Розмова з Блезом залишила по собі приємне хвилювання, схоже на добре передчуття. Драко навіть спустився до бібліотеки й написав у записнику ім’я «Мінерва Макґонеґел». І так, вона була в оточенні людей і, судячи з усього, роздавала вказівки в якомусь з кабінетів Гоґвортсу. Драко не розумів сам себе. Навіщо розглядати інтер’єр навколо тепер вже директорки? То ж просто вцілілі стіни. Чому ж так тепло на душі через те дурне каміння? І чому він мало не поздоровкався з Макґонеґел, коли вона озирнулася й поглянула, здавалося, просто на нього?
Не може бути мови про те, щоб повернутися до Британії, звідки він так ганебно втікав, переодягнений в чужі речі, роздаючи галеони кому тільки можна, тільки б не користуватися маґлівським транспортом. До Британії, де живуть батьки його жертв, які після судів шукали його місцезнаходження та писали листи до суддів із вимогами перегляду справи молодшого з Мелфоїв.
Ситуація мало чим змінилася, та дещо таки стало інакшим. Він інакший. Ніхто б не впізнав у хлопцеві в толстовці, темних окулярах та кросівках представника величного колись роду. Ніхто б навіть не звернув на нього уваги. Бо тепер у Драко все продумано, він завжди обережний. Слідкує за маґлівською модою, має темні окуляри і парфуми з додаванням хмелю, який робить його непомітним. А ще має купу липових документів, які підтвердять будь-яку з його легенд на вокзалі.
Та це все добре для маґлівського світу. Що ж до магічного… Не може бути мови.
Так він собі й казав, коли додавав підсилювальні інгредієнти до зілля відведення уваги. А потім — коли перебирав напрацьоване, збираючи сумку з підвиміром.
— Не може бути мови, — шепотів Драко, складаючи штани й навіщось мантію до зменшеного заплічника.
Нічого такого він і не збирається робити. Хіба що буде ще більше непомітним. Ну, прогуляється трохи світом. Он в нього і мох для маскувального закінчився, який росте тільки у північних лісах. І крильця огидних шотландських цвіркунів, які розчиняють бурштин для захисних ниток. Де їх брати? От де? Жабоїди зовсім не розуміються на якісних інгредієнтах. Драко багато чого б іще навигадував, якби було для кого. А оскільки сам він собі одразу ж повірив, тому й не зволікаючи почав планувати подорож.
По-перше, квитки до Кале ще треба встигнути купити. Щоб без пересадки. Бо тіліпання по усіх вокзалах Франції не входило до його планів. І по-друге, треба втовпитися на паром до Фолкстона, бо, роздери його Хвосторога, якщо він ще раз проїде тим тунелем смерті.
Драко вдягнув вуличні джинси, запахнув куртку й нап’яв каптур поглибше. Виконавши всі свої ритуали по збільшенню невиразності зовнішності, включаючи парфуми свого ж приготування, він побіг у місто.
Саме побіг. Так, ніби скинув тягар провини й страху. І навіть дихалося йому тепер легше.
Вітер пахнув сонцем та надією, будинки так хитренько усміхалися примруженими віконцями в черепиці, наче щось знали про Драко. Продавчиня квитків була напрочуд ввічливою, булка з цинамоном, куплена в кіоску, смачна, як ніколи, — усе наче ожило, Драко теж ожив і раптом зрозумів, що не пам’ятає, як пройшов повз будинок на повороті в місто. Чи була та навіжена сімейка біля вікна? Чи, можливо, Драко так швидко пробіг повз, що довбанутий батько не встиг зреагувати, або все ж покликав, та поки всі збіглися, Драко вже не було. Рот розтягнувся в усмішці. Уявляти розгубленість малих недоумків виявилося прикольно. Все навколо було прикольним і запрошувало поглянути на себе, вип’ячуючи свої виграшні сторони. Драко розмашисто крокував, дивуючись собі та своєму настрою. Нічого ж не змінилося. Нічогісінько. Він так само брак, відкинутий суспільством на узбіччя. Скрізь чужий відлюдник, якому навіть мріяти шкідливо. Тоді чому?
Тому що його маяк у житті, щось таке, що мусить бути непорушним, є в небезпеці. І він, як би жахливо це не звучало, тепер мав мету. Або ж привід. Жити.
Він знову майже пройшов повз сусідній будинок, занурений у свої думки, проте погляд все ж зачепився за обриси дому та цифру на паркані. Тільки от цього разу він спіткнувся об неї, розглядуючи візерунок.
— Та це ж зовсім не шість, — пробурмотів він собі під носа. Вітерець колихнув траву, ніби відволікаючи увагу. Раптом схотілося пчихнути, й згадалася незавершена справа.
«Він відволікає мене», подумав Драко, маючи на увазі дім. А може… Він кинув швидкий погляд на вікно й скривився у відразливий гримасі. Родина була на посту, проте дивилася прямо, наче Драко й не стояв під їхнім парканом, майже увійшовши до їхнього простору.
Знак на пофарбованій дерев’яній табличці знову привернув до себе увагу, нагадуючи щось. Драко нахилив голову, потім підійшов ближче й подивився під кутом. Та так і охнув впізнаючи емблему родини Мелфоїв, вміло стилізовану, як і…
… Він поліз у кишеню джинсів й дістав ключа.
— Що ти приховуєш, мамо? — Драко перевів очі на дім і торкнувся паркана рукою. Древесина зблиснула зеленим, й навсібіч розлетілися ледь помітні промені.
З усіх боків щось клацало й хрускало, наче запускався якийсь старий механізм, перекроюючи усе навколо. Драко роззирнувся, готовий тікати в будь-яку секунду. Повітря виблискувало зеленими переливами приховувальних чарів, відокремлюючи Драко та дім від решти світу.
«Що він робить?», Драко повернувся до будинку і не впізнав його. Порослий раніше бур’янами ґанок хизувався свіже стриженою травою, червону цеглу замінило відшліфоване сіре каміння. У високих вікнах виднілися тільки розмальовані стелі, жодних людей чи відразливих облич.
Драко обережно увійшов у прочинену хвіртку й попрямував до входу в будинок, обертаючись навсібіч в очікуванні небезпеки. Та все було тихо. Старий дуб тихенько ворушив кроною, білі хризантеми вздовж доріжки пихато тримали свої важкі корони. Драко дійшов до дверей, уважно розглядаючи ковані прикраси. «Дивно… Як же усе це збіса дивно», думалося йому. Ключ у руці почав нагріватися й наче важчати. Драко розкрив долоню й витріщився на металеву річ, що просилася виконати своє призначення. Тож, не зволікаючи більше, Драко вклав його у замок і не встиг навіть провернути, як двері, а потім і стіни осяяла срібна магічна хвиля. Драко увійшов до середини, й захоплено видихнув. Було майже як вдома: кілька кімнат з диванами та чайними столиками, портрет батьків в одній з них, прозорі штори та важкі балдахіни, щоправда, не було кабінету та величних зал, проте пахло домом. Він проходив повз різьблені предмети інтер’єру, несвідомо окреслюючи пальцями текстури. Шокований своєю знахідкою, Драко роззирався і розумів, що не пам’ятав цього місця. Можливо, батьки сюди їздили без нього. Не було жодних сумнівів у тому, що це був будинок Мелфоїв.
Щось клацнуло поруч, і Драко мало не схопився за серце, бо перед ним з’явився так само наляканий ельф, якого Драко або ніколи не бачив, або теж не пам’ятав.
— Хазяїне Мелфою, — вражено прошепотів той, впав на коліна і поповз до Дракових ніг.
— Мінкі думав, що нікого не залишилося, — він схопив Драко за штанину й почав плакати у тканину. Драко шоковано закляк. Коли він востаннє бачив когось із них? — Думав, що вже ніколи… нікого з вас…
— Ти служив тут моїм батькам? — перервав його Драко, намагаючись забрати свою ногу.
— Так, звісно. Прекрасній господині Мелфой та …
— Вони часто тут бували? — Драко все ж вирвався й спішно відійшов, продовживши оглядати кімнати. В кутку стояв старовинний рояль, Драко провів рукою по кришці та рельєфу вирізьблених візерунків й майже почув відлуння солодко-тужливого романсу.
— Раніше кожного сезону, — домовик мрійливо сплеснув у долоні. — Колись тут мешкала сама любов, це була їхня схованка — дім у французькій провінції, та, на жаль, часи змінювалися, і все частіше господиня приїжджала сама, — закінчив він на мінорній ноті й похнюпив вуха.
Драко ж, перемацавши майже кожну річ на першому поверсі, дійшов висновку, що це й справді таке собі гніздечко Мелфоїв.
— А що до будинка обабіч дороги? Чому на паперах був тільки він.
— Мисливський? — домовик знизав плечима. — Я ніколи там не був.
Драко підійшов до каміна. Величний та безперечно магічний прилад переміщення, якого він вже думав, що ніколи не побачить.
— Я там жив останні кілька років, — задумливо сказав він, торкаючись каменю, що випирав найбільше.
— Я не знав… думав, що вже нікого… немає, — домовик крутив вуха, затуляючи ними винуваті очі, а Драко сперся рукою, і камін спалахнув зеленим. Відсахнувшись та мало не впавши з переляку, Драко зойкнув.
— Як це працює? Де пилок?
— Це не камін в магічному сенсі. Це колія в одному напрямку, як казала Господиня.
— Портал додому, — пробурмотів Драко свою здогадку й знову натиснув на камінь. Спалахи осяяли каміння, і Драко, припустивши, що все на вид робоче, рішуче стиснув губи й зірвався до мисливського будиночка за речами.
— Мінкі зробив щось не так? — заволав ельф зі сльозами на очах.
— В мене є справи, — кинув йому Драко на ходу.
— Але Господар повернеться? — біг за ним до дверей спантеличений домовик.
— Спакуй-но мені їжі з собою, — зупинився він на мить і одразу ж рушив далі. Домовик зник з очей, схилившись у поклоні, а Драко стрімко попрямував додому. Який же телепень, Мерліне. Сидіти поруч із родинним будинком, де, хвала всесвіту, який вигадав ельфів, були всі умови для життя, а це ж він ще не все бачив, і сіпатися щоразу від захисної ілюзії біля вікна. А як можна було не відчути жодного поля? Драко і радів, і злився одночасно, та ясно було одне — портал дуже зекономить йому час.
Він гепнув дверима й, одразу помітивши листа, що стирчав просто з внутрішнього боку, висмикнув його, прошепотів закляття скасування і, розгорнувши, пробігся очима.
— Гм, не рекомендуєш, значить, — проговорив він. — Ніхто й не сумнівався… — перегорнув сторінку й почав читати уважніше, бурмочучи під ніс особливо важливі моменти.
За пів години Драко повернувся до будинку-знахідки й, забравши в ельфа складені наїдки, попрямував до каміна. Там він натиснув на потрібний камінь і зробив крок просто в смарагдово-мерехтливу магічну завісу.
Перші ж секунди в маєтку змусили його засумніватися в правильності прийнятого ним рішення. Драко зробив кілька кроків, щось огидно хруснуло під підошвою, і звук рознісся пустою кімнатою. Драко підібгав плечі й роззирнувся довкола, насилу впізнаючи батьківську спальню. Жодних речей побуту чи меблів. Жодних картин, тюлей, канделябрів. Пусто.
Будинки вмирають без людей, і цей вже вмер. Він більше не ховав його дитячих спогадів, не зберігав запахів чи текстур, він не мав душі. Драко, закляклий ззовні й пошматований вщент зсередини, змушував себе робити тяжкі кроки й вийти врешті з цієї кімнати-привида. Та, вийшовши, до широкого вестибюлю, зупинився. Бо йти не було куди. Вся центральна частина маєтку разом з банкетною залою, безліччю прохідних покоїв та підземними поверхами була зруйнована. Розбите каміння встелило нижні поверхи, розколоті фрески та ліпнина на суфітах звисали дрібними уламками, шовкові шпалери ворушилися на вітру обгорілим шматтям. Над головою безперешкодно виднілися обриси сірих хмарин, що однаково байдуже пливли над новими будинками, повними надії, і над спустошеними руїнами.
Драко втягнув повітря, вловлюючи всі відтінки британської осені. Очі заплющилися, й обличчям проступало страждання. Він не очікував такого стану речей. Можливо, здогадувався, але…
— Чортів Редл… — розпачливо прошепотів він. — Чортів Редл! — вигукнув у безодню розвалених стіл, й луна повернулася до нього зі вцілілих темних кутів.
Вітер сколихнув сміття, перемішане з сухим листям, протяги загули розбитими коридорами, і Драко тоскно стисло всередині.
З глибин нижніх поверхів полилася викривлена музика, ніби з зіпсутої пластинки. Вітер здув волосся набік і зашепотів просто у вухо щось нерозбірливе, але знайоме. Драко змахнув паличкою на звук, щось вибухнуло, й стало знову тихо. Та Драко здавалося, що він чує, просто дуже-дуже тихо, відлуння чийогось голосу, що кликав його на ім’я. Він затис вуха й побіг сходами вниз.
Хотілося бігти чимскоріш з цього триклятого місця. Драко навіть здалося, що знову болить старий шрам на місці тавра, до голови почали заповзати непрохані спогади, він вискочив крізь проломи в стінах на дорогу й, не обертаючись, вирушив на пошуки маґлівських шляхів до поселень поблизу Гоґвортсу.
_____________
Гаррі отямився й прибрав з обличчя колючі гілки. Від цього руху заболіло мало не пів тіла. Гаррі застогнав, підтягуючи подряпану ногу. Мерліне, чому він у тапках?
На дереві надривно закричав птах і злетів, труснувши гілку, й жовте листя полетіло додолу. Гаррі сперся на руки й піднявся, роздивляючись довкола. Сутінки зараз чи що? Де він, в ім’я всіх маґлівських святих, є?
Усе виглядало нечітким, тож він потягнувся руками до обличчя у звичному жесті. Та окулярів не знайшов. Недалеко від нього закінчувався ліс, і виднілися сірі стіни якоїсь будівлі. Гаррі чомусь розумів, що це сон, хоча навколо було відносно тихо, і жодного моторошного жаху він не відчував. Чи варто спробувати роз’явитися? Чи це безпечно уві сні? Поки він роздумував, виявилася неприємна річ — на ньому сам лише домашній одяг, і через це стає дедалі холодніше. Прибравши, як вже вийшло, липкі клубки багнюки з обірваних штанів, Гаррі попрямував до стіни, яка була чи то муром навколо чогось більшого, чи то рогом великого будинку.
— Мерліне, поможи, — прошепотів він, наступаючи на поранену ногу. Залишалося сподіватися, що тут, у цій глуші, хто-небудь живе.
Докульгавши до стіни, Гаррі сперся об камінь і тільки-но встиг перенести вагу з кволої ноги й перевести дух, як під рукою пом’якшало, навколо ні звідки здійнявся вітер, піднімаючи догори опале листя. В Гаррі закралася моторошна думка, що він, можливо, і не спить. Чомусь же подерті ноги, й окулярів немає, як завжди, коли він спить у ліжку. Може, він сновида? Дурня якась.
Повернувшись на дивні відчуття, Гаррі скрикнув, тому що в стіні біля нього розверзлася чорна діра, і рука його почала провалюватися, або ж хтось втягував його до неї.
— Прокидайся! Прокидайся, чорт забирай! — закричав він до себе.
Гаррі опирався з усіх сил, але ноги вже не впиралися в каміння, а вгрузали в гігантську діру, в якій щось крутилося й затягувало в себе, напливаючи чорними плямами. Не знаючи, що ще зробити, другою рукою Гаррі вщипнув себе за шию. І тоді запанікував. Бо було боляче.
— Дідько, — розпачливо пробурмотів Гаррі, розуміючи, що він таки не спить. І зараз ця ненажерлива стіна проковтне його повністю. Гаррі гарчав і тягнув руку на себе, але думка, що все це наяву, і він десь у невідомих хащах потрапив у пастку, забирала сили.
Та з іншого боку, якщо не спить, то десь в рукаві мусить бути паличка. Пляма дійшла до плеча, руку він майже не відчував. В паніці він намацав паличку й кинув «Релашіо» в прокляту діру. Щось зашкварчало, й сила тяжіння ослабла. Гаррі знову вдарив закляттям й, напружившись в момент послаблення тяжіння, висмикнув руку, важко впавши на суху траву й чимскоріш відповзаючи подалі до лісу. Вітер стих. Діра на камені затягнула краї й з глухим клацанням зникла.
Гаррі важко віддихувався, все ще намагаючись віддалитися. Припавши до дерева, він поглянув на руку, що була в пастці й застогнав. Перев’язка, яку зробила Герміона, обдерлась і кровила.
— Експекто Патронум, — знесилено видихнув він, махнувши паличкою і посилаючи Оленя за допомогою.
_____________
Драко відкинув записник й схопився за волосся, впершись ліктями в коліна.
— Що ти там робив? — розпачливо шепотів він до когось. — Якого біса?…
Додати до улюблених