ХХ.ХХ.1685 р.
Одного вечора, у старому будиночку біля морського узбережжя, за столом, при свічках, сиділи дві жіночі постаті. Та, що була старша й вища, розкладала якісь сухі травинки на столі й наспівувала собі щось під ніс.
– Навіщо тобі лаванда, мамо? – запитала жінку дівчинка дванадцяти років, яка сиділа поруч. Руді локони, сірі очі, як два озера, в яких відбивався густий туман. Схожих рис між ними було мало, насилу віриться, що це мати і дочка. Але носять вони в собі один і той самий дар. Дві відьми, дві чарівниці сидять за одним столом.
– З неї виходить чудове зілля від безсоння. А ще ця рослина теж свої чари має. Кому необхідно – притягне багатство. Але славиться лаванда тим, що притягує кохання… – з усмішкою відповіла жінка, ниткою підв’язуючи кілька стеблинок сухої лаванди. Волосся кольору кори дуба по плечах засмаглим струменіло, бурштинові очі її при світлі маленького вогника, що танцював на ґноті, відливали золотом, губи ніжні в легкій посмішці розтягнулися.
Марта мала славу красуні, але за це її ще більше боялися. Відьмою вона була, знахаркою і травницею. Вміє багато чого, знає більше за інших, хоч зла нікому й не робила ніколи. Відьма не є зло. Відьма – від слова “відати”.
Дівчинка в цей час уже роздивлялася дивовижну зелену рослину, що пахла сумішшю хвої з апельсином, а ззовні нагадувала маленьку ялинку, проте замість голок були листочки.
– А це що? – роздивляючись рослину, запитала здивована молода відьма.
– Полин. Лікувальний. Більше як оберіг служить, від нечисті, – про нечисть дівчинка мала поняття, адже читала про неї в книжках. Русалки, упирі, вервольфи… Відповідь жінки чомусь засмутила руду, очі її сірі потьмяніли.
– А ми теж нечисть, мамо? – зковтнувши, запитала засмучена чарівниця. Марта навіть від трав своїх відволіклася, взяла тендітні долоньки доньки у свої.
– Що ти, пташенятко?! Нас життя нагородило щедро, пишайся ж цим! Ми використовуємо силу нашу на благо, щоб допомагати людям, а не губити їх.
– Тоді чому нас так бояться? Чому ми повинні страждати? – голос дівчинки здригнувся, – Ми ховаємося від людей, живемо так, ніби нас взагалі на цьому світі немає.
Маленька сльозинка покотилася по щоці дитини. Потім ще одна. Руда шмигнула носом.
– Я боюся людей, мамо… Але ж і я людина. І ти. Я хочу жити як усі інші, вчитися, мати друзів і не боятися осуду…
Відьма лише похитала головою, зітхаючи. Долоня її опинилася на щоці доньки, пальцем прибрала солоні крапельки.
– Люди гірші за будь-яку іншу нечисть, Велмо. І так було завжди. Вони бояться не стільки нас, скільки силу, що ми маємо. Вона їм чужа, невідома. А люди, як правило, бояться невідомого.
– Не всі ж люди погані, вірно?
– Так. Не всі. Одну таку людину ми з тобою дуже добре знаємо, – усмішка матері гріла душу дівчинки, і та потихеньку забула недавню хвилинну печаль.
– Тато… – вона сумно посміхнулася, встаючи зі стільчика і підходячи до вікна. За склом виднівся порожній берег. Місяць майже зійшов над ним, відбиваючись у гладі тихого на цей момент моря, – Сподіваюся, він скоро повернеться до нас!
– Звичайно! Я теж сподіваюся, пташенятко. Я теж сподіваюся… – тихо сказала чарівниця, обіймаючи своє чадо, свою маленьку дівчинку, і разом із нею дивлячись у далечінь, не зводячи очей із вечірнього морського горизонту…
Додати до улюблених