Бабуся завжди казала, що пити на самоті — вияв дурного тону та алкоголізму. Але Чимін так не думає, тому в неділю ввечері він гордівливо самотньо йде до бару. Вдома ще сиротливіше та сумніше, хоч на стіни лізь і вени ложкою ріж, а приміщення з купою п’яних незнайомців — чудове місце, аби відпочити.
Взагалі постійне внутрішнє зіткнення з гнітючою самотністю, про яку Пак не дозволяє собі думати більше десяти секунд на день, з кожним разом починає дратувати дедалі більше. Він досить симпатичний, у нього адекватний характер, так, з щіпкою придуркуватості, утім, у всіх свої мінуси. Чимін вважає, що він у міру інтелектуально освічена та доволі цікава людина — не настільки, щоб на побаченнях зайобувати людей теорією кротовин та проблемами профанації сучасного суспільства, звісно. Проте оточуючі чоловіки так походу не вважають. У Пака були стосунки і на одну ніч, і тривалістю кілька років, але все у цьому світі має властивість закінчуватися. І ось він знову сидить біля розбитого корита, з аперолем у руках та нудьгуюче жує соломинку.
— Віскі без льоду, будь ласка, — краєм вуха чує він чийсь голос, а коли повертає голову, його очі майже вилітають із орбіт.
— Та ви угоряєте, — мученицько пищить Пак, дивлячись догори, де якісь боги явно вирішили зіграти на його життя у пасьянс косинку.
Чон. В сраку його. Хосок. Серйозно? Якщо це жарти долі, то в цієї шмати погане почуття гумору. Він хотів відпочити лише раз, лише раз просто повтикати у порожній келих, а не зіштовхуватися з ним. Чимін прикриває обличчя руками, намагаючись тихо втекти, але голос тепер уже лунає ще ближче.
— О, пане Пак, що ви тут робите?
Чимін вичікує три секунди, роблячи вдих-видих, занурюючись у якісь внутрішні чакри власного спокою, та розвертається до Хосока.
— Сліпота приходить з дурістю, — каже Пак, натягнуто усміхаючись, та показує Чону склянку, крутячи її в руках.
— Вибачте? — перепитує той, приймаючи віскі від бармена та
сідаючи на стілець поруч.
Чимін ще раз прикриває очі, рахуючи до трьох. Бабуся завжди говорила, що треба бути ввічливим, але в нього скоро ця ввічливість викликатиме нічого, крім агресії.
— Це востаннє, пане Чон, — Пак застережливо салютує Хосоку келихом, закочуючи очі. — Більше я не вибачатиму Вас.
Чимін думає, що це взагалі востаннє, й намагатися він більше не хоче й не буде. Не те щоб підкати закінчилися, ні, просто, ну, якщо не доля, значить не доля, і Паку вже не п’ятнадцять років, аби бігати за кимось по п’ятах, буцім песик. Це треба терміново припиняти. Якщо до Чона не доходять натяки та флірт, це лише його провина. Тож сьогодні Чимін зробить йому останній презент у якості своєї уваги.
Хосок хоче вже відкрити рота й, мабуть, ще раз вибачитися, проте просто з розумінням — чи ні — киває, відпиваючи віскі.
— Ви мені так і не зателефонували, — Пак дує губи, лягаючи щокою на кулак, й салютуючи бармену порожнім келихом.
— З Юнгі все було добре, не переживайте, — чемно усміхається Хосок.
«Еже ж, блять, звісно», — Чимін подумки вдаряється головою у якусь стіну. Либонь, ту саму, що стоїть між ними.
— Приємно чути, — скалиться молодший так, що здається, він скоро почне плюватися отрутою.
Пак відвертається, й вони мовчать: Хосок насолоджується живою музикою та атмосферою приємного бару, до якого вирішив навідатися ввечері, а Пак думає, що все, баста, нахуй треба. Він ще агресивніше жує соломинку, стискаючи кулаки, а його внутрішнє напруження хвилями розходиться приміщенням. Чон бічним зором дивиться на Чиміна, який мало не пихкає, чіпляючись руками за стіл до побілілих кістячок, та розуміє, що щось не так. Здається, він був украй чемним, не сказав і не зробив нічого грубого.
— Я вас образив? — обережно цікавиться Хосок, повертаючись на
молодшого.
Чимін давиться повітрям, гмикаючи та різко дивиться Чону в очі. Його пробиває на істеричний сміх, і навіть бартендер, який ставить біля нього новий келих, нашорошується, хоча таке на його практиці бувало часто й навіть гірше.
— Їбала мене риба в рота, — у нього замість сміху виривається незрозумілий звук, і він голосно бахає долонею по столу.
— Вибачте?
Чон лякається такої реакції, думаючи, що він точно цього разу зробив щось не так, і заспокійливо простягає руку до Пака, проте той дзвінко плескає по ній, відсуваючись.
— Та йдіть до біса, пане Чон.
Чимін вибухає, ніби бомба сповільненої дії, навіть не боячись, що знесе все на своєму шляху, не залишивши нічого живого в радіусі Чумацького Шляху. Образив він його, еге ж бо. Пак не звинувачує його у чи то дурості, чи то неуважності, він звинувачує себе у тому, що запав на людину, якій глибоко фіолетово на нього. Якби сила думки була не тільки вербальною зброєю, він би порозбивав у цьому чортовому доленосному барі всі пляшки.
— Я стрибав навколо Вас, як ідіот, усміхався, фліртував, — Чимін задихається від обурення, тицяючи в Хосока пальцем та кліпаючи очима. — А Ви тупо мене ігнорували. Я Вам навіть свій номер дав, що вже є найбільшим натяком.
Пак кричить, обурюється, пихкає, як їжачок, практично втрачаючи подих від переповнюючого гніву. Цей Чон Хосок, цей привабливий чоловік у своєму охуєнному костюмі, чарівною усмішкою, милими очима та натуральним вайбом золотистого ретривера, змусив його це сказати. Мозок Чиміна може скільки завгодно зараз звинувачувати алкоголь у крові, але його серце з цим не згодне. У нього є почуття, а з них просто знущаються.
Чон мовчить, тупо блимаючи очима, сповненими усвідомленням з домішкою жаху, переводячи погляд то на віскі, то на Пака, який виглядає гірше за фурію в пеклі.
— Ви пускали мені бісики? — навпомацки, ніби пробуючи дно у в’язкому болоті, обережно питає Хосок.
— вИ пУсКаЛи мЕнІ бІсИкИ, — кривляє Пак, наче триліток, закочуючи очі з такою силою, що перед ними стає біло-біло. — Ні, бляха, я майже прямим текстом говорив.
У старшого завантаження, ерор 404 і найкраща половина життя несеться швидше за фури на естакаді. Усі слова, що колись вилітали з рота Чиміна, всі ті розмиті глузування, що з нього жартував Чонгук, раптом стали такими реальними, майже відчутними на дотик. Можливо, настав час сходити до окуліста або купити окуляри, бажано, з екстрасенсорним зором, якщо ж він не розумів того, що в нього під носом.
— Я думав, що Ви просто товариський, — розбито й розгублено повільно промовляє Чон, випадаючи в осад.
Чимін думає, ну ніхуя собі, здійснилося. На його очах людина прозріла. Прямо сюжет біблії, й ексклюзивно для нього. Ні, справді, таке треба до книги рекордів Гіннеса записувати. Йому здавалося, що він уже посивіє та помре, а його могила поросте бур’янами, поки до Хосока дійде. Пак із такої нагоди випив би шампанського, але вже п’є. Тільки чомусь венка на лобі, як і раніше, пульсує, не давши про себе забути та не давши запалу вщухнути, тому закрити рота й промовчати зараз взагалі не та опція.
— Знаєте, я взагалі дуже жахлива людина, я крикливий, неприємний та ненавиджу, коли люди туплять і-
Утім, його горе-монолог, що заслуговує на Золоту малину, нахабно переривається.
— Тоді я можу запросити Вас на побачення? — чужі слова звучать, буцім грім серед ясного неба, і вже черга Чиміна вилітати з цієї мережі.
— І я- Що, нахуй?
Остання фраза звучить навіть не від нього, а від мозку, повного запалень, тому він дуркувато плескає віями, влаштовуючи декілька цунамі на протилежному кінці Земної кулі. Паку здається, що він зараз наїбенеться зі стільця, бодай голова ніби не паморочиться. Хоча він не знає. Він взагалі на даному відтинку часу ніхуя не знає.
— Я хотів би запросити Вас повечеряти, — Хосок мнеться, перекочуючи в руках склянку, з усією йому властивою скромністю, на яку, до речі, Чимін і повівся, ніяково дивлячись на молодшого, що охуїв від такого розкладу подій. — Я думав, Ви такий привітний з усіма, тому не міг і припустити, що можу вам взаємно подобатися.
Пак ще раз для перевірки власного зору, кліпає, аби переконатися, що він зараз не спить, але десь на периферії слуху щось тріщить по швах. Напевно, власні нерви.
— Взаємно?
Бабуся завжди казала, що пити на самоті — вияв дурного тону та алкоголізму. Ще бабуся казала, що коли хочеш заарканити мужика, йому треба повідомляти про це в лоба.
01101001 01101100 01111001 00001010
Юнгі здається, він потрапляє у день бабака, в якому повторюється тільки те, що вони знову ні про що не говорять, а просто дивляться один на одного закоханими поглядами. Міну навіть спочатку сняться м’які дотики до щок, теплі обійми та ванільні хмари, поки це все не перетікає в кошмар, де він бігає по колу в лабіринті без можливості з нього вийти.
Однак, на ранок все в принципі приходить у норму. За винятком того, що Чонгук будить його найніжнішим поцілунком та кавою у ліжко. Вони пестливо цілуються на залитому сонцем ліжку, довго лежать в обіймах та мовчать. Юнгі не знає, як трактувати їхні стосунки: де юре, вони все ще мають трудовий договір, утім, де факто, вони переспали та мають почуття один до одного. Принаймні, у Міна вони точно є — настільки сильні, що завдають болі, коли він дивиться на Чонгука, який м’яко йому усміхається, цілуючи у лоба та пропонує прогулятися містом перед вечіркою наприкінці дня.
Вони не роблять нічого екстремального, просто ходять вулицями, розглядаючи вітрини та пам’ятки — переважно Мін дивується, як дитина, ляскаючи віями та відкриваючи рота на щось, чого не бачив до цього ніколи в житті, а Чон на нього дивиться з трепетом у погляді. Тому що ніякі храми, хмарочоси та чудеса навіть поруч не стоять із Мін Юнгі. Мін це щось таке недосяжне, але водночас земне, що Чонгук не може не дивитися на нього при кожному подиху.
Коли вони йдуть проспектом, їхні пальці випадково зіштовхуються, та Юнгі спочатку відхитується, червоніючи, ніби знову повернувся до школи. Але Чонгук лише усміхається та переплітає їхні пальці разом. Мін, якщо бути відвертим, зараз здохне від інфаркту.
Юнгі затягує старшого на якийсь величезний ринок, аби накупити сувенірів на кшталт примітивних статуеток Будди для батьків та Чиміна, і якісь амулети, що Мін швидко сховав у сумку, не показуючи Чону. Можливо, там щось непристойне.
Вони поверталися в готель стомлені, з повними пакетами всякої нісенітниці, проте щасливі, а в голові Юнги більше не крутилися дурні набридливі думки.
Вечірка проходить на даху, і цього разу вони виходять із номера разом під руку.
«Як пара», — проноситься в голові Міна, та він ховає усмішку в чоновому плечі.
Сьогодні захід виглядає ще більшим та помпезнішим: усюди сновигають офіціанти з тацями, стіл тріщить від фуршету, а маленькі висячі лямпадки не перекривають вогнів величезного мегаполісу під ногами. Чонгук коротко вітається зі знайомими кивками, всю свою увагу приділяючи молодшому, який ніяк не може відійти від їхньої вилазки до міста, й тому лепече, продовжуючи ділитися враженнями. Юнгі з великою завзятістю ігнорує зацікавлені погляди на собі, що переслідують його спину буквально постійно, поки вони тут. Мін не думає, що справа у ньому — він, як сам вважає, нічого незвичайного не являє, хіба що гарний одяг і справді прикрашає будь-кого. Напевно, все через те, що він поряд із Чоном, який є не останньою людиною у цьому бізнесі. Але поки що вся ця увага не завдає йому клопоту, тільки невеликий дискомфорт, отже, все гаразд.
Юнгі з Чонгуком стоять майже біля краю даху так само мовчки, насолоджуючись прекрасним міським пейзажем та теплим вітром з океану, і Мін думає, напевно, це найкращий час сказати. Вони награлися за ці дні в мовчанку достатньо, доводячи один одного до божевілля, навіть якщо це принесло багато позитивних бонусів. Юнгі не хоче мовчати, він хоче розповідати Чонгуку про те, що любить його кожну секунду свого життя, як би лірично-драматично це не звучало, проте це так — він закоханий, а закоханість говорить красивими словами.
— Гукі.
Мін кличе тихо, світлосяйно посміхаючись та звертаючи на себе увагу старшого, утім, його перериває чийсь гучніший вигук.
— Трясця твоїй матері! Кого я бачу? Сам Чон Чонгук.
Вони удвох повертаються до людини, що прямує до них з розпростертими обіймами та келихом у руках. Чоловік виглядає на один вік з Чоном, можливо, трохи старше, у нього приємна усмішка та обличчя, але очі здаються злегка втомленими. Юнгі ніколи не зустрічав цієї людини, проте, судячи з доброзичливої усмішки на обличчі Чонгука, той його точно знає.
— Ім Чанґюн, — радісно вітає його Чон, потискуючи руку.
— Та бодай мене чорти обсіли, скільки літ, скільки зим, — названий Чанґюном виглядає приємно враженим, оглядаючи Чонгука з голови до п’ят. — Пам’ятаю тебе, ще в пришелепкуватому светрі, що пише код на підвіконні перед парою, а тепер ти ходиш на тусовках у костюмах.
«У пришелепкуватих светрах він ходить удома», — внутрішньо посміхається Мін тому, що такого Чона пощастило знати лише маленькому колу людей, і тепло розливається його тілом.
— А я пам’ятаю, як ти на цих парах спав, — сміється Чонгук, ледве відчутно машинально проводить рукою по спині Юнгі, а у того частішає пульс, — але, ти подиви, ми обидва тут.
Ім згідно киває, теж сміючись, та нарешті звертає увагу на Міна, який скромно стоїть поруч, ковзаючи по ньому поглядом. Від молодшого не ховається, як чужий погляд із доброзичливого стає спочатку настороженим, а потім зацікавленим, і по тілу чомусь проходить неприємна брижа.
— А це? — знайомий Чонгука киває на Міна, який напружується.
Чон стежить за чужим поглядом, завмираючи, та нервово ковтає клубок у горлі впереміш з алкоголем. Вони не обговорювали з Юнгі статус їхніх стосунків навіть з урахуванням того, що було. Вони все ще «робітник та начальник», а специфіку їхніх стосунків люди можуть не зрозуміти, і він не хоче завдавати незручностей молодшому своїми заявами.
— Це, — старший зашпортується, нервово косячись на Міна, а в того серце, здається, на мить б’ється в рапіді, — мій товариш.
У Юнгі починають тремтіти ноги, хоча землетрус начебто не віщувався.
Швидше за все, це десь усередині нього, де руйнуються планети та вгасають галактики. У нього під шкірою Великий вибух та величезна Чорна діра, у яку засмоктало і душу, і серце. Він тупо кліпає очима, намагаючись не впасти, боячись навіть повернутись на Чонгука, й молячись, що йому почулося. Адже йому почулося, правда?
Чанґюн гмикає, відпиваючи шампанського, та мружиться.
— Еге, у мене теж був такий товариш, — знайомий дивиться на Чона з дещицею жалю та співчуття, — а потім з’їбав з моїми грошима до іншого.
Чонгук не встигає заперечити, а Юнгі не хоче, коли Іма хтось гукає, і той швидко прощається, обіцяючи якось випити, так само напідпитку зникаючи з поля зору, як і з’явився.
Міна все ще трясе, коли він очима дивиться на натовп, де здається, що кожна людина витріщається на нього з якоюсь зневагою. Огидне почуття огортає всі органи, пробираючись від серця та нашіптуючи щось на вухо. Він відмирає тільки тоді, коли Чонгук кілька разів кличе його на ім’я, ніжно куйовзуючи волоссям.
— Так? — Юнгі переводить погляд на Чона, який виглядає розгубленим та трохи стурбованим.
— Ти чого? — старший підбадьорююче гладить його по спині, посміхаючись. — Він пожартував, не сприймай серйозно. Чанґюн завжди був на своїй хвилі, коли ми навчалися. Чорт біжить нога, висить.
Мін проковтує слова, що крутяться на язику, й загальмовано киває, приймаючи в офіціантки келих.
Вони, не поспішаючи, ходять дахом, поки Чонгук спокійно спілкується зі знайомими та незнайомими, обмінюючись люб’язностями. А в Юнгі все тіло перетворилося на спазм. Йому серйозно здається, що кожен на цій кляті вечірці дивиться на нього ще більше, ніж до цього, тільки більш відразливо, з більшою огидою. І ця огида в нього самого підкочує до горла разом із нудотою від тьмяного світла лямпадок, шампанського, цих нещирих усмішок, дорогого одягу на ньому ж. Й від самого себе, зокрема. Мін думав, що потрапив у стару добру диснеївську казку, де прекрасний принц закохується в Попелюшку, забираючи її у свій замок та забезпечуючи до кінця життя, купуючи сукні та даруючи усмішки. Тільки казки на те й казки, плід хворої уяви та історії для маленьких дівчаток. У житті все б’ється у холодну шорстку стіну реальності, де Попелюшка — ідіотка, яка подумала, що заслуговує на кохання. Друг? Правда? Юнгі для нього друг? Або у прекрасного принца просто немає сміливості визнати, що його принцеса просто утриманка. Хоча, був би Мін на місці Чонгука, він би теж соромився визнати, що в нього є хлопчик, якому він просто платить за спілкування. Як же бридко, бридко, бридко.
(röyksopp — what else is there)
Залишок вечора Юнгі доводиться силою триматися на ногах, натягнуто усміхаючись улесливим словам, так що обличчя розходиться швами, відчуваючи, як кришталевим стає, на жаль, не черевичок, а серце. Він намагається триматися від Чона на відстані, проте це фізично неможливо, коли той проводить теплою долонею по спині або швидко торкається пальців, ніби не розуміючи ні з чорта. Старший дивиться на Юнгі так, що метелики у шлунку починають пурхати, але хто ж знав, що їм підсиплють нафталін.
Чонгук помічає, як Мін притихає, що йому невластиво, й виглядає трохи пом’ятим, утім, вирішує, що молодший просто втомився від надлишку спілкування довкола. Тому він чемно прощається з усіма, і під руку веде Юнгі, який не опирається, униз. Коли двері номера зачиняються за їхніми спинами, Мін чомусь не відчуває і краплі полегшення. Він ледве доповзає до ліжка, стомлено опускаючись на нього, й мимоволі дивиться на своє відображення у величезних французьких вікнах. Можливо, це тьмяне світло в кімнаті, що лине тільки від ліжкових ламп, грає з ним злий жарт, але Юнгі впевнений, що це не так. Він виглядає просто огидно.
— Я хочу додому, — майже пошепки каже Мін, проте цього достатньо, аби Чонгук, що стоїть за спиною, почув.
Той знімає піджак, розстібаючи запонки на манжетах, й здивовано дивиться на маківку Юнгі. Фігура Міна виглядає такою маленькою та прекрасною, що хочеться мимоволі торкнутися, але старший себе зупиняє, відчуваючи, що щось не так.
— Чому? — Чон, не розуміючи, питає, підходячи ближче, намагаючись глянути Юнгі у вічі, проте той прикриває обличчя руками. — Я думав, що тобі тут подобається.
Серце з кришталю б’ється на сотні крихітних частин, пронизуючи уламками кровоносну судину та заливаючи кров’ю душу. Міну спирає у грудях, блокуючи потік повітря, й він іронічно посміхається куточком вуст, повертаючись на Чонгука.
— Тому що я не хлопчик для втіх.
Юнгі прибирає долоні, і Гук бачить, як по його щоці скочується самотня сльозинка, яку молодший так марно намагався стримати. Чонове обличчя спотворює гримаса шоку, й він тягнеться рукою до Міна, але той відвертається, підводячись з ліжка.
— Юнгі, це не так, — надламано заперечує Чонгук, так і завмерши з витягнутою рукою. — Я ж кажу, не слухай того ідіота, він буває різким, але він не правий.
Чонгук думає, що розуміє, у чому корінь переживання молодшого, проте не знає, що копати треба набагато глибше. Він ще раз намагається підійти до Міна, але той знову вислизає, буцім легкий вітер.
— Я знаю, що це не так, — Юнгі заламує руки до болю, і, якби від шаленого шепоту можна було охрипнути, у Міна вийшло б. — Я знаю, що це, по факту, моя робота — дбати про тебе. Але саме так це виглядає в очах інших. Утриманка, хлопчик для сексу, якому платять, неправильне рішення, що зникне на заході сонця з твоїм гаманцем.
Мін вимірює кроками кімнату, хоча тіло противиться будь-якому руху, болить і виє, ніби по ньому проїхало танком. Голова в обох йде обертом, тільки ось старший божеволіє, не розуміючи, як допомогти, а молодший — від цієї допомоги з глузду з’їде.
— Юнгі, — благаюче просить Чонгук, намагаючись зупинити Міна, але з кожною секундою стає все важче і важче.
— Мені начхати на них, — той зривається на відчайдушний крик, не в змозі підняти очі на Чона. — Так глибоко начхати, що навіть смішно. Але я маю почуття до тебе, Чонгуку. І лише зараз я розумію, як це тупо. Я не можу дивитися тобі в очі, я не можу навіть на себе самого в дзеркало дивитися, бо мені бридко. Огидно.
Останнє слово молодший просто випльовує, давлячись своїми почуттями, що виливаються з країв переповненої чаші. Його проймає внутрішній холод, тому він охоплює себе руками, мружачись.
— Ось так швидко і просто я зрозумів, що це все просто абсурдна маячня.
Він нарешті дивиться на Чонгука, який завмер від потрясіння. Він навіть припустити не міг, що Юнгі, його Юнгі, відчуває таке. Чонгук відчуває чужий біль фізично, ніби його ріжуть наживо тупим ножем, коли Мін, дивиться на нього напів мертвими очима, тихо промовляє слова, що звучать, буцім із сусіднього всесвіту.
— Давай закінчимо це, будь ласка.
Для Чонгука світ зараз рветься на частини, маленькі клаптики, що вітер миттєво розносить всіма закутинами розбитої душі, не залишаючи нічого, тільки порожню оболонку.
— Я не хочу тебе відпускати, — надламано шепоче Чон, все ж наважуючись взяти Юнгі, який не чинить опору, за руку, міцно стискаючи у своїй.
— І я тебе теж, — Мін витирає вільною рукою обличчя від сліз, що ніяк не хочуть зупинятися, розбито усміхаючись. — Але так буде правильно.
Правильно. Чи є взагалі щось правильне тут чи десь взагалі? Чонгук нахмурює брови, починаючи злитися, проте в жодному разі не на Юнгі, а на ситуацію в цілому. Він роздратовано цокає, глибоко вдихаючи.
— Для кого правильно? — Чон стискає маленьку долоньку Міна міцніше. — Хіба існує правильно чи неправильно, коли кохаєш?
Посмішка Юнгі стає сумнішою, і він гмикає, заглядаючи в чонові очі, говорячи зі сталлю в голосі.
— Ти ніколи не казав, що кохаєш мене.
— І ти мені також, — звучить не докірливо, а якось сумно.
Мін сміється, вириваючи руку та відходячи на безпечну відстань. Хоч його безпечна відстань від Чона зараз це інший кінець світу, якийсь забутий богом кут, у якому він просто розчиниться у своїх почуттях, як у кислоті.
— Значить, все заздалегідь було приречено, — Юнгі розводить руками в боки. — Я не можу бути з тобою, любити тебе, а ти продовжуватимеш мені платити за це.
Чонгук наздоганяє його, благаючи подивитися на себе. Йому здається, що власне серце впало та волочиться десь по судинах у ногах.
— Давай тоді будемо разом просто так, — пропонує Чон, шукаючи будь-які способи зупинити цей буревій, що вирує в кімнаті, — я далі працюватиму, а ти будеш поруч.
— Я так не можу, — Мін вже майже стоїть упритул до вікна, і якби не було скла — давно стрибнув би.
— Будь ласка, — просить Чонгук.
Йому здається, він готовий хоч зараз опуститися на коліна, склавши руки, благаючи Юнгі, як чудотворну ікону. Молодший виглядає так само чудово, як і завжди, навіть якщо біль увінчує його обличчя.
Мін негативно махає головою, бо говорити складно – у горлі ріже склом. Він дивиться, не блимаючи, у підлогу, бічним зором помічаючи, що Чон опирається спиною на скло, адже місто за вікном здається потворним, і він дивився б тільки на Юнгі, якби той дозволив.
— П’ять днів, — його голос звучить відсторонено та тихо.
Гук переводить погляд на молодшого, а той, завмерши, дивиться на нього з-під чубчика червоними від сліз очима.
— До кінця цього сраного контракту менше тижня. Залишся зі мною, будь ласка. Я клянуся, — Чонгуку слова даються, ніби їх виймають з серця щипцями, причому розпеченими, — я клянуся, я не зроблю нічого, і, якщо ти не передумаєш, я відпущу тебе.
Мін почувається Плутоном, йому здається, що він злітає зі своєї орбіти, віддаляючись у далекий та холодний космос. У голові надто гучно через думки, щоб думати про щось одне. Можливо саме тому він повільно киває, погоджуючись.
Навіть якщо це просто відтягування неминучого, зупинка в часі, чекпоінт неповернення. Це мізерний шанс дивитися на Чонгука довше, побути поряд, відчуваючи чужу, але таку рідну присутність, завдаючи ще більше болю. Юнгі на цей біль погоджується.
Додати до улюблених