6

FavoriteLoadingДодати до улюблених

20.02.2022

— Я зайду?[1] — спитали на тому кінці телефонного дроту.

— Ага. Во сколько? — Марк дрібними скибочками нарізав Прянику моркву та яблуко і час від часу поглядав на плиту, щоб не проґавити каву. — Сань, купи сигарет по дороге, а то взападло выходить.[2]

— Окай! Часа через полтора буду. А ты подумай пока. Может, все-таки с нами рванешь, а? Братан, тут херня какая-то нездоровая несется. Лучше переждать это время за бугром. Уже сейчас хрен нормально свалишь отсюда, а дальше ещё сложнее будет.[3]

Сашко сьогодні разом зі своєю дівчиною збиралися на нічний потяг. Якимось хитромудрими маршрутами планували дібратися до границі, а звідти вже кудись в Європу. Грошей на не заплановану подорож було обмаль, тому, як завжди, друг звернувся за допомогою до Марка.

— Не-а, ты же знаешь моё мнение — истерия на ровном месте. Кому мы нужны? Попугают и наших, и западных клоунов, и разойдутся с миром,[4] — в слухавці щось противно заскреготіло, і Самойлов, скривившись, відсунув її від вуха.

— Да не кипиши ты, дура! — гаркнув друг. — Не тебе, братан. Ох, блять, не уверен я в этом, не уверен. Ну, ладно… Давай, скоро буду,[5] — Марк лише кивнув на це, наче співрозмовник міг його бачити, та відклав мобільний убік.

Пряник все норовив стягнути з-під ножа ласі шматочки смаколиків, тому довелося зняти зі столу хвостатого злодія та перенести його до клітки.

— Все, сиди тут, арештанте. Не псуй собі апетит, — щуреня обурено застрекотіло, чим насмішило Марка. — Так, не кричи на мене. В тебе і так ожиріння. Що лікар казав? По графіку та суворо дозовано, — він наостанок клацнув пальцями по решітці та повернувся до своїх справ.

Самойлов давно помітив, що чомусь до улюбленця звертався виключно українською. Мабуть, вплив Назара зумів просочитися глибоко у підсвідомість, проте недостатньо, аби повністю перейти на рідну мову. Але Самойлов пишався собою, коли міг швидко, не замислюючись над кожним словом, як останній бовдур, відповісти державною касиру в магазині, чи зробити замовлення в кафе. Та й для навчання жива практика виявилась надзвичайно корисною.

— Блять, харэ. Как колхозник базаришь, — якось намагався піддіти його Сашко. — Девушка прекрасно и на нашем тебя сечёт. Правда, девушка?[6]

— Так, я чудово розумію пана на нашій — українській мові, — привітно посміхнувшись, відповіла офіціантка, умисне зробивши наголос на останніх словах. — А ось тюремний жаргон, здається, вже давно залишився в минулому в цивілізованому суспільстві.

— Дякую… — Марк придивився до бейджика на грудях у дівчини, — Анастасіє, — і подумки пообіцяв залишити пристойні чайові.

— Нахватался от своего столичного мента,[7] — бурчав Сашко.

Так, “нахватался”, але тому “менту” зовсім не обов’язково про це знати. Самойлов й досі починав всі їхні розмови виключно російською, і навіть не через рутинну звичку, а щоб банально подраконити Назара. Бо вже так у них повелося в спілкуванні: один бісить, другий біситься, а потім — навпаки. Хоч витримки у Самойленко було в рази більше. Він частіше йшов на компроміси, згладжував гострі кути та зводив нанівець незначні конфлікти. Бо й срались вони досить часто.

Після того триклятого поцілунку перед дверима під’їзду, наче в довбаних мелодрамах, Марк злякався. І для себе охрестив все, що трапилось — гейська паніка та цілковита нікчемність. Бо він, як той бродячий пес, вбого лащився до незнайомої людини, що спромоглася зійти до нього та подарувати крихту уваги. Воістину жалюгідно.

Назар почав йому надзвонювати ще наступного дня з обіду, написував в дірект, намагався хоч якось зв’язатися, але Самойлов ігнорував всі його спроби. Коктейль із змішаних почуттів — сорому, страху, вдячності та зацікавленості, не давали переступити через власне его, чи що там було в Марка замість цього. Та й що він скаже Самойленко? “Я не гей, але давай дружити”? Вони що, в дитячому садку? Та й дружити з хлопцем, якому нещодавно язиком діставав до гландів і, здається, до крові безтямно зажовував нижню губу — це те ще лицемірство. Або ось кращі варіанти, обирай будь-який.  “Наша зустріч була помилкою. Я був дуже п’яний. Нічого не пам’ятаю — нічого не було”. Не вистачало лишень драматичної музики на фоні. Та дощу з калюжами, по яким він радісно поскаче нахуй.

Навіть собі Марк не міг відверто зізнатися у власній неспроможності та розгубленості. Стільки змішаних почуттів та сигналів, що відокремити щось одне, головне, було неможливо.

Назар виявився чи не першої людиною, не рахуючи матері, кому дійсно було діло до нього справжнього — без осуду чи користі. Самойленко не жалів сирітку, не засуджував за спосіб життя, не тицяв носом в помилки. Він просто слухав, дискутував, іноді невдало, проте не зле жартував, а ще відверто висловлював свою думку. Йому було байдуже до псевдо популярності Марка в інтернеті. І це здавалося чимось нереальним після купи друзяк та потенційних дівчат з їхнім одвічним скигленням:

— Отметь меня в сториз, чувак.

— Сделаешь мне рекламку на своём акке, а я тебе что-то приятное сделаю в ответ.

— Братан, оплати счёт, хули тебе. Бабки ж воздуха хватаешь.[8]

До того ж Марку лестило, що такий “син маминої подруги” взагалі звернув на нього увагу, щоб це не значило. Самойлов давно забив хуй на визначення власної орієнтації, йому і дурно не впало розбиратися в питаннях сексуальності, тим паче, рефлексувати над цим чи, боронь боже, експериментувати. Він вже змирився, що його улюбленою категорією на сайтах для дорослих було бі-порно з ч/ж/ч. Яка взагалі різниця, хто і на що дрочить? В нього ж ніколи не вставало на пацанів із нічних клубів, де абсолютно всім похрін, кого ти мацаєш по закуткам. Він зовсім не задивлявся на оголених чоловіків в роздягальнях чи на пляжі. Та й на самого Назара в нього також не стояло, але…

Але була зацікавленість. І сором. Тим поцілунком він, мов жебрак милостиню, випрошував увагу. Хотів відчути себе потрібним, гідним такого ідеального, правильного Назара, щось довести. Тільки ось кому? Низьку самооцінку не витравити напускними понтами чи дурними вчинками.

А ще Марк злякався залежності від іншої людини, її присутності в своєму житті, її участі. Бо якимось шостим чуттям, чи скоріше сракою, розумів, що його неминуче затягне. Хоча і так затягло. Назар не йшов з голови.

Десь через тиждень Самойленко облишив всі спроби з ним зв’язатися, надіславши останнє повідомлення.

Як знаєш… Образити тебе чимось, я не хотів. Ти цікава особистість, Марку, тому мені шкода, що все так. Бережи себе. 

Довбаний ідеальний засранець! Цікава особистість… Міг же просто послати до біса, так ні! І в цьому виявився на голову вище Самойлова.

А на губах так і залишився післясмак мартіні з солоним огірком… Тому вже наприкінці літа, святкуючи якесь чергове нахрін нікому не всрате свято, Марк залив в себе божевільну кількість того пойла, закусуючи хрумким овочем, та, не розуміючи, що творить, набрав Назара. Його не зупинили ні друга ночі на годиннику, ні повна нездатність зібрати слова в речення.

— Крутая у тебя деваха, ментовская ты рожа,[9] — затинаясь на кожному слові, ледь вимовив Самойлов.

Так, він весь цей час, як довбаний сталкер, моніторив Instagram Назара та його друзів. Самойленко досить рідко виставляв щось особисте в мережу, здебільшого то були світлини краєвидів та фото службових собак. Хоча, наскільки знав Марк, Назар не мав жодного відношення до кінологів. Принаймні професійного… А ось розкішна брюнетка в формі та її випестувана німецька вівчарка занадто часто миготіли в стрічці Самойленко. То він, сидячи навколішки, долонею торкався вологого носа чотирилапого поліцейського, який слухняно це дозволяв, то міцно обіймав кудлатого друга за шию, чи віддавав йому команди. І та дівчина завжди була в кадрі — усміхнена і дуже красива. Вони навіть були чимось схожі з Назаром зовні. Гарна пара, мать його.

— Марку, це ти? — голос Самойленко звучав сонно та збентежено, проте швидко набув звичних впевнених ноток. — Щось трапилось? Тобі потрібна допомога?

Далі Марк би волів забути і ніколи більше не згадувати, проте пам’ять, як ніколи, все зберегла до дрібниць. Він вже встиг вийти із клубу та всістися дупою в брудну калюжу, спиною спершись на стіну. Підпалив цигарку, “блякаючи” на кожному чвірку запальнички, та обпік нижню губу сигаретним жалом. А потім понісся словесний пронос… Він видав і про “просто дружить”, і про “пьян — не помню”, не забув кілька разів наголосити, що зовсім, аж наскільки, не гей, а поцілунок — то лише спортивний інтерес. Пред’явив за “телку с псиной”, багато матюкався, а на сам кінець якогось дідька розплакався, як остання чмоня.

— Так, слухай сюди, — нарешті Назар зумів пробитися крізь цей монолог. — Ти зараз занадто п’яний, щоб мене почути. Ти ж навіть нічого не запам’ятаєш. Давай ми завтра, коли ти прийдеш до тями, про все поговоримо? Добре?

Марк кивнув, але відразу зрозумів, що співрозмовник його не бачить — дурна звичка — і угукнув в слухавку. Щоправда, то більше було схоже на гикавку. Чи й справді було нею. Емоційна промова забрала занадто багато сил, хотілось лишень спати, що, до речі, він і збирався зробити саме там і саме зараз.

— Марку! Марку! — кричав Назар. — Ти зараз де знаходишся? Скажи мені адресу. Адресу скажи, п’янь така! — наполягав на своєму Самойленко, аж поки Марк не спромігся відповісти, що було досить не просто. — Молодець. А тепер домашню адресу. Давай, солодятко, напруж трохи мізки, будь ласка.

Марк погано розумів, що від нього хотіли, але йому сподобалось бути “молодцем і солодятком”, тому він слухняно, на автопілоті назвав вулицю та номер будинку.

— Господи, нещастя. А місто яке? Я ж навіть не знаю, звідки ти, — Назар чомусь сміявся, а Марк був вельми задоволений собою, бо, мабуть, сказав щось дотепне. — Місто своє назви, ну хоча б область…

“Вот  дурачок какой!”[10] — подумав тоді Самойлов.

— Планета Земля. Солнечная система… не знаю. А у нее есть вообще название? Нет? — Марк зручніше вмостився в калюжі. — Ну тогда пусть будет галактика Мартини и Огурца…[11] — далі Самойлов ніс повну нісенітницю про чорні діри в цій галактиці, про космічних піратів зі своїми німецькими вівчарками та про пригоди гомодесанту.

Назар робив вигляд, що уважно слухав, навіть щось запитував та уточнював, а сам, як потім дізнався Марк, по вже відомій йому інформації намагався вирахувати місто та викликати п’яному бовдуру таксі.

— Хлопче, нумо підіймайся, — до Марка підійшов незнайомий чоловік та поплескав його по плечу. — Пішли відвезу тебе додому. Хоч доплатили за таке. Ти, головне, мені салон не заблюй, — дядько ще щось бурчав собі під ніс, проте наполегливо намагався підняти Самойлова, хоч той і пручався.

— Марку, слухай мене! — донісся зі слухавки голос Назар. — Це — таксист, він відвезе тебе додому. Все добре. Йди з ним. А завтра ми обов’язково поговоримо. Сподіваюсь, ти згадаєш про це вранці. І, будь ласкавий, не веди себе, як інфантильна дитина, не ігноруй мене.

Марк прокинувся близько першої години дня. Голова нещадно боліла, здавалося, що в ліву скроню закручували розпеченого шурупа, а в лоба хтось щодуху гамселив відбійним молотком. За кожен рух та кліп очима доводилось розраховуватись нападом болі та запамороченням. Навіть тихе шуршання холодильника здавалося гулом щонайменше десяти потягів одночасно. Що ж він, блять, вчора таке в себе залив, що сьогодні аж наскільки погано? Почав пригадувати: спочатку було пиво, далі Сашко приніс пляшку горілки, звідкись взялось шампанське, а потім… А потім діджею замовили пісню гурту Плач Єремії “Вона”, і Марк поперся за барну стійку нажератися мартіні, фальшиво приспівуючи “розбіжимося по русифікованим містам”.

Який сором! Блять! Блять! Блять! Пам’ять послужливо підкинула згадку про вчорашній нічний дзвінок. Перед очима, наче кадрами зі старої кінострічки, пронеслися пошарпана стіна клубу, брудна калюжа, телефонна розмова, до кожного, мать його, слова, та стомлений таксист, який намагався запхати нерухоме тіло до автівки. А потім ще й відпоював п’яницю-невдаху мінералкою, бо того все ж таки знудило дорогою — добре, хоч водій встиг зупинитися на узбіччі.

Самойлов схопився за свій мобільний та полегшено здихнув — пропущених не було. Тобто ще був час підготуватися до незручної розмови. Цього разу він не збирався йти в глухе підпілля, треба відповідати за власні слова та вчинки. Хоч іноді.

Ліки від похмілля подіяли досить швидко, а в голові стало потроху розвиднюватися. Все вже не здавалося таким жахливим та повністю втраченим. Хто ж не робив дурощі з п’яну? Телефонувати колишнім в такому стані — це ж класика жанру. Хоча Назар й не був ні колишнім, ні теперішнім. Марк взагалі не знав, ким хотів бачити Самойленко в своєму житті. Проте вже не було жодних сумнівів — зачепило.

Телефон ожив стандартною мелодією, і Марк, подумки перехрестившись, наче заходив в річку з крокодилами, взяв слухавку.

— Так, — він вирішив відразу почати українською. Щонайменше, це він точно завинив Назару за вчорашній опівнічний квест з таксі. — Я хотів…

— Зачекай! — перебив його Самойленко. — Спочатку я, поки ти ще щось там собі не навигадував, — його голос звучав рівно та досить привітно, навіть з якимося доброзичливими веселинками, що заспокоювало. — Я все розумію, дійсно. Я не цікавлю тебе, як потенційний партнер. Це нормально. Шкода, але нічого страшного. Я нічого не чекаю від тебе і ні на що не претендую. Лише спілкування. Звичайне, людське, без підтексту.

— Я ж тебе сам поцілував, — бовкнув Марк.

— Ну то було під дією моменту, — Назар посміхнувся, тобто Самойлов, звісно, цього не бачив, але був готовий закластися на останні труселя. — Пізнавав, так би мовити, нові горизонти. І тобі не сподобалось, — з цим би Марк вже посперечався, але не став. — Слухай, нехай воно все йде, як йде, а там розберемося.

— Цілуй мене в губи, а далі якось буде? — запитав Марк вже знайомою фразою.

— Ну якось так. Але краще — не треба, бо тебе потім не вловити, принаймні тверезим, — тут він відкрито заржав в слухавку. — Як ти, до речі, після вчорашнього?

Самойлов барвисто розповів про свої нічні походеньки. І про таксиста, який відчайдушно намагався його спіймати у посадці, бо Марку, бачте, захотілось поспілкуватися з природою. І про те, як його знову знудило, але вже в ліфту. Крихти сумління та майбутній гнів сусідки Катерини Михайлівни, яка обов’язково б дізналася, чиїх це рук діло, не дали залишити все як є. Тому він почимчикував прибирати не лише кабіну ліфта, а й майже весь під’їзд.

Назар реготів, зрідка вставляючи дотепні коментарі, а Марк насолоджувався цією увагою. Повернулася та сама легкість в спілкуванні, яка так зачепила Самойлова свого часу.

Відтоді вони кожного дня телефонували один одному, тріпалися ні про що і про все одночасно. Назар, як і обіцяв, поділився купою українського контенту, який Марк потроху вивчав, і мусив визнати, що помилявся — дійсно багато талановитих та цікавих речей. Самойлов здебільшого бомбардував Назара мемами та різноманітними приколами, очікуючи свої законні “)))”, бо Самойленко той ще дід, для якого наліпки та смайли — то було від лукавого.

Щойно прийшов час Маркові знову завітати до столиці по навчанню, Назар твердо заявив, щоб той не вийобувався, а зупинився в нього, бо разом воно якось і веселіше буде, і дешевше. Потім були інші сесії, літня відпустка Самойленко в їхньому курортному містечку, спільне святкування Нового року в Карпатах та ще безліч моментів. Іноді Марк давав слабину і під дією моменту вдавався до правила “цілуй мене в губи…”, але знову і знову прикидався, що нічого не трапилося. Назар в такі дні помітно марнів та затравлено відвертав погляд, але Самойлов нічого не міг з собою подіяти. Він вже і так занадто зблизився із Самойленко, пустив того глибоко під шкіру. Більшого Марк не витримає. Його задушить, вб’є ця залежність.

І ось тепер, після купи неприйнятих дзвінків та непрочитаних повідомлень, Самойлов перебував майже в розпачі. Ну не міг же Назар так образитися через різку реакцію на той подарунок. Марк не вперше поводився, як невдячне мудило, було і гірше. Але повна тиша від Назара та ще й в купі із “несеться нездорова хуйня” — змушували панікувати. І недарма.


Від автора:

Дівчина купує собі подарунок на День народження, жінка дописує новий розділ)))

Трохи пізніше додам примітки з перекладом з російської (зроблено✅), та ретельніше вичитаю весь текст, бо все нашвидкуруч. Заздалегідь вибачаюсь за помилки)


Примітки:

1. Я зайду?

2. Ага. О котрій? /-/-/ Сань, купи цигарок по дорозі, а то впадлу виходити.

3. Окай! Години через півтори буду. А ти подумай поки що. Може, таки з нами рвонеш, га? Братан, тут херня якась нездорова несеться. Краще перечекати цей час за бугром. Вже зараз хрін нормально звалиш звідси, а далі ще складніше буде.

4. Ні, ти ж знаєш мою думку — істерія на порожньому місці. Кому ми потрібні?  Палякають і наших, і західних клоунів, і розійдуться з миром.

5. Та не кіпішуй ти, дурепо! /-/-/ Не тобі, братику. Ох, блять, не певен я в цьому, не певен. Ну, добре… Давай, скоро буду.

6. Блять, харе. Як колгоспник базариш. /-/-/  Дівчина чудово і на нашому тебе січе. Правда, дівчино?

7. Набрався від свого столичного мента.

8. — Відміть мене в сторіз, чуваче.

—  Зробиш мені рекламку на своєму аці, а я тобі щось приємне зроблю у відповідь.

— Брате, розрахуйся, хулі тобі. Бабки з повітря хапаєш.

9. Крута в тебе дівчина, ментівська ти рожа.

10. Ось дурник який!

11. Планета Земля. Сонячна система… не знаю. А чи має вона взагалі назву? Ні? /-/-/ Ну, тоді нехай буде галактика Мартіні та Огірка…

(Переклад з російської)

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

8 Коментарі на “6

  1. Ну це страйк! Не міг відірватися поки не втулився в останнє речення. Мало! Мені дуже сподобався стиль: простий, дворовий. Наче це не літературний твір, а ви на лавочці друзям за знайомих пацанів розказуєте. Це підкупило мене, люблю таке, без виїбонів, як казав Марк. І в цьому оболтусі багато знайомого пізнаю
    Круті герої, крута мова. Може і є помилки, але я взагалі не помітив. Ми люди прості. Страшно що буде далі бо підбирається 24 лютого, а ще 1 глава не дає спокою.
    Короче дякую велике
    І бумласка штовхніть мене в коментарях як буде 7, бо не хочу пропустити, а оповіщення тільки на коми приходять.

     
    1. Дякую! Приємно, що стиль вам заходить, і тепер я буду знати, як його називати — дворовий))) Але це дійсно так. Я пишу простою мовою для звичайних людей і про звичайних людей. Не для вибагливих критиків, які б рознесли мене ще з перших рядків, і було б за що))) Я хочу, щоб читачі мені вірили, впізнавали героїв, бачили в них щось близьке собі. Та й не вмію я в ту літературність) Багато сленгу, суржику, кальки, матючків… Але це те, як я спілкуюся, як спілкуються люди довкола мене. Наша мова жива, різноманітна, стільки барв. Вона розвивається разом з молоддю, стає сучасною. Тому чому ні?
      Пи.Си. Добре. Обов’язково вас штовхну на 7 розділ)

       
  2. О, вітаю вас з днем народження!!!
    (Якщо я вас правильно зрозумів)
    Які ж милі відносини в персонажів
    UwU
    Там є помилочка в кацапській мові, але не виправляйте… Так вживання такої мови виглядатиме жалюгідніше

     
    1. Так, ви правильно зрозуміли. Дякую за привітання) І, звісно, велика вдячність за відгук!
      Як би ви чули, як мене щойно розірвало вголос від “не виправляйте… жалюгідніше звучить”))) Це так влучно! Не буду, навіть якщо і знайду🤣 Ви зробили мій настрій! Дякую💙💛

       
    1. Дякую за відгук) Радію, що вам сподобалось. Це приємно.
      З помилками ще обов’язково попрацюю. Звісно, де зможу помітити самостійно, бо іноді впритул не бачу навіть найдурніших)