Наступні кілька днів Юнгі звикав до життя у чужому будинку та графіка Чонгука. Чон, втім, як Мін та решта дев’яноста п’яти відсотків людства, любив поспати до обіду, але робота зобов’язувала прокидатися набагато раніше, тому на ранок вівторка Хосок надіслав Юнгі приблизний розклад Чонгука. Судячи з того, що Юн зрозумів, старший міг не робити ціле ніхуя, володіючи більшістю акцій компанії й відповідаючи «так-ні» на телефонні ділові дзвінки, а гроші самі капали б йому в руки. Проте Чон був запеклим поціновувачем контролювати все сам особисто або просто душі не чув у своїй роботі. Або обидва варіанти, що найімовірніше.
Тому новою ранковою рутиною стало прокидатися за будильником, чистити зуби, заварювати не по-божому дорогу каву і буквально за руки стягувати його з ліжка. Чонгук брикався, гарчав та кілька разів майже хвицнув Юнгі ногою, але той теж був не хуйом роблений, тому після першої ж склянки крижаної води Чонгук підскочив як з ниток шитий, а потім вставав відразу, як Мін з’являвся на порозі його спальні. В ахуї, але з вдячністю.
Юнгі також дбав про харчування Чона та несподівано навіть для себе втягнувся у це. Він ніколи не замислювався про те, що приготувати поїсти, бо всі знають, що мівіна – найкраща подруга голодного студента, проте не шлунку. Утім ось Мін уже ловить себе за тим, що ввечері перед сном гортає не кринжові відео в інтернеті, а рецепти для правильного та корисного харчування або замовляє доставку овочів на ранок, деяких з яких й не бачив у житті ніколи. Величезна квартира була плацдармом для роботи Чона, тож Юнгі знаходив його в абсолютно різних місцях з ноутбуком або планшетом у руках: за столом у кабінеті, на дивані у вітальні, на килимку для йоги в залі, сидячи на одній із сходинок та навіть бляха у шафі. Чон виглядає домашнім дощенту, адже у стриманому ідеальному костюмі Мін бачив його лише один раз, й того у першу зустріч, а більшу частину часу Чонгук не вилазить із домашніх спортивок, толстовок та футболок. Мін спочатку приносив йому їжу прямо туди, де той працював, але після кількох разів Чонгук сам приходив на кухню, аргументуючи це тим, що на самоті їжа не така смачна.
За винятком усіх цих дрібних нюансів, Мін мав так багато вільного часу, що від нудьги часом можна було повіситися. Він навіть один раз питав у Чона, де в квартирі пилосос чи бодай віник, проте той подивився на нього, як на ідіота, пояснюючи, що на вихідні приходить клінінгова служба. Особливого бажання залишати затишок та зручності квартири не було, та й Юнгі з’їздив би до Чиміна, але той мав завал на роботі, і Мін навіть більше, ніж до цього, почував себе безробітним. Тому більшу частину часу він просто шаройобився квартирою. Він намагався побігати на біговій доріжці, але майже наїбнувся на мінімальній швидкості, замовив собі набір для вишивання, але поколов усі пальці та всерйоз замислився над вивченням арабської. А Чону, якщо чесно, подобалося бачити Юнгі десь під боком, спостерігати за тим, як він щось готує, тихо бубнячи собі під ніс рецепти або лаючись, коли все йде не так, або сидить недалеко, гортаючи щось у телефон, поки він працює. Чонгук дивився на нього тишком-нишком, думаючи, як добре Мін вписується в інтер’єр квартири. Вони говорили мало, і в основному Юнгі, ввечері переказуючи сюжет серіалу, який дивився вдень, обурюючись тупості головних героїв, які ніяк не можуть зійтись, або якийсь факт про тварин, що прочитав позавчора, поки Чонгук сміявся з того, як молодший бурхливо реагує те що, що у тигрів смугаста не тільки шерсть, а й шкура. Одного разу вони майже побилися, розмовляючи про прибульців, коли Чон наполягав, що це все фікція та вигадки для реклами, а Юнгі переконував, що вони існують, і це все змова уряду. Утім той «інцидент», що стався першого дня, вони більше не обговорювали.
Насправді, за відчуттями Юнгі, тиждень пролетів дивовижно швидко, й у п’ятницю він засинав з передчуттям того, як на вихідних буде ніжитися в ліжку весь день. Тільки от у Чонгука, який розбудив його о дев’ятій ранку в суботу, вочевидь були інші плани.
— Прокидайся, сонько, — чує Мін крізь сон, і йому ввижається м’який дотик до волосся.
— Мамочко, ще п’ять хвилин, — хрипить він й перевертається на інший бік, ховаючись у ковдрі, що безжально стягують.
— Я тобі не матуся, — чується чийсь голос із ледве ображеними нотками.
Юнгі думає, що ладен зараз пристрелити будь-кого, хто насмілився потурбувати його прекрасний сон, у якому він купався, як Скрудж МакДак, у басейні з грошей. Поспати це святе.
— Татку? — каже Мін, розплющуючи одне око і бачачи перед собою Чонгука. — Бля.
— В якомусь сенсі, — Чонгук знизує плечима, поки молодший заливається фарбою, намагаючись натягнути плед, щоб не було видно його палаючого обличчя. — Юнгі, не змушуй мене застосовувати твою тактику з холодною водою.
— Встаю-встаю.
Проте всупереч своїм словам, він знову відвертається від Чона, заплющуючи очі та натягуючи ковдру. Чонгук пирхає такій нахабності й тягне плед на себе, поки не помічає, що Мін спить у тій самій чоновій футболці, що спер у нього ще першого дня. Дідько, як вона йому пасує. Скориставшись чужою затримкою, Юнгі вихоплює ковдру, яку старший, роздуплившись та повернувшись із чертогів своїх подумів, знову з роздратованим риком тягне на себе. Це перетягування каната в прямому значенні слова триває доти, поки Мін з несподіваною навіть для себе люттю й силою смикає нещасний шматок тканини, що він мало не тріщить по швах, і Чонгук, втративши від ахуя рівновагу, завалюється на нього.
Якби час мав властивість сповільнюватися, це був би той самий слушний момент. Чонгук упирається руками по обидва боки від чужої голови, нависаючи зверху, майже торкаючись мінових стегон, поки той з розпатланим після «ранкової розминки» волоссям дивиться на нього, блимаючи очима. Зблизька Юнгі ще вродливіше. У нього маленьке обличчя з лисячим розрізом очей, сонних зараз, але в яких зазвичай блищать хитрі блискітки, й акуратний маленький носик, з крихітною родимкою на ньому, а ще кількома на м’яких щоках. Губи Міна, які дуються, як у дитини, якою він, по суті, і є, коли буває незадоволеним або задумливим, здаються злочинно м’якими — чомусь по них із небувалим бажанням хочеться провести пальцем, натискаючи, проводячи тест-драйв на м’якість. Але Чонгук смикає себе, глибоко вдихаючи, й піднімається, повертаючись у вертикальне положення, поки Юнгі ще більше розгублено кліпає очима й сам підводиться.
— Я думав, — Чонгук ніяково обертається до вікна, намагаючись побачити там квінтесенцію своїх власних думок походу, й чухає потилицю, — я думав з’їздити до торгового центру, пройтися магазинами, бо Хосок сказав, що в тебе мало одягу. І що я тоді за шугар дедді такий, раз ще не витрачав на тебе гроші.
Чонгук слабо посміхається, сам трохи морщачись від своїх слів, а сонливість й зніяковілість Юнги як рукою змітає нахуй в паралельний всесвіт. Очі загоряються вогниками, а в пальцях палахкає приємне поколювання, бо краще за одяг і краще за гроші, тільки «одяг і гроші» в одній пропозиції.
— Я швидко, — долинує до Чонгука, коли Мін підривається з ліжка й летить у ванну, майже збиваючи його з ніг, наче невелике торнадо. Це змушує його посміхнутися ширше, закидаючи свої думки у сміттєвий бак.
Чон не думав, що елементарна купівля одягу може приносити комусь стільки безмежної радості, а комусь стільки безмежного болю. Ні, серйозно, його ноги сказали йому «чао, бамбіно, соррі» ще кілька годин тому, коли вони з Юнгі обійшли по периметру лише один магазин.
Мін спочатку вагався, ніяково переминався біля стелажів з дорогим одягом, який він міг би собі дозволити, якби не платив за квартиру, їжу та проїзд рік, ще й продав би нирку та пограбував банк. Але потім на допомогу вдячно прийшло усвідомлення того, що витрачати гроші тепер стало його «роботою», тому він, не соромлячись, почав брати й приміряти все, що симпатично лежить, під заступництвом чонгукового «я куплю тобі хоч весь торговий центр». По суті, він справді міг би. Юнгі почуває себе героїнею дурного американського ромкому з сюжетом попелюшки та обов’язковою сценою в примірочній, де доярку з Хацапетівки або якоїсь Алабами ведуть у дорогу крамницю й роблять з неї міс всесвіт за допомогою джамп-катів під попсову пісню. Вони заходять у кожний божий магазин у величезному торговому центрі, й Чонгук уже ненавидить себе за те, що запропонував Міну допомогти носити його пакети, бо Сантьяго зі своєю клятою рибою так не страждав, як Чон із десятком строкатих брендових пакетів. Він просто готовий свічку у церкві поставити за душу тих, хто ставить у своїх магазинах диванчики. Чонгук не думав, що колись стане одним із тих хлопців, які, обвішані горою пакетів, сидять на тапчанчику й безбарвно відповідають своїй дівчині: «Так, люба, тобі личать ці штані».
Але чомусь це не викликає у нього роздратування чи злості, а навпаки — лише усмішку, коли Юнгі бігає між стелажів й вішаків у пошуках розміру чи потрібного кольору, хмурячись, коли фасон йому не підходить, чи ляскаючи в долоні, коли джинси сидять чудово. Чонгуку здається це шалено милим, десь із тієї ж категорії, звідки відео з кошенятами.
— Як я виглядаю? — помпезно-театрально запитує Мін, нахиляючись до Чона з кумедним виразом обличчя.
Він одягає в одному з бутиків потворного капелюха з павичем пір’ям, що коштує принаймні половину вже куплених речей, й звідкись дістає яскраво-рожеве пухнасте боа, замотуючись їм разів п’ять. Чонгук сидить на дивані, навколо якого, як мінне поле, розкинулися пакети Юнгі, й дивиться на молодшого знизу вгору, поки дівчата-консультантки гигикають, прикрившись долоньками, спостерігаючи за до безглуздя смішною парочкою. Чону здається, що зі сторони вони, як тупий і ще тупіший — один гасає, як по стадіону, а другий пасе слідом із вмираючим виглядом.
— Як міська божевільна на пенсії, — Чонгук клацає пальцем по полях капелюха, а пір’я смішно бринчить, й тихо сміється.
— Грубіян, — Юнгі переймає сміх, стягуючи цю потворність з голови, та показує Чону язика, віддаляючись у надри магазину з кількома іншими речами в руках.
Чонгук хапає себе на думці, що кілька хвилин тупо посміхається молодшому слідом.
Юнгі зникає в примірювальній й пропадає там підозріло надовго, хоча речей із собою було не так й багато. У минулих магазинах Мін влаштовував мало не шоу з подіумом, проходячи повз Чона модельною ходою, який тільки кивав, схвалюючи, ніби щось у цьому шарить. Коли він востаннє дивився на годинник, Юнгі не було хвилин п’ятнадцять, тому Чонгук починає трохи бентежитися. А якщо з ним щось трапилося? А якщо він втратив свідомість? А якщо Юнгі таки мав рацію, прибульці існують, й вони вже викрали Міна для якихось експериментів? Чон піднімається з дивана, прямуючи до перевдягальні — слава богу, у бутику вона одна, й Чонгуку не треба бігати кабінками, розбурхуючи громадськість.
— Юнгі? — він тихо кличе молодшого, проте у відповідь чується тільки тихе копошіння.
Чонгук стукає кісточками по стінці кабінки, просячи дозволу, але відгуку не отримує, тому трохи відсуває завіску. Він миттєво завмирає, наштовхуючись на чужу маленьку голу спину всю в крихітних родимках. Чон не навмисне веде поглядом від вузьких плечей, гострих ключиць, що випирають, по хребту та ямочкам на попереку, упираючись очима в чорне мереживо білизни з шлейками й високими сітчастими панчохами. Чонгук ковтає в’язку клубок у горлі, забиваючи ногами бажання доторкнутися до худої спини холодними пальцями, тому повільно піднімає очі вгору, помічаючи такий же чужий погляд у дзеркалі. Юнгі дивиться на нього крізь скляну гладінь із тихим ахуєм, а потім усвідомлення навалюється на нього потужною хвилею.
— Блять!
Мін голосно скрикує, що його, либонь, чути навіть у найвіддаленішому куточку торгового центру, прикриваючись руками, наче дівча, зводячи брови й обурено округляючи рота. Чонгук відчуває, як його обличчя спочатку пече від збентеження, а потім уже до нього доходить, що ще й від того, що Юнгі з усієї дурі дає йому такого ляпаса, що він дивом не відлітає в сусідню галактику. Чон йойкає, консультантки, що виглядають з-за рогу з цікавістю, йойкають, і вся ця сцена нагадує йому сюжет із якоїсь мексиканської драми, де всі хапаються за серця, дивуючись сценарним поворотам. Мін сердито засмикує завіску, теж йойкаючи, поки Чон у неземному ахуї тримається за щоку, що горить, обома руками й вражено дивиться туди, де ще секундою раніше стояв Юнгі.
І це та сама людина, яка лежала голою в його ліжку на абсолютних похуях? Чонгук думає, що набув нев’їбенну властивість часто-густо отримувати у жбан, коли Мін знаходиться поруч. Причому удар у нього чудовий. Старший, не блимаючи, дивиться на примірювальну, коли завіска знову трохи від’їжджає, а з неї виглядає Юнгі, прикрившись шматком тканини.
— Вибач, — він ніяково прикушує губу, винувато дивлячись на Чона, проте все ж ще сердито та з-під чола, на що той просто киває.
Чонгук сидить на диванчику в центрі магазину, намагаючись не розлогінитися з цього життя, коли Мін нарешті з’являється в його полі зору, строкато всунувши щось у руки консультантки, поки Чон тримає скруток з льодом у щоки, що йому з розумінням принесли співробітники. Юнгі озирається на всі боки, не помічаючи навколо гори пакетів, й запитливо дивиться на Чонгука.
— Я здав усе назад за твою погану поведінку, — байдуже пояснює той, віддавши лід дівчині, що підійшла.
— А.
Юнгі повільно киває, спохмурнівши, й надуває губи, незграбно тупцюючи біля Чона, а потім опускаючись поруч, й у старшого просто серце каменем униз падає, коли він бачить такого Міна, який нагадує кошеня, що нашкодило, якого ткнули мордочкою в скоєне.
— Я жартую, — Чонгук обертається на Юнгі, який сидить у позі скривдженого надутого пташечка, м’яко, але швидко торкаючись чужого коліна. — Просто попросив віднести до машини, щоб не тягатися з ними.
— Жарти з ліги сміху у вас якісь, містер Чон.
Мін цокає, утім його очі світлішають, й він вдячно киває, дивлячись на червону чонову щоку, відчуваючи жаль із домішкою обурення.
— Сильно болить? — питає Юнгі, свердлячи поглядом підлогу, втикаючись у шкарпетки своїх старих кед.
Такий настільки незвично тихий Мін — щось нове, доти небачене, і Чон машинально відкладає цей спогад у довгу темну скриньку.
— Десь я це вже чув, — Чонгук хрипко сміється, коли консультантка віддає в руки Міна загадковий пакет.
Він хоче ще щось сказати, але несподівано у молодшого голосно бурчить живіт, розносячись луною по всьому магазину, і той хапається за нього, густо червоніючи.
— Хочеш їсти?
Юн повільно киває, закочуючи очі від власної слабкості, поки Чон сам несподівано для себе, Юнгі і цієї реальності загалом бере в одну руку його пакет, а в другу — маленьку долоньку, піднімаючи з дивана й тягнучи до виходу з магазину. Він відпускає його тільки тоді, коли вони опиняються посередині молу біля великого фонтану, а Мін бореться з бажанням схопитися за серце, що б’ється в агонії. Вмирати молодим від тахікардічки він не планував.
— Тут немає ресторанів поблизу, якщо чесно, — Чонгук дивиться на карту тц, а потім щось вбиває в телефоні.
— Я хочу в Мак.
Чон обертається на Юнгі, який знизує плечима і тикає пальцем на червону емблему на фуд-корті.
— Я правильно розумію, — старший хмуриться, косячись з Міна на банер із гепі мілом, — ми весь тиждень правильно харчувалися за твоєї ініціативи, хочу нагадати, щоб сьогодні зірватися на чизбургері?
Юнгі розпливається в задоволеній усмішці та інтенсивно киває, хапаючи Чонгука за рукав куртки.
— Ідеально, — погоджується Чон, віддзеркаливши чужу усмішку, і дозволяє Міну затягнути його за собою на фуд-корт.
Чонгук не жлобиться, замовляючи майже половину меню, адже вони справді голодні, провівши пів дня, шастаючи магазинами. Чон неспішно посьорбує колу, спостерігаючи, як Юнгі змішує кисло-солодкий соус із сирним, запевняючи, що це найкраще поєднання на планеті Земля, після Чака та Блер, та вмакує в нього картоплю.
Вони буквально викочуються з фуд-корту, напершись, як не в себе, й пристойності заради заходять ще в пару магазинів, але навіть Мін, утомлений та наїдений, без особливого ентузіазму ходить між рядами, у пів носа нюхаючи зразки туалетної води. Юнгі навіть обирає одну для Чонгука, який упирався, говорячи, що в нього вже є щось, чим можна побризкатися. Мін їх чудово пам’ятає – дерев’яний, з цитрусовими нотками та відтінком м’яти з яблуком. Проте все ж Юнгі наполягав, що парфумів має бути як мінімум стільки ж, скільки й пір року, до того ж, він хоче подякувати Чону за день, проведений у муках. Навіть якщо це куплено за гроші самого Чонгука, хоча якась різниця, якщо Міну сто разів нагадали, що він може витрачати їх, як заманеться.
Парочка, затарившись ще пакетами, вже майже доходить до виходу на парковку, як Юнгі голосно йойкає, ляскаючи себе у лоба.
— Я скоро повернуся, почекай мене в машині, — кидає Мін, ховаючись за скляними дверима.
Чонгук тільки блимає очима, виглядаючи розгублено, наче Вінсент Вега, а потім стискує губи, мовляв так, це ж Юнгі, і прямує до челенджера.
Машина забита до відвалу та пахне новими речами, парфумерією та всім приємним, чим тільки можна, а місце залишилося буквально лише на передніх сидіннях, хоча Чон відчуває, що йому в руку наполегливо впирається кут пакета, а бардачок зачиняється суто завдяки божій допомозі. Він стомлено кладе руки на кермо, упираючись у них чолом, й тихо видихає. Юнги справді схожий на якесь природне явище, чарівне та руйнівне одночасно. Чонгук усміхається, все ще відчуваючи, як горить щока, і сміється. Його розмірене, відносно спокійне життя, що раніше крутилося лише навколо ноутбуків, цифр та їжі з доставки, за кілька днів перетворилося на гучний та яскравий індійський мюзикл. Він думав, що ужитися з іншою людиною — нереально складно, і, можливо, це справді так, але на його шляху трапився не хтось там, а Мін Юнгі — гучний, смішний, кумедний і милий хлопець, який додавав до життя радості, просто перебуваючи поряд. Чон не може сказати, що вони вже нерозлучні друзі або щось таке, але за короткий проміжок часу вони звикли і злиплися один з одним з жахливою силою та швидкістю, як галушки на дні каструлі.
Він майже підстрибує, ударяючись головою об стелю машини, вивалюючись з думок, коли у вікно щось ударяється, а потім з’являється усміхнене обличчя молодшого. Юнгі відкриває двері, поки Чонгук притримує пакети, що випадають назовні, й залазить усередину. Тільки коли Мін уже пристібається, Чонгук помічає в його руках якусь рослину в невеликому вазоні.
— Що це? — Чон здивовано тицяє у зелене листя, ніби вперше таке бачить.
— Не тикай, ти чого, — Юнгі шипить, легенько ляскаючи Чонгука по долоні, й простягає рослину майже Чону під ніс. — Знайомтеся, це Степан.
Старший не перестає бути менш враженим непередбаченим придбанням, і тому запитливо поглядає на Міна крізь зелень листя.
— Це фікус, — Юнгі закочує очі, ніби Чонгуку треба, як маленькому все пояснювати. — Ти казав, що вони тобі подобаються. Чи збрехав?
Мін насторожено мружить очі, відсуваючи квітку ближче до себе, але Чон обурено тягнеться за нею, акуратно беручи до рук.
— Ні, вони мені справді подобаються, — щиро стверджує Чон, і, не вірячи, дивиться на рослину. — Просто не очікував.
— Це ще один мій подарунок тобі на подяку, — Юнгі гордо піднімає голову, задерши носик вгору, — але на свої кровні зі скарбнички.
Чонгук сміється, щиро кажучи «дякую» та однією рукою вдячно стискаючи мінову руку. Той задоволено усміхається, сяючи яскравіше за лямпочку, й радісно гигикає, переставляючи фікус до себе на коліна.
— Поїхали додому, — каже Юн, стомлено відкидаючи голову на сидіння, не припиняючи тепло усміхатися Чонгуку, не розуміючи, чому йому зараз так спокійно.
«Так, додому», — повторює про себе Чон, заводячи машину.
Додати до улюблених