Себ сидів на перегородці навколо саду, що поржавів від осені. З одного боку — рій кольорових машин, з іншого — школа, яка випускала пучки учнів. Хлопчик перебирав у руках одного зі своїх саморобних птахів, а ногою підпирав сумку, де лежав ще десяток його виробів. Він слабо посміхався, дивлячись у намальовані чорнилом поверх пінопласту очі. І вирішив, що цей птах більше за інших схожий на його брата, такий же суворий і важкий на вигляд. Повз нього пробігали однокласники, і від їхнього бігу над землею здіймалося листя впереміш з пилом. Дідусь мав зустріти його на машині, яку вони нещодавно придбали, але він запізнювався. Валто через проблеми з пір’ям часто залишався вдома, а Діана через багато років боротьби з дідусем нарешті випросила можливість повертатися додому самій. Тому приїжджали тепер лише за Себом. А йому й зовсім додому не хотілося. Знову Марина пристане зі спробами толково навчити його мові, Діана кричатиме з причинами і без, їй у ритм заведе свою пісню голодний Брум, і Валто — він став зовсім ніяким, навіть ніякивішим за дідуся. А потім похмура вечеря, і похмура молитва після, і Себ навіть не знає, що з цього похмуріше. Хіба що його сни, де прожитий день фрактально повторювався. Хлопчик не впізнавав себе: його ніколи не дратувала домашня атмосфера. Але сьогодні, коли під одним оком з’явився черговий синець, а другий розглядав, як його птаха розтоптали ногами, Себу раптом захотілося вити. І він ледве стримував себе, щоб не зробити цього прямо зараз. А потім вирішив, що стримуватися не в його дусі, і взагалі ця ідея чарівна. На кшталт вовчій морді витягнув губи, втягнув повітря, мрійливо заплющив очі… і раптом відчув, що поруч хтось стоїть і за всім цим стежить.
— Як я виглядаю? Чи подобається тобі вбрання моє? — почувся схвильований дівчачий голос.
Хлопець розплющив очі і проковтнув спалахнувше збентеження. Перед ним стояла незнайома дівчина віку Діани. Хоча чим більше Себ розглядав її, тим більше плутався у віці. Очі дівчини мали трагічний розріз, були глибокими, втомленими, він навіть сказав би старими. Але тіло явно було юним: ледве проступали груди, шкіра на руках була ніжна, не зачеплена роботою. На дівчині була картата фіолетова сукня, високі чоловічі чоботи на голі ноги, атласні рукавички, тут і там срібна, велика біжутерія. Навіть зачіска вибивалася: чорне волосся неакуратно, ніби поспіхом, обрізане, лише тонка коса збоку тяглася до талії.
— Ти виглядаєш… цікаво. — Себ відсунувся, навіть не задумавшись, що місця поряд і так багато.
— Давно я в люди не вибиралася. Не знаю зовсім, що зараз носять тут. Тому одягла все, що мені сподобалося. Чи не заперечуєш, якщо з тобою я поговорю? Так давно ні з ким не розмовляла.
— Звичайно. Звичайно, сідай. Тільки я сьогодні не в настрої, може, тобі моя компанія і не сподобається.
— Тільки не кажи, що гади ці твоїх птахів порвали.
Себе вирішив не замислюватися, звідки вона знає. Дівчина здавалася йому все дивнішою і дивнішою з кожною хвилиною, і коли він вирішував, що далі нікуди — вона знову чимось дивувала його. Нова знайома, здавалося, була де завгодно, але не тут: вибивалася і рухами, і манерами, і навіть розмовою — там прозирав акцент, точно як у сестри та дідуся. Але ж вони казали, що всі з роду, крім їхньої сім’ї, вже мертві. Може, дівчина й була мертвою? Але виглядала живішою за всіх, хтоточно був живим і проходив зараз повз. Вона торкнулася кінчиком пальця чола птаха у його руках.
— А мені творіння твої милими здаються. Як і ти сам. Чи пробував ти їх продавати?
— Та їх і безкоштовно ніхто брати не хоче.
— А я б узяла. Але грошима не володію. Мені й одяг вкрасти довелося. — І, грайливо посміхнувшись, додала: — Ти ж нікому не скажеш?
— У тебе вдома зовсім немає одягу?
— Є тепер! — Вона із захопленням обійняла себе за плечі. — Правда, так швидко зростаю, що, боюся, скоро замалим буде.
— Та це у всіх дівчат у вашому віці. Зростаєте, як гриби під зливою. А ми чогось зволікаємо. — Себ раптом подумав, що надто нагадує брата, і поспішив додати: — але ж це чарівно! Мені подобаються високі дівчата.
— Тоді, мабуть, я сподобаюся тобі. — вона похитнула сережками. — Я висока. Дуже-дуже. Навіть до неба дістати під силу.
— Може, тоді запустиш її в небо? — Він подав їй птаха. — Забирай. І можеш узяти решту.
Він розкрив сумку, і поділ сукні дівчини прогнувся під вагою його виробів. Вона уважно вивчала кожного птаха. Стала першою, хто помітив, що у кожної був своєрідний дзьоб: шматок дроту, стрижень олівця, відламаний кінчик пера… Дівчина водила крилами по своїх щоках і ніжно посміхалася, а потім зробила так само Себу — і він розтанув. Їй не було куди скласти стільки птахів, тому взяла лише одного: особливого, з білого пуху, без вкраплень коричневого, який переважав у опіренні брата. А потім дівчина підхопила його руку та легкими рухами поманила невідомо куди. Себ слухняно шов, зачарований і нею, і тим, що відбувається. На нову знайому навіть сонце падало особливо: здавалося, що воно все своє світло на неї вилило, не торкаючись навколишнього світу. І коли цегляні стіни магазинів опинилися позаду, і довкола розкинулися кучеряві кущі з пізніми ягодами, дівчина нахилилася, притягла Себастьяна до себе і пристрасно поцілувала. Він зовсім не здивувався, не заплутався, і сам поцілунок дався так просто… Наче все, що відбувалося, було як саме собою зрозуміле. Тільки коли вона підвела голову, Себ подумав, до чого ж незвично почувається. Губи й язик оніміли, все обличчя огорнуло приємним жаром. Під щоками розслаблююче зводило м’язи. Вони ще довго нічого не обговорювали, тільки цілувалися, обійняв один одного по спинах. Все життя Себу думалося, що коли раптом він поцілується з дівчиною – йому неодмінно потрібно буде зробити їй пропозицію та одружитися. Але наскільки ж нова знайома у світ не вписувалася… Він відчував, що як тільки дівчина віддалиться від нього – розчиниться в повітрі і знайде для себе планету цікавіше. Отже, ніякі дії значення не мали, і цілуватися вони могли до втрати свідомості. І щоб напевно переконатися, що дівчина в його життя не повернеться, запитав:
— Ти прийдеш на нашу сімейну виставу? Дідусь влаштовує, я там граю роль воїна. Навіть не так, роль цілої армії воїнів. Щоправда, дідусь не любить, коли вдома люди… Ну, інші люди. Але я вмовлю його. Скажу, що ти класна.
— Прийду, звісно! Справи поки мені набридли, відпочити трохи вирішила, походити, подивитися на все навколо. Все мені цікаво. І вистава ваша теж.
Себ дуже здивувався такій відповіді. Він не знайшов, що ще сказати, і доки її губи знову його не заманили, зрозумів, що не знає, як звати дівчину.
— Я Касаль. — Вона накрутила косу на палець. — Як безглуздо роблю я. Відверта занадто. Як кажуть там люди? Дурочка.
— Чому ж? Це лише ім’я. Ще й дуже гарне.
— Просто не хочу брехати тобі. Такий гарний та наївний поки що. Не хочу, щоб ти це втратив. Але мені справді тут бути не варто.
— А де? Небо підпирати?
— Може й так. — Дівчина знизала плечима. — Але виставу пропустити я не смію.
— В п’ятницю ввечері. До моєї хати йти далеко, може, попросити дідуся тебе підвезти?
— Добігу. Доповзу. Долечу. Нічого не страшно мені.
— Чудова яка. Але дивись. За Вічнопустельною трасою є пагорб, потім — низка дерев, треба буде пройти вздовж струмка, обігнути поле пшениці, і там, де нарциси… Вони у нас квітнуть цілий рік. Там мій дім.
— Впевнена, що я не помилюся. І твій дім навіть бачила. Часто гуляю там.
— І ми ніколи не зустрічалися? Здається, тебе ніхто із сім’ї ніколи не бачив. Якби бачили — точно б сказали, повір на слово!
— Не бачили ви, зате я вас бачила. – Касаль усміхнулася.
— Може, таки плутаєш?
Касаль відійшла на крок, розкинула на всі боки руки. І в такому положенні стала на коліно, грубо упершись чоботом у ґрунт.
— Я пірат моря великого! — вона схопилася долонями за повітря і прокрутила їми. — І замість корабля у мене — ванна у дворі, з розсадою дідуся. Розписав я свій прапор фарбами сестри і відпливаю від гніву її на острови незвідані.
— О, ні. — Себ пригнув голову, тикаючи підборіддям у комір сорочки. — Мало того, що бачила, ще й запам’ятала. Адже це було так давно… А взагалі, це тобі варто виступати в нашій виставі.
— Правда? Шкода, що я втомилася. Краще глядачем буду. — вона озирнулася. — Твій дідусь зачекався напевно. Думаю, настав час прощатися нам.
— Невже це все? Я майже впевнений, що ми більше ніколи не побачимось.
Вона міцно обняла його, буквально втиснула у своє тіло і провела рукою по потилиці, захопивши пальцями тонке каштанове волосся.
— Ти найближчим часом помреш? Я ні.
— Я теж не збирався.
— Виходить, що заважає нам побачитися знову? — Касаль стиснула срібну сережку.
— Відчуття, що ти нереальна.
— Лестить. Лестить дуже. – вона засміялася.
Хлопчик узяв дівчину за передпліччя і подумав: «час, зупинись тут». Коротко попрощався і кинувся через зарості до Аланера. Йому дуже хотілося обернутися, але боявся, що Касаль зникла — що вона й справді лише його дивовижна фантазія. Але вологі від поцілунків губи охолоджував вітер, руки все ще відчували тканину її сукні, і в думках завмер її погляд – не міг він собі такий погляд вигадати. Він боявся, що дідусь помітить, що його цілували, і намагався згадати, яке завжди тримає обличчя.
У машині було спекотно. Себ розстебнув пару гудзиків на жилеті, спробував вдихнути на повні груди, але всередині все відчувалося заплутаним, перетиснутим. Дідусь любив співати в машині: тихо, хрипко, нерозбірливо та виключно на soncora. Себ, не дивлячись на дивний настрій, почав за звичкою посвистувати і постукувати по колінах в ритм. А слідом захиталася сама собою голова, і весь світ навколо ніби розкрився новими видами, враженнями, шкіра ніби розтеклася … І хлопчик зміг від душі вдихнути тепле повітря, буквально відчув, як те його наповнило і вже ніс творити великі справи. Йому вперше за місяць захотілося зробити домашнє завдання. І якось здивувати Марину — пошукає у дворі незвичайного жука. І спробує розговорити Валто, і нехай той коротко відповідає, відвертається — все в нього вивідає. Забрати у Діани помаду, нафарбуватися і передражнювати її. А ще Себу до болю захотілося сісти на краю ванної у дворі, розкинути руки, немов вітрила і уявити себе зовсім дитиною. Він попливе до Касаль крізь сполохи вітру, туди, де починається небо. А ближче до ночі у Себа знову буде репетиція, і там він буде старатись із усіх сил.
Підлоги в кожній кімнаті були накриті старими простирадлами. І від одного до іншого перелітала Діана, немов бджола з квітки на квітку. Палітра погойдувалася в її руках, пухнаста кисточка вимальовувала хмари, а кінчик пальця розтягував потіки на плямах крові. Діана вчилася ходити на підборах, тому не знімала їх навіть під час роботи. Масштаби кружили голову. Фарба злітала з пензля на меблі. Діана прикладала забруднене зелене волосся до простирадла, віддруковуючи траву. А раптом поклала палітру, наступила кінчиками підборів у чорний колір і пройшлася по тканині, породжуючи рій комах. За цим тихо спостерігала Марина, і все думала, як так пройти до ліжка, щоб і сестру не потривожити, і малюнки по краях не розмазати? Вона спробувала обійти простирадла навшпиньки, але нога сама собою перекрутилася, втиснувшись в чорне дерево. Марина злякано посміхнулася, сподівалася хоч цим заспокоїти сестру. Але та, здається, не збиралася злитися. Вона задумливо подивилася на сестру і штовхнула по простирадлу в її бік палітру, немов човен морем.
— Встань п’ятою у чорний колір.
— Дивну кару придумала ти мені.
— Та не в тому суть. Наступ. – Діана посміхалася.
Вона відкинула каблуки убік і сама покрила стопу чорним кольором. Сестра боязко повторила за нею. Палітра знову опинилась далеко, а сестри, стискаючи руки, кружляли навколо дерева, наносячи ногами на нього листя. У голові кожної грала своя музика, і обидві раз у раз реготали. А потім стомлено впали на свіжу фарбу, розкинули руки, мрійливо вдивилися у зацвівшу стелю.
— Що ти думаєш?
— Що мені тепер це все перемальовувати. Але я лише рада. А ось підлоги нехай відмиває хтось інший. Там же, напевно, надрукувалося все. — Вона прокрутилася в бік, забруднюючи і без того кольорову робочу форму.
— Нехай у фарбі буде все! Розпиши шафи та стіни!
— І без того багато роботи. Може, коли-небудь. Швидше за все, зроблю це у своєму майбутньому будинку.
— А тут?
— А тут справа за тобою, дурненька.
Марина згадала, що навіщось прямувала до кімнати. За дверима, на ліжку, сидів Валто, гортаючи підручник. Його голова хилилася вниз. Сестра підповзла до нього, впала на коліна і втиснула руки в простирадло, наслідуючи Брума.
— Гав.
— Ти зараз перетворишся на собаку?
— Ні-і. Просто… гав. Нудно мені.
Валто хотів запропонувати їй теж почитати книги, але вигляд вічночитаючої сестри його ще більше вводив у сон. Він озирнувся довкола. Покопався в кишенях. Витяг звідти блискучу цукерку і кинув ту в дальній кут кімнати.
—Фас.
— Я таке не їм. Не дурна я собака.
— А ти спробуй. Раптом сподобається. Ми з рештою поїли, і нічого, живі.
— У вашій крові тепер камери. Стежать за нами. Задоволені?
— О, Сонно. Гаразд. Просто подай мені цукерку, коли вже собакою бігаєш.
Марина підповзла до стіни, схопила зубами слизьку упаковку. Вміст пом’явся, з щілини посипалася засохла глазур. Виплюнула цукерку біля братового коліна. І, сама того не помітивши, облизала з губ крапельки шоколаду.
— Кажеш, нічого не сталося з вами? — спитала пошепки.
— Ні. І жодного смаку камер.
— Правда? Може, якщо ви вже…
— Їж. Нічого з тобою не станеться.
Дівчинка підібрала цукерку кінчиками пальців. Схопилася за конвертики, і довго їх розкручувала. Цукерка лежала перед нею, матова, з тріщинами, під якими кришився шоколад — наче друза. Намагаючись більше не думати, Марина цілком засунула її в рота і плавно пережувала. Раптом спробувала виплюнути, але суворий погляд Валто її зупинив.
— Не роби вигляд. Їж. Все з тобою буде гаразд.
— Чи не знудить мене?
— Ні. Смачно?
— Дуже … – вона нарешті проковтнула. — Здається, і справді камер ніяких. Хоча, дуже непомітними вони можуть бути.
— Марино… — він похитав головою. – Ще?
І, коли брат із сестрою наминали цукерки, салютом розкидаючи обгортки, до них, важко погойдуючись, увійшов Себ і впав обличчям у подушку. Марина з Валто питали, що трапилося, але той мовчав — чи заснув, чи все було надто погано.
Себастьян не бачив Касаль усі ці дні. Він виглядав її біля будинку, школи, але ніхто навіть віддалено не був схожий на неї. Коли Діани не було вдома, хлопчик заліз у її гардероб і знайшов фіолетову сукню: не картату, набагато довшу, ніж у нової подруги, але він зняв її і притиснув до тіла. Репетирував виставу старанно: високо задирав ноги, ледве не сідав на шпагат, підскакував до хмар, а свою смерть відіграв так ретельно, що Аланер кинувся до нього — чи не помер насправді?
За кілька днів до вистави Себ зашивав кишеню сорочки. Голка то випадала з рук, то колола пальці. Він поглядав на дідуся і щоразу проковтував насущне запитання: «Чи можна я приведу на нашу таємну виставу в наш таємний будинок свою таємну дівчину?» І зовсім не знав, як сказати коротше. Адже у будь-якому разі той відмовить, ще й допит влаштує. Якщо Касаль і справді прийде, що робити? Вигнати не зможе. Швидше втече разом із нею. Себ вкотре випустив голку, а поки її піднімав сорочка зісковзнула з колін. Хлопчик лаявся собі під ніс і все-таки пробурчав питання, комкаючи кожне слово, заїкаючись і думаючи про себе, який він ідіот. Про всяк випадок весело посміхнувся. Але Аланер, як і очікувалося, важко опустив голову і довго думав.
— Підвела нас Діана. З людиною повелася. Ображається ходить, що я не визнаю. Тепер і ти ще.
— Вона не така, як усі люди. Неземна! Точніше, космічна. Інопланетна гостя ніби.
— До певного часу чарівність у людях бачиш. Вона не зрозуміє твого роду сили. Діти у вас будуть хворі. Сонна моя, вона ніколи тебе щиро не полюбить. Різні ви.
— Вже покохала, і я покохав. Вона мене ніби зсередини бачить. Ласкава, радісна. Вона класна, дідусь. Я іншу таку не знайду.
Аланер підняв голову і трохи посміхнувся крізь вуса. Розправив плечі, видихнув і задумливо глянув у вікно, наче когось визирав.
— Чого ще я чекав, як відпустив вас навчання серед zaine закінчувати? Як звуть хоч твою… обраницю?
— Касаль. – гордо заявив Себ.
— Як як?
— Касаль. Наче так. Справді дивно?
Аланер глянув на онука, піднявши сиву брову. Він і сам зблід їй у тон. Міцно схопився за ніжку ліжка і спробував підвестися, але не придумав, куди йому подітися, і сів назад. Себ від незручного становища скосив губи.
— Щось не так?
— Ти казав, що… неземна? Що вона тобі казала? Що робила? Як виглядала? — Аланер перелякано оглядав підлогу. — Що вона взагалі робила біля школи?
— Дідусю, це вже наше особисте. Я можу її привести на нашу виставу чи ні?
— Звичайно. Приводь, звичайно.
Себ тільки знизав плечима. Дозволили, та гаразд. Він відкинув шиття, побіг у двір і, вже зневірившись у пошуках коханої, крикнув у порожнечу:
— Приходь, люба!
Хлопчик усміхнувся, знову відчувши на вологих губах подих вітру. І припустив, що Касаль ходить десь зовсім недалеко, що він чує кроки її важких чобіт у бік неба. Себ зірвав пару нарцисів, відірвав від них пелюстки і пустив повітрям. Засміявся сам над своєю дурістю, але знову нахилився за квітами і витончено вставив їх у нагрудну кишеню.
Ні дні, ні ночі не відчувалися. П’ятниця прийшла швидко, і рано-вранці кожен із родини прокинувся з почуттям, що забув щось зробити. Чай лився повз роти. Взуття важко налазило на ноги. Біля будинку спав Брум, і всі діти по черзі примудрилися спіткнутися через нього. Псу, здається, було все одно і на це, і на навколишню ліниву метушню. Лише перекинувся на спину, підставивши брудний живіт сонцю.
Замість сцени для їхнього театру — поле високої трави. Аланер відіслав дітей її притоптати, а сам дістав з підвалу старих ляльок Діани. Після численних репетицій у багатьох повискакували очі і випали шапки волосся, але дід вирішив, що так навіть краще. У голові він раз за разом повторював порядок, у якому йому слід розгортати розфарбовані простирадла. Зрештою, старість відбивалася на ньому не лише зовні. «Куди ти дорослішати поспішаєш?» питала в нього Касаль, років сорок тому. І досі пам’ятав, у яку рису зводились його власні губи, коли він подавляв зустрічне запитання. Аланер привів Касаль у поселення дикою, незграбною дитиною. Вже через рік вона почала набувати форми, вплелася в оточення, переросла однолітків і вибудувала характер. Касаль поспішала сподобатися всім, жертвуючи заради цього дитинством. «Це все atera вплив. Не залежить дорослішання від нас, як і до перетворень схильність» думав він що тоді, що зараз. І все одно підозрював, що оточення на дівчині теж далося взнаки. І як тільки не постаріла за стільки років, стільки переживши? Чи вона прийшла до Себа старою? Аланер похитав головою. Не час. Він чекав сьогоднішньої появи Касаль більше за онука і збирався все з’ясувати наживо.
Кожна дитина принесла по стільцю для гостей, розставили їх кругом. Біля ніжок кинули реквізит. Марина накинула на себе медичний халат і задерикувато в ньому крутилася, плуталася у своїх ногах і наступала на поділ. Халат за сценарієм призначався Діані, але та зникла, ледь поставивши стілець. Валто втомлено обмацував оперення – йому доводилося носити його другий день. Аланер переживав, що в день вистави онук не зможе обрости пір’ям, і доведеться кілька годин клеїти до шкіри старі. Себастьян прикривав рукою очі від сонця, визирав Касаль. Дідусь теж раз у раз озирався, і тремтіли його руки, і він, напевно, забув кожен свій рух. Вся суть сьогоднішнього спектаклю для двох чоловіків звелася до одного.
Уздовж стежки, погойдуючись, спустився чорний автомобіль. З нього вийшли zaine, і хлопчики відрепетировано подали Аланерові руки для стискування. Той простягнув долоню, але на неї одразу ж з плеча сповзло простирадло, а за ним й інші. Дід скромно посміхнувся, показав у бік стільців і закашлявся. А Марина, наче вражена блискавкою, квапливо відвернулася. Дідусь, все ще намагаючись впоратися з коконом простирадл, умовляв онуку привітатися з гостями. Спочатку та не піддавалася, але потім, ніби роблячи послугу, слабо висунула голову. Її погляд був спрямований виключно на дідуся.
— Не думала я… так ясно зараз. Вони нас бачать із голови до ніг. Я не хочу бути тут. Не зможу зіграти.
— Не підведи мене. Ти маєш сьогодні показати у всій красі, чим рід хороший наш.
— Не така сильна я. Раптом від їхніх поглядів…
— Марино. Ти найміцніша в мене. Не зламають тебе люди.
— Наче спину для ножа підставляє. — буркнув Валто.
Марина сприйняла буквально. Її рука ковзнула до напруженої спини, намацуючи ручку ножа. Це ще на багато років стане її нав’язливою звичкою.
Вона все-таки повільно обернулася і, зморщивши очі, подивилася на людей. Зі стільця їй швидко замахав один із синів zain: пухкий, світлий хлопчик у смугастому костюмі. Вона підняла руку, розчепірила пальці і полохливо похитала рукою у відповідь: спостерігаючи за своїми рухами, наче досконало намагалася відобразити повадки людини. І здивувалася сама собі: вона часто так само махала комусь із родини.
На обрії хтось з’явився. Себастьян, відкинувши всі думки та емоції, рвонув уперед. Він ледве відчував землю під ногами. Але здивувався — людей було двоє. Йому спочатку подумалося, що Касаль зустріла Діану на шляху, але один із силуетів явно був чоловічим. Себ пішов повільніше, намагаючись сфокусуватися на тих, хто йшов. Почуття скосилися, руки внизу болісно стискалися. Це була його сестра та невідомий хлопець. Себ знову завмер на місці, і коли пара пройшла повз – коротко привітався. Хлопчик поруч із Діаною явно був збентежений: і оточенням, і гомоном дівчини, і своїм парадним костюмом, явно одягненим вперше, і доповненим синьою краваткою, затягнутою до того, що й сам власник відбивав її колір. По ньому було видно, що прийти він чекав будь-куди, але не в покинуте поле. Руді кучері, що хоч трохи розбавляли суворий образ, підскакували від ходьби.
— Це Ділберт. Мій хлопець. — Діана від щастя ледь не вилітала з туфель.
— Приємно. – Себастьян кивнув. — А дідусь знає, що він прийде?
— Ні-і. Зроблю йому сюрприз. Я хочу, щоб мій майбутній чоловік бачив мене у всій красі. — вона лагідно торкнулася щоки коханого. Той міцніше охопив її за талію.
— Не оцінить. — Себ знизав плечима.
— Йому доведеться. А ти куди біжиш?
— Теж декого чекаю.
І, щоб залишити за собою віяння загадковості, утік, перш ніж Діана встигла розкрити рота. Себастьян піднявся на пагорб, глянув униз: порожнеча. Тонка смуга дороги кілька разів за хвилину перекривалася машинами. По небу пролітали крихітні птахи, наче крихти на тарілці неба.
– Касаль! – безнадійно крикнув Себ.
Він відчув гострий біль у зубах — навіть не помітив, як стискав їх усю дорогу. Думка, що без коханої таки не повернеться, підігрівала в ньому геройські почуття… Але чого ця жертва варта, якщо він так підведе сім’ю? Себастьян від душі вилаявся, всіма нецензурними словами, що вивчив за дванадцять років, і підкинув угору все каміння, що лежало навколо, насилу відколупуючи те з в’язкого грунту. У м’яких, помаранчевих променях заходу сонця до нього бігла Марина, спотикаючись об халат, і щось кричала, оточивши рота долонями. Себ закрив спочатку одне, потім інше око, розглядаючи сестру. З цього ракурсу вона дуже нагадувала своїх друзів-мурах. І чому тільки так органічно виглядала десь унизу? Він плюнув у траву, розвернувся і пішов до сестри. Та від душі схопила його за передпліччя, потягла, почала розповідати про те, як сильно налякана, як не готова, як дивно поводяться люди. Себе щось слухав, щось не зовсім, але незмінно тішився, що Марина нічого не питала. Коли очі ставали мокрими, імітував позіхання і швидко витирав сльози, щоб напевно не запитала.
Після повернення Себ журно підняв очі на дідуся і був певен – його зараз уб’ють поглядом. Але Аланер ніколи не виглядав так пригнічено. Він співчутливо обійняв його, і Себастьян притиснувся у відповідь. Сльози так і були готові знову вирватися з очей, і хлопчик від розпачу вчепився зубами в дідову білу сорочку. До них підійшла Діана, теж пригнічена, але на своїй хвилі. Вона вже забрала у Марини халат і застібала його, ховаючи квіткову сукню.
— Гості чекають. — промовила вона, не відриваючись від гудзиків.
— Дідусь не оцінив сюрприз?
—Заткнися, га?
— Не оцінив. — Аланер посміхнувся. — Давайте свою злість на Марину та Валто прямуйте. У п’єсі цій друзі ви нерозлучні.
У «ворогів» все було весело: Марина розкинула руки, немов крила, і розмахувала ними — вчасно вчила Валто відігравати свою роль. Усі місця для гостей були зайняті. Себ ледь не накинувся на Діану: один з стільців призначався для Касаль, а не її Ділберта. Аланер вловив хід його думок, і швидкими помахами рук розставив дітей по боках, а сам став у центрі. Вистава починалася.
Дідусь розгорнув перше простирадло, де пишними мазками було виведено картину сонячного неба. Малюнок був настільки яскравим, що світився, не дивлячись плавно згущувані сутінки. Зверху виглядала тільки дідова голова — вузькі очі, квадратне обличчя з величезною щелепою, та не менш величезні, зморщені долоні по боках.
— Одного дня богині Сонні йти було велено зі світу нашого. Але так любила людей вона, що без своєї турботи залишити їх не могла. На острові нашому притулок їм знайшла. В обіймах людської жінки Альти дітей від іншого бога понесла. Так і звалися за всіх часів ми — діти трьох. Тіла наші порятунок людям несуть.
Перед його простирадлами встали Марина і Валто. Кожен тримав по свічці, і викреслював вогником у повітрі візерунки. А потім обидва вштовхнули свічки в землю, простягли руки до людей і закричали:
— Світ тримаємо, як на стовпах!
До них, переставляючи ноги, підійшли Себастьян з Діаною. Ривком, в один рух наступили на полум’я, притиснули віск до землі, розкришили і гордо повернулися за лаштунки. Марина і Валто заплющили очі і намагалися намацати один одного в темряві. Аланер з сумом накинув на їхні голови простирадла, і брат із сестрою відповзли вбік. Дід зняв із плеча наступну картину: ритмічний ряд будинків із дірочками-вікнами, а на тлі — бірюзове море. На полотні мелькали люди з крилами: несли дошки, мішки, стукали молотками, цілувалися і обіймали свої маленькі копії. Валто, як йому показувала Марина, театрально розкрив крила і побіг до тканини, обійняв її.
— Ми — Птахи, ми сильні, ми бережемо спокій. Ми охороняємо всіх дітей sonmase, будуємо їм хати. Оточуємо поселення кільцем, щоб ніхто не торкнувся їхніх священних життів. Людям багато чого не доведеш, багато чого не поясниш, але головне, що вони вшановують наше місце, нашу роль.
На сцену вийшов Себастьян із дерев’яною шпагою, підібгавши коліна в бойовій готовності. Він обходив Птахів навколо, вивчав їх поглядом, як здобич. А потім химерно вискочив уперед, націлив шпагу до шиї Птахів. Ті повернулися до поселення спиною, сховали його за крилами.
— Ми — Воїни. Тут землі хороші для наших людських звершень та будинків. Тут житимуть наші сини та дочки, тут будуть наші майстерні та таверни, а біля моря зведемо трон нашому повелителю.
— Це не ваша земля! — Птахи погрозливо спрямували до нього ледь прорізані крила.
Поки йшла лайка, Марина розсадила на тлі старих ляльок, а одну залишила в руках і почала похитувати. Вона ніби ненароком спостерігала за тим, що відбувається, все сильніше притискаючи «дитину» до себе і закриваючи її і без того відсутні очі.
— Так пливіть, летіть, повзіть на безлюдні землі. Нас більше, у битві вам нічого не світить. — Воїни зірвали кукіль, приклали до губ, і виплюнули.
— Тут під ногами ядро наше. Підемо з острова — жити не будемо.
— І поділом вам!
Простирадло на тлі затряслося. Діана за лаштунками нещадно била однією листяною гілкою об іншу, породжуючи важкий, асинхронний звук. Воїни кинулися на Птахів, зубами видирали зі шкіри пір’я, спльовували ті на землю, меч орбітою описував ворога, і постійно намагався врізатися в шкіру. Птахи голими руками піднімали Воїнів і відкидали в ноги глядачам, але ті, стрясши бруд з і без того поношеного одягу, знову і знову оголювали меч. Лезо вгризлося в шию Птахів, що нахилилися до дітей, і ті померли, розкинувши побиті крила по ширині сцени. Воїни ходили по пір’ю, завалюючи мечем дітей. Ті, не змінюючи порожніх виразів, падали, і щоразу Воїни люто сміялися. Марина поцілувала ляльку в верхівку голови, розставила тонкі ноги, прикриваючи собою і тінню ще цілих юних sonmase. І тоді на сцену вийшла Діана. Умисно зачепила стопою труп Птахів, потиснула руку Воїнам і неквапливо, зухвало підійшла до Марини. На обличчі — горда посмішка, зафарбована помадою. Одна рука — в кишені, що витончено відтягує підлоги халата. В іншій руці — підборіддя Марини, яке вона від душі дряпала нігтями.
— Ми — Вчені. А хто ви? Справа наша — дізнатися. Навіщо нам розмінюватися на дрібниці? Ми можемо тримати вас у наших лабораторіях. Вирощувати подібних до вас. Стати вами.
— Ми — Народ Sonmase. Рятуємо людей від хвороб своїми ліками. Завжди з вами добрі та чесні. Навіщо робити таке?
Вчені розштовхали дітей, що залишилися на землі, придушили їм голови, покатали каблуком по землі. А потім вихопили золотоволосу дитину з рук Народу, з пристрастю відірвали від неї кінцівки і розкидали довкола феєрверком.
— Ви нам цікаві. Потрібні ще причини? Вас менше, ви слабші, ваша армія розгромлена. Залишилося лише визнати поразку.
А потім Вчені під руку з Воїнами попрямували до простирадла з будинками. Аланер засмучено загорнув їх у нього і відвів убік. Повернувшись, різким рухом розкрив нове полотно: глибоко-чорне небо, де замість зірок — бризки крові. Розтікалися, розширювалися, немов вибухаючі наднові. По центру встав Народ. Він упав навколішки, ближче до своїх дітей, розірваних на частини, боязко тягнувся до них, притискав до зволожених сльозами щік. І раптом помітив серед поля битви кинуту книгу. Розгорнув її і, немов птаха, розклав на колінах. Почав гортати — і на тлі у темпі тряслося криваве полотно. Палець Народу вп’явся в рядок — і довкола все завмерло. Його обличчя спотворило горе.
— Лише так врятувати дітей можу… втративши стільки. — народ похитав головою. – Не страшно мені. Робитиму.
Він почав вдумливо читати. Регулярно піднімав руки і викреслював ними символи, молився, ковтав сльози і нижче й нижче опускав голову. А потім, грюкнувши книгою, закопав її в траву. І поважно встав, відкинув назад волосся, до оніміння стиснув кулаки.
— Я людям співчуваю! Не знають вони, чого я навчився. І як я використаю це. — народ обернувся на всі боки. – О, зовсім не знають! Нещасні. Пожертвував я найціннішим заради беззахисних. І відтепер розкинуся над землями.
Аланер поспішно відкинув простирадло, розгорнув нове.
— … Роєм!
Жовта від часу тканина була заплямована точковими, літаючими комахами, а під ними тряслися оточені їх хваткою перелякані люди. Народ люто розмахував руками у бік сцени.
— Багато моїх дітей стали mecanicae. Винайшли техніку, що дозволяє набувати будь-якої форми, незалежно від поривів душевних. І понесли до будинків людей отруту. Знищували їхні врожаї. Вбивали все, до чого долітали. Відплата. Захист. Вони чинили жахливо. Але вони боронилися. Людям не жити.
Воїни та Вчені повернулися на сцену. Озиралися навколо, ляскали себе по руках, вбиваючи невидимих комах. Валто одягнув темний плащ, втративши попередню роль, і гасав хрест-навхрест зі свічкою, то освітлюючи людей, скорчених агонією, то занурюючи в темряву. І серед навколишнього світу метушні Народ відчайдушно, протяжно закричав. У небо підскочили птахи, завили на тлі дикі тварини. Валто підійшов до Народу і подав йому сулію, до країв повну рідиною. Їхні пальці вкрилися матовими краплями. Народ пройшовся навколо Вчених та Воїнів, дбайливо виливаючи на їхні спини ліки. Аланер плавно відніс простирадло з роєм убік, повернувши перше: з небом, сонцем та щастям. І на її тлі встали Вчені з Воїнами, відтепер здорові та міцні.
— Не чіпатимемо вас. Урок засвоїли.
— Ліки ще візьміть. І приходьте, як і раніше — у вечори повного місяця раз на місяць. Я чекатиму та прийматиму вас, доки дітей не чіпатимете моїх. Mecanicae стежити за вами будуть, перевіряти ваші поселення. І лише підозри на зраду будуть — знову пустять отруту в хід.
— Вибачте нас…
— Ви прощені. — Народ показав їм розкриті долоні – «я довіряю».
Аланер зворнув простирадло, кинув під ноги. Переступив, простяг руки до дітей і охопив їхні плечі. І заговорив спокійним тоном:
— Років триста тому сталася війна, названа Отруйною. Septer atto, на нашій мові. Винищили люди всіх птахів наших. Половину мирного населення. Ті, хто вижив з constantae, встигли серед людей сховатися, variantae — пішли в місця, лише їм одним відомі, і почали рвати свої ланцюги, насильно стаючи комахами отруйними. Люди слабкі опинилися перед такою бідою. Чверть населення громадянського. Третина армії. Майже чесна помста була. Мирні переговори відбулися. Території наші заприсяглися не порушувати. Натомість – ліки. Тепер більшій частині народу знову переміститися в місця таємні довелося, але наша родина залишилася, щоб, як і раніше, ліки вам дарувати. Але рій стежить. Живий він. У ваших спальнях, по вулицях. За будь-яких поганих настроїв — жвали в хід.
Актори віддихалися, спокійно посміхнулися один до одного. Їх оточили оплески. Особливо старався хлопчик у смугастому костюмі — його тріумф супроводжувався ще й захопленими криками. Він побіг до машини, взяв із сидіння червону троянду зі стрічкою-серпантином навколо колючок, і повернувся до Марини.
— Ви так чудово зіграли. І ти – особливо. Як тебе звати? Ти мені ще в першу зустріч сподобалася.
— Фокс! — суворий брат смикнув його за рукав.
— Ти йому просто теж сподобалася. Це від нас. Візьми. — він ривком простягнув їй квітку.
Марина лякливо відвернулася, втиснулася кулаками та обличчям у дідусин живіт. Аланер ніяково усміхнувся хлопцеві, і той простягнув троянду йому. Діана повільно знімала халат, невідривно дивилася на Ділберта і ноги її підкошувалися.
— Тобі сподобалося? — запинаючись від утоми, спитала вона.
— Звичайно. — він тримав у руках піджак і набридлу за вечір краватку. – Ти писала сюжет?
— Ні, дідусь все. Вигадник він у нас такий, цікавий… Днями занесу тобі продовження коміксу. Мені залишилось написати текст.
— Не поспішай. Відпочивала б більше.
Діана зніяковіло відвела погляд. Вона підхопила спітнілу руку хлопця і вже мала намір піти в ніч, але почула осідлий голос дідуся:
— Куди ти йдеш?
— Проведу Ділберта.
— Сам підвезу його до міста. З тобою ще поговоримо.
Діана ображено відвернулася, люто підхопила всі простирадла, що побачила, і понесла їх у бік будинку, не сказавши нікому жодного слова. До Аланера тихо підібрався батько сімейства. Зовсім не змінився з тієї зустрічі, навіть одяг був той самий. Марина думала, що люди носять те саме вбрання все життя, адже брати із сестрою, вирушаючи до школи, одягали однакову форму з року в рік, мабуть, наслідуючи людську поведінку. І цей zain лише підтвердив її теорію.
— З вашого боку було дуже приємно нагадати нам такий важливий пласт історії. Вибачаємось за своїх предків і запевняємо вас, що ніколи подібних помилок не зробимо. Ваше поселення під вашою владою, ми тут лише тимчасові гості.
— Гості приємні. — Аланер потиснув людині руку.
— Давайте із синами допоможемо вам донести все до дому. І можемо підвезти молодого джентльмена, якщо той не проти.
Ділберт, підлаштовуючись під образ джентльмена, акуратно кивнув і подякував. І всі понесли реквізит та стільці до будинку через темряву. Марина голосно позіхала і постійно упускала уламки ляльок. Валто теж засинав дорогою, але до нього підбіг Брум, і хлопчик тримався за косматого друга. Лише Себ залишався бадьорим. Він продовжував озиратися на всі боки в пошуках Касаль. Раптом вона стояла десь осторонь, сховавшись за імлою? Може, спостерігала з хмари? І як тільки сім’я опинилася вдома, Аланер грюкнув руками і заявив:
— На честь урочистості такої — по яблуку. І по ліжкам.
Все ще зла Діана поспішно пройшлася долонею по кожному плоду, розкидала по тарілках і гнівно дивилася на свій фрукт, притримуючи рукою голову. Щойно Марина і Валто торкнулися табуреток — заснули, завалившись один на одного.
— І тільки не сплять закохані… — підсумував Аланер, покушуючи шкірку на яблуку.
Що Себ, що Діана не ворухнулися. Кожен дивився на різні боки, і явно бачив перед собою не стіни будинку. Обидва так і не торкнулися фруктів.
— Я піду, поправлю ліжка. — не витримала Діана.
— Я прибрав ваші простирадла. Стелити нові час. Ті візьми, з якими ми виступали.
— Що за знущання? Вони неймовірно брудні.
— Хочу, щоб повноважно на вас ця історія перенеслася. Зрештою, гарна тепер у нас постільна білизна.
— Ага, особливо з кров’ю.
— Ти казав, що ця історія правда. Але в кінці додав, що більшість sonmase пішли. Але ж вони…
Аланер стиснув зуби і гнівно глянув на онука. Його тарілка затремтіла.
— Повторював багато разів. Стежити за нами можуть. Поки бажання не виявите мову soncora вивчити — і не підходьте до мене з такими питаннями.
— Ти так хочеш, щоби ми щось розуміли. Але відповіді даєш розмиті. Я не здивований, що Діана зійшлася з більш зрозумілими для себе людьми. І що мене потягло туди.
— Не хочу я зараз говорити. І не чекав би ти Касаль. Я вже сорок років на неї чекаю.
— Скільки?.. — Себ ляснув очима. – Ти явно щось плутаєш! Вона ледве віку Діани! Звідки ти її знаєш? Може, твоя та моя Касаль просто тезки?
— Ну і справи. — Діана спробувала відкусити фрукт, але шматок не ліз у горло.
Собі вона, так і бути, постелила простирадло з кров’ю. Марину перенесли на тканину з роєм, а Валто – з будинками. Себ зайшов у кімнату і, не дивлячись, упав поверх хмар із сонцем. Він чув, як дідусь напівголосно зачитував молитву, але заснув на останніх словах. І бачив, як крутилась у своєму ліжку Діана, намагаючись не заплакати. Він часто слухав ночами її схлипування, і ті його присипали. І зараз шалено хотів, щоб так воно і сталося. У хлопчика часто були проблеми зі сном, і він уже відчував, що сьогодні не засне до світанку. Себ діставав нитки з покривала, плів із них косички, розпускав. Волосся лоскотало оголений торс. Він нескінченно перевертався, м’яв хмари під собою. І на правому, і на лівому боці було незручно, а коли він лягав на спину – забував, як дихати. Хлопчик ледве розумів, про що взагалі думав.
Вкотре обернувшись, Себ раптом помітив на шторах силует людини. І він був готовий закричати, адже в голові промайнула нещодавня розмова дідуся про спостерігаючих людей. Потім він згадав про повсюдно спостерігаючих mecanicae — і чомусь злякався ще більше. Але збоку біля силуету майнула тонка коса. Долоня з тонкими, витягнутими тінями-пальцями піднялася і відразу опустилася. І Себ зачаровано пішов до дверей. Він відчував руки Касаль на щоках, і ті тягли його вперед, вперед…
Себ уткнувся носом у двері. Ті відкрились зі скрипом, але він навіть не встиг злякатися, що когось розбудив. Касаль промайнула перед очима швидко, далеко — наче зірка, що падає. І він довго йшов уперед через морозний вітер, перш ніж побачив перед собою гору. Світлу, але замість лави чи снігу її покривали космічні розводи. І чим більше Себ розглядав її, тим більше розумів, що бачить перед собою. Усвідомлення кружляло думки, давило на голову, а долоня так і тягнулася торкнутися порогів гори, щоб переконатися — перед ним величезне людське коліно. Обличчя Касаль ледве було видно крізь імлу. Вона була великою, неймовірно розкішною. І оточеною, і наповненою зірками. Він ледве-ледве роздивився, що її губи розтягнулися в посмішці. А далі – тільки повільний голос:
— Казала я, що дістаю до неба.
Додати до улюблених