— Це пиздець, — почала Наталка, не звертаючи уваги на здивовані погляди людей довкола. Вона влетіла в напівпорожню аудиторію, немов фурія, зносячи всіх і вся на своєму шляху. — Сашко, це пиздець.
— Звучить багатообіцяюче, — Мітяєв усміхнувся дівчині, відкладаючи телефон. Останнім часом цей початок ставав закономірним: Туся з’являлася якраз у ті моменти, коли поруч із Санею ну точно буде найкращий друг. Всі перерви, окрім обідній, Влад ходив на перекури с Максимом, тоді Наталка за дивними обставинами зникала з радарів.
«Не те щоб я такий підозрілий… але від цих двох пахне пиздежем, клянуся вам», — просто здогадки, звичайно, але інтуїція Мітяєва рідко давала збої. Жуков на галасливе дівчисько навіть уваги не звернув, підкреслено байдуже витріщаючись у конспект. Виглядало б це менш кумедно, якби в зошиту було хоч щось крім малюнків їх із Санею спільного виробництва.
— Вони дозволили тобі брати участь в організації новорічного концерту.
— О.
— О?
— О, — повторив Мітяєв, не змінюючи сухих інтонацій.
— Це все? — Наталя присіла на сусідню парту, з гуркотом поставила ноги в громіздких кросівках на стілець, що стояв поруч.
«Її собаки виховали чи що?» — Жуков закотив очі.
— А чого ти від мене чекала?
«Ну як мінімум поросячого вереску, — хмикнув очкарик. — Вона ж у курсі, як ти любиш цю хуйню, і тепер не розуміє, до чого вистава».
Жуков мотивацію бачив і навіть мовчазно підтримував друга в його поведінці. Самодіяльність — єдине, що утримувало Саню від безстрокового академа. Він любив це. Витрачав багато часу і сил, брався за будь-яке завдання: від написання сценарію до гриму для учасників. Свого роду віддушина, в яку хлопець з радістю вливав вільний час та творчі потуги, ставав трохи соціальнішим. Наче сподівався, що досягнення у будь-якій сфері зможуть пом’якшити ставлення людей, якщо дізнаються про його орієнтацію. Насправді ж після камінг-ауту в Мітяєва не плюнув хіба що лінивий, за що хлопець таїв тиху образу.
«Ще на початку вересня його масово били і пригнічували, а викладацький склад із посмішкою заплющував на це очі. Якби не втручання дядька Жені, нічого не змінилося б до самого випуску. Хоча кого я обманюю? Все закінчилося б інвалідністю набагато раніше», — Влад теж сердився, і з кожним мирним днем в університеті ця злість ставала лише сильнішою.
— Ти, типу, не радий чи що? — стілець рипнув, саданувши об старий паркет, коли Наталка присунулася до приятеля ближче. Руки вона вперла в зігнуті коліна і безглуздо згорбилася, пародуючи місцевих представників гопоти.
— Тусю, ці козли менше двох місяців тому прямим текстом сказали тобі й хлопцям, що за підтримку моєї підорської дупи ви можете вилетіти з універа. Ось це РЕАЛЬНО пиздець. А те, що вони мені дозволяють виконувати роботу, яку ніхто інший виконати не зможе — це очікувано. Чому мені радіти?
— Можливості? — Наталка ніби була готова до такого натиску і заздалегідь приготувала контратаки. Дівчина вчепилася в парту Мітяєва і нахилилася, наблизилася до Сашка майже впритул, так що скоса Влад зміг оцінити бездоганну розтяжку її худого тіла. Але не те, щоб його це цікавило.
— Шо?
— Блять, Саше, не тупи, будь ласка, — Туся хитро посміхнулася, Мітяєв піддався вперед, щоб почути її змовницький шепіт. — Ти ж робив це весь минулий рік. Тобі довіряють і не будуть ретельно перевіряти сценарії. Такий простір для дій, можна одним номером їм роти закрити раз і назавжди.
— Зробити щось ґейське?
— Прямо підорське.
— Звучить чудово, звичайно, — Мітяєв трохи рушив назад, щоб зазирнути подрузі у вічі. Між бровами пролягла вперта зморшка. — Але я не збираюся підставляти тебе і хлопців, які братимуть участь.
— Ніхто не просить тебе оргію влаштовувати в актовому залі, — Туся реготнула і лизнула приятеля в кінчик носа. Саня стер слину з обличчя і урочисто повернув її господині, розмазавши по лобі великим пальцем. — Нехай це буде перформанс. А якщо нас притиснуть, скажімо, що гадки не мали, що ти там придумав. Геніально, ні?
Мітяєв повернувся до Жукова з німим запитанням, той знизав плечима і зло посміхнувся:
— Мені більше подобається ідея набити їм усім йобла, але тоді нас точно відрахують. Подумай.
***
Сашко подумав і за кілька годин стояв біля входу в актову залу. Йому справді потрібне це — помста.
«О, так, помста то прямо про мене», — Мітяєв глибоко вдихнув і випадково хрюкнув. Потім хрюкнув ще раз, розкуштувавши новий смішний звук. Потім ще. І ще раз. Потім почалася сесія дурного задушеного сміху.
Якийсь хлопець поруч дивився на нього, як на божевільного.
— Брате, тобі зараз швидку викличуть, якщо продовжиш, — Жуков не засуджував, просто помічав очевидне. Він пішов разом із Мітяєвим, як і обіцяв.
— Я не можу, у мене таке почуття, що я роблю щось дуже лайнове.
— Почуття оманливе, припиняй дуріти.
— Я і тебе підставлю, і хлопців із КВК…
— Ти зробиш пиздате свято для цих уйобків, місяць свого життя просреш на підготовку і дозволиш собі ма-а-аленьку витівку. Крихітну, — рука очкарика закопалась Сані у волосся несвідомо. Мітяєв вже майже змирився, що зайву тактильність із друга вибити неможливо, і просто вчився жити з цим. Навіть якщо мурашки все ще пробігалт іноді тілом, забуваючись. — Нікого лівого ми не вплутуватимемо. А я й так уже в цьому по горло з власної волі, нічого не зміниться.
«Зрештою, тобі це потрібне. Бляха, та чого вже там, мені це потрібно. Мене били за триста метрів від університету, а люди навколо це просто знімали на відео. Якби Калимов нас не побачив, ніхто б не сподобився навіть швидку викликати», — Влад стримував свій гнів щосили, і те, лише тому, що головний постраждалий мовчав у ганчірочку. Начебто сам не сумнівався в тому, що отримав по заслугах.
Саня, звичайно, не вважав себе винним у всіх смертних гріхах. Але в глибині душі думав, що роздмухує зайву драму. Таке відбувається повсюдно. Людей б’ють без вагомих причин, гноблять, знущаються. Тому що вони відрізняються, а соціуму звичніше все спрощене і зроблене під копірку. Це нормально — йти проти незвичного і нового, тому що для іншої поведінки потрібно напружуватися. Потрібно думати, дивитися на світ хоч іноді менш суб’єктивно, ніж зазвичай.
Пригнічують людей інших національностей та релігій, пригнічують бідняків, пригнічують інвалідів, блять. Чим же він — Саня — міг заслужити ставлення більш м’яке? Тим, що не зробив нічого поганого? Кого це взагалі колись зупиняло?
Після бійки, лікарні, стурбованих поглядів батьків, сліз Влада, Саня почав серйозно боятися. За людей навколо, здебільшого за тих, хто є йому другом і так само стоїть під прицілом. Раніше він відганяв ці думки, а тепер просто не міг не дивитися на факти: поки він живе у своїй країні, поки та живе своїми закостенілими законами, Саша боятиметься. Від цих думок хотілося роз’їбати все навколо, хотілося кричати, пускаючи по пизді зв’язки та здерте горло. Хотілося перестати тремтіти від параноїдальних думок.
Але ніхуя не виходило.
— Брате, — важка рука лягла на передпліччя, Влад потягнув друга в актову залу, коли двері нарешті відчинили. — Давай, повернися в реальність.
— Та тут я, — погляд прояснився, Сашко слабо посміхнувся куточками губ і пішов уже сам, без допомоги.
Найжахливіше у цій ситуації те, що він не міг ні з ким обговорити це. Не хотів. Батьки та Влад завжди були готові прийти на допомогу, але перших Мітяєв не хотів приплітати, а другого… Не ті у них були стосунки зараз. Звісно, Жуков буде поруч, підтримає, вислухає, врятує. Зробить усе, що завгодно, бо він — їбуча ідеальність для Сані. Справжнісінька константа, друг, брат, опора — і ще море синонімів.
«Але якщо продовжу користуватися його безмежною добротою, нічого не вийде. Так і будемо по колу ходити: і не друзі, і не коханці», — а Мітяєв відчайдушно, дуже хотів зберегти дружбу між ними.
Зал поступово почав наповнюватися людьми. Загалом їх було досить багато, що не дивно: в їхньому універі достатньо близько творчих факультетів. Саня з Владом сіли поряд з купкою квн-щиків і спостерігали за студентами, що з’являлися в дверному отворі.
— Дивися, пара чуваків із худ.графа, — Мітяєв вказав на двох хлопців особливо неформальної зовнішності. Він запам’ятав їх через те, що ті навчалися з Тусею в одній групі. — Допомагатимуть тобі.
— Може, я їм? — Жуков, безумовно, підлиз оцінив, але для вигляду скорчив із себе скромнягу.
— Ага, щоб потім переробляти все триста разів. Я їбав, — відмахнувся Сашко, продовжуючи розвідку. Порадували його також і кілька студентів з потоку: простіше розпочати розмову з тим, кого знаєш хоча б заочно. А ось зграйка четверокурсників з менеджменту Сашу помітно здивувала. На периферії з’являлася якась думка, зачепитися за яку ніяк не виходило. — Вони тут що забули?
— Ну що, всі прийшли? — голос викладачки економіки пролунав по приміщенню. З якихось загадкових причин саме вона курирувала творчу діяльність студентів. Швидше за все, жінці просто додавали пару гривень до окладу за «кропітку працю», хоча з’являлася вона тільки на перших зборах, записувала прізвища присутніх для звітності, а потім не відсвічувала аж до заходу.
— Ні, наш староста спізнюється, — мляво сповістив один із четверокурсників, не відриваючись від екрану телефону.
— Навіщо нам ще й їхнього староста? І так людей вистачає, — Мітяєв цокнув роздратовано.
— Брате, я б на твоєму місці не про це думав, — Жуков навіть не знав, сміятися йому чи турбуватися, але дивлячись на нерозуміння в очах Сані хотілося все ж таки першого. — Ти знаєш, хто староста у менеджменту?
— Звідки мені це знати? Я й пики їх запам’ятав тільки через те, що вони поряд з тобою часто на курилці терлися.
«Ну не тільки зі мною взагалі. Це одногрупники Калимова».
— І чому я все ще дивуюся таким речам? — питання було швидше риторичне. Влад обійняв друга за шию, щоб той не надумав нікуди рипатися. — Моя тобі порада на майбутнє: дізнавайся щось окрім прізвища людини, якщо вирішиш її виїбати.
— Шо ти несеш?.. — до Мітяєва повільно почало доходити. Він округлив очі і видав якийсь нероздільний звук. Підошва черевиків рипнула, коли хлопець вирішив взяти розгін і бігти прямо з позиції «сидячи». Але було пізно. Міцні обійми перетворилися на сталеві, коли на порозі все ж таки з’явився «той самий староста». І як би Саня не виривався із хватки, спроби залишалися лише спробами. Важко вести нерівний бій з людиною об’єктивно сильнішою фізично і при цьому зберігати тишу.
— Вибачте за запізнення, — хрипкий голос змусив серце Мітяєва відчайдушно впасти в п’яти. Світ він пізнавав вухами і запам’ятовував події часто саме звуковою доріжкою. А з цим голосом у купі спогадів піднімалися на поверхню лише найвідвертіші. Там, де всі виключно голі та розпалені. Сашу пересмикнуло, він змінив тактику і тепер замість того, щоб вириватися, намагався забитися в обійми ще глибше.
— Мені екзорциста викликати чи ти сам заспокоїшся? — шипів Влад другу, поки той марно намагався злитися з місцевістю, втикаючись обличчям у чуже плече.
— Тільки якщо Костянтина, на менше я не згоден, — очкарик насилу розрізняв бурмотіння Сані. — Він не дивиться?
— Та кому ти нахуй потрібен. Не дивиться, — Жуков не міг стримати посмішки. Ось уже другий тиждень Мітяєв спочатку уникав дотиків, потім упокорився і просто не реагував… а зараз сам до нього тулився.
«Ніколи не бачив, щоб він такою хуйнею займався. Хоча, заради справедливості, я ніколи і не був присутнім при подібному», — Влад задумався, чи траплялися в принципі такі казуси раніше.
— Ну слава богу, — Мітяєв зі свистом видихнув і відсунувся від Жукова на прийнятну дистанцію, в півоберта повернувся у бік виходу, розглядаючи Калимова. Той сів поруч із однокурсниками, загалом і в цілому виглядав набагато впевненіше, ніж в останню їхню зустріч.
«Радий, якщо він почувається краще», — навіть у власній свідомості ця фраза звучала як брехливий набір літер, але Саші не хотілося собі в цьому зізнаватися. Тоді вийде, що він може хоча б на долю секунди шкодувати про щось, а це точно, ну абсолютно точно не так.
Максим трохи сповз по сидінню вниз, здув пасма з чола і зображував неймовірну зосередженість, поки викладачка зачитувала щось про терміни підготовки. Вони мають майже місяць, новорічний концерт буде двадцять п’ятого грудня.
Саня не міг пригадати і раз, коли дивився на Калимова об’єктивно. Як людина, яка не переступила відразу десять етапів, перетворюючись із майже незнайомця на коханця. Звичайно, Мітяєв ніколи не приховував від себе, що вважає Макса привабливим. Це здавалося чимось природним і таким, що не вимагало роз’яснень. Тепер ж в голові виринало абсурдне питання: Максим завжди був таким?
«Яким, блять, таким? — Саша не чув і слова, сказаного викладачем, ведучи гнітючий діалог із самим собою. — Гарненьким? Гарячим? Добре одягненим? — погляд пробігся по чорному светру з горлом, накинутому поверх нього темно-сірому пальті: шерсть мериноса, як мінімум, дещо дешевше Калимов навряд чи став носити. На ногах ідеально чисті, вилизані челсі, на зап’ясті лаконічна срібна цяцька — цілісна смужка металу навколо кисті. На обличчі незвична емоція: усунення, впевненість, розслабленість. Максим ніколи не був таким із Сашком. Коли вони спілкувалися, Калимов дивився на Саню з беззастережним інтересом, м’яко і доброзичливо.
«Бляха, підтри вже слини свої, — Владу зводило вилиці від фізіономії друга. Видовище було жалюгідне, благо, викладачка відволікла Жукова, кликаючи до себе організатора з боку студентів. — Було б непогано, якби цей організатор не завис у прострації і подавав ознаки життя».
— Тебе звуть, лісова уйоба, — процідив Влад, але друг не звертав на нього жодної уваги, так що слідом пішов ляпас.
— Ай! Блять, за що? — своїм вигуком Саня привернув надто багато уваги. Частина студентів на чолі з Калимовим обернулася у пошуках джерела шуму. Мітяєв нарешті зустрівся поглядом з Максимом, кадик сіпнувся, бажання покінчити життя самогубством зросло на кілька пунктів.
«І чому моє життя схоже на якийсь сраний ситком, га?! — Саша вирішив, що настав час скачати закадровий сміх на телефон і включати в будь-якій незручній ситуації. — Можливо, можна буде просто включити і ніколи не вимикати. Так буде навіть краще».
Додати до улюблених