Вітер. Дув холодний і пронизливий вітер, розганяючи своїм сумним гулом абсолютну тишу, яка панувала на землі й у небі. Ні одна жива істота не наважувалась порушити його сумну пісню, сховавшись у своїх нірках. Лишень один крук порушував цей закон розсікаючи небо та іноді викрикуючи своє “Кра”, ніби він розмовляв лише йому одному відомим співрозмовником. Невелике перо відчепилось від вугільно-чорного крила птиці, вітер же одразу підхопив пір’я, і зайнявся гратись новою іграшкою, виписуючи нею чудернацькі фігури.
На землі на багато кілометрів розкинувся сіро бурий пейзаж, який розбавлявся чорною плямою лісу. Від колишнього могутнього зеленого океану, з монолітами старих дубів, залишились лише обвуглені стовпи, які гострими шпилями своїх верхівок грізно дивились на небо. Перо продовжувало свою подорож, вітер зробив ним плавну дугу і пір’я пролетіло через віконну раму чудом вцілілої стіни будинку, далі піднявшись трохи вище воно минуло подвір’я колишньої фермерської садиби. Поступово вітру набридло гратись з ним і він повільно спустив вже не потрібну іграшку на калюжу, з коричнево каламутною водою, викликаючи на ній невеликі хвильки.
Я підняв голову в пошуках власника пера, проте на небі я побачив лише налиті свинцем хмари котрі потужним щитом нависли над землею, не пропускаючи через себе, а ні найменшого сонячного промінчика. Сонце. Коли я його в останнє бачив ? Коли я в останній раз бачив чисте небо ? Не пам’ятаю, та й це не важливо. Ніщо не важливо. Важливо те що зараз, а все інше потім, колись. Я заплющив очі, все глибше пірнаючи у свої безкраї думи, але мене зупинила крапелька дощу, яка приземлилась точнісінько на мого шорсткого чола. Я підняв важкі віки і перевів погляд на оточення.
Ліворуч од мене були мої бойові побратими, старі вовки які пройшли чимало, бачили пекло і пережили його. Вони не розмовляли, хіба що іноді перекидаючись короткими фразами, і посміхаючись від дурних жартів один одного. Хтось смакував цигарку, інший як і я придався своїм роздумам, другий тихо сопів, привалившись на кам’яну стіну будівлі.
Праворуч же, я бачив наших вовченят, які прибули на поповнення нашого взводу, і у яких зовсім скоро буде перший бій. На відміну від старих вояків, які не звертали увагу ні на що і були спокійні, як удави, вовченяти були напружені, реагували на кожен звук, будь то вітер чи оркестр далекого бою. Хтось з них трясся, не зрозуміло чи то від вітру, чи від страху, інший молився. Я теж був таким перед своєю першою битвою, я її добре пам’ятаю. Тоді ми перший раз зайшли на позиції й тодішній старий вовк почав розповідати нам про міни, і як їх відрізнити по свисту, водночас другий ветеран протяжно засвистів, ми одразу ж лягли на землю, що викликало дружній регіт старих вовків. Від цих спогадів краї моїх уст ледь піднялись, створюючи якусь жалюгідну пародію на посмішку. Проте і вона зникла коли мандруючий корабель в океані моїх дум, змусив піднятись із дна спогади про перший бій.
Я знову повернувся туди, знову відчуваю їдкий запах горілого пороху і металевий аромат свіжої крові, знову бачу як кулемети, неначе серпи на жниві, косили ряди бійців, як довкола лунає дикий крик поранених, який згодом перетворюється в глухий хрип, як гупають вибухи артилерійських снарядів. Війна це не місце де смерть дихає тобі у спину. О ні-ні, зовсім ні. Вона стоїть навпроти, прямісінько перед тобою, її холодний подих обпалює тобі шкіру, а погляд наганяє істинний жах, і у її темних пустих очах читається питання “Чи боїшся ти мене?”. Саме цей погляд дає тобі розуміння, наскільки живущі жалюгідні й безсилі перед нею. Кожен день цього кривавого карнавалу, смерть бере свою плату. Вона завжди її візьме. Плату життями.
Проте, потрібно повернутись у реальність, мої думи не важливі, ніщо не важливе. Має значення тільки те що зараз. Час йшов повільно, я теребив дерев’яну раму свого пістолета кулемета, мого малюка який супроводжує мої мандри по просторах пекла.
З неба полився невеликий дощ, кожного дня природа ніби оплакувала загиблих, проте після довгого і затяжного ридання, він лише час від часу тільки тихо схлипує пускаючи на землю невелику мряку.
За небосхилом почулась канонада нашої артилерії, смертельний духовий оркестр почав грати свою симфонію, ноти якої пронеслись високо у небі над нами й зупинялись на позиціях ворога, викликаючи бурхливі авіації вибухів. За декілька хвилин концерт був завершений і ми направились в сторону глядачів. Багно противно чвакало під залізними підборами моїх чобіт, екіпіровка билась об себе роблячи характерні звуки бряцання. Таке лунало від кожного бійця зливаючись в одну какофонію, проте я не звертав на це увагу, я рухався в перед. Зненацька спереду почувся постріл, тіло одного з ветеранів розвернуло в праву сторону і він під силою інерції повалився уперед. Відразу за одним пострілом почали лунати інші, білий туман від вибухів не дозволяв розгледіти ворога тільки невеликі вогники які з’явилися лише на мить. Я прицілився на одного такого вогника, затиснув курок, малюк застрекотав в моїх руках, приклад втиснувся в плече, град свинцю полетів в сторону неприятеля, проте він теж не залишився в стороні. Одразу після того, як наша зграя почала огризатись, на позиціях противника затарабанив кулемет. Яскрава пунктирна лінія трасерів пролетіла лісом, вмить забираючи на той світ декількох вояків. Я відразу стрибнув у воронку від артилерійського снаряда, хоч там і була калюжа по коліна, я на це не звернув уваги, це не має значення. Напір противника продовжувався і я все рідше бив у відповідь коло мене у калюжу приземлилось вовчення, він щось мені сказав, проте я його не почув, над вухом засвистіла міна я скомандував пригнутися. Смертельний подарунок влучив у дерево, щедро посипаючи нас щіпками нещасної рослини. Вовченя бува підняло голову, щоб озирнутись, я хотів його зупинити, але не встиг. Глухий удар метала об метал, його голова ледь здригнулась, мить вагань і хлопчина повалився назад, падаючи в калюжу і підіймаючи велику кількість бурої води. З-за декілька секунд на поверхні з’явилась червона пляма. Я обережно покинув своє укриття і направився уперед, пробігаючи я бачив трупи, поранених які кликали на допомогу, хоча ніхто так і не прийде до них, наша фаланга рідшала, одна з мін влучила точнісінько в одного з вовків, розриваючи його на частини й прикрашаючи гірляндою його нутрощів найближчі дерева. Один з ворожих кулеметників влучною чергою у мить відібрав життя у цілого відділення. Я міняв позиції роблячи короткі постріли в противника. Ось я перебігаю до іншого дерева, аж раптом відчуваю сильний удар у ліве плече, ноги плутаються і я опиняюсь на землі. Я нічого не відчуваю, тільки вітер і холод в плечі. Зненацька моє тіло пронизує пекучий біль, я стиснув зуби та спробував піднятись, проте друге влучання у ногу поховало мої потуги це зробити.
Я лежав. Я відчував як природна рідина покидає мене разом з життям, проте я нічого не робив, не хотів, не міг. З останніх сил я повернувся на спину. Писк у вухах наростав, змішуючи довколишні звуки в одну нерозбірливу мішанину. На небі були все такі ж свинцеві хмари, падав слабкий дощ, холодний вітер пронизував моє тіло, ніщо не наважилось мене турбувати, лише чорна пляма самотнього крука, яка з’явилась на сірому фоні, порушувала цей закон.
Настільна лампа горіла теплим жовтим світлом, перестук друкувальних машин не зупинявся ні на мить, вписуючи у некролог нові імена. Ось новий листок з бланком який потрібно заповнити. 4 взвод, 92 штурмової роти. Далі друкувались імена :
Адольф Грейне
Альбер Клюге
Ганс Шміце
…
Закінчивши з іменами залишилось дописати лише два пункти:
Статус воєнної одиниці : повністю знищене
Число загиблих : 33
Почніть писати…
Додати до улюблених