— Ти отримав листа?
Гаррі знизав плечима у відповідь. Отримав. Чи не отримав. Він сьорбнув чаю, хвала Мерліну за Рона та його турботливість, бо в Гаррі скоро не стане сил навіть на це, і знову вперся поглядом у камін. Полум’я приємно лоскотало очі. Віднедавна це був його улюблений стан. Наче й розслаблений, та все ж окремі вогняні спалахи потроху зачіпають увагу, не даючи ковзнути свідомістю у дрімоту, не підпускаючи жахливі сни та спогади. Межа, що рятувала від обох проклять. Саме те, що потрібно.
— І що думаєш робити?
Ронові ж був нецікавий камін, він уважно роздивлявся профіль друга в прагненні вловити бодай щось. Бо останнім часом той мало говорив. Це непокоїло Рона.
Так, час минав у скорботі, і кожен день, мов поминальний, та треба йти далі. І, можливо, не така вже й погана думка — відповісти згодою. Була в нього така надія, обсмоктана з усіх боків з Герміоною за сніданком. Надія на те, що Гаррі повернеться до нормального життя.
— Макґонеґел каже, що охочі можуть приєднатися. Хоча вона й не тисне, і це, мабуть, правильно.
Гаррі завжди вважав Мінерву мудрою людиною. Напевно, вона все ж розуміла, що не всі зможуть повернутися. Тепер це зовсім інше місце. Місце багатьох смертей.
— Я не повернуся.
Рон кліпнув очима. По-перше, якийсь у нього дивний голос. Що ж дивного? Голос собі як голос. Звучить як Гаррі. Та враження таке, ніби Рон давно його не чув. Невже підчас їхніх щотижневих чаювань говорить тільки він і навіть не помічає цього? А по-друге, як це “не повернуся”? Такого Рон собі не уявляв. Він замислено колупався ложкою у принесеному ним же самим тістечку. Хіба колись він думав, що може повернутися до Гоґвортсу без Гаррі?
— Усім важко. Я теж не уявляю, як проходитиму повз ті кляті стіни чи як побачу слизнів. Але це магічний світ, Гаррі. Тут не вийде відсидітися.
— Вважаєш, я відсиджувався?
— Я не про те. Звісно ж ні. Але треба потроху вилазити зі шкаралупи.
До вікна увірвалися косі яскраві промені, малюючи геометричні фігури на столі біля чашок. Гаррі перевів погляд від каміну на стіл, поглянув на промені, що ніби кликали жити, й слабо посміхнувся одним куточком.
— Не знаю, Роне.
— Ми з Герміоною підемо на відбудову. Тобто я піду. Побачу, як воно — опинитися знову там. Але я майже впевнений, що вона змусить мене закінчити навчання, — Рон розтягнув губи у приреченій усмішці, і навіть Гаррі видихнув різко, що чимось нагадувало короткий смішок.
Повисла тиша, Рон бгав серветку й хмурив брови, занадто зосереджено її розглядаючи.
— Я не уявляю себе там без тебе, чуваче.
Гаррі нахилився нижче над чашкою. Це звучало так щиро, що аж відгукувалося десь у грудях, та Гаррі не належав більше тому місцю, і воно йому не належало. Тепер здавалося, що варто втекти звідусіль, і що саме цей похмурий та непривітний, старовинний дім Блеків, і є його місцем, його сховищем, його власним Барлігом.
Так воно і було. Певний час люди шукали Гаррі. Хтось хотів написати про нього книгу, хтось запрошував на заходи з приводу перемоги, хтось колотив суспільство сенсаціями про зникнення героя, ходили навіть плітки про його викрадення. Та пройшло трохи часу, і тема підзабулася. Будинок Блеків об’явили проданим невідомій та нецікавій особі. І Гаррі залишився сам на сам із каміном. Лише кілька близьких друзів відвідували його, зберігаючи таємницю.
На порив Рона Гаррі змовчав. Бо не хотів нічого обіцяти. Цей етап пройдено. Жодних обіцянок комусь, жодних зобов’язань. Нічого не хочеться, то нічого й не буде. Нарешті нічиє життя вже не залежить від нього. І можна не приймати доленосних рішень, от він і не прийматиме.
Годинник дзенькнув котрусь годину. Гаррі туди навіть не подивився. Яка різниця?
А от Рон, для якого різниця, очевидно, була, зітхнув. І, так і не дочекавшись від Гаррі відповіді, пішов мити свою чашку, та, накидуючи легку куртку, обернувся у дверях.
— Я скажу Герміоні, що ти ще думаєш. Але, ти ж розумієш, мабуть, слід чекати її у гості.
Гаррі обернувся на друга зі свого крісла. Такий рідний. Слава Мерліну, живий, і все у нього добре. Двері зачинилися з глухим звуком, і стало зовсім тихо. Тихо навколо, а з кутів полізли моторошні спогади. Гаррі не вмів удавати, що нічого жахливого не відбулося, він не вмів “брати себе в руки” — що за вираз, Мерліне? Він означає, що треба зачинити на замок свої справжні почуття? Чи прикинутися, що, ну, знаєте, це все життя, і чого тільки у ньому не буває. Тому можна просто прийти і сісти за парту практично на полі бою. А що як темномагічні заклинання залишили сліди, що не можна прибрати? А що як у ванній старост Мірта вже плаче не сама?
А що як усі вони там?
І тепер там висять їхні портрети? Не просто портрети якихось дам чи сварливих невідомих чаклунів, а людей, яких він знав? Гаррі було навіть заздрісно, що хтось вирішив просто жити далі. Чи вольові вони, чи бездушні? Чи Гаррі слабкий?
Можливо, він не повинен був вижити в цій проклятій війні, а вижив? І тому не має мети? А може, там просто стовідсотково не буде того, заради кого Гаррі би туди повернувся?
День котився до заходу, напливаючи темрявою на меблі, затуляючи світло й надсилаючи нові жахіття. Гаррі пошаркав до кухонних шаф, пошукав у глибині шуфляди маленький флакон і, знайшовши, відкоркував та влив його вміст собі до рота. До дивного присмаку він давно вже звик, і надія на те, що воно подіє, невелика, та звичка на те й звичка, щоб не замислюватися над її механізмом. Залишивши світло з настільної лампи увімкненим, Гаррі ліг до ліжка й спробував відволіктися, згадавши візит Рона, та це одразу ж завело його на хибну стежку спогадів і, засинаючи, він знав, що знову програв.
Стіни кімнати почорніли та набули кам’яної структури. Запахло димом та горілим деревом. Гаррі проти волі зробив крок вперед, тримаючись за стіну брудними руками. Щось голосно скрипнуло, й просто перед ним відчинилися величезні двері, впускаючи звуки. Хтось жалісно заплакав. Десь збоку стало чути надривний гомін й шурхіт одежі. Попереду обвалене каміння й люди, що схилилися над кимось.
— Ні… ні…
Гаррі шепотів неслухняними губами, розуміючи, що зараз підбіжить Рон, і він знов це почує. Так і сталося, надривний крик пролунав, відлунням відбиваючись від руїн.
— Фред…
Гаррі кинуло в холодний піт. Зараз він повернеться й побачить усіх їх. Усіх, хто загинув через нього… Він знов кричав, на межі божевілля тримаючись за двері й намагаючись прокинутися чи бодай щось змінити. Зілля накочувало хвилями, розмиваючи картинку. Знайомі обличчя навколо моторошно розпливалися, кам’яні рештки стін небезпечно нависали, наче от-от впадуть і привалять своєю вагою, й Гаррі метався ліжком, б’ючись об кути й безнадійно тікаючи від сновидінь, аж поки не відкрив очі, віддихуючись та стираючи сльози.
___________________
Драко прокинувся серед ночі, нажаханий та спітнілий. Хотілося ревти й видирати собі волосся. Він стрімко попрямував до кухні, одразу ж наливаючи собі віскі й випиваючи одним ковтком. Він не був готовий. Не до цього. Жодних маєтків, лісів абощо. Самі наслідки. Наслідки скоєного ними. З його мовчазної згоди. Чи було це гіршим за спогади з катівні? Важко сказати.
Під зіллям він знову був задалеко, кружляв згарищем, заваленим жертвами бійні, чув, як Поттер кликав котрогось з Візлі, бачив, як руїни темнішали й хилилися над місцем, звідки лунав його голос, та нічого не міг вдіяти. Картинка навколо хиталася й викривлювалася, наче паперовий лист, й ледь помітні ниточки розходилися від епіцентру.
Скрипнувши засовами, Драко відкрив вікно й вдихнув вологе повітря. Кілька глибоких вдихів — і спазм у горлі пройшов, думки посвітлішали, і він дійшов висновку, що б там не коїлося, чи то Поттер хворий, чи під закляттям, та щось йому точно загрожує.
Драко добре вчився. Там, де було треба, звісно. Десь заради престижу, десь заради схвалення, а десь з цікавості. Усе це, скрутившись, наче клубок, збудувало для Драко базу. Від необхідності до інтересу, від усвідомлення вмінь до справжнього наукового пізнання.
Тому Драко у своєму новому прихистку дуже скоро по прибутті створив сяку-таку лабораторію. Звісно, метою була свобода. Від мітки, від тягаря минулого, від тюрми, в якій тримало його впізнаване скрізь обличчя. Можливо, було щось іще, та Драко мав досить поважних цілей, щоб не зізнаватися собі у безглуздих.
Увійшовши до лабораторії, Драко відлив до флакону трохи й подивився на світло від Лумосу, обережно хитаючи пляшечку. Цього разу мусило бути міцнішим. Попередня версія дала йому надію хоча б наблизитись. Та все ж не те. Йому катастрофічно бракувало інформації. Драко накрив стазисом фіолетове варево й вийшов до вітальні, зачиняючи потаємний хід та вертаючи браслет на місце.
Заваривши чаю та поставивши його на круглий мініатюрний столик, Драко ввімкнув світильник, клацнув чимось під столом й сів у своє воістину гігантське крісло, діставши зі сховку в столі мамину недочитану книгу. Розкривши її на місці, де він не зупинився, бо не читав, скоріше просто ковзав розфокусованим поглядом, уявляючи, як її читала Нарциса, Драко покрутив свою закладку, якою слугував складений сувій з відірваним кутком, на якому зазвичай ставлять підпис. Він підніс його до обличчя, прошепотів щось і втягнув його запах, намагаючись вловити найменші відтінки. Та, відчувши тільки запах пергаменту, розгорнув і пробігся по рядках очима. Брови зійшлися у жалісному виразі, й він поспіхом закусив губи, стримуючи емоції, що просилися назовні. Це його ритуал — щоразу у цьому кріслі читати старого листа, знаючи кожен рядок напам’ять.
Я знаю, що не повинен тобі писати. Ти чітко висловився. Знаю, що ти все вирішив, і просити про щось тебе марно. Та й запізно. Зараз ти вже нічого не зможеш вдіяти. Та дещо ти можеш, Мелфою. Ти можеш вижити. І ти мусиш. Бо ти мені винен, чорт забирай. Тож якщо твоє довбане ім’я не пустий звук, і у твоїх жилах тече справді те, чим можна було б пишатись, ти зробиш це. А якщо ні… А якщо ні, до зустрічі по той бік. Прощавай.
Обірваний підпис Драко і так мав у своїй пам’яті, усі п’ять дорогих його серцю літер.
Їм обом пощастило тоді. Сова прилетіла неушкодженою до маєтку Мелфоїв. І Драко довго думав, спочатку, яким чином сховати цей лист, а потім, вивчивши його навіщось, дивувався, як тільки тому було не однаково, живий огидний зрадник чи ні.
Драко відкинув голову на крісло й, не відсуваючи паперу від носа, поринув у шкільний спогад, де пахло сувоями, чорнилами та віковічним пилом у пустому кабінеті. Біда тоді ще тільки насувалася, та все ж її було чутно, усе завмерло, наче перед буревієм. Завмерло і чекало. Коли.
Драко теж чекав. Що станеться те, що сталося, він, звісно, навіть уявити не міг, та про те, що його життя зміниться назавжди, можна було здогадатися. Тим більше, що заноза, яка міцно сиділа в його серці вже так давно, знаходилася по той бік барикад.
Драко завжди любив аромати. Він володів напрочуд чутливим нюхом, розрізняв нотки та відтінки запахів, тому любив смачну каву, дорогі парфуми і, чорт забирай, його.
Він пам’ятає, як мало не зомлів, стоячи позаду Поттера на тренуванні. Усі ще тільки розігрівалися та відпрацьовували окремі прийоми на землі. Вітерець ніс від Поттера просто до нього солодкий запах лосьйону, змішаний з ароматом розігрітого тіла. Тоді Драко зрозумів, як страшенно йому кортіло підійти й заритися носом у це розкуйовджене волосся, пройтися ним по спітнілих скронях. Це не було початком його божевілля. Скоріше крапкою. Після слово «вирішено». Зараз або ніколи.
Було складно усе розрахувати, щоб зустріти Поттера в потрібному місці в потрібний час, та він зміг. Бо «чудове майбутнє» вже насувалося, і спроба в нього тільки одна.
Так — так. Ні — значить, ні… Навіщо тоді боротись?
Класичне “Дивись куди преш” та поштовх плечем спрацювали безвідмовно. Гаррі, наче саме на це і чекав, розвернувся й підійшов впритул. Рудого не було поблизу. Усі решта пройшли повз. Їхня звичайна перепалка нікого не зацікавила. Скільки можна, їй-богу?
— Хочеш неприємностей, Мелфою? — жорсткий оскал, з піддертою верхньою губою. Таким Драко його знав і таким любив. До тремтіння в колінах.
Драко штовхнув його в груди обома руками. Гаррі не зсунувся ні на міліметр, тільки в очах спалахнув азарт.
— … то матимеш.
Гаррі схопив його за комір і рішуче заніс руку для удару.
— Я матиму те, що мені треба, не хвилюйся, — Драко швидко намацав за собою ручку дверей та ступив крок назад до темряви кабінету. Гаррі скинув Лумос і ринувся вперед. Та руку з паличкою одразу притисли до стіни. Гаррі почув клацання замка й одразу боляче вдарився об тверду поверхню стіни спиною.
— Ти що задумав?
Він сіпнувся вперед, намагаючись вирвати руки з захвату, та раптом зустрів гарячі губи, що накрили його.
Мить задзвеніла у просторі. Гаррі впустив паличку, стало темно, й тільки холодне сяйво Місяця вихоплювало обриси Мелфоя. Дивного, дивного Мелфоя, що торкнувся долонями його обличчя так, наче йому не все одно.
Серце стрибнуло до горла, пропустивши удар. Мозок не хотів аналізувати, тільки констатував, що відбувається неймовірне, відмовляючись називати це якимось словом. Гаррі спробував щось спитати у поцілунок, та Мелфой, здавалося, зрозумів усе якось по-своєму й, рвучко зітхнувши, пронизливо подивився очманілому Гаррі у вічі. Відблиск срібного сяйва промайнув в очах навпроти, і Гаррі потонув у новому поцілунку, м’якому та вологому, такому, що брав у полон його чомусь слухняні губи, а потім, розсунувши їх, захопив, здавалося, його цілком.
Шок усе не проходив, а Мелфой обіймав дедалі палкіше. Гаррі ніколи не був у хоча б чимось схожій ситуації. Було дуже солодко ззовні, бо таких ніжних торкань Гаррі ніколи ще не знав, та огидно тоскно всередині, бо це все якесь неможливе, хтось знущається, це ж очевидно. Його закляклі руки безсило висіли, серце ошаліло билося в усіх клітинах тіла. М’які губи тим часом перейшли на щоки, ніжно торкаючись шкіри.
— Що… відбувається? — Гаррі нарешті зміг вимовити ті кілька слів.
Мелфой застиг і миттєво відсахнувся.
Гаррі все ще намагався опанувати своє дихання й чекав на якісь слова. Може, він під закляттям, а може, це хтось інший використав багатозільну настоянку.
Руки відпустили його, Драко дивився додолу, не підіймаючи очей.
— Мелфою? З тобою щось зробили?
Драко здригнувся й повільно зробив крок назад. Ще один і ще. Гаррі підняв паличку, скинув Лумос і побачив нещасне обличчя. Драко теж тримав паличку націленою просто на нього.
У Драко боліло все: серце, горло, очі пекли від вологи, яка невідворотно підступала.
— Драко? — здається, щось все ж доходило потроху до Поттера, він усе ще світив Лумусом в його обличчя, тільки рука почала тремтіти. — Ти що? Ну… Сам цього… хотів?
Це була найжалюгідніша мить у житті Драко за його власною оцінкою. Але й найсолодша. Усі ці незграбні питання Поттера означали, що він вигадав собі якісь погляди крадькома у свій бік, що Гаррі шокований зараз занадто, а значить, ніколи про це не думав. Не мріяв. Як він.
Драко зігнувся майже навпіл. Так боляче руйнуються ілюзії. А він же хотів… Уявляв собі, як стане пліч-о-пліч з героєм у боротьбі зі злом. Що за наївні книжки ти читав, Драко?
Поттер з повністю шокованого перетворювався на жалісного, він простягнув другу руку вперед у заспокійливому жесті. Це добило Драко остаточно.
— Драко, нам потрібно…
— Забуттятус! — викрикнув той, змахнувши паличкою вбік Гаррі, й, не дивлячись більше на нього, вибіг у двері, витираючи злі сльози й вирішивши не суперечити долі. Їй видніше, що і як має бути в його житті.
Згодом Драко помічав на собі довгі погляди з-за Ґрифіндорського стола. І мала Візлі, як не дивно, відклеїлась від Поттера. Та Драко не вірив більше у ті примари. Нічого такого нема. Залишився тільки солодкий посмак на губах та тепло від гарячих щік на кінчиках пальців. Назавжди. Як і спогад, яким володів тільки він, неподільно.
А далі на його руці оселилося огидне тавро, життя перевернулося й показало свій зворотній бік. Маєток повнився криками закатованих маґлів та напівкровок. Страшні зібрання, де кожен з присутніх боявся мигнути зайвий раз, й ночі, коли Драко був замкнений у своїй кімнаті і був цьому радий, тільки б і далі була тиша, і ніхто не придумав би покликати його до катівні.
Як пролетіла сова Поттера, незрозуміло, та Драко тоді просто ожив. Почав мріяти та уявляти, як воно буде далі. І це “далі” почало здаватися реальним.
Драко все ще був занурений у роздуми й не зреагував вчасно, коли книжка зісковзнула з його колін й, глухо впавши на підлогу, розгорнулася й дивно дзенькнула. Шкіряна обкладинка не мала металевих деталей, тож звук привернув до себе його увагу. Драко нахилився й, придивившись, побачив потаємну кишеню з внутрішнього боку обкладинки. А поряд із книжкою на підлозі виблискував срібний ключ з по-чудернацькому закрученою емблемою Мелфоїв на ньому. Драко насуплено розглядував свою знахідку, стискаючи пальцями холодний метал.
— Що це, мамо? — пробурмотів він собі під носа, підносячи ближче до світла.
Пообіцявши собі пробувати завтра хоч цілий день, але впихнути ж таки цей ключ у підходящий замок, Драко випив свій чай та пішов досипати. За вікнами була цілковита чорнота, зілля, схоже, більше не діяло, тому Драко снилася зелена галявина, повна білих ромашкових плям, свіжий вітерець, який чомусь пахнув лосьйоном та відчуття присутності чогось прекрасного, від чого солодко завмирало серце.
З самого рання, коли Драко ще навіть не думав прокидатися, у каміні зашурхотіло, й з’явилися вогняні обриси голови Блеза. Драко підскочив у ліжку.
— Драко? Ти тут?
— Цей жарт вже давно не прикольний, Забіні, — сонно буркнув Мелфой, удавано суплячись, та все ж миттєво перестрибуючи на диван.
— Ну, я все ще чекаю, коли зможу застати французьку кралечку в цікавому вигляді на цьому твоєму дивані.
— Ха-ха, — насуплено промовив той, не поділяючи, очевидно, веселощів Блеза. — Зв’язок конфіденційний?
— Ображаєш. Усе куплено на вищому рівні.
— Чому твоєму «вищому рівню» так рідко потрібні гроші?
— Якби ж то! — Блез роздратовано цокнув. — Просто мої проблеми усім по цимбалах. Ліміт вичерпується без мене.
Драко не бачив Блеза, здавалося, років сто. А то ж був його єдиний зв’язок з магічним світом. До того ж нелегальний, через звичайний камін.
— Що там чути, Блезе? — низьким, дорослим голосом спитав він. — …про наших…
— Майже нічого. Сидять усі по норах. Плітки розносять тільки про тих, хто спробував повернутися до звичного життя, а потім стикався з людом і, отримавши на горіхи, мусив виправдовуватися, що нічого не знав, робив усе під загрозою смерті. Ну, ти знаєш, як воно буває.
Драко знав. Колись він навіть на колінах стояв перед натовпом, який, зловивши його у магічному провулку, тримав Драко в кулі, що не давала роз’явитися.
— От, що справді цікаво — люди гомонять про відбудову Гоґвортсу. Макґонеґел збирає охочих попрацювати. Хоче відновити школу.
Драко замислився. Невже хтось зможе удати, що це просто школа?
— І що, є охочі? — щось стукнуло під ребрами, й надія полилася венами, змушуючи дуже постаратися, щоб не підскочити і не бігти кудись.
Блез помовчав та, зітхнувши, відповів:
— Наскільки я знаю, є.
Драко схопився за чуба й таки скочив на ноги, одразу ж сівши назад і склавши руки перед собою. Він спокійний. Спокійний та врівноважений, чорт забирай!
— Драко, вгамуйся. Ти туди не потрапиш. Навіть якщо він там і буде.
Драко схилив голову, нервово зціпивши руки в замок на потилиці. Чортів Блез завжди бачив Драко, як облупленого.
— Якщо він піде, це буде в завтрашній пресі.
— Цього ти також не побачиш. Якщо, звісно, хочеш жити, — Драко ходив перед каміном, нервово заламуючи руки. Блез, відчуваючи щось недобре, додав: — Я ж сподіваюся, ти хочеш? Він вижив, Драко. Хіба не це було завжди для тебе головним?
Драко кивав у відповідь, зосереджено роздивляючись власні пальці. Саме це. Хай просто живе. Неважливо де та з ким.
Додати до улюблених