistgale нещасних. Живіть з іменами людськими, та прошу тільки – дітей за традиціями іменуйте. Зберігається у Марини імен лист, знайдете хороше там.
– Та ну, чому так одразу? Я вже встиг упокоритися з Себастьянером. Називайте тепер так.
– Себер. – Марина хихикнула.
– Не знаю, чому, але звучить справді кумедно. – Діана сховала губи під долонею.
– Було таке ім’я. Означало ось тільки «недалекий».
– Гей!
– Хтось дійсно називав дитину «недалеким»?
– Не називали. Імена від прикметників йшли. Використовували тільки найкраще, звичайно.
– … І все-таки нудьга. – Себ похитнувся на стільці.
Вони часом називали один одного новими іменами, але жарт поступово пішов сам собою. Хіба що Марина багато думала, яка традиція їй важливіше: зберегти ім’я, дане при народженні або відтворити ім’я, що відноситься до імен роду? Вона послухала діда. Вона надто звикла бути собою, а, став Маріль, могла змінитися. Вирішила не навішувати цю відповідальність на себе і щодо Жінки.
Під одним із каменів біля струмка вони з Валто знайшли окуляри: зелене скло всипали краплі води, дужки ввібрали свіжий ґрунт. Марина стерла бруд, хоча більше розмазала його. Зачепила за вуха поверх волосся. Окуляри спадали з носа, їх доводилося тримати.
– Явно не нам дар. Себу віднести треба.
– А може мені все-таки? Гарний світ такий, зелений коли.
Вона покрутилась. То піднімала, то опускала голову, не відриваючи пальців від дуже великих окулярів. Довго розглядала Валто, що нагадував їй жабу. Вони рушили далі. Валто пов’язав на голову свою футболку і всіляко намагався сховати від палючого сонця сестру: вставав так, щоб накрити своєю тінню. Але дівчинка відбігала – сонце кликало її, дружелюбно кидало промені на її маківку. Вона дивилася на нього через окуляри – і очам було зовсім не боляче.
– Сонце зелене у зеленому небі… Гарно. Гарно занадто.
І раптом Марина відчула, що летить. Земля розширювалася перед її очима.
– Ні, ні, ні! Моя atera! – кричала вона, брикаючись у кільці чужих обіймів. Окуляри злетіли з лиця на м’яку траву.
– А, Марино, це ти? Я думав, що бабка великоока така.
Її спробували перевернути вгору ногами, але дівчинка вивернулася і вкусила чужу руку. Нарешті впала на землю, тут же твердо вперлася колінами і долонями в ґрунт, наче заново прикріплюючи себе до atera.
– Чорт! Не бабка, а шершень якийсь. – Себ потер червоні вм’ятини на передпліччі, схожі на шви.
– Точно! – Марина підскочила, подала йому окуляри, мов корону – нахилилася вперед, вклала подарунок у розкриті долоні. – Тримай! Таке гарне… Світ інший зовсім!
– Оце так. Здається, природа нас місцями переплутала.
Він підняв з землі жовту палітурку. Перегорнув обкладинку, спробував перегорнути далі – але його випередив порив вітру, що влився в сторінки.
– І знову вона читатиме цілими днями. – Валто похитав головою.
– Та ти тільки подивися. Тут все зрозумілими, англійськими літерами. Дідусь сам себе зрадив. Ще й картинки – диво! Ось цього ми з тобою бачили, пам’ятаєш? – Він тицьнув кудись у лист, і Валто кивнув головою.
– Що там? – Зросту Марини не вистачало, аби побачити свій подарунок.
І коли Себ опустив до неї розкриту книгу, її вдих завмер на краю горла. Сторінки, що пахли крейдою, переверталися сюди-туди, текст крутився, одні картинки зніяковіло ховалися за іншими. Картинки різноманітних, дивовижних і близьких, яскравих комах. Вона прийняла у брата подарунок, почала перегортати сама, вихоплювати окремі слова – «жвали», «дихають», «екзоскелет», «сон», «лазіуси»… Вона притиснула книгу до себе й усміхнулася так сильно, що мало не заплакала.
– Була де вона?
– У лісі, у дуплі. Ти б туди не дістала. Дідусь уже забуватись став.
Вони пішли шукати подарунок Валто, вже не намагаючись відстежити сліди дідуся, шукати його випавше сиве волосся або ловити його запах вічного літа. Марина оглядала траву, піднімала листя лопухів, обходила навколо каміння, заглядала у звірячі нори. Брати дивилися вище – перебирали гілки дерев, пірнали головами в дупла, дивились на лінію горизонту. Вони багато дуріли. Себ передражнював Ренель – складав волосся в пучок, притримував його на маківці і так сильно вирівняв спину, що ледве не зламався навпіл, і бурмотів її фрази високим голосом. Марина реготала, тикаючись обличчям у руку Валто. Під рукою вона несла книгу, і часом діставала її, щоб знову закопати носа в сторінки, вказувала на різних комах і говорила братам: «Це ти, на богомола схожий! А ти – на жука-оленя. Ні, скоріше на жука-носорога, а Ренель – сороконіжка вилита. А я ж хто?» І брати, дивлячись на неї, в один голос твердили: «сонце», від чого дівчинка розпливалася в збентеженій усмішці. Вони хапали її за обидві руки і піднімали вгору, поки вона не кричала «обережніше!», і сам ризик приємно крутив їй голову. Але atera, здається, від того лише спокійніше ставала. Вони забували, навіщо і куди йдуть, і завалилися на траву: чи то подрімати, чи продовжити розмови. Вийшло щось упереміш: очі всіх були заплющені, і перед ними миготіли різнокольорові плями, наче скельця в калейдоскопі, але з губ без кінця виливалися дурні жарти, за деякі з яких вони грайливо били один одного, якщо дотягувалися лежачи, адже вставати відчайдушно не хотілося…
Марину пробудив головний біль: промені сонця, здавалося, пробралися під черепну коробку і просмажили мозок. Вона підвелася, притримуючи голову спітнілою рукою. Брати спали, і в цьому становищі вони були зовсім однакові: розкидане німбом довге волосся, між губ – по кукілі, від заплющених очей віяло гарною слабкістю. Дівчинка, не розрізняючи своїх рухів, сяк-так дісталася дерева, сподіваючись, що полотно тіні від листя врятує її. Як зрозуміла пізніше, її сюди притягла не тільки тінь, а й конверт, що розгойдується, підвішений на стрічці. Вона спробувала перегризти стрічку зубами, але ті з’їжджали. Марина почала акуратно надривати конверт, але раптом помітила, що збоку написано ім’я. «Діана».
– Так і не прийшла вона…
Марина припинила розкривати посилання. Крізь вже створену щілину глибше вштовхнула вміст, аби той не випав. Там, здається, був аркуш паперу, і щось холодне, важке. Вона опустила конверт, і той знову почав повільно хитатися. «Без капелюха з дому не вийду більше» – думала вона, погладжуючи саму себе, щоб розслабитися. Через кілька хвилин ліниво прокинувся Себ, і Марина тицьнула пальцем на гілку з конвертом. Хлопець підійшов, відв’язав подарунок, похитав його в руках, наче зважував.
– Зазвичай дід дарував Діані нехитрі подарунки. Дивна справа.
– Можливо, лист там, де просить її вдома частіше бувати? До нас повернутись?
– Сумніваюся. Принаймні навряд чи вона за ним сюди йтиме. Честі багато. Віднесу їй увечері.
– Ти знаєш, де вона пропадає?
– Краще б не знав.
Марина довго з цікавістю дивилася на Себа, але той вдав, що не помічає її інтересу. Він запхав конверт у кишеню штанів, не шкодуючи куточків. А коли встав Валто, вони знову рушили на пошуки останнього подарунка, по черзі скаржачись на спрагу і зітхаючи. Не помітили, як запетляв їхній шлях, і сам по собі вивів до рідного дому, де кожен упав на своє ліжко, забруднюючи його потом. Аланер хотів схопитися за голову, але зупинився і кинувся до відра, обливав онуків у ліжках, розтирав вологу по їхніх тілах ганчіркою. А на тлі реготала Ренель.
– А Валто як же? Без подарунка? Ми не знайшли. – шепнула Марина Аланеру.
– І нічого не втратили. Там була якась дурна ритуальна атрибутика. – Ренель знизала плечима. –Краще б цукерок дітям купив.
«Ти сама атрибутика дурна ритуальна» подумала про себе Марина, ковтаючи гарячу слину. Поки брати спали, вона підняла половицю й почала шукати листа… Вона не чула Ренель і Аланера, що знову сварилися поряд з нею, не звертала увагу на Брума, що тикався носом у її руку. Прагнення пробивалося крізь пом’яті спекою пальці, крізь туман у голові. Вона витягла тубус, плавно розкрутила його і одразу почала читати. Їй вже не потрібний був словник, слова вбиралися швидко, вона ковтала букву за буквою, не вбираючи сенсу. «Зможу до вечора переписати» вирішила Марина, відкинула за спину волосся, схопила ручку, папір, рвонула надвір і забилася під навісом за столом. Вона намагалася не вдумуватись, що бачить, бо усвідомлювала, що якщо почне розуміти – заллє лист сльозами. «Це жахливий подарунок!» вирішила вона на чверті, плюхнулася обличчям у аркуш і накрила голову руками, наче з неба на неї ось-ось щось звалиться.
– Погана традиція. Не могли восени чи навесні тих дітей народити? Діти під палючим сонцем гасають, нам ось це прикрашати все з самого ранку. Хто це вигадав? – вона наголосила на останньому слові. Але Аланер кинув на неї спокійний погляд.
– Ренель. Я дати життя хочу минулому. Не повернути його, але гарно піде нехай. Не хочу я, щоб кінцем були ті смерті у поселенні. І не хочу, щоб кінцем були ми з Люсіл’ю. Діти навряд чи заберуть це все в життя доросле. Так на тому й закінчиться хай, на дитинстві.
– Твоя молодша занадто… як би сказати, щоб не зачепити твою горду принциповість. Вона потягне це й надалі, і вона ніколи щасливою не буде. Навчив би її виживати у цьому світі. Не будуй дітям складну, гарну казку, яка не стикується із реальністю. І, можливо, вони проживуть стільки ж молодими, скільки й я.
– Невже ти ось так все готова відпустити?
– Я вже відпустила! З того моменту, як мене вигнали з поселення. Я лишень пила. Це хоч трохи давало від моєї atera толк.
– Ти ж constanta. Твоя atera створена, щоби ти народжувала дітей.
– Мабуть, я новий підвид sonmase, у мені ніякого материнського інстинкту не було. Я доносила Ізабеллу тільки заради жарту. Її любила та виховувала Лааль, не я. Я не могла впоратися з цим чудовиськом.
Марина не знаходила сил підвести голову. Вона лише сильніше притиснулася до дерев’яного столу і вслухалася у свій подих. Дівчинка давно відчула, що свято буде зовсім не таким, як раніше. Вона весь вечір думатиме про Валто, що лишився без подарунка. І боятиметься сказати зайве слово, адже Ренель зайвий раз забурчить. Діана не прийде. Себ, швидше за все, вигадає справи серед ночі. Може, в чомусь Ренель і мала рацію – вона ніколи не буде щасливою.
Дівчинка багато спостерігала за жінкою, нехай часом від слів чи дій Ренель у неї зводило щелепу і тіло переставало її слухати, видаючи дурні пози. Коли Марина проходила повз, жінка просила випростати спину, але коли вона стояла з випрямленою, та кричала їй: «встань простіше, надто серйозно для твоїх років». Щоразу вона приходила в нових вбраннях, і прикраси звисали звідусіль, звідки можна, зовсім не поєднуючись між собою. Ренель блищала різними кольорами, але її обличчя так і залишилося для Марини зліпком глини, як би та не намагалася їм крутити. Єдиний раз, коли вона помітила в очах Ренель щось світле, був кілька днів тому, у темряві вечора. Жінка знайшла серед завалів вироби Себа, одного з птахів. Водила по пір’ям і то ласкаво усміхалася, то трагічно заплющувала очі. Коли вона помітила Марину, то їдко скривилася у повсякденному виразі. Дівчинка дістала ще птахів, розклала їх по дому, щоб подивитися, чи змінюватиметься Ренель. Але та різко стала до них байдужа.
Коли розмови дорослих почали повторюватися, Марина підвелася і нудно пішла на кухню. Там, стомлено схилившись, із глиняних ваз стирчали пучки нарцисів та пшениці. Під ногами розкинулася обдерта трава з грудками бруду. Весь посуд у будинку був наповнений водою з розсипом пелюсток кульбаб. Марина пройшла повз це в спальню, уткнулася в ліжко брата і обняла його, наче прощалася.
– Налякала… – прохрипів Валто.
– Я не знаю, що мені робити. Не хочу щоб залишився без подарунка ти. Але й що подарувати – не знаю. Дідусь не пам’ятає, де подарунок залишив твій.
– Та забудь. Переживу.
– Не розуміє ніхто, хто ти. Теж не розумію я. Хочеш чого? – Марині здалося, що вона висловилася грубо, і міцніше пригорнулася до брата. – У сенсі… ти який? Чому відрізняєшся так ти? Ніби ти не тут.
– Я ж vistgal. Знаходжусь далеко, навіть якщо тут.
– Коли чуєш щось – це одне. Коли відчуваєш – гірше.
– І в кого ти така чутлива? Все ж таки нормально. У мене все є, мені не потрібні подарунки.
– Та не річ у подарунках.
Вона перебралася на своє ліжко, затягнувши із собою і Жінку. Та водила по її вилиці пальцем, шепотіла колискові без слів, хитала ногою у спокійному ритмі… «Їй підходить ім’я Лааль. Здається, згадувала його якось Ренель. Гарне» вона подивилася на Жінку, і зрозуміла, що та згодна з її рішенням. Лааль, «кохаюча» в перекладі. Цей день був найсоннішим днем у її житті. І Марина, змирившись із цим, міцно заснула, обійнявши подушку.
***
– Виходь, красуне, дай глянути на обличчя твоє…
Рука Себа вдарила по струнах. Він не вдавлював пальці у гриф, розставляючи акорди, і навіть не думав, що це потрібно. Штори сковзнули до стін. З освітленої жовтою лампою прямокутної дірки виглядала Діана, розтираючи туш на очах. Тонкий атласний халат винного кольору надавав їй важкого вигляду щасливої домогосподарки. Себ би не здивувався, дізнавшись, що вона вже одружена з Ділом і в них десяток дітей.
– Ти чого твориш тут? – прошепотіла вона. – Знаєш, що через паркани лазити неетично?
– А вирішив перевірити, чи воно так відчувається, як у чотири роки. А, взагалі, мене тут поштарем дідусь влаштував. Лист тобі.
– Давай швидше з цим покінчимо. – Вона вихопила конверт з його рук. – Розкрито. Читав?
– Через таку дірку щось протиснулося б? Марина спочатку думала, що це їй. Від самої Сонни, чи когось там ще.
– Залишайся тут, одразу й відповідь скажу. Чи напишу? Як у вас там зараз заведено? Заради бога, навіщо тобі гітара?
– Подумав, може, у твого Ділберта сестра є?
– Ти ж грати не вмієш.
– Жінкам найчастіше вистачає одного виду хлопця з гітарою, грати на ній – то другорядне. Насправді, вона для Валто. Він теж грати не вміє, але, може, Ренель стане до нього лагіднішою.
Діану хтось кликав з дому, вона оберталася і лагідно кивала головою, щось шепотіла. Себ ловив на собі дивні погляди мешканців будинку, трохи зверхньо: що у прямому, що у переносному значенні. Він намагався думати не про них, а про сестру. Він ніколи не бачив її настільки відкритою, настільки щасливою. Сам він відчував себе незатишно, усвідомивши, що Діана віддана не так Ділберту, як будинку. Себ розглядав меблі в кімнаті: довгий стіл, обтягнуті білим крісла, люстру з блискучими крапельками, і не міг згадати, чи все це було в дитинстві. Він мало належав місцям, йому скрізь було добре, доки не дають по обличчю. А тому й мало що запам’ятовував навкруги, зате був певен – Діана перемалювала би по пам’яті кожен міліметр кімнати. В її очах зберігалось захоплення, незважаючи на те, що вона вже кілька років була частим гостем у цьому будинку.
Сестра розкрила конверт. Обережно витягла звідти блискучий ключ, вдягнений у кільце. Відклала його на підвіконня, особливо не роздивляючись. Розкрила складений аркуш паперу та приречено зітхнула.
– Тут мапа. Чому обов’язково потрібні якісь загадки?
– Ми й так за тебе цей конверт знайшли. Сьогодні свято, день Соннатель. Давай, щоб дідусь сидів страждав біля вікна не через тебе, а через щось інше?
– У мене справді немає часу. Я сумніваюсь, що там щось для мене цікаве. А тепер, прошу пробачити, у нас вечеря.
– Діана. Ти можеш хоч раз на рік не бути сукою?
Він сказав це злобно, але з усмішкою – щоб сестра відразу відчула свою поразку. І вона справді насупилася, і по її тремтячій щелепі було видно, що тримає за зубами дуже багато неприємних слів. Але чи не хоче випускати при хлопці та його батьках свою бунтуючу натуру, чи сама по собі стала гордою для цього. Себ хотів попросити, щоб Діана хоча б відкрила йому хвіртку, адже лазити через паркани в чотирнадцять зовсім не те саме, що в чотири, але сестра миттю зачинила віконниці. І він пішов розбиратися з хвірткою сам, поважно накинувши гітару на плече і зачіпаючи нею гілки на дереві. Коли Себастьян нарешті намацав у темряві клямку, його гукнули з боку будинку.
– Тільки заради тебе. Мені не те щоб цікаво.
Діана стояла в пом’ятих джинсах і жовтій майці, з поспіхом закрученою гулькою на голові, тримала в руці карту, на стисненому пальці бовтався ключ. Себ лукаво посміхнувся, приховуючи своє захоплення. Йому й справді було цікаво, що там – на червоному хрестику карти. І він чудово знав, що цікаво і Діані, хай та ніколи й не зізнається у цьому. Себ заправив локон волосся за її вухо і шепнув:
– Я ж розважатиму гостей на вашому весіллі?
– Заткнися. – але, згадавши слова Себа про «не бути сукою», схаменулась. – Боюся, не встигнеш. Президентські справи, таке інше…
– Якщо не я, то доведеться Марині. Гратимете в «спіймай жука» весь вечір.
– Я виганятиму її з весілля спреєм від комах. І всіх її жуків теж.
– Ось бачиш, ти можеш бути веселою. Візьми спрей і пішли додому. Розважиш старих дивовижними іграми на свято.
– Мені за таке руки відірвуть. І я, здається, не уточнила. «Спасибі» за подарунок ти передаси сам, що б там не було. Я не йтиму сьогодні додому.
– Ну і даремно.
Себ йшов у піднесеному настрої – можливо, воно передавалося через прикладену до плеча гітару від минулого власника. Який, напевно, весело терзав її струни десь на великій сцені, височіючи над сотнями голів, а потім раптом розбагатів, віддав свою красуню на барахолку і купив нову, ще й електричну. Себу пощастило отримувати трохи кишенькових і не бути вічно голодним, як Валто, щоб витрачати їх на їжу. Він збирав гроші, сам не знаючи, навіщо, але коли сьогодні глянув у стомлені очі брата – зрозумів напевно. Думав сховати гітару серед природи: встромити гриф у землю, і хай би Валто шукав, таку величезну яскраво-блакитну деку і за кілометр видно. Але вирішив, що той і так сьогодні перегуляв, тому просто вручить подарунок у руки.
Діана йшла швидко, ледь не розтягуючись у шпагаті, ледь не підлітаючи, ледь не пробиваючи підборами асфальт. Вона йшла до початкової точки на карті – стику поля та міста, до скошеного набік лякала. Себ ледве встигав за нею, а за ним – гітара, яку він раз у раз перекладав з руки в руку. Коли Діана дійшла до лякала, то відразу помчала до наступної точки, кудись праворуч. Себастьян на мить відволікся, щоб усміхнутися охоронцеві поля і потиснути йому руку, і тут же втратив Діану з виду – так поспішала, що зовсім про нього забувала. Себ поплентався навмання, навіть у цьому знаходячи інтерес. Пальцями зачіпав струни накинутого на плечі інструменту, і співав у ніч пісні, що складалися на ходу. Було так добре звільнитися від спеки, вбирати запах асфальту, відчувати на собі прохолодну нову блакитну футболку і розглядати світ через зелене скло… пісня ніби його несла. Як можна було назвати фальшивими його музику та спів, що йдуть від самої, мати її, душі? Він згадував найкращі моменти свого життя. Випрошену в однокласниці сигарету, підпалену об свічку будинку, і її дим, що запливав за дерева (саме куріння він постарався забути – на його кашель дідусь прибіг із самого міста!). Однокласниця, яка підняла блузку заради нього в туалеті вище, ніж він міг мріяти. Той самий день, коли він зрозумів, що дівчата прагнуть не просто пожаліти його після чергового побиття, а й самі бажають заглянути під його сорочку. «Їм рішуче набридли зовнішні негідники. Їм потрібні негідники в душі» усміхнено подумав він і погладив опухле око. Відчуття, що в нього ще все попереду, п’янило і кружляло і без того дурне на вигляд обличчя.
Нарешті Діані набридло поспішати – вона йшла повільно, схопившись за груди, і дихала, наче зовсім постаріла. Її ноги запліталися, а карта в руці була зім’ята, наче тріснуте скло. Вона голосно сварилась, і Себ припинив співати. Наздогнав її, запропонував своє плече, але дівчина склала руки хрест навхрест і заволала:
– За що мені все це?
– Та весело ж.
– Я не хочу грати у ці дитячі ігри.
– А я хочу. Пограйся з молодшим братом, побудь хорошою сестрою.
– Я вам вісімнадцять років була хорошою сестрою!
– Ми поки що не померли. Ти все ще наша сестра. Страждай.
– Я просто не розумію! Тут намальовано дерево, але тут нема дерева! І стовп має бути праворуч…
– Орієнтація – не твоя тема, ти туалет із душем у будинку дідуся близько року плутала.
– Ми обіцяли не згадувати про це.
– Чому? Я ось ліжка й досі плутаю, де впаду – там і засну. Ми ж сім’я, будь веселіше.
Діана всучила йому карту, і нікому не потрібно було зайвих коментарів. Себастьян досить швидко знайшов стовп і дерево. Діана лише роздратовано грюкнула себе по чолу і плавно провела долонею вниз. Коли вони зрозуміли, що їм лишилася пряма дорога вперед, до кінцевого червоного хреста, обидва плавно видихнули. Обличчя Діани раптом пом’якшилось, і на ньому ледь помітно проступило щось любляче, материнське. Вона дивилася на Себа, як на дорослого сина, яким дуже пишається. Його ж ці зміни збентежили – він підняв брову і поспішив відвести погляд.
– Напевно, ти не пам’ятаєш, але коли нас тільки привезли до дідуся, я забилася в куток, на ліжко, де зараз спить Марина, і багато плакала. До мене всі боялися підходити. Зі слів бабусі, я нагадувала собою торнадо – все, що наблизиться, буде знесено. Ти невідривно дивився на мене. І посміхався…
– Ось це я падлою був у чотири роки.
– Ні. Все не так. Мені теж спочатку думалося: ну, падла, хай і маленький. Але ти єдиний намагався до мене підійти, ще й багато разів. Навіть якщо в результаті отримував від мене ляпас і після плакав. Але ти підходив і підходив, простягав до мене руки. Тебе навіть не так померла мама хвилювала, як я. Я пам’ятаю це. І ціную. Хоча це й безглуздо – ти ніби зовсім не вчився на помилках.
– Що це за напад кохання? Ти смертельно хвора?
– Та ну тебе.
Себ посміхнувся, зв’язуючи волосся за спиною у хвіст. Вони вийшли до поселення tapsage та переглянулися. А потім подивилися на ключ на пальці Діани. Знову перевели погляди один на одного і кивнули – ключ був від однієї із вхідних дверей, подарунок знаходився в одному з будинків. Вони морально підготувалися до того, що ключ доведеться вставляти у двері кожного будинку, доки їм раптом не пощастить – адже більше жодних підказок на карті не було. Але в жодній з дверей не було свердловини, а десь не було й самих дверей – входь кожен, хто хоче. І вони входили, в пошуку скрині або закритої таємної шафи, але пошуки були марні. Поки одного разу Себ не підняв черговий раз погляд від карти і не оглянув вулицю. Він точно зрозумів, де на них чекають. Діана теж помітила, і вказувала в бік будинку пальцем. Навіть серед ночі він сяяв: по стінах рясніла фарба всіх кольорів, навколо були висаджені соняшники, і двері – наче тільки-но прибули з магазину. Швидше за все, так воно й було – тільки у них була свердловина. Діана вставила ключ.
У будинку було не менш ошатно і прибрано: він явно чекав гостей. Стіни були побілені, причому поверх плюща – хтось явно не хотів його обривати. Стояла пара крісел, шафа з книгами, на обкладинках були пані в пишних капелюхах, пані в оранжево-жовтих кафе, пані на мостах під руку з чоловіками. У дальньому кутку кімнати – ліжко із збитими подушками та лавандовим постільним. Діана відчула себе, мов у мишоловці, і постійно оберталася на двері, чекаючи, що ними хтось грюкне і закриє їх тут назавжди. Посеред кімнати на підлозі лежав ще один конверт. Дівчина прикро завила. Вона нетерпляче розірвала його, і вчиталася, раз у раз відсуваючи плечем зацікавленого брата.
«Моя дорога Діано.
Знаю я, що розуміти ти починаєш, але докладніше дозволь мені пояснити. Не заборонив я тобі хлопчикові людському віддаватися. Всі традиції порушує це, але змирився я, відпустив – так само, як одного разу відпустив твою матір. Напевно помилився в цьому я, але й у зворотному помилився б, адже кажуть навіть у людей, що не полюбиш і не розлюбиш насильно, що говорити про нас, від почуттів повноважно залежачих? Але бачу в тобі я не тільки істеричність і слабкість матері твоєї. Бачу й розум у тобі, який, мабуть, від прабабусі твоєї передався. Перегороджують його поки що емоції, але проб’ється він, рано чи пізно. На цей випадок я ось і подарунок залишив тобі свій. Точніше, вам із Себом. Читати не припиняй на цьому моменті.
Будинок цей ваш повноцінно, все тут є, що для щасливого життя потрібне. Просторо, тихо, недалеко наш дім, прибрано і відремонтовано все, підготувався я. Чи рано, чи пізно – вщухають молоді почуття. Постійного ви захочете. Дітей захочете. Закладено це у вас. У sonmase не прийнято було виховувати дітей своїх самостійно, але біда вирішила за нас з тобою, внучка. Ми з тобою ближче, ніж ти підозрюєш. Не любив я бабусю твою, Люсіл’ю. Але ми були з нею разом, бо єдині такі залишилися. Немає під ногами людей atera. Не знають вони твоїх сил, не знають, що означає – фізично від бажань залежати. Не народиш ти від людського хлопця дітей здорових. Навіть якщо вивчиш уздовж і впоперек анатомію, морально готова будеш. Ймовірно, розірвеш це послання зараз. Але його з голови ти відтепер не витягнеш. Може, не стане мене через кілька років. Не зміг я відродити рід, і моя віра в це згасає надто стрімко. І навіть не впевнений я, що зміг добре вас виховати – скромне продовження. Але я вас люблю. Все, що ти бачила – я обговорити буду готовий. Але тільки коли щиро повіриш мені, що мама твоя мене простила, і все, що ми робили – осмислено, на благо. Нікому в цьому світі я зла не бажаю, крім сили тієї, що прирекла поселення на смерть і мене на цю ношу.
З любов’ю, дідусь»
Діана не порвала листа. Вона повільно обернулася на Себа, що нетерпляче хитався за її плечем.
– Ну? Що там?
– Мені у спадок перепав мільйон доларів… Ох. Так, подивуйся тут. Ти все прочитав.
– Дідусь не залишає надії нас звести?
– Схоже на те.
Діану, як би не було дивно, накрило спокоєм. Здається, десь під черепною коробкою назрівала буря, але мозок ніби зупинився. Вона сухим поглядом знову оглянула меблі, пройшла в куток кімнати і лягла на ліжко, не піднімаючи ковдри та не знімаючи взуття. Себ повторив за нею. Обидва дивилися в стелю – абсолютно порожню, але дивилися так одухотворено, ніби розглядали через неї зірки.
– І що ти думаєш про це?
– Я люблю Ділберта. І ми з тобою брат та сестра. Що б там не було у sonmase раніше, це для мене неприйнятно.
–Ти теж не найкраща жінка, яку я зустрічав у своєму житті.
– Але раптом ми реально прийдемо до цього? Раптом він правий? Раптом ми лише так будемо щасливі?
Її голос не змінювався, але Себ побачив, що вона плаче, глянувши на щоку сестри крізь напівтемряву. Він простягнув до неї свої руки. Діана відразу замахнулася, пробуджуючи ураган… але раптом зупинилася. Вона обняла брата у відповідь, і відчула на маківці голови його теплу долоню.
– Якщо ми й прийдемо до цього, то лише вирішивши, що справді будемо обидва від цього щасливі. Отже, що поганого?
Він витер її сльози своїми пальцями. Обидва помітили, що долоні брата значно переросли долоні Діани – і коли встигли? Вона ганебно відвела погляд, розуміючи, що не може злитися ні на нього, ні на дідуся, ні на життя.
Вони обійшли будинок зовні («дивися, тут навіть цедра нові! І ці фігурки тварин серед квітів…»), обійшли всередині («навіщо дід залишив карти? Він вирішив, що це найкраща розвага для молодят?», «А хіба не найкраща?»). Вони зіграли партію серед ліжка, раз у раз дивно дивлячись одне на одного: «Чи все гаразд?», «Що ми робимо?». У них вийшла нічия. Діана сказала, що вони обоє програли, але Себ її поправив – обидва виграли. Його настрій не знайшов відгуку. Брат забрав карти із собою, а Діана – ключ, попередньо зачинивши двері. На тому й розійшлися у різні боки: Діана до Ділберта, а Себ додому.
Він зайшов, виставивши гітару перед собою, і все чекав здивованих подихів. Але на кухні веселощів вистачало і без нього: Ренель стукала кулаком по столу, Аланер похмуро дивився на неї, наприкінці столу сиділа відвернута, зовсім стиснута Марина. Валто на кухні не було. Себ підійшов до сім’ї, поклав гітару на один із вільних стільців і відчув себе заплутано.
–Все-таки з’явився. І де тебе носило? Звідки ця махіна? – протараторила Ренель. Скоріш для того, аби не виходити зі звичного образу, ніж справді цікавлячись. Всім присутнім було не до Себа та його інструменту.
Хлопець закотив очі, схопив гітару і важким кроком поплентався до спальні. Але там картина була набагато похмуріша – спину Валто освітлювала лише одна свічка, вогник якої ось-ось мав потонути в рідкому воску. Близнюк повернувся до брата лише обличчям, не тілом. Його очі нагадували очі Брума – такі ж великі та сумні.
– Це у нас так свята відзначаються? Що тут, нахрін, сталося?
– Так, дрібниці. – Обличчя брата раптом стало звично-нудним. – Марина переклала частину одного листа з минулого. Я прочитав, поки вона спала. Потім обговорювали усією родиною. Ми трохи засмучені вмістом.
– Ти спеціально уникаєш конкретних пояснень?
– Не хочу псувати свято.
– Яке, до біса, свято? Ви всі… Навіщо? Чому не можна було просто побігати у настільну гру, поцвірінькати міфи та піти спати?
Валто промовчав. Він нарешті повернув все тіло і втупив погляд у гітару. Його пальці самі потягнулися до неї – наче знали, що вона для них. Себ лише встиг схвально кивнути, коли Валто обплів усіма кінцівками інструмент, притиснув пальцями струни і притулився обличчям до грифу.
– Ти знайшов мій подарунок?
– Ага.
– А Ренель казала, що там нісенітниця якась… як таке може бути нісенітницею? – Валто сам здивувався, як нехарактерно для себе зреагував. – Я не впевнений, що зможу навчитися. – він провів пальцями по струнах і з незвички зморщив обличчя. – Але, гадаю, мені зараз це не завадить.
Хлопець поклав гітару на коліна, знову погладив струни – ледве торкався їх, через що звук був глухим та тривожним. Себ сів на підлогу за ліжко навпроти, сперся на нього ліктями і мрійливо глянув на брата. Валто слабо посміхнувся і вдарив по струнах сміливіше. Він не ставив акордів – теж не знав, що це потрібно. Він просто бив і бив, то вгору, то вниз, то навскіс, то смикав пальцями кожну струну по черзі. Себ не перебивав, він спокійно слухав, закинувши окуляри на маківку. Розмови із сусідньої кімнати теж не перебивали музику – швидше доповнювали її, немов трагічна пісня.
– …Лааль все на світі розповідала мені, кожен крок описувала. Їй здавалося, що мовчання – це синонім брехні. Але навіть про це вона розповіла лише коли ми втекли, коли стали tapsage. Вона була надто юною, коли… коли в неї прорізалося пір’я.
– Наскільки? – це питання Аланер наче вирвав.
– Років сім.
– Її одразу?
– Так. Усіх птахів… одразу. Інакше не брали до себе. Лааль казала, що була щаслива народитись дівчинкою. Хлопчикам було болючіше. З хлопчиками це часто було прилюдно і в кілька людей. З дівчатами були жінки… У будь-якому разі більш розумні та акуратні.
Марина ридала дуже голосно, наче намагалася заглушити істерикою розмову. На її присутність, здається, ніхто не звертав уваги. Валто продовжував бити по струнах.
– Навіщо вони це робили?
– У птахів у головах нічого немає, сам знаєш. Лааль теж була дурною, тільки в іншому плані. Наївна та чутлива надмірно.
– Але ж причина бути конкретна повинна!
– Щоб пір’їнки краще росли? Щоб міцнішими були організмики? Звичайно, вони могли придумати будь-що, аби виправдати свою хіть і кругове бажання переносити пережитий досвід на слабких. А швидше за все навіть не вигадували. Яка різниця? Краще б стало?
– Занадто зламана була Лааль?
– Звичайно. Нехай часто мені здавалося, що вона надто люто виражала свій біль. Втіхи дуже часто шукала. Не хотіла вибиратися зі становища, де її плекають, розумієш?
– Про маніпуляцію ти? Після всього, що знала про неї, про них мені говориш? Зґвалтували у сім років її. Росла серед дітей таких же поранених та дорослих лякаючих. «Маніпуляція» – це правда саме те, що сказати хочеш ти?
– Її потяг до жінок це зовсім не вгамувало. Як би для нас воно не звучало страшно, можливо, для неї, як пташки, це було б нормально?
– Онук мій божеволіє від ймовірності однієї подібного… «Нормально» їй! Сонна! Чому ти не пішла, батькові моєму не розповіла?
— Ти думаєш, що староста не знав? Смішний. Та навіть твоя Люсіл’я і мати напевно все знали. Знала, напевно, половина поселення, усі, хто хоч якось цікавився соціальним життям. А не розгулював серед людей у дурних цілях, як дехто. І я не тільки про себе, Аланер, ти чудово розумієш! Та й я розгулювала гордо. Коли я дізналася, що вони ґвалтують дітей, то лише більше рада була, що пішла подалі від цієї гидоти! А ти сидиш і роками оплакуєш нелюдів, яких навіть до пуття не знав. І хто тут ще дурний?
– Сонна … Як могла Сонна безумство це допускати? Як інші допускали це?
– Я наївно продовжую сподіватися, що ти не настільки дурний, щоб вважати, що чудово знав все про sonmase. Усі ці книги, що я знайшла у поселенні – просто бульварна література! Стільки пафосу, фальшивих півтонів. Лише посміятися, у кращому разі – помастурбувати на ніч. Міф про Соннатель та Альту? Ти не вважаєш його казкою, прикрашеною дорослими речами, щоб у неї вірили й дорослі? Доросла правда – це моя маленька Лааль, що кричить у ліжку крилатої, переповненої тестостероном шльондри!
Марина зайшла до кімнати братів. Підібгала плечі, ледве переставляла ноги – тіло ледь несло її важкі емоції. В руках блимала струнка свічка. Очі дівчинки були світлі, як м’ятні льодяники. Сорочка просочилася сльозами. Вона поставила свічку на полицю, залізла до Валто на ліжко і щосили притиснула долонею струни до грифа, зупинивши мелодію.
– Я нікому покалічити не дам тебе! – закричала вона, нервово втискаючи кулак у щоку, що безперервно зволожувалась.
Після короткої паузи Валто підсунув до себе сестру і обережно обійняв.
– Карвер, здається, намагався сказати мені. Через сни. Своїм фізичним утіленням, коли приходив. Ти тому не хотіла перекладати одразу?
– Так. Встигла тоді прочитати я, що він пережив. Але не дочитувала до того, що проходили всі через це. Пощастило ще Карверу, що його Айгер нелюдимий та тихим був, до себе в майстерню забрав, не підпускав чоловіків інших до нього.
– Мені не могло настільки пощастити. – Валто навис над гітарою. – Але раптом без цього я помру? Чи ще щось станеться? –і, раптом зніяковівши, тихо спитав. – Чому все було… однополо?
–Не знаю я. Переклад закінчу, які б почуття до тексту не відчувала.
Валто добре подивився на неї, а потім перевів погляд на Себа. Той, безглуздо посміхнувшись, зробив із пальців криве серце.
– Ми тебе любимо, чуваче.
Вони зняли охолонутий після спекотного дня одяг, впали на ліжка і довго переглядалися, перш ніж заснути. Кімната була заповнена запахом кульбаб. Слабкий літній вітер розгойдував фіранку, охолоджував обпалену шкіру. Він доносив уривки розмов – скоріше самі звуки.
– Так, я люблю її. І ненавиджу, але сама твоя Сонна свідок – у мене ці почуття цілком сумісні. У дитинстві я копіювала її зовнішність, та так і подорослішала схожою, хіба що її добрий безневинний погляд увібрати в себе не вийшло. Вона жила з vistgale, двома жінками та двома чоловіками, які гризли і били її за слабку вдачу. Вона не повинна була оперитись. Ні, не для неї ця доля. Їй би, як твоя молодша – світитись, усіх навкруги радувати до одуру кожним зітханням та цілими днями жучків у траві вивчати. Вони б потоваришували. Але дружила вона зі мною. Я тоді була мовчазною, ненавиділа своє життя і долю – мабуть, це нас і звело. Ти б бачив, Аланер, яка вона була світла. Жодна людина, жоден sonmas її не вартий. Якщо Соннатель і справді могла існувати, то, схоже, ти дуже безглуздо змарнував можливість віддати всі честі богині. Це і дратувало, і притягувало одночасно. Вона ненавиділа, коли я пила, і те, що діялося з моєю atera після – як у безглуздому анекдоті. Руки до стоп дотягувалися, пальці на ногах стискалися, і ніяк їх не розчепити, а на обличчі у мене було місиво з очей. Хоча, останнє може Лааль і вигадувала – я не наважувалася п’яною дивитись у дзеркало. Хотіла мене залякати, але мені було кумедно. Зараз я знаю міру. Чи, можливо, навпаки – до того напиваюся, що забуваю все? Лааль була красунею, але надто правильною красунею. І я в цьому не надто відставала – по совісті доносила дитину, по п’яні, гумору заради зачату від одного з братів. А коли мене вигнали, швидко зійшлася з людиною – своїм товаришем по чарці і коханцем. Щоб ми створили, так би мовити, сім’ю. Він тільки радий був – привела його до одного з порожніх будинків tapsage, готувати навчилася, дитину виношувала, нібито від нього. Лааль рушила за мною, як божевільна. Звичайно, вона придумала безліч причин, чому їй раптом розхотілося терпіти побої та насильство саме в той момент, коли пішла я, але мене в цей перелік вона так і не вставила, надто соромилася. Вона жила в прибудові до будинку, такому собі сараї, і мій чоловік був упевнений, що ми сестри, що сестрі просто ніде жити. Я народила Ізабеллу, і це були найгірші пологи в моєму житті – думаю, могли б бути, якщо б зважилась на це ще хоч раз. Я захлиналася кров’ю, а вона верещала, як різана, здається, ще в самій утробі. Лааль взяла її на руки, і вже тоді я вирішила, що ось вона, мати Ізабелли, не я. І я цілодобово в голові плекала той день, коли мені більше не доведеться підставляти цьому чудовиську свої груди, коли вона навчиться повзати – і сама по собі поповзе в сарай, приживеться там, давши нам спокій з Майклом. Він був не менше за мене зацікавлений у цьому – Ізабелла була жахливою дитиною. Вона без відпочинку істерила, а коли навчилася говорити – об її мову можна було точити ножі, не розумію я, де набиралася тільки? Вона лаялася навіть на Лааль. Занадто рано почала перетворюватися, її шерсть була по всьому будинку, а як вона любила нас кусати! Ні по-доброму, ні по-поганому не розуміла. Вона була звіром, у ній ні чорта людського не було. Думаю, навіть Лааль розуміла, що приручила щеня, а не виховувала дівчинку. І Майкл, мабуть, зрозумів, що Белла явно не його дитина. Я не присвячувала його у всі тонкощі нашої генетики, але тут і найдурніший з vistgale здогадатися міг. Але він ніколи не обговорював зі мною це. Лааль досить швидко вирвала з моїх рук Беллу. Вона носила її туди-сюди вулицями, міняла пелюшки, укладала спати на сіно, вкриваючи своїм крилом. Приносила її мені тільки щоб нагодувати, і щоб мені було не так сумно під час цього – цілувала мене. А коли Майкл був удома – наставляла його цілувати мене. Знаєш, що їй потрібно було натомість за весь цей догляд? Ночі зі мною, хоч раз на місяць. Цю умову вона не ставила вголос – просто приходила, вдавала втомлено-нещасний вигляд, хоча після дня з Ізабеллою вона ще непогано виглядала. Натяки були ясні, як день сьогодні. Ось це в ній явно було пташине. Казала, що хоче повторювати та повторювати те, що робили з нею. Хоче довести собі, що вона варта інших жінок, люблячих. Люблячих … Тоді я її все-таки зовсім не любила, це потім прийшло. Від неї пахло Ізабеллою. Вона нічого в житті не знала. Просто намагалася бути для всіх гарненькою, всіх задовольнити та порадувати. Я займалася з нею сексом лише з інтересу. Та й, правду кажучи, є в мені трохи честі – я мала хоч якось платити їй за догляд за дитиною. Одного разу нас застав Майкл і побив її до смерті … Так просто звучить, а на ділі таке жахливе видовище. Лааль особливо не відбивалася. Так, помахала крилами, щоб переді мною не ганьбитися… Вона боялася зробити йому боляче! Людині, яку, швидше за все, ненавиділа, на місці якої уявляла себе. Або просто змирилася з тим, що вона жертва завжди і скрізь. Доповзла до Ізабелли, і за кілька годин померла. Белла, схоже, пішла її шляхом, бо я її більше не бачила.
– Серед нас твоя дочка опинилася. Ладили ми, добрими друзями були.
– Так? Я вже думала, що, якщо вижила – то, напевно, остаточно озвіріла.
– Звірами не обійшлася вона. Varianta tempta.
– Хто б сумнівався? А я вже зрадіти встигла. Навіщо я лише народила таке? Їй обірвали atera?
– Намагалися. Але вона була з тих, хто все вирішує сам – чому й коли обриватися, навіть життю. Я не думаю, що вона померла з усіма тієї ночі.
– Ось яка, живуча. Я тут подумала… Я свою матір не пам’ятаю, а цікаво, чи пам’ятає Ізабелла мене? Ось Лааль вона, напевно, пам’ятає. Таку неможливо забути.
Аланер, який кілька разів бачив Лааль, але ледве міг пригадати риси її обличчя, з сумом знизав плечима. Ренель стояла серед пухнастих кульбаб, і чим більше говорила – тим більше колір її волосся передавав їхній відтінок. Вона гладила рукою по зморшках, і опускала її до високої трави. Ледве відчувала її делікатні кінчики крізь грубу шкіру.
– Коли Лааль померла, я не змогла пробачити Майкла. А він не зміг пробачити мене. Ми обидва залишалися жити в одному будинку, але пропадали у місті – кожен прагнув знайти собі коханця. І ми щиро чекали, що другий знайде собі його швидше, щоб переїхав до нього чи до неї, з дому ніхто вибиратися першим не збирався. Не повіриш, але навіть не пам’ятаю, хто переміг. Здається, ми одночасно змішалися з містом і будинок став нікому не потрібний. Напевно, туди приходили нові tapsage – він виглядав пристойніше і доглянутіше за інші будинки. Я змінила безліч місць, перш ніж повернутися сюди, зовсім нещодавно. Мені стало багато чого цікаво. Стало цікаво, чи є там щось? Може, мені таки теж варто старіти, щоб дізнатися якомога швидше? Чи зустріну я там Лааль? Чи зможемо ми поговорити про все, про що не встигли за життя? За своєю молодою дурістю. Я віддала б зараз все, щоб хоч раз побачити розкинуті крила vistgale… У мені залишилося щось світле. Не в самій мені, це швидше пробивається те, що вона посіяла в мені. Дивно. За життя сталося стільки всього, але згадувати хочеться тільки про неї. Інша решта змішалася.
– Згадуй ще. Я послухаю.
Марина, підвівшись навшпиньки, дивилася у вікно на їхні зігнуті спини. Аланер притримував Ренель, що помітно слабшала, щоб вона не впала вперед. Дівчинка зрозуміла, що на цьому моменті їй варто було б перестати втручатися. Вона впала на підлогу, підставила місячному світлу нову книгу, насилу розрізняла літери. Витягала перед собою руки, намагалася відчути хоч легкі витки змін у тілі. Але atera ніяк не піддавалася. Уся голова Марини була заповнена питанням: чи зможе вона когось так само запам’ятати на все життя, як Ренель запам’ятала Лааль? Чи це властивість constantae? Марина дуже хотіла бути constanta, нехай це бажання відчувалося порожнім, як завчений з дитинства нудний вірш.
Ренель прокинулася ближче до ранку. Сама не усвідомила, що її розбудило – духота, що зароджується, гавкіт Брума, спів птахів? Вона прийшла до тями вже сидячи на ліжку, втомлено видихнула і навпомацки знайшла одяг. Із вікна за нею спостерігала Ізабелла.
– Все ще «потвора»? – вона неприродно посміхнулася питанню. – Може, ти вигадаєш щось нове?
Ренель чомусь не злякалася. Вона вирішила, що вже померла, і спокійним кроком вийшла надвір, готова зустрітися з дочкою. Їй не було чого сказати, але раз та прийшла – значить, потрібно. Але Ізабелла встигла втекти, а перед Ренель розкинулося поле з напівпрозорою, наче зітканою з диму, стежкою. Раніше її тут не було. Стежка, ймовірно, вела до моря.
– Значить, це й бачили вмираючі? То й знаходять їх біля моря? Як банально. – пирхнула вона, і про себе подумала – банально, як і саме життя.
Додати до улюблених