5

Вибачте, що так довго не було проди. Я маю свої неприємності, а бета свої, тому ми затягнули з цим розділом.

______________________________________

Тільки-но ми рушили, як голова Дазая опинилась на коробці передач, його погляд був спрямований на небо.
— Яке гарне…. — я закатав очі, навіщо я вирішив з ним няньчитись? І я отримав відповідь, коли відчув, як Дазай поклав руку мені на коліно і повільно рухався вище.
— Що ти робиш? — дурне питання, але може це відволіче його від цього….
— Нічого…такого, — я б так не сказав, подумав я, дивлячись на дорогу перед собою, — тобі б не завадило виспатись, ти маєш такий втомлений вигляд.
— Я б цим і займався, якби не ти зі своїми… Ти ж знав, що все так буде, так же? Як завжди, все прорахував і просто чекав коли…— він забрав від мене руку, я скосив на нього погляд.
— Ні, я робив ставку на те, що Кьока витягне мене і себе за допомогою свого снігового демона. А тут ти прийшов…
Якби не його неадекватність, я б зрадів тому, що здивував самого Дазая Осаму. Він же взяв мою праву руку, через що я почав керувати однією рукою, і що він уже задумав? Дазай просто оглядав мою руку. Я закатав очі, й перевів погляд на дорогу, і повернув руль ліворуч, скорочуючи дорогу до будинку.
—  У тебе такі… — я не почув, що він там говорив, оскільки мені просигналили, так як я пролетів на червоне світло через цього суїцидника. Я повернув праворуч, щоб не було погоні, ще цього мені тільки з ним бракує. Одною рукою було не зовсім зручно керувати, я поглянув на свого попутника, що тепер просто тримав мою руку в своїх.
— Все таке яскраве і сяюче, — вечоріє вже, що тут яскравого?
— Ну хоч без драконів, — пробурмотів я втомлено, під’їжджаючи додому.
— Поки ти поруч, їх не буде, вони тебе бояться, — промовив Дазай з дурнуватою посмішкою.
Я зупинився перед своїм домом, хоча зазвичай ставлю машину за пару метрів, не впевнений, що зможу протягнути цю скумбрію не поміченою до дверей. Забрав свою руку у Дазая, я вийшов з машини і відкрив задні двері, Дазай не дуже охоче вийшов. Я закрив машину і потягнув його до вхідних дверей, так як він збирався йти в іншому напрямку.
— Навіщо тобі такі яскраві квіти під вікном? — я поглянув в бік, але квітів не знайшов. Там просто газон, все ще не при собі, цікаво, коли це пройде?
Я тяжко видихнув, відкрив двері і штовхнув Дазая в прихожу. Про відпочинок можна забути, зараз буду цілий вечір з цим ідіотом бавитись в дракончиків і квіточок. Навіщо я на це погодився, не розумію.
Я закрив двері і повісив ключі на вішалку. Далі все відбулось дуже швидко і неочікувано для мене. Мене різко повернули, втиснули у вхідні двері, я відкрив рота щоб обуритись, але не встиг і слова сказати, як мене поцілували, поклав мені при цьому руки на талію. Я впав у шок…
Спачатку я просто поклав руки на груди Дадзая, потім, отямившись від шоку, відповів на поцілунок і поклав руки на плечі. Він сам почав скидати з мене одяг, а я, хоч і розумів, що він не в адекваті, ніяк не міг зібратись з силами, щоб зупинити його, тому я послідував його прикладу. Все ж таки це краще, ніж він рознесе мені дім або принесе шкоди сусідам. Не гарно так знайомитися, все ж таки.
Диван таки був непоганий, раз витримав таку ніч, але вузький. Напевно, в моєму випадку це скоріше плюс, ніж минус, я посміхнувся з цієї думки і повернувся на правий бік, поклав голову Осаму на плече, і почув його серцебиття, також поклав руку йому на талію. Він щось пробурмотів нерозбірливо й, поклав руку мені плечі, притис до себе.

***

Прокинувся від дзвінка мобільного, я застогнав і підняв руку у звичному жесті, аби за допомогою своєї здібності призвати телефон, але нічого не відбулось… Відкрив одне око і оглянувшись, я зрозумів, що вся справа в Дазаї, що все ще був поруч… Мені нічого не залишалось, як сісти на дивані і дістати телефон, як проста людина. Добре, що він якимось чином був в кишені плаща, що лежав на спинці дивану.
Взяв телефон в руки, я відкинувся назад на диван і прийняв виклик, не дивлячись хто.
— Так.
— Чуя, уже скоро дев’ята… — почувся голос Койо, Дазай повернувся на лівий бік, поклав свою руку в бинтах мені на талію.
— Гаразд, я скоро буду, — відповів я і відклав телефон в бік.
— Можливо, тобі таки треба не відповідати на дзвінки зранку.
— А комусь потрібно менше грибочків їсти, — відповів я на його ремарку, сів на дивані і побачив, що вся прихожа в нашому з Дазаєм одязі. Знову якась йобеведейка, а хай йому грець.
— Це був дим, — пробурмотів Дазай у подушку, я ж встав з дивану і пішов у ванну. Привів себе в порядок, я вийшов і застав ту ж картину, що і залишив. Скумбрія навіть не зрушила з місця, все так же лежав. Як його тільки терплять в агентстві? Хоча, чого я питаю, це ж Дазай.
— Я пішов, не забудь захлопнути двері, — проговорив я, взяв плащ, що лежав спинці дивану, й пішов до дверей.
Йдучи то машини, я відчував себе якось не в своїй тарілці, ніби то я тікав, а не йшов на роботу з власного дому. А що я маю ще робити? Сказати, що: ти сам це все почав, а я просто зробив, як ти минулого разу?
З такими думками я поїхав на роботу, тут все було буденно, прийом зброї, після я помітив Акутаґаву. Ми прийшли на полігон, де я привів з ним тренування. Бо за те, що я побачив вчора, мені було соромно.
— Акутаґаво, що з тобою? Ти що мене позориш перед тим агентством, у тебе при Дазаї підготовка краща була. Чого ти лінуєшся? — крикнув я йому, побачивши, як він справляється. Ближче до обіду, коли я стояв на його плечах, застосовуючи свою здібність, а він віджимався, прийшов кур’єр.
— Чуя Накахара? — я здивувався, але зліз з Акутаґави і дав йому відпочинок. Він видихнув з полегшенням і просто ліг на підлогу. Як виявилось, мені хтось щось прислав, я щось не пам’ятав, щоб хтось щось мав мені надсилати. А я ніби нічого не замовляв. Я розписався на бланку за доставку, кур’єр пішов, я відкрив коробку. Зверху був лист, я взяв його і прочитав:

“Змішувати втому з голодуванням не найкращий варіант для хорошого настрою. 
Смачного. 
Д.О”

Поглянув у коробку, я побачив набір суш з різною начинкою, соус і солодке.
Щоб тебе Дазай біс побрав, подумав я, з посмішкою дивлячись на обід.
Що ж, ситуація виходить взагалі не зрозуміла. Це не стосунки, але ж так, як і раніше, бути теж не може. На думку одзразу спала минула ніч, обійми, поцілунки, стогін… якась срака навиворіт виходить. Хоча, здається, це Дазая взагалі не турбує, для нього це просто секс і не більше. Чому я взагалі думаю, як мені тепер поводитись? Подумаєш, переспав по випадковості, ну і що, що двічі, і обидва рази з Дазаєм, це просто випадковість… Трясця мені, як багато випадковостей, і всі з ним. Щоб перестати про це думати, я взявся за роботу.
Все ніби увійшло в своє русло, я працював, як завжди, пізно приходив додому, рано йшов. Отримував доставку їжу на роботу, без записки, але я й так знав, від кого це. З тим суїцидником я не шукав більше зустрічі, не дзвонив, не писав, поводився, як і раніше. Проте ось ці обіди викликали у мене двоякі почуття. Ніби приємно, і в той час не знаєш, чи до добра. Це ж Дазай, як там говорили, коли він був в мафії: “Проблема ворогів Дазая в тому, що вони його вороги”. Наші з ним стосунки явно не такі дружні, як ось прийнято вважати, так що потрібно бути на готові до всього.
З такими думками, я уже збирався йти додому, була тільки пів на шосту, й я думав, що зможу провести вечір за келихом вина.
— Накахара-Сан, Бос вас кличе.
Почувши це, я закрив очі й попрощався з відпочинком цього вечора. По дорозі до кабінету глави ПМ, я зібрався з думками й представ перед ним зі спокійним виразом обличчя.
— Ви мене викликали, Босе?
— Так, у мене є для тебе робота, — ну я й не сумнівався. — Фукудзава просить допомоги в одній справі, оскільки він надав допомогу, коли ми цього потребували й ніхто не знає, чи потребуємо в майбутньому, тому я вважаю за потрібне допомогти агентству в їхній справі.
— Так, Морі-Сан, я зрозумів, — ну пощастило ж мені, нічого не скажеш.
— Ось, ознайомся з документами, завтра візьмеш із собою, Акутаґаву, й поїдете за адресою, зазначеною в кінці.
— Гаразд, — я прикликав до себе документи за допомогою гравітації і вирішив, що розмова завершена, коли почув продовження:
— І ще одне, особисте доручення, — я поглянув на Боса в очікуванні. — Я доручаю це тобі, оскільки ти знаєш Дазая краще, поспостерігай за ним. Мені не подобається те, що я бачив під час останньої зустрічі з ним.
— Вибачте, при всій моїй повазі до вас, чому ви не зробите це самі? — я звісно розумів, що за таке можна й отримати. Проте невже після стількох років й тих стосунків, що були у Морі з Дазаєм за межами Мафії. Не для кого було секретом, що Дазай деяких час жив у Морі, й той був йому, як батько.
— Тому то я й прошу тебе, Чуя. Хоч би що було, я не збираюсь залишити Осаму одного з його проблемами. Але він, як завжди, мовчить про них, тому будь добр, поспостерігай за ним, щоб я був точно переконаний, що він в порядку.
“Тепер я щей тілоохоронець, чи що?” – подумав я і вголос проговорив:
— Так, я вас зрозумів, зроблю все в найкращому вигляді.
Вийшов з кабінету Морі, я одразу рушив до ліфту, вийшов на підземній парковці, сів в машину й рушив до найближчого ресторану. Поїдаючи свою вечерю, я вивчав документи, що отримав. З них виходило, що злочинець, якого хоче спіймати агентство, вбиває людей, розтинаючи їх при цьому, з не аби якою професійністю. І забирає деякі органи, серце зникає завжди, решта як пощастить. Судячи з цих документів, злочинець міг уже сам скласти людину з тих органів, і особливо сердець. Кількість цього всього навела мене на думку, чому я ще про це не чув з новин, й глянув на дати, хмикнув. Вбивство відбувається раз в три-шість місяців, значить ритуал або циклічність.
Це відбувається уже два роки, також є відсилки й до інших міст в окрузі Токіо. Такий же зміст, дії, циклічність, також є документи зі справи від поліції звичайних людей. Мало зрозумілої інформації, як для мене. Також завтра я маю бути на останньому місці злочину, оскільки час нового вбивства уже близько.
Господи, як же в цьому агенстві важко працюють, слідкують, допитують, і так по колу. У мене й то цікавіше.

Ранком наступного дня, о дев’ятій годині, я з Акутаґавою були біля закинутому будівництві, і чекали на тих детективів. Чекаючи їх, я встиг пошаритись в інтернеті, в пошуках аукціонів з винами, онлайн звісно. Вживу я уже давно ніде не ходив, а як би хотілось… Насолодитися виглядом програвших, “полапати” очима пляшку з вином, оцінити колір, вигляд…
— Бісів Дазай! — це вирвало мене з моїх мрій, я сховав телефон вкишеню й поглянув у напрямку, звідки було чути крик. І побачив, як Кунікіда трясе Дазая, тримаючи за комір плаща. — Що важкого в тому, щоб вчасно прийти на роботу?
Я посміхнувся почутому, звички не міняються.
— А вони тут що роблять? — питання тигра змусило Доппо поглянути на мене з Акутаґавою.
— А, ці, вони допоможуть нам у цій справі. А то ми вже два роки не можемо закрити її, — проговорив Кунікіда, відпустив Дазая.
— Дивно, що так. Невже навіть ваш любитель солодкого й загадок не може знайти злочинця? — проговорив я, дивлячись на блондина, що щось шукав в своєму блокноті.
— Ранпо говорить що це не постійна особистість.
— Судячи по вбивствах цього не скажеш, — проговорив я й рушив до будівлі.
Згідно з документами, тіло знайшли тут, на третьому поверсі, де, крім сходів, підлоги й трьох стін, більше нічого не було.
В центрі було видно чорний круг, всередині якого було видно засохлу кров.
— Навіщо це просте коло? Це ж не пентаграма, — проговорив Ацуші, дивлячись на круг.
— Саме вона, просто намальвана речовиною, що світиться вночі. Саме нею злочинець заманює жертву, вона йде на світло.
Це пояснює, чому вбиті не мали ніяких спільних характеристик. Просто вбивство за певних умов, цікаво, для чого? Тим часом, Дазай підійшов до краю.
— Якщо думаєш стрибати, то вбийся вже нарешті.
— Гарна ідея, але звідси неможливо розбитись насмерть. Саме тому його вибрав злочинець.
Ацуші підійшов до скумбрії, й подивився вниз.
— Чому там немає трави? — мене це зацікавило, я підійшов до них і глянув вниз. Там і справді не було трави, вся земля була, як на долоні, й, судячи з усього, вона не росла давно, вона була ніби випалена чимось.
— Про це ніде нічого не записано. Але, здається, хтось з свідків говорив, що бачив вогонь, але ні диму, ні пошкоджень не було.
— Можливо, це здібність? — запитав тигр вдумливо.
— Навіщо вбивати людину, якщо маєш на меті знищити траву? — проговорив Акутаґава.
— Ти що став захисником….?
— Заткніться ви обоє, — проговорив Дазай втомлено. — Знайшлись мені любителі природи, раз так, посидьте тут, може, злочинець повернеться на місце злочину.
— Гарна ідея, а ми поки переглянемо документи щодо трави поруч.

***

В архіві агентства було світло, тісно й багато документів. Вони, що кожен свій рух документують?
Я оглядав все без особливого ентузіазму, поки Кунікіда носився між полицями, а Дазай ледарював, нічого нового, як він тут працює? Схоже, що так само, як і в Мафії.
— Ось, я знайшов, — з цими словами, Доппо поклав на стіл товсту папку з документами.
— Це що?
— Всі документи, що мають відношення до нашої справи, — щось я не поділяв радості цього зануди.
— Кунікіда, ти нічого не попутав? Всі документи в…
— Це документи з інших міст за останні п’ятдесят років, — прервав блондин Дазая, й втикнув тому в руки стосик документів, — так що починай працювати, бо я сильно сумніваюсь, що ти захочеш читати їх сьогодні в караулі.
— Що? А чого я сьогодні?
— Минулого разу ти пропустив каруал, так що все вірно.
— А позаминулого я два…
— Я через тебе в лікарні валявся два тижні, так що замовкни.
Я тихо спостерігав, й розумів, що вони так постійно “говорять”, миленько.
На обід ми спустилися в кафе знизу, в цілому, навіть пристойне місце, якщо забути про Ранпо, якого я тут зустрів. Кьока, як не дивно, здається, вписалась в цю компанію. І виглядає більш щасливою, ніж раніше, як мені здається.

Потім знову архів, в кожному випадку все було одне й теж саме, медичні дослідження, одни – два свідки, все.
— Господи, Кунікіда, навіщо це переглядати, тут немає нічого нового.
— Ти уже все переглянув? — блондин глянув на суїцидника, що відкинув документи в бік.
— Ні, там все одне і теж, я не здивуюся навіть, якщо свідок сам злочинець. Одні й ті самі слова завжди не здаються дивними? — я порівняв різні допити з різних справ, і все було однакове.
— Чудово, подивись, може знайдемо щось, що… — проговорив Доппо впевнено й взяв нову папку, в той час, як Дазай закотив очі й почав підніматись.
— Удачі, Кунікіда.
— Куди…?
— Готуватись до караулу? — після цього Осаму пригнувся від папки, що кинув в нього Доппо, й кинувся до дверей.
— Як ти з ним тільки працював? — промовив Кунікіда до мене, почав збирати документи, що Дазай залишив на столі. Я уже хотів відпости, як він продовжив, — хоча, я знаю, без належної дисципліни, без вимоги ввічливості, й не рятувати життя, це все про нього.
— Останнє не відповідає дійсності на даний момент, — проговорив я, дивлячись на Доппо, що складав документи.
— Вірно, цікаво, він вбивав так само, як і рятував? — це питання мене здивувало, я поспішив запитати:
— В сенсі?
— Не говорячи про свої плани й кінцевий результат, — в голосі було чути злість, я посміхнувся з цього.
— Знати, як можна когось вбити, важливіше самого вбивства, — отримав зосереджений погляд детектива, я ширше посміхнувся.
— Знайшов, кого питати, напевно, це риса всіх керівників Портової Мафії.
— Так, правильно.
— Чудово, йди в караул з Дазаєм, і так, бажано затримати, а не вбити.
Останні слова були сказані з наголосом, я глянув на годинник і  піднявся з місця.
— Це вже як вийде, тим паче, він не безневинний, а вбивця, так що немає про що жаліти, — я пішов до дверей.
О сьомій я змінив Акутаґаву і тигра, що на прощання обмінялись злісними поглядами й розійшлися в різні сторони.

______________________________________
Пишіть як вам? Як думаєте що буде далі)

Додати до улюблених