Header Image

    “Це Мо Жань, той бариста із кав’ярні. Мені прикро, що дурні жарти Вас так розізлили. Давайте зустрінемося, щоб я зміг віддати вам гаманець!!! Коли Вам зручно?”

    Хлопець вже разів десять перечитав це повідомлення, але щось не давало його відправити. Може він говорить не достатньо офіційно? Тепер він видалив смайлик, що стояв в кінці, але краще не стало. Повернув смайлик, але тепер знову виглядало не офіційно. Трохи подумав, а потім додав в кінці:

    “Ваш номер мені дав брат, він у вас навчався, я не сталкер!”

    Знову перечитав, подумав і видалив “я не сталкер!”, адже це виглядало як виправдання, а за що йому виправдовуватися? Передивився повідомлення в останній раз і, закривши очі, відправив його.

    Мо Жань ледве не впустив телефона, коли побачив, що вчитель Чу прочитав його писанину меньше ніж за пару хвилин після відправлення. Серце забилися швидше, ніж це клінічно дозволено, в очікуванні відповіді, але її не було. Чоловік нічого не відповів ні через 10 хвилин, ні через годину, ні на наступний день.

    Хлопець вспів проклянути себе за те, що взагалі вирішив відправити це дурне повідомлення, Сюе Мена за те, що той дав йому номер вчителя Чу, і всесвіт за те, що дозволив людству винайти месенджери.

    – Ти останні дні як цуценя, якому хазяїн не приділяє увагу, все нормально? – Є Вансі була дуже емпатичною, тож відчувала, коли щось було не так. І сам Мо Жань не надто приховував свої емоції, весь час сумно дивлячись в телефон і тяжко зітхаючи.

    – Здається, він мене ненавидить, – тихо відповів Мо Жань і, нарешті, відклав телефон. Хлопець вирішив, що досить з нього страждань, адже за смуток зарплату йому не виплятатять.

    І життя продовжувалося. Йшли дні, коли він лиш раз на добу відкривав той чат і перевіряв, чи нема чого нового, весь інший день присвячуючи роботі. Наближався день народження Сюе Мена, тож хлопець брав додаткові зміни, щоб купити дійсно крутий подарунок брату. Мо Жань так втомлювався, що думати про щось, крім м’якого ліжка і дурного айс латте було тяжко.

    Мо Жань з часом зовсім перестав згадувати того дивного вчителя Чу, який за дві зустрічі заполонив його голову. Новин від нього так і не було, а триматися за чоловіка, якому на тебе дуже очевидно все одно – дивно, як мінімум. Пройшло не меньше трьох тижнів, коли хлопець видалив те дурне повідомлення, прибравши чат з глаз подалі.

    День обіцяв бути довгим. Сьогодні він працював з самого відкриття о дев’ятій ранку і до закриття об одинадцятій вечора, одні думки про такі зміну втомлювали хлопця. Людей було відносно не багато, в кав’ярні постійно хтось знаходився, але і у Мо Жаня був час перекусити і присісти трохи відпочити. Та навіть не зважаючи на це, вже до обіду хлопець відчував як головний біль посилюється, а сил посміхатися людям все меньше і меньше. Він працював останні два тижні майже без вихідних і це дало плоди.

    Випиваючи майже залпом вже четвертий за сьогодні стакан кави, хлопець боковим зором помічає, що хтось підійшов до вітрини. Тож за секунду він силою примусив себе натягнути посмішку і розвернутися до клієнта, щоб прийняти замовлення. З цією дурнуватою вимученою посмішкою Мо Жань і завис, відверто пожираючи очами відвідувача. Чорне волосся, верхня частина якого була зібрана в високий хвіст, а інше просто спадало на плечі, бліда шкіра, біла водолазка, що майстерно підкреслювала струнку фігуру і суворий характер.

    – Доброго дня.

    Він привітався? Мо Жань уже був готовий знепритомніти від такого. Нарешті зусиллями всього свого організму і всієї сили волі, що в нього була, хлопець зробив зі своїм виразом обличчя щось відносно приємне і привітався у відповідь:

    – Доброго, – він не знав, що привело його сюди знову, не знав чи зробити йому вигляд, що вони незнайомі, але на свій страх і ризик добавив: – Ви вже давно не заходили, вчитель Чу.

    У відповідь була лише тиша, але Мо Жань одразу помітив, що сьогодні чоловік був м’якше настроєний до нього. Він не посміхався, але не дивися на бариста з відразою, привітався, і зараз просто спокійно роздивлявся вітрину. Сьогодні хлопець нічого йому не казав ні про десерти, ні про випічку. Не коментував нічого, не жартував, просто спокійно чекав, поки клієнт обере щось до кави, паралельно цю саму каву і заварюючи.

    Врешті решт, чоловік обрав тістечко з заварним кремом, на яке, як помітив Мо Жань, подивився з самого початку. Хлопець пробив тістечко і протягнув каву до нього:

    – Ваше американо. Все замовлення за рахунок закладу, – спокійно сказав хлопець, боячись знову зробити щось не так.

    Але вчитель Чу просто продовжував дивитися на протягнуту йому каву, не кліпаючи. Повільно переводив погляд від стаканчика з напоєм до Мо Жаня і навпаки. Він справді виглядав здивовано і…. Ні, напевно це була просто дурна фантазія Мо Жаня… Його вуха, вони почервоніли! Вчитель Чу, холодний, неприступний тільки що зніяковів?..

    Нарешті чоловік знайшов в собі якісь сили забрати замовлення і пройти до найближчого столику. Він все ще виглядав збентежено, і вже не здавався таким грізним і страшним, як в минулі їх зустрічі. Бариста подумав, що він страшенно милий зараз, але думати таке про цього чоловіка відчувалося, як порушення закону.

    Ввечері того ж дня Мо Жань зробив ще один жахливо необдуманий вчинок і, відкопавши номер вчителя Чу, знову відправивши йому повідомлення. Там вже не було усього непотрібного, залишилося просто одне слово:

    “Зустрінемося?”

     

    2 Коментаря

    1. Aug 18, '22 at 20:07

      Вау, чекаю продовження, дякую за роботу і бажаю удачі і нат
      нення😊

       
    2. Jul 11, '22 at 12:06

      Прошу писати в коментарі, якщо знайдете якусь помилку. Буду рада будь якому фідбеку!!
      Наступний розділ буде (дуже сподіваюся) до 16.07