Шіканоїн Хейзо мав один секрет, у якому зринав певний мандрівник.
Від автора (underthethousandstars на ao3):
скільки разів я зможу написати про те, що Хейзо закоханий у Казуху?
ніхто не зна
хотів(ла) спробувати флафф з цими двома, і ось ми тут
приємного читання!
***
У світі зберігається купа таємниць. Цікаво, що Хейзо підібгав їх у безліч типів і підтипів. Перевагу ж віддавав тим, що мали за собою різні підказки та вибухову розв’язку в кінці. Але з’явилася загадка, непідвладна жодному типу досі, якою він не міг не захопитися зненацька.
Вона проявилася у виді легеньких доторків, невимовлених слів та стишених почуттів. Таємниця, від якої метелики в животі тріпотіли від хвилювання. Секрет, про який світ ніколи не дізнається, принаймні він на це сподівається.
То був такий підвид секретів, який можна розділити лише з однією людиною. Для Хейзо ж такою людиною був той, кого він надмірно аналізував ще із першого знайомства. Дивне червоне пасмо волосся, що здавалося прекраснішим за осіннє листя, багряні очі, які сяяли лише йому, м’який голос, який сплітався звуками у поеми настільки чудово, що навіть балакучий Хейзо ніби ставав німим. Його рухи завжди були спритними й виваженими, проте в них була присутня і якась елегантність, яка нагадувала детективу плинний вітер.
Було щось захопливе в тому, щоб мати подібний секрет.
Таємниця Хейзо стояла прямо тут: листочок, притулений до губ, стиха грав ніжну мелодію, яку Шіканоїн ледве розчув. Він зосередився на тому, як вітер грайливо танцював у попелясто-русявих пасмах. Вони куйовдилися і підстрибували, поки грала музика. Здалося, наче волосся танцює разом із вітром.
Попід ними хвилі розбивалися об скелі, що дозволяли морській воді м’яко омивати їх. Світло клубочилось і відбивалося від туману, деінде беручись веселками. Трохи раніше вони випадково стрілися на невеличкій скелі, звідки відкривався вид на води Іназуми. Хейзо чітко знав, що випадковостей не буває, проте не став казати цього вголос. Тоді б це був ще один дарма розказаний секрет. Розгорнута перед ним сцена була мальовничою настільки, що певно будь-який художник захотів би зобразити її на полотні.
Горло стиснулося. Ні, він хоче бути єдиним свідком цього видовища.
— Щось не так? — почувся тихий голос його супутника.
— Нічого, — відрубав Хейзо.
Його ніжно торкнулися чужі забинтовані пальці – відразу ж раптовий спалах тепла зігрів долоню. Він захотів і виплутатися, і прилинути ближче водночас. Зрештою парубок не зробив ні того, ні іншого, дозволивши сплести пальці разом. Він міг лише безпорадно дивитися, як його руку підіймають і цілують м’якими вустами.
— Як довго ти тут зостанешся? — запитав, нарешті відриваючи погляд від їхніх з’єднаних рук. Вони торкаються обличчя, яке назавжди закарбувалося в його пам’яті. Хейзо може розпізнати це лице навіть на відверто поганенько намальованих плакатах розшуку.
Каедехара Казуха був справжньою головоломкою. Ту, яку Хейзо все ще мав розгадати, скільки б часу вже на неї не було вбито. Якби він тримав при собі кишенькового годинника, той напевно б вже зламався через жалість до тих годин, що Шіканоїн провів, думаючи про хлопця перед собою.
Те, що починалося з карколомного дуету колишнього злочинця та детектива, що мав розкрити справу злодія, поступово переросло у щось більше. Для пари, де один був завжди зайнятим розплутуванням нових справ, а інший мандрував світом, їх спільний час завжди був коротким, але незабутнім.
Жодне з їх побачень не було схожим на інше. Їх зустрічі відбувалися в численних обставинах: від золотавих відтінків сходу сонця до червоного сяйва заходу. Хейзо зовсім не вибагливий: іноді вони розмовляли, або проводили тренувальні бої, іноді ж взагалі мовчали, дозволяли свої тілам говорити за них самих. Найбільше Хейзо любив розслаблено слухати оповідки Казухи про мандри. Про людей, яких той зустрічав, про містичні таємниці, що зберігав. Іноді йому аж свербіло від хвилювання, хотілося бути там, де колись був і ронін. Але часом, коли Каедехара був поруч, Хейзо відчував, що насправді більше йому нічого не потрібно.
— Настільки ти забажаєш, — відповів Казуха.
— Не пести мою жадібність, — попередив парубок. Він не може утриматись від того, щоб попросити неможливого. Хейзо давно зрозумів, що коли мова заходить про Казуху, він втрачає всю самодисципліну. Якщо мандрівник того бажав, він з нетерпінням оголював свою душу, чекаючи на його милість. Він був настільки жадібним, що хотів усієї уваги хлопця. І якщо в нього з’явиться така можливість, то вона неодмінно буде використана.
— Хіба це жадібність, якщо ми обидва хочемо одного й того ж?
Так. Це жадібність Хейзо, яка, наповнивши його по вінця, перелилася й просочилася у бажання Казухи.
Великий палець молодого самурая торкнувся шкіри детектива й окреслив декілька повільних кіл. Рухи повторювалися, Хейзо було легко на них зосередитись.
— Як спіймати мандрівника, — пробурмотів під ніс і, задумавшись, зімкнув очі, — Такої справи в мене ще не було.
— Чи достатньо вона цікава, щоб бути гідною вашої уваги?
Хейзо розплющив очі й зустрівся поглядом з темно-червоними райдужками. Кривавий місяць він спіткав лише раз у своєму житті, але тепер бачить його щоразу, як споглядає очі Казухи. Всі місячні затемнення ніщо в порівнянні з ними.
— Не повіриш: вже маю декілька зачіпок.
Казуха посміхнувся, і куточки його вуст здійнялися таким чином, що змусили зацвісти щоки Хейзо.
Цей вид таємниці анітрохи не був аналітичним. Не було жодної формули, у яку Шіканоїн би зміг підставити змінні і дійти єдиного певного висновку. Людські емоції такі мінливі… Зазвичай вони і викривали злочинців. Їхні серця врешті решт колихатимуться, заплутуватимуться та полегшать роботу детективу. Проте зараз він був наче на їх боці. Спіймався у тенета і намагається стиснути неподатливі шматочки пазлу незграбними руками.
— Але вже ж є вердикт, який не помітити можуть лише люди на кшталт тебе, — раптом озвавсь Казуха. Він потягнув Хейзо за руку, пригортаючи ближче.
Хейзо порушив особистий простір роніна, до чого вже потроху встиг звикнути. Якби можна було, він його б ніколи не полишав. Він би залишився в обіймах цих сильних рук, слухаючи звуки сердець, що б’ються в унісон.
Чужа долоня торкнулася щоки, опустилася до піборіддя і ледь-ледь його нахилила. Очі детектива впилися в очі Казухи. Вони були ніби два глибоких озерця, освітлені палким багаттям. Хейзо полум’я не боявся, бо знав, що воно ніжне і не кусюче. Він відчув стрімке зменшення відстані між ними після того, як його ледь-ледь потягнули за щелепу.
Коли їх губи зустрілися, Казуха заговорив мовою мовчання, і тільки Хейзо її розумів. Він розповів багато чого, особливо те, що його вуста неймовірно ніжні, проте супроти губ Хейзо здаються дещо твердими, що кінчик його язика просунувся саме для того, щоб стиха розстулити рота дурненькому детективу, розказав, чому його долоня з підборіддя перебралася на потилицю Шіканоїна, сплітаючи самими лише подушечками пальців вихори волосся.
Казуха ділився своєю таємницею.
Переказував, чому ж вітри вертали його до батьківщини, поки сам він думав що тікає з неї назавжди. Як усі останні вірші оберталися лише навколо однієї теми. Як уперше в житті йому захотілося залишитись на одному місці трохи довше, ніж зазвичай.
Хейзо ж ділився своїм секретом.
Секретом про схований на останніх сторінках спресований лист клену у своєму записнику, звідки, він на це сподівається, з’являться абсолютно нові, унікальні записи. Секретом про те, як він може годинами вдивлятися в океан, чекаючи на появу знайомого корабля. І як після років проведених на самоті він нарешті почав насолоджуватися компанією когось іншого.
Ці таємниці Шіканоїн був готовий назавжди зберегти у своєму серці. Деякі ж будуть обговорені лише ними двома, решту секретів світ може спробувати викрасти, проте це буде безрезультатно, бо він поховає всі підказки, спалить докази так, щоб все лишилося тільки між ними.
Казуха відірвався від поцілунку щоб притиснутися до родимок на обличчі детектива, обхопив його руками, щоб вицілувати кожний сантиметр. Шкіра, до якої він торкався, трохи поколювала від раптового тепла. Коли Хейзо заплющив очі, його вії затріпотіли, а на губах з’явилася легенька усмішка, яку Казуха негайно забрав собі. Цього разу досін готовий зіграти злочинця і дозволити себе спіймати.
Він обійняв шию Казухи і підтягнув того ближче до себе. Вдихнув землистий аромат, що випромінював парубок, гадаючи, чи був запах природи колись настільки приголомшливим. Хейзо водночас вбачав у ньому і красну осінь, і найтепліший відтінок жовтого, схожий на теплу ковдру, що огортає його безпекою.
Коли повітря між ними остаточно змішалося, Казуха вперся чолом у Хейзо.
— А як довго ти б хотів мене тут споглядати? — прошепотів, — Ви вже давно схопили мене, детективе. Справу закрито.
Хейзо мав один секрет. Такий, що млоїв глибоко в серці, про який спочатку навіть не здогадувався. То був такий підвид секретів, що можна розділити лише з кимось єдиним. Він мав багацько гіпотетичних розвилок в залежності від того, що з ним коїти: міг освітити увесь світ кольорами, що досі людське око не бачило; міг зруйнувати зсередини, залишивши темну порожнечу по собі; міг стати джерелом комфорту та безпеки, про необхідність яких хлопці навіть не підозрювали; міг стати всім цим одночасно.
Цей секрет став для Хейзо дечим несподівано приголомшливим. Але свої почуття зазвичай він може показати лише діями, та й зараз не виняток. Свою таємницю він може розкривати лише в найінтимніші моменти. Як оцей, наприклад.
Хейзо нахилився, торкнувся вустами вушка Казухи і найтеплішим тоном, на який тільки був здатен, зізнався.
Від автора:
я цілком нормально ставлюся до цих двох, вони зовсім не поглинули мій мозок, ні
Від перекладачки:
сподіваюся переклад вийшов гідним і не ріже нікому око! у деяких моментах вирішила виразити лукавість Казухи через звернення до Хейзо на “ви”, так що це не помилка а зумисний крок.
Twitter: @rayladaraylada
будь ласка, перейдіть за посиланням та поставте “kudos” автору (регістрація не обов’язкова)
https://archiveofourown.org/works/40202766
Додати до улюблених
Дякую за переклад!