– Як можна забути його гарненьке личко? – Даниїл демонструє дівчатам посмішку на всі свої білосніжні тридцять два. Марія тихо сміється, прикриваючи долонькою вуста. Стася закочує очі так, що, здається, має змогу на мить роздивитися внутрішнє облаштування своєї темної голівоньки. Соломія, думки якої вже встигли полетіти далеко вперед, знову не розуміє, про що мова, та й узагалі, здається, зайнята розгляданням меню на дошці. Лише Дамелі промовисто здіймає догори брову в мовчазному риторичному питанні, ховаючи усмішку за своїм бокалом. Даниїл би обов’язково відповів тим самим, може, навіть затіяв би невелику гру в дивоглядки – Дамелі якраз не завадила б зміна цілі, а то в бідолашній Стасі скоро дірка пропалиться від тієї концентрації нещасно-захоплених поглядів, що зосереджує на ній подруга. Але, бачте, марівець уже трішечки зайнятий надзвичайно важливою справою – блакить очей блукає залою шинку в пошуках білявої голови. Знайти Єсена – завдання не складне, а тим паче для Даниїла, який останнім часом аж надто багато в цьому практикувався(але тільки циць, ви про це не чули, це суто конфіденційна інформація). Сидить собі через два столики й розмовляє з чурівською старостою – певно, обговорює якісь чисто старостинські справи, а може, нарешті дозволяє собі просто розслабитися й базікати з людьми ні про що.
Чурівка тим часом встає, наостанок плеснувши Єсена по плечу – той ніяково усміхається й промовляє щось у відповідь, мабуть якесь прощання, бо ж потім його співрозмовниця зникає серед скупчення людей.
Жодна думка навіть не встигає до пуття сформуватися в голові Даниїла, але ноги вже вірно несуть його у визначеному напрямку. Розумієте, це просто його обов’язок як очільника комітету дозвілля: впевнитися, що всі розважаються і соціалізуються, і ніхто не страждає від нудьги. А Даниїл, знаєте, дуже відповідально ставиться до своїх обов’язків, незалежно від кількости побрехеньок, що могли вам наплести інші.
– Я б міг купити тобі щось алкогольне, поки Лев не бачить, знаєш? – рудоволосий падає на вакантний стілець, простягаючи розслаблено ноги так, аби через них перечеплювався кожен нещасний перехожий, і з глухим грюкотом опускає на стіл свій напіввипитий келих елю.
– Дякую за таку щедру пропозицію, але мені й так непогано, – відгукується зі слабкою усмішкою Єсен, збовтуючи в склянці залишки пуншу. – Полуниця й м’ята непогане поєднання, як гадаєш?
Даниїл, якщо чесно, поняття не має, бо асортимент безалкогольних напоїв його тут практично ніколи не цікавив, і станом на ниньки ця ситуація не змінилася. А от обличчя Єсена його цікавить значно більше. Справді ж бо, таке личко забути ой як важко – Даниїлу, наприклад, варто лише заплющити очі, і під повіками одразу ж спалахне в найдрібніших деталях образ з правильними, елегантними рисами. Він колись спитався в Єсена, чи не від якогось предка аристократа той успадкував свою красу, на що юнак лиш фиркнув і відповів, що з поширеною тенденцією аристократії одружуватися на родичах він скоріше успадкував би від них не красу, а якусь генетичну хворобу. Озираючись назад, Даниїл розуміє, що рятунку йому не було вже тоді. Тож вибачайте вже йому маленьку слабкість – просто лице Єсена ідеально підходить для милування. Чисто з естетичної точки зору, чесно, – Даниїл може поклястися, якщо не вірите. І так вже склалося, що Іващенко – неабиякий естет, тому часом йому важко втриматися від розглядання красивих людей. А Єсен виглядає, ніби помилково зійшов з музейної картини. Його художник старався на славу: брав найкращі пастелі, аби невагомими мазками пензлика окреслити м’які лінії підборіддя, вигину світлих брів і паморозь очей. Даниїл шкодує, що його власні здібності обмежуються яскравими абстракціями – інакше давно вже б сам вхопився за фарби й намалював портрет. І, може, у цей портрет він вклав би стільки любові, що той ожив би, даруючи Єсену вічну молодість, і тоді… А стоп, це ж було вже.
Але, здається, велесівець щось говорив? Даниїл опускає погляд на губи Єсена – червоні від бісового пуншу – і пригадує. Полуниця і м’ята. На язику так і крутиться ремарка про те, що він би охоче продегустував це поєднання прямо з вуст хлопця, але вона так і не покидає межі його голови. Останнім часом легковажно жартувати з Єсеном у своєму звичному стилі Даниїлу стає все важче, бо жарти перестають бути жартами. І зазвичай марівця це мало б турбувало, але поруч з Єсеном в ньому чи не вперше за життя пробиваються паростки невпевности. І це дратує. Бо весь цей цирк ні до чого не приведе.
Тому що, доки Даниїл, за його ж враженнями, цілу вічність вбирає поглядом риси обличчя Єсена й не спішить відповідати, той навіть не помічає цього, надто зайнятий спогляданням Марії з виглядом абсолютної закоханости. І, на відміну від Даниїла, його ситуація не віддає духом безнадії, бо дівчина, здається, відповідає взаємністю, хоч Єсен про це ще й не знає. Даниїлу б варто було ненавидіти за це Марію, за всіма канонами любовних трикутників, але він встиг занадто прикипіти до Крихітки за цей час, аби піддаватися таким низьким спокусам. Але іноді, – лише іноді, – він опиняється на грані. Тому що Даниїл страшенно не любить програвати.
Проте визнавати очевидну поразку він вміє, отож приліплює назад свою найкращу посмішку й ліниво барабанить пальцями по склу келиха, стримуючись, аби не перейти на нервовий ритм собачого вальсу – дурнувата звичка вистукувати рандомні мелодії з голови в миті хвилювання завжди дає знати про себе невчасно.
– Ну досить уже пускати очима сердечка, козаче, – Даниїл навіть не знає, до кого звертається з цим посланням більше, до Єсена чи до себе. – Ходімо краще до дівчат, не киснути ж нам тут удвох?
Велесівець киває зі зніченою усмішкою й щоками злегка порожевілими від коментаря рудоволосого. І, – Господи, як же це жалюгідно, коли ти встиг перетворитися на ось це, Іващенко – за одну цю усмішку Даниїл готовий пробачити Єсену все те лайно, через яке проходить зараз.
Додати до улюблених