Вранці Герміону розбудили приглушені дівчачі голоси та тихі смішки, що долинали з-за щільно засмикнутої оксамитової завіси. Належали ці голоси, безсумнівно, Лаванді і Парваті, її незмінним сусідкам по кімнаті.
Дивно, що вони так рано прокинулись — за вікном ледве починало світати. Подумавши це, Герміона повернулась на бік і натягнула на голову ковдру — їй хотілося ще поспати. Та не вдалося: вже наступної миті, розум пронизало усвідомлення, що вона давно закінчила Гоґвортс, а отже, ні Парваті, ні Лаванди поруч з нею не має бути; а ще через секунду у свідомість увірвався шалений потік неймовірних спогадів — теракотова лялька, голос у голові, що запропонував їй мандрівку в минуле, молоді батьки, Гоґворський Експрес, Мелфой і нарешті… Рейвенклов. Герміона різко сіла в постелі і відсмикнула темно-червону завісу. Парваті з Лавандою вмить змовкли і вп’ялися в неї поглядами.
— Ми тебе розбудили? — запитала Парваті, стривожено розглядаючи збентежену Герміону.
— Ні-ні, — енергійно запротестувала Герміона і обвела кімнату поглядом, намагаючись зрозуміти, в якому ж дні свого минулого вона опинилася на цей раз. Парваті і Лаванда виглядають точно не на одинадцять років, отже, це вже не перший курс. Третій, чи, можливо, четвертий. І, на щастя, як і обіцяла Таїма, події попереднього дня зникли, не лишивши по собі жодного сліду — Герміона прокинулась у спальні вежі Ґрифіндору, а не Рейвенклову!
Що стосувалося пори року, то тут простору для роздумів не лишалося — за вікном навісніла заметіль, а біля ліжка кожної з дівчат виднілось по п’ять-шість коробок загорнутих в різнокольоровий подарунковий папір. Різдво. Сьогодні, без сумніву, було Різдво. Ще б з’ясувати, якого саме року?.. І не запитаєш так просто. Дівчата і без того поглядали на Герміону якось розгублено, їм, мабуть, видавалося дивним те, як пильно оглядала вона кімнату, подарункові коробки і їх самих. Тож, впіймавши погляди однокурсниць, вона примусила себе люб’язно і безтурботно всміхнутися, і вдала, ніби дуже зацікавилась гіркою акуратно складених подарунків біля узголів’я свого ліжка.
Правду кажучи, в якомусь сенсі подарунки і справді цікавили Герміону — вони могли допомогти зрозуміти, який зараз рік. Але, щойно перша коробка опинилась в руках, як вона раптом усвідомила, що вже й так знає відповідь: на третьому курсі її сусідки не лишались на свята в Гоґвортсі, а на п’ятому — її самої тут не було. Отже, лишається четвертий курс. А якщо так… Значить, сьогодні буде Святковий бал. Бал, на який вона має йти у супроводі Віктора Крума. І чого раптом її сюди занесло?..
Закінчивши розгортати подарунки, Герміона знайшла якийсь привід і вислизнула з кімнати, де стало надто вже шумно: Парваті з Лавандою безперестанку хихотіли і теревенили про майбутній бал. Особливо багато надій покладала на вечір Парваті, яка супроводжувала не кого іншого, як Чемпіона Школи і друга Герміони — Гаррі Поттера, а Герміоні зовсім нецікаво було вже вкотре це все вислуховувати.
У вітальні Ґрифіндору було пусто, і Герміона, зручно влаштувавшись у кріслі біля каміну, нарешті отримала можливість спокійно все обдумати. Потрохи вона починала усвідомлювати переваги свого незвичайного положення: схоже, протягом цієї чарівної мандрівки у часі вона справді може діяти, не переймаючись, як відгукнуться їй її вчинки в майбутньому. Можна ризикувати, робити, говорити, що забажає, як і радила Таїма… І все ж Герміоні було лячно. Вона не звикла так жити. Не звикла робити щось, не думаючи про далекоглядні наслідки власних дій.
А потім на сходах зі сторони спалень хлопців почулися голоси, і Герміоні довелося відволіктися від роздумів і підвести погляд. Це були Рон і Гаррі… Такі юні, трохи кумедні, здавалося б, вже й не діти, але ще й не такі дорослі, якими вона знає їх тепер.
Помітивши Герміону, хлопці відразу попрямували до неї. Побажали щасливого Різдва, обмінялися парою якихось незначущих фраз з приводу хурделиці, що розійшлась вже не на жарт, і пішли всі разом до Великої зали на сніданок.
Герміоні доводилося прикладати чимало зусиль, щоб не витріщатися щомиті на друзів жадібним поглядом — надто незвично було бачити їх знов такими юними. І вона в черговий раз запитувала себе: чи насправді це все відбувається? І розум, як не дивно, відповідав: схоже, що насправді. Друзі ж, здавалося, зовсім не помічали дивної поведінки подруги.
— То з ким ти йдеш на бал, Герміоно? — ніби між іншим поцікавився Рон, коли вони влаштовувалися за столом, але Герміона чудово пам’ятала, як довго це запитання не давало йому спокою. Аж до тієї миті, коли він побачив, як вона входить до Великої зали разом з Віктором. Хоча, правду кажучи, спокій до Рона і після того не повернувся, скоріше, навіть навпаки — полишив його остаточно. Тож Герміона поглянула на друга і хотіла вже невдоволено пирхнути, як робила це раніше, чи відповісти щось на кшталт: «Скоро сам все побачиш», але спинила себе. В неї виникла інша ідея. Можливо, трохи недоречна, але їй чомусь дуже закортіло побачити очі друзів, коли вони таке почують.
— З Мелфоєм, — промовила вона з ледь помітною самовдоволеною посмішкою і пошукала слизеринця за столом зміїного факультету. Його не було, мабуть, вирішив відіспатися. Зате поміж дурмстренґців помітила Віктора. Він Герміону бачити не міг, так як сидів до неї спиною.
— Що?! — Рон ледь не вдавився шматком курячої гомілки, але помітивши її загадкову посмішку трохи заспокоївся. — А, жартуєш… Ну скажи ж ти як є, невже це так складно?!
Рон вп’явся в Герміону хмурим поглядом, вона, злегка примружившись, гідно цей погляд витримала, а Гаррі з тривогою в очах по черзі поглядав на них обох. «Що ж… Ну а чому б і ні?», — подумала Герміона і, піднявши підборіддя, повільно проказала:
— Гаразд. Я йду з Віктором Крумом.
Якусь мить Рон здавався збитим з пантелику, а потім раптом його обличчя осяялось розумінням, і він голосно розсміявся.
— І що смішного? — прохолодно поцікавилась Герміона.
— Та нічого, — махнув, трохи заспокоївшись, рукою Рон. — Ну і жарти в тебе… Один другого кращий. Гаразд, не хочеш говорити — не говори. Переживу.
І Рон знов зосередився на курячій гомілці, не помічаючи, як спохмурніла Герміона.
— Тобто, я настільки нецікава, що ти навіть не припускаєш думки, що він міг запросити мене? — крижаним голосом запитала вона.
— Ну чому ж? — потис плечима Рон і, вирішивши, що раз розмова затягується, то її цілком можна сумістити з їдою, відкусив від гомілки добрячий шмат. — Дуже навіть цікава, — додав він, ледве вимовляючи слова, тому що їсти і говорити одночасно — все ж непроста робота. — Просто він зірка, він може запросити кого тільки забажає, і ніхто йому не відмовить. Ну і… навряд чи він обрав би серед усіх саме тебе, сама розумієш…
Герміона спохмурніла ще більше, але зосереджений на їжі Рон все ще цього не помічав. На відміну від Гаррі. Спіймавши в черговий раз його стривожений погляд, Герміона витиснула з себе усмішку. В цей складний для нього період життя Гаррі і так часто доводилось опинятися між двох вогнів, тож ні до чого додавати ще одну незаплановану сутичку. Однак їсти більше зовсім не хотілося, і Герміона, вичекавши кілька хвилин, піднялась з-за столу, сказала, що має ще владнати якусь справу і попрямувала до виходу з Великої зали.
Вона встигла зробити всього два чи три кроки, коли на порозі Великої зали з’явився Мелфой: незвично юний, як і Гаррі з Роном, але… О, Мерліне, який же статний і привабливий він був… Ноги Герміони ледь не підкосилися, а серце гарячково стрепенулося. Вона як зачарована вдивлялася в бліде, аристократичне обличчя юнака, заледве примушуючи себе повірити, що це саме він вчора, кумедно червоніючи, говорив їй: «Побачимося завтра, Герміоно Ґрейнджер». І як же це було очікувано і водночас несподівано, що тепер він, ледве зачепивши її випадковим байдужим поглядом, наче й не помітив зовсім. Немовби вона була пустим місцем. Немовби її і зовсім тут не було.
В цю мить Герміоні вперше довелося пошкодувати, що події минулого дня розчинилися в небутті, не лишивши сліду ні в чиїй пам’яті, окрім її власної. Мелфоя, з яким вона так мило спілкувалася вчора, і Мелфоя, який щойно увійшов до Великої зали, розділяло не три роки, а вічність. Зітхнувши, Герміона примусила себе відірвати погляд від юнака і, гордовито вирівнявши спину, вийшла із зали.
Герміона не полишала вежу Ґрифіндору аж до самого обіду. Разом з друзями вони, сидячи у вітальні біля каміну, роздивлялись подарунки, бесідували про щось. Потім Рон і Гаррі вирішили зіграти у чарівні шахи, а Герміона з задоволенням і легкою ностальгією спостерігала за грою — в її часі вони не збирались ось так всі разом вже дуже давно.
Про Мелфоя Герміона намагалася не думати. Про Мелфоя і про те, що вона зробить, щоб повернення в цей день мало хоч якийсь сенс. Хоча, сенс і так є, заспокоювала вона себе, хіба ж шкодуватиме вона про прекрасний день, проведений в Гоґвортсі поруч з кращими друзями?
Замість звичайного обіду учнів Гоґвортсу сьогодні очікувало справді розкішне святкове частування. Потрібно було бачити очі Рона, що засяяли від захвату, коли він переступив поріг Великої зали і побачив тарелі з горами смаженої та вареної картоплі, добру сотню смажених індичок, всілякі ковбаски та сардельки, нарізані шматочками, соусниці з підливками, — що-що, а поїсти Рон любив завжди.
— Може, після обіду прогуляємося трохи на вулиці? — запропонував Гаррі, дивлячись, як Рон відправляє до рота чималий шмат м’яса.
— Угу, — погодився Рон, наминаючи індичку так, ніби останній раз перед цим його годували не вранці, а тиждень тому. Герміона стримала усмішку і відвела погляд вбік, щоб не бентежити Рона зайвою увагу. Насправді збентежити його навряд чи вдалося б, та їй все одно хотілося огледіти святково прибрану залу і радісно усміхнені обличчя учнів. Вона й сама щасливо усміхалася, милуючись барвистими гірляндами і різнокольоровими святковими свічками, що висіли в повітрі над столами.
Усміхалася Герміона і тоді, коли її погляд випадково наштовхнувся на бліде обличчя Драко Мелфоя. Він, як не дивно, в ту мить теж дивився на неї. І погляд його був таким холодним, що усмішка враз сповзла з її обличчя, а серце ніби стисло крижаними лещатами. Мелфой презирливо скривився і розірвав зоровий контакт. Герміона, зіщулившись від пронизуючого холоду, що і далі стискав їй груди, теж відвела погляд від слизеринського столу.
Вона не могла уявити, ЩО може зараз допомогти зруйнувати цю крижану стіну між ними… Можливо, для того вона і потрапила саме в цей день, щоб переконатися, що мала рацію, що вони з Мелфоєм несумісні і не було у них жодного шансу на якісь стосунки? Це було до болю схоже на правду, але в голові чомусь знов і знов лунав схвильований хлопчачий голос, який повторював: «Побачимось завтра, Герміоно Ґрейнджер».
«Побачились… І що тепер?» — запитала вона подумки і ризикнула знов знайти його поглядом. Немовби почувши запитання, Мелфой підвів голову, і їх очі зустрілися знов. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Герміоні було складно витримувати його погляд, хотілося відвести очі, але вона не дозволяла собі цього зробити. Якщо вона справді бажала, щоб цей день приніс щось нове, значить і вона мала вести себе інакше, не так, як завжди. Не так, як звикла. І Герміона продовжувала, хоч і через силу, пильно дивитися на Мелфоя, свердлила, пропалювала поглядом.
На якусь мить в очах слизеринця, здавалось, виринуло здивування чи навіть розгубленість, але майже відразу він опанував себе, вираз обличчя знов став непроникним. А потім він повільно відвів погляд. І лиш тоді Герміона усвідомила, як шалено гупає в грудях її серце, як заніміли від напруження плечі. Вона, здавалося, навіть забула, що потрібно дихати, допоки продовжувалося їхнє змагання. Однак тепер, зробивши глибокий і жадібний вдих, вона раптом злегка усміхнулась сама собі — душу несподівано охопило дивне і абсолютно ірраціональне відчуття спокою і віри в те, що все буде добре. Щось несвідомо прочитане в очах Драко було тому причиною, чи, може, чарівна святкова атмосфера нарешті подіяла — Герміона не знала, але факт лишався фактом: її настрій помітно покращився. На вулиці вона навіть приєдналась до Гаррі і братів Візлі, які вирішили влаштувати сніжкові бої. Вони, звичайно, здивувалися, але з радістю прийняли її в свої ряди.
І лиш коли почало сутеніти, Герміона, розпатлана, розчервоніла, але задоволена собою попрямувала до замку — настав час готуватися до балу.
Додати до улюблених