З того дня пройшов тиждень, а я так і не дізналась ані деталі про наступну жертву. Почуття обов’язку перед Венерою мене не покидало. Нічогісінько не маючи на руках, я все ж обіцяла собі завершити почате. Все що я знала – моєю ціллю є хлопець одноліток вже мертвих винуватців. «Що ж, пора заводити нових друзів» – подумала я, та навіть не витративши часу на розробку плану, лягла спати. Той хлопчина надто довірливий, щоб принести мені найменші клопоти, але попри все, його вбивство вимагало часу. Я не можу скоїти нічого сильно помітного й підозрілого, мені не варто попадатись поліції.
– Повір матері, ти нічого ніколи не досягнеш, не марнуй часу, – жінка зім’яла в руках малюнок доньки та викинула його позад себе. – Жодних амбіцій та мрій! Ти просто сміття.
Мале дівча своїми великими, повними розчарування очима, дивилось на власну матір, що так безцеремонно знищувала внутрішній світ дитини. Можливо, якби ця жінка справді виховувала дочку, зараз, доросла вона, була б слабкою та беззахисною крихіткою. Цей момент, що не раз повторювався, почав набувати змін. Тіні поглинали кольори, сон ставав сірим та нерозбірливим. Тільки дівча не змінювалось, на її очі накочувались сльози, тіло опанував страх. Невідоме й далі полонило сон, слова матері повторювались все частіше. Дівчинка схопилась руками за голову, наче намагаючись вгамувати жах, що вже контролював кожен її нейрон. Щосекунди божевільний сміх тіней все більше й більше зводив з розуму. Дівчинку все покидали сили, дихати ставало важче, а серцебиття неначе затихало. Ще мить, бездиханне та понівечене докорами власних думок, тіло дитини лежатиме поміж тіней..
Я підірвалась, ротом жадібно хапала повітря. Все тіло тряслось, а очі дивились в нікуди. «Це був всього лиш сон..» – пройшов час доки я заспокоїлась та повернулась до реальності. Поволі страх змінювався на агресію.
– Дідько, – я грюкнула кулаком в найближчу стіну, лице зморщилось в гримасі злості, – слабачка, сміття, непотріб!
Критика сипались одна за одною, доки самоконтроль не взяв гору. Нездатність опанувати власне минуле, що так підло засіло в підсвідомості – річ, яка приноситиме страждання до кінця. Бажання забути дитячі травми було безрозмірним, але вони наче злились із здоровим глуздом, хіба смерть змогла би викоренити їх. Звісно, ці події виховали в мені силу, але я залишилась все тою ж чутливою та ранимою дитиною, що була й колись, хоч ці якості я й приховала далеко в Тіні власного «Я».
Зранку я на ходу придумувала спосіб зблизитись з жертвою. Врешті я наважилась пустити все на самотік. Невелике хвилювання всю дорогу до школи шматувало мене, вперше я йшла на якесь важливе діло без докладно продуманого плану. Все ніяк не могла знайти спокою, було абсурдне передчуття поразки. З думок мене збила жінка, в яку я врізалась зайшовши за поворот. Я впізнала її, та медсестра з неймовірним голосом, це точно вона.
– В-вибачте! Прошу пробачення, я не помітила вас.. – вибачення вирвались з моїх уст самі по собі, тепер до хвилювання прибавилось ще й почуття сорому.
– Не хвилюйся, – знову цей голос привів мене в забуття, – я ж пам’ятаю тебе, як почуваєшся?
Я глянула в її обличчя, я була нижчою, тож дивилась на неї знизу догори. Дивина, в мені більше не вирували змішані почуття, я й зовсім забула про всі негаразди. Як і раніше, її голос змусив мене заспокоїтись. До болі ж ця жінка мені когось нагадувала. Вона втомилась чекати відповіді, зробила крок назад після чого скинула своє довге волосся з плечей назад на спину. Тоді ж мене поглинули спогади. «Вона.. ця жінка. Чому вона так схожа на мою маму..?» – тоді мене ж повністю покинула змога рухатись чи говорити. Перед собою я бачила вже не медсестру, а власну матір, що колись потопталась по моєму дитинству. Але чому всередині росло бажання обійняти її? Назвати цю дівчину мамою і розказати все, що вона пропустила, розказати яку доньку виховала? Невже, всі ці роки мені так не вистачало материнської турботи та уваги, що зараз я бачу рідну людину в абсолютно незнайомій жінці? Так, можливо я права. Нічим не відрізняючись від інших дітей, все життя я потребувала її. Від незмоги стримати емоції, на очі виступили сльози. Я прийшла до тями: «Ні.. ні! Ніхто не може бачити мене такою!». Я одразу схопилась з місця. Я знову не змогла стримати емоцій, та знову повинна тікати від посторонніх очей. Я забігла за найближчий поворот й взялась витирати рукавом сльози.
– Та якого чорта?! – я мало не зірвалась на крик. – Та чому я почала ламатись, раніше справлялась на відмінно, – зробила глибокий вдих і продовжила. – Все в порядку, все ще можна виправити.
Розмова з собою ж мене заспокоїла. Дивно, але зустріч з «мамою» мені підняла настрій. Глянула на годинник, після чого ледь не підстрибнула. Урок почався 10 хвилин тому.
Йшла по коридору з виглядом тараньки, ледь перебираючи ногами через втому. Вранішні події вибили мене з колії, тому для себе вирішила вже завтра придумати план помсти та привести його в дію.
– Ай, блят.. – я прикрила рот руками, ще б мить і ляпнула би дурню.
Підняла голову, аби глянути в кого я врізалась на цей раз. Переді мною стояв хлопчина, що дивився на мене квадратними очима. Ну звісно, а яка ще в нього могла бути реакція на дурочку, яка в нього врізалась, а потім ще й лайкою покрила. «Ну все, це конкретний провал..». Я глянула на нього ще раз і врешті-решт заговорила:
– Слухай, ти цей.. ехех ну вибач, я той, не хотіла.
А як же, мені ж все наперекосяк виходить. Тепер цей пінгвін стояв переді мною з лицем кольору достиглих помідорів. Оскільки в мене талант встрягати в халепи, я вирішила добити своє становище. Зробивши лице крутого мачо, я кокетливим голосом заговорила до нього:
– Ти часом не шлагбаум?
Він зовсім зніяковів, але знойшов в собі сили відповісти:
– А.. – він промямлив декілька незрозумілих звуків, а тоді сказав чітко, – ні, не шла.. глеуб.
Останнє слово пінгвін вимовити не зміг, я стримала сміх і відповіла:
– Просто ти як шлагбаум, – я зробила інтригуюча паузу, – не даєш мені, бляха, пройти!
Від моєї різкої зміни емоцій хлопець аж підстрибнув, а спробувавши відійти вбік – впав. Я зірвалась на сміх. Поки той лежав на землі, я сміялась з нього.
– Дякую, що дав пройти, – мовила я щойно закінчила сміятись, а тоді просто пішла далі.
Позаду себе я почула голоси його друзів, які взялись йому допомагати, а коли один з них назвав пінгвіна по імені, я заціпеніла. Стояла й дивилась в нікуди. «Халепа..» – подумала я. Так, то дійсно халепа.
Вдома я собі місця не знаходила. Той хлопець, Вільям Аркен – моя наступна жертва. Можливо, тепер я знала, що цього пінгвіна легко буде вбити, але як я могла далі впевнено діяти, якщо в лице назвала його шлагбаумом? Як мені тепер втертись до нього в довіру? Я знесилено впала на ліжко. В голові постав його образ. Трохи вищий за мене шатен, одна біла прядка волосся та кругле акуратне обличчя робить його схожим на мале й сором’язливе пінгвіненя. Від його згадки в мене вискочила легенька усмішка. Я вчасно взяла себе в руки, не можна забувати, що мені прийдеться вбити його. «Ні, не розумію.. нічого не розумію. Я пообіцяла покінчити з ним, але чому я так прив’язалась до нього? Ми ж навіть не спілкувались нормально». Від думок мене відірвав стук в двері. За мить я почула голос бабці:
– До тебе друг, – ще не почувши моєї відповіді, вона відкрила двері та впустила його. В кімнату зайшов Денис.
Я була рада його бачити, мені не помішана б зараз компанія друга.
– Денис! – я накинулась на нього з обіймами. – Привіт, класно, що ти прийшов!
Я заскокнула на ліжко й обійняла подушку в формі котика, яку колись він мені подарував. Тоді підняла її над собою і сказала:
– Ми з котиком вже скучили, ти так давно не приходив в гості.
Він чомусь й досі стояв біля дверей. Денис дивився на мене так, ніби бачить востаннє.
– Давно не бачив тебе такою щасливою, – він говорив з дивними нотками розчарування, хоч і з усмішкою, яка не виглядала щирою.
Я зрозуміла, що його візит до добра не доведе.
– Денисе, ти ж знаєш як я ненавиджу брехню, кажи для чого прийшов, – на моєму обличчі не залишилось й сліду радощів.
Він сів на краю ліжка та заговорив:
– Послухай, – за дивною паузою послідувало роздратування, – якого чорта ти твориш? За кого ти мстишся? За дівчину з якою раз розмо..
– Заткнись, – гаркнула я, – вони вбили її. І вони за це поплатяться. Їх не покарала поліція, але це зроблю я.
Я говорила чітко й впевнено, але моє серце боліло. Денис лезом пройшовся по моїх почуттях. Від найближчого друга такого я точно не очікувала.
– Аркен заплатила за них, вона надто впливова, зупинись доки можеш. Якщо ти вб‘єш Вільяма Аркена, вона тобі цього просто так не забуде, – й досі він говорив з помітним роздратуванням, здавалось, ще мить і він перейде на крик. – В цій історії ти ніяка не Юстиція, схаменись..
Денис й договорити не встиг, я накинулась на нього й ми обоє впали на землю. Я схилилась над ним, тримаючи руками його глотку, крізь зуби процідила:
– Та яке тобі діло?! Я помщусь за неї, навіть, якщо за це прийдеться поплатитись життям.
Напруга з голосу перейшла в м’язи, я почала стискати долоні, тим самим перекриваючи йому доступ до повітря. Він розгубився, а я й далі повільно вбивала його. Від безвиході Денис кулаком вдарив мене по лиці. Я відскочила вбік, а він в паніці ковтав повітря. За мить хлопець сидів наді мною, ми помінялись місцями. Він вхопив мене за волосся й ми зустрілись поглядами. В його очах виднілась агресія змішана з розчаруванням. Мене це не на жарт збентежило. Врешті я заговорила:
– Не лізь в моє життя, тобі немає до мене діла.
Він стиснув моє волосся ще сильніше, а тоді стиха мовив:
– Дура.. я люблю тебе.
Ні, про таке я й подумати не могла. Я цінувала його, але тільки як друга.
– Яка прикрість, – після невеликої паузи я зі злістю прошепотіла, – я тебе ненавиджу.
Він виразно змінився в лиці. Відпустив моє волосся, а тоді встав і ще раз глянувши мені в очі, пішов. Чи то від болі, чи від розчарування на очі накотилися сльози. Скрутившись калачиком на землі, я не стримувала ані сліз, ані схлипувань. Я не бачила очевидних причин, чому мені стало так боляче, але для мене це було ножем в спину, він розтоптав роки нашої дружби. Я вже й не боялась, що хтось помітить мене такою.. слабкою?
Я розплющила очі від сонячних променів, які світили прямо мені в обличчя. На годиннику 7 ранку. Підійшла до дзеркала й стерла з щоки кров, після чого обробила рану на губі, залишену вчорашнім ударом. Знову сіла на землю обпершись на ліжко. Тоді поринула в власні роздуми. Мені й досі важко було прийняти вчорашні події. «Пора відволіктись, сходжу до батька» – подумала я, знаючи, що сьогодні в Дениса на роботі вихідний.
На вулиці хороша погода, але її не достатньо, щоб підняти мені настрій. Я йшла наступаючи на калюжі, від чого взуття вже було мокрим. Дивно, але на вході охоронці уникали мене, в той час, як раніше завжди вітались зі мною. Все те ж відбувалось і всередині. Жоден друг батька й рукою мені не помахав. Кожен дивився в підлогу уникаючи мого погляду. Я запідозрила нехороше. Чомусь зірвалась з місця й побігла до камери тата. На серці був неспокій, погане передчуття мене не покидало. Я зупинилась біля свого місця призначення. Ротом хапала повітря, а тіло охопив жар. Його там не було. Повернулась до інших, та тільки-но побачила Алека, накинулась на нього. Я вхопила чоловіка за комір та притисла до стіни. Глибоко вдихнувши, я переривчастим голосом запитала:
– Де батько? – він дивився вбік, ніби уникаючи відповіді, тоді я перейшла на крик. – ДЕ ВІН?!
– М-мені шкода..
Я хитнулась назад. Схопилась за горло, через незмогу нормально дихати.
– Ні.. ні-ні.. НІ! – я намагалась переконати себе в зворотньому, хотіла вірити, що з батьком все добре. По щоках рікою текли сльози. Я схопилась з місця й бігла куди тільки ноги вели. Свідомість не приймала почутого, все здавалось сном. Декілька разів перечепившись, я все встала й бігла далі, незважаючи на біль в колінах, які були вже повністю в глибоких ранах та стікали кров‘ю. Люди, що зустрічались мені, зніяковіло зупинялись та дивились вслід. Я зупинилась, тільки тоді, коли відчула, що з хвилини на хвилину повалюсь з ніг. Стояла посеред тої самої галявини, що так нагадувала мені про батька. Сліпуче сонце обпікало залиті слізьми очі. Втративши будь-яку силу в ногах, я таки впала на землю. Здавалось, ніби це місце керувалось татом. Мягка трава забирала весь біль та напругу, а звуки комах та шелест дерев заспокоювали, придушували смуток. Це місце переповнене атмосферою батькових обіймів і турботи. Схоже, ця галявина – єдине, що могло б привести мене в почуття. Це місце прийняло мене, я змогла заснути в обіймах його природи.
Сонячні дні все не закінчувались, тож і сьогодні, через навмисно відкриті фіранки, проміння залило мою кімнату. Пісні Стіва Лейсі в навушниках та книга про любов в руках створювали приємну атмосферу. Помсту я вирішила відкласти, а доки скористатись шансом й розслабитись. Хотілось просто забути реальність і пожити в своєму світі фантазій. Аж надто багато подій навалилось на мене останнім часом. Та, як виявилось, не довго тривав мій відпочинок. На телефон прийшло повідомлення, але я не звернула на це уваги, оскільки пообіцяла собі забути за всіх і все. Та він продовжував вібрувати раз за разом, тож я таки я таки не втрималась і подивилась від кого повідомлення. Вони були надіслані невідомим номером. Цікавість перемогла – я розблокувала телефон і зайшла в чат. За повідомленням «Привт» слідували десяток стікер з котиками. Я здивувалась, але все ж відповіла: «Привіт, ми знайомі?». Незнайомець декілька хвилин щось писав, а я тільки маялась здогадками хто це. Нарешті прийшла відповідь: «Це Вільям, ми бачились в шкільному коридорі». Я не знала чому більше дивуватись, тому, що він мені написав, чи, що він писав цей один рядок цілих 10 хвилин. Я перейменувала контакт на «Пінгвін» і запропонувала йому зустрітись сьогодні. Він недовго думаючи, а саме 2 години, таки погодився.
Коли я прийшла до місця зустрічі, очам повірити не могла, цей пінгвін прийшов вчасно. Я хіхікнула собі під ніс, а тоді акуратно зайшла за кафе, перед яким він стояв. Підкравшись до нього ззаді, я різко взяла його за плечі з словами «Бу!». Він з переляку відстрибнув і закричав. Доки я сміялась, люди збоку витріщались на нас і бубоніли щось собі під ніс. Пінгвін знову почервонів і дивним голосом заговорив:
– Т-та нащо.. ти-ти, – його гримасу варто було бачити.
Я знову залилась сміхом, а він з надутими щоками дивився на мене. За мить я таки заспокоїлась і заговорила:
– Ти би бачив себе, – на обличчі в мене майоріла щира усмішка, – тепер щоразу так робитиму.
Він хотів був щось сказати, але я вхопила його за руку з словами:
– Не дуйся, пішли за морозивом.
Він слухняно попрямував за мною. Ми зайшли в найближче кафе і я вибрала морозиво.
– Потримай но, я гроші дістану, – я вручила йому морозиво, а сама полізла до сумки.
– Н-ні, я заплачу.
– Не плач, – я витягнула гроші й дала їх касиру, після чого глянула на Вільяма, який виглядав аж надто спантеличеним. – А.. ти хотів заплатити?
Ми обоє засміялись, а тоді він подав мені одне морозиво і ми вийшли.
– А чому ти вибрала саме таке? – сказав він, після того, як відкрив своє морозиво в формі пінгвіна.
Я недовго думаючи відповіла:
– Воно на тебе схоже. Коли ми вперше зустрілись, ти одразу нагадав мені пінгвіненя, – я подивилась на Вільяма, він знову почервонів. – Все в порядку?
Він кивнув. Мені ця ситуація здалась забавною, я одразу вподобала його компанію.
Повернулась додому я аж ввечері. Я охоче провела з Вілом весь день. Ми чудово провели час разом, навіть пообіцяли зустрітись ще раз. Після насиченого дня я нестерпно хотіла закутатись в ковдру й виспатись. От тільки я не побачила своєї подушки з котиком, без якої мені б не вдалось заснути. Пошуки тривали не довго, тільки доти, як я вирішила заглянути під ліжко. Запхавши туди руку я намацала незрозумілий предмет. За мить я тримала в руках справжнісінький пістолет, але звідки він там взявся? Недовго думаючи, я згадала, що Денис завжди носив такий з собою для самозахисту. Можливо, він випав під час бійки. Я поклала його в сумку й пішла спати.
Пройшов тиждень нашого з Вілом спілкування. Хлопчина щодня подобався мені все більше й більше. Кожного дня ми разом гуляли й проводили купу часу разом. Від згадки про нього мене відірвав телефонний дзвінок. Я глянула на екран і подумала: «Згадай сонечко – от і промінчик», після чого одразу відповіла на дзвінок.
– Привіт, – на лиці розцвіла усмішка, щойно почула його голос.
– Привіт, пінгвінчику.
– Я хотів запросити тебе до себе, ти не проти?
– Звісно ж ні, чекай мене, скоро буду!
Тільки-но він скинув виклик, я побігла одягатись. За декілька хвилин я вже стояла біля дзеркала. Дивно було бачити себе в спідниці, стільки років я про них й думати не могла, але тепер, поряд з Вілом я можу бути собою. Зелений светр поверх білої сорочки, чорна спідниця по коліна, чорні лаковані лофери й різноманітні аксесуари – вперше я могла самовиразитись в наряді. На кінець зібрала волосся в неакуратний хвостик на потилиці. Отож, в неймовірно чудовому настрої я прямувала до його дому. Знайшовши потрібний будинок, а пізніше й потрібну квартиру, я подзвонила в дзвоник. Двері мені одразу відкрила.. що? Переді мною стояла медсестра. Я звісно ж знала, що в Віла є сестра, яка саме заплатила за них поліції, але я точно не очікувала побачити її. «Знову ж.. вісником проблем в моєму житті стає людина, яку я вважаю мамою» – подумала, але одразу зібравшись з думками привіталась. Вона саме говорила по телефону, при мені вона скинула виклик. Мимохіть я помітила номер, що наче був мені знайомим.
– Вільяме, прийшла твоя подруга, – щойно вона закінчила, з-за її спини вискочив Віл. – Грано вам розважитись.
– Дякую, бувай! – він взяв мене за руку й кудись повів.
Я чемно прямувала за ним. Ми піднімались вверх по поверхах, доки не прийшли на сам верх. Він відкрив ключем двері, та залишивши його там же, пішов поперед мене. Він вибіг на дах будинку, та підійшов до розстеленого на землі коцика. Хлопець взявся поправляти закуски і подушки на ньому. Доки він не бачив, я закрила двері, а ключ поклала собі в сумку. Віл жестом запросив мене сісти біля нього, а тоді заговорив:
– Я старався, сподіваюсь тобі сподобається, – я знову бачила перед собою сором’язливе пінгвіненя.
Не бажаючи змусити Віла чекати, я присіла біля нього.
Час промайнув швидко, вже й повечоріло. На небі можна було спостерігати перші зірки. Декілька годин ми обмінювались жартами та теплими словами. Розмова за розмовою, не з’являлось жодних незручних пауз. Спілкування з ним було задоволенням. Несподівано, в двері хтось почав ломитись. «Так, вона говорила з Денисом» – підтвердились мої здогадки, вони підозрювали, що я вб’ю його. Вперше за довгий час між нами запанувала мовчанка, яку Віл порушив першим:
– Хей, – здавалось, він зніяківов, – я не дуже хороший в висловлюванні почуттів, особливо в цьому випадку. Думаю, не існує слів, які могли б перекласти мову мого серця, і пояснити наскільки ти дорога мені. Зустріти тебе, було наче слухати пісню вперше, вже знаючи, що вона стане моєю улюбленою. Ти даруєш мені почуття та думки, на які мені ще ніхто ніколи й не натякав. Ти змушуєш думати мене про нас і всіх, ким ми могли б бути. Ти – мій світ, я кохаю тебе..
Складалось враження, ніби він вже не раз казав мені це. Він говорив серцем, розкрив свої щирі почуття. На щоки пінгвіненяти виступив рум’янець, а в очах палали вогники.
– Я теж тебе кохаю..
За мить, ми злились в поцілунку. Ні, ми не познайомились тиждень тому, ми знали одне одного вічність. Холодна зброя не стане поміхою коханню.
– Бувай, Амуре..
– Зустрінемось в наступному житті.. – останні слова, перед вирішальним вистрілом. Хлопець відчув ствол у себе на потилиці, але вже не хвилювала його смерть, поряд з коханою він готовий загинути.
Мить..
Одна куля забрала одразу два життя. Вже не хвилює їх реальний світ. Вони знайдуть спокій в небутті, де ніхто їм не завадить, навіть смерть.
Додати до улюблених