20

Примітка:

Просто хочу, щоб ви знали: ця пісня настільки ідеально пасує до цього розділу, що в мене мурашки по шкірі кожен раз, коли я її слухаю. І я звісно не тисну 🤣 але, бляха, ви повинні її включити просто зараз.

*Florence and the machine — Light of love

Похмілля як величезна книга, де кожен житель планети хоч щось, та зможе написати. Саня ось, наприклад, з радістю черкне не те що пару слів — пару розділів про те, як він прокидається черговим хуйовим ранком весь у вчорашній ганьбі та блювотині.

«Ні, ну правда ж. Іноді день просто не може початися з кави, — хлопець розліпив очі й одразу пошкодував: нічні вертольоти не планували закінчуватися. — Іноді неможливо не пустити «стрічку» в унітаз або відро, не вмирати від головного болю… Не журитися щодо того, що встиг наробити минулого вечора…» — наробити бідолаха встиг багато. Благо, спогади поверталися поступово та дозовано, тож Сашко поки що не поспішав купувати квиток до Нових Пупків. Але хто знає, як довго триватиме затишшя перед бурею.

— Блять… — люстра на стелі планомірно розгойдувалася, Саня, насилу стримуючи блювотні позиви, грузно перекинувся на інший, менш відляжений бік.

— Пиздець, — мляво підтвердив Влад, поверхово хапаючи ротом повітря. — Мені здається, я зараз блювану.

Мітяєв зробив слабку спробу посміхнутися, але рух губ більше був схожий на одну з ознак інсульту. Очі відмовлялися фокусувати, зображення було розмазаним, наче п’яна восьмикласниця перед об’єктивом камери.

— Обіцяю поділитися найближчим відром як найду… — погляд уривками хапав картинки: радянського типу шпалери на стіні, безглузда наволочка в горошок, найкращий друг, накритий, немов у протверезнику, тонким простирадлом. Абсолютно голий найкращий друг, якщо звернути увагу на деталі. Без спідньої білизни навіть.

«У нього стояк, — Саня на те, що відбувалося, реагував напрочуд спокійно. — Як їбучий намет, ти глянь. Зараз простирадло прорве по-моєму. Чому взагалі з похмілля завжди такий кінчений стояк? Потрібно почитати про це».

— І що ти там роздивляєшся? — у Жукова хрипкий і низький спросоння голос.

— Твій стояк.

— Давно не бачив? — пожартував очкарик невпопад і хихикнув. Сміх більше був схожий на скрип іржавої гойдалки, і Мітяєв морщився, не в змозі терпіти безжальних мук своїх вух. — У тебе теж.

— І то правда, — крити нічим, Сашко втомлено заплющив очі, щоб трохи зібратися з думками і дійти таки до фаянсового друга, необхідність в якому зростала в геометричній прогресії.

***

Цей розділ почався днем ​​раніше, коли Мітяєв нарешті зважився повернутися до університету. Після місячної відсутності важко було змусити себе навіть підвестися з ліжка до першої пари. Благо, останні дні лікарняного Сашко так завзято їбав собі мозок підлітковими драмами, що тепер готовий був на все, аби це припинилося.

«Давай підіб’ємо підсумки. Кілька днів тому відразу два хлопці м’яко натякнули на симпатію до тебе. Ну, один виїбав, а другий майже виїбав… Це можна вважати за симпатію? — Мітяєв присів на краєчок лавки і закурив. Як справжній фанат Хатіко, Сашко чекав Жукова на «їхньому місці» у сквері біля університету, не забуваючи про самокопання в очікуванні. — Ти тепер, виходить, головна дівка на селі? Серцеїдка? Хоча, скоріше просто гівно в ополонці, що ніяк місце собі не знайде і пиздостраждє через це. Чесне слово, краще б так про пройобані пари переживав, а не про хуї чужі, — Саня затиснув сигарету між пальцями, ліниво гортаючи стрічку інстаграма, щоб не виглядати дебілом, що вирячився в одну точку. Сигарета в нервових руках дрібно тремтіла, збиваючи попіл на модно-потерті джинси. — Першого таки відшив, бо обтяжувати Макса собою — верх жорстокості, а я взагалі-то хороший хлопчик. А що з другим?»

— Ну ти й пес сутулий, — пролунало зверху. Мітяєв підняв голову і на рефлексах посміхнувся куточками губ, коли масивна долоня розтріпала його волосся. І як Сашко раніше не помічав? Жуков любив його торкатися і завжди робив це без особливого сорому.

«Як буде тепер, цікаво? Почне затискати по кутках? Ми ж, типу, зустрічаємося… чи до чого ми там, блять, прийшли? — брови вигнулися «будиночком», через що Мітяєв став схожим на П’єро. Вони вирішили спробувати. Дослівно це звучало як «ми і так як одружені, давай просто трохи підвищимо рейтинг наших відносин». — Звичайно, на романтичному вайбі посеред ночі це здавалося пиздатою ідеєю. Але, на жаль, поза моєю бульбашкою комфорту всі ці зустрічання бачаться мені дещо сюрреалістичними. Як мінімум».

— Я б подивився на тебе після двадцяти хвилин очікування. Не травень місяць уже, ти в курсі? — Саня видихнув порцію диму прямо Владу в обличчя.

— Не драматизуй, — Жуков нахилився ще ближче і легко цмокнув друга в маківку. — Ходімо вже, бо так і запізнитися можна.

Тієї ночі вони дуже довго говорили і цілувалися. Солодко-солодко, як Мітяєв уявляв собі років у шістнадцять. Жуков лапав його майже цнотливо, явно не переслідуючи хтивих цілей і намагаючись просто заспокоїти, згладити кути.

«— Ти не подумай, я ніколи в житті не думав, що це дивно або що ти дивний. Ти ж мій найкращий друг, розумієш? Ніщо в тобі не може бути неправильним.

— Та чого ти виправдовуєшся, трясця. Ти ж не загнобив мене за гейство, навіть не відшив, за фактом, я сам усе зрозумів, — Саня уперся кулаком у чужі груди, щоб його знову не спробували заткнути поцілунком. — Нема нічого поганого в тому, що я не подобався тобі. Вже стільки років минуло, я якось впораюся з цим фактом.

— Я не… — почувся важкий вдих. — Не впевнений, що не подобаєшся.

— Оу. Ось воно як. Ти впевнений?

— Я тільки що, бляха, сказав, що ніхуя ні в чому не впевнений! — зашипів Влад, Сашко у відповідь лише пирхнув. — Ти мене. Хвилюєш.

— Валер’яночки дати? — скаламбурив Мітяєв, намагаючись приховати збентеження.

— Скажи чесно: тобі в’їбати чи ти сам закриеш своє сьорбало?

— Сам, не напружуйся. Тож і… до чого ти прийшов?

— Треба спробувати. Я думаю.

— Стосунки?

— Ні, блять, воду з унітазу пити! — Жуков з почуттям вщипнув друга там, де футболка задерлася вгору і оголила смужку шкіри.

— Ну, це вже пройдений етап, нічого особливого.

— Який же ти недоумок, Ісусе».

***

— Ще колись я…

— Ти це щоразу кажеш, брате.

— Та ну його нахуй — так напиватися, щоб… — «Насилу згадувати те, що відбувалося ввечері». — Піду пошукаю туалет.

— Води захопи.

— Добре, — мляво погодився Саня і сів, про всяк непередбачений випадок, затискаючи долонею рота. Він все-таки в гостях, не хотілося б залишити про себе ще більш лайнове враження. Сашко акуратно встав на ноги, але голова все одно паморочилася, перевертаючи догори дригом зображення перед очима.

«Блядська ж сука — ці ваші алкоголі», — навіть внутрішній голос Мітяєва звучав максимально приречено, коли хлопець повільно рушив до дверей на кшталт білих ходоків із відомого серіалу.

Коридор зустрів хлопця огидними ароматами чогось «радянського». Не те щоб Сашко був знавцем: його бабуся та дідусь були страшними снобами, що розтикувалм ароматичні свічки по кутках будинку. Але асоціації із запахом були дуже стійкі та пов’язані саме з квартирами людей похилого віку. Від них ставало ще гірше, ніж раніше.

Вицвілі шпалери в квіточки, пошарпана чеська стінка вздовж стіни, біля входу абияк припаркований велосипед.

«Хто взагалі катається на велосипеді у листопаді? Туся — кінчена жінка. Хоча, не те щоб у мене ще залишилися якісь сумніви щодо її ментального здоров’я».

Туся — вона ж Наталка, навчалася старше на курс і захоплювалася КВК. Щоправда, на відміну від Мітяєва, вона любила саме виступи на сцені, втілювала Саніни ідеї в реальність, так би мовити. Вони не були особливо близькими, швидше підтримували приятельські стосунки на ґрунті спільного хобі, але Туся перша підтримала Сашка, коли деканат почав списувати його з рахунків та ігнорувати постійні побиття. Саме вона була однією з небагатьох, хто його поверненню на навчання був щиро радий.

***

— Бо-о-оже, селеби у місті! — заволала дівчина. Світлі локони розкидалися по плечах, коли Наталка кинулась назустріч красунчику-другокурснику через університетський двір.

— У тебе є фанклуб? — Влад посміхнувся у кулак, спостерігаючи за дівчиною. Миловидна, навіть гарна, чого вже чіплятися. Якби не дивні звички і не менш дивний імідж, Наташа, напевно, мала б великий попит у протилежної статі. Зараз же велися на неї лише убогі неформали, а одноплемінниці в спину цідили гидоти.

«Хейтери скажуть: хабалка. Але я таки голосую за ексцентричність», — Сашко посміхнувся і помахав подрузі.

— Якщо раніше не було, то, певен, скоро вона його створить, — запевнив він і приготував руки: Туся любила обійми і ніколи не скромничала з їхнім розмахом. Як так вийшло, що Влад і досі з дівчиною не був знайомий, лишилося загадкою. Мабуть, Саня познайомився с нею в той час, коли Жуков почав спілкуватися з Максимом більше, ніж просто з приятелем, і їх графіки відрізнялись.

— Влаштував тут гомопереворіт і звалив, придурок! Я хвилювалася! — Наталка буквально стрибнула на хлопця, міцно стуляючи руки за шиєю та обвиваючи ноги навколо стегон. Мітяєв рефлекторно згрупувався, щоб дівчину не впустити: одна долоня лягла на поперек, друга — на зад, обтягнутий дуже вузькими джинсами.

«Канонічний краш, блять, — Жуков істерично хихикнув, спостерігаючи за картиною, що постала перед очима. По правді, якби не був Саня абсолютним ґеєм, з нього вийшов би чудовий викрадач жіночих сердець. І лише думка про те, що Сашко все-таки стовідсотковий гей, стримувала очкарика від безглуздого нападу ревнощів. — Ще б у дупу не довбився… ціни не було».

— Я б і радий раніше прийти, але ребра самі себе не вилікують, — Мітяєва було чути з перебоями через задушливі обійми і величезну кількість волосся, що лізло в усі доступні отвори.

— Твій батько такого шуму тут навів, у-у-у-у, — Наташа продовжувала виснути на хлопці, як ні в чому не бувало. — Усіх цих виродків із відео відрахували, а декан хіба що райдужний прапор замість портрета президента над столом не повісив. Загалом, зміни з розмахом, тепер хоч ґейські оргії влаштовуй, навряд чи хтось сильно проти буде.

— Матиму на увазі, — Сашко поставив дівчину на землю, показово відпльовуючись від чужого волосся. — Тусю, наступного разу перед обнімашками зав’язуй хвіст, а то з такими успіхами мене терміново з апендицитом госпіталізують.

— Домовилися, — Наталка посміхнулася, безіменним пальцем поправляючи олівець, що розмазався на нижній повіці. — Я, до речі, вважаю, нам треба відзначити твоє доленосне повернення вписоном.

— Тобі тільки привід дай.

«Мадам, звісно, ​​специфічна, — Жуков рефлекторно присунувся до Сані ближче, коли той вибрався з полону обіймів. Нічого кримінального: тепер хлопці стикалися ліктями. — Гармонійне поєднання шалашовки та бомже-хіпі. Типу, не можу сказати, що це відштовхує… але аж надто ТВОРЧО вона виглядає».

— Навіть слухати нічого не хочу, — Туся відмахнулася, поправляючи лямку рюкзака. — У мене. О шостій. Несіть бухло до смаку, адресу я тобі зараз скину. Хлопці будуть раді тебе бачити.

— Я візьму з собою це? — Сашко кивнув у бік Жукова. — Він веселіший, ніж здається.

— Іди нахуй, — Влад штовхнув друга в бік.

— У дупу не посилаєш принципово? — Саня тицьнув Влада ліктем у відповідь.

— Бери, звичайно, твої друзі — мої друзі, — дівчина кокетливо підморгнула і, закутавшись у пуховик, поспішила до входу. — Побачимося!

***

Світ плив і кружляв. Чи то з незвички, чи то просто Саня випив понад своїх сил, але таким п’яним хлопець давно себе не відчував.

— Ти в порядку? — голос Жукова м’який і хрипкий, Мітяєв посміхнувся йому, не розплющуючи очей. — Певне, не зовсім.

— Він літра чотири пива всмоктав, — зауважила знатно захмеліла Туся.

На годиннику було близько другої години ночі, більшість гостей вже розійшлися, залишилися тільки найстійкіші або такі, як Влад із Сашком: особливо далеко мешкали і планували ночівлю.

— Нескінченність не межа… — видав Саня, цитуючи головного героя з «Історії іграшок».

«Ну й лопух же ти, — Влад зворушливо посміхнувся. — Хоча, іноді воно того варте: напоїти тебе, щоб ти нарешті поводився не як циркова мавпа, а ось… так».

— Думаю, варто загнати його під холодну воду, може, зможу привести до тями.

— Допомогти дотягнути? — Наталка зі скепсисом глянула на важку тушку приятеля. Здавався хлопець з боку глибоко п’яним і сплячим.

— О, не хвилюйся, він дуже мобільний, — Влад усміхнувся і потрусив друга за плече. — Саню. Са-а-а-аню.

— Шо?

— Давай, підйом, треба йти.

«Він реально вважає, що це спрацює? Мітяєв ж просто в гівно», — Туся сьорбнула з келиха за інерцією і мало не подавилася, коли Сашко справді встав і пішов, довірливо вчепившись у долоню друга.

— Обережно, там двері… Саню, бляха, під ноги дивись, хулі ти очі заплющив! — голосив Жуков, хоч на обличчі все одно читалося умиротворення у чистому вигляді. Влад, усвідомивши, що Мітяєв у такому стані сам далеко не піде, поклав руку йому на талію, дбайливо ведучи його коридором.

— Презик дати? — не втрималася Наталка від підколу. — У мене десь завалялися ультраміцні.

— На голову собі його натягни! — огризнувся Влад для галочки, обіймаючи Саню міцніше.

Клацання замку, звук увімкненої води — Мітяєв чув це ніби з-під товщі морської, з якої відчайдушно не хотів виринати. По тілу пробіг розсип сирот, внизу живота сам собою в’язався тугий, чутливий вузол.

— Руки підніми, — чітко промовив Жуков другові на вухо, і той негайно послухався. — Зніму з тебе хоч верх, щоб не намочити.

Стягнувши светр та футболку, Влад нагнув Сашка над ванною, поливаючи кудлату голову прохолодною водою з душу. Перші кілька хвилин Мітяєв зовсім не розумів, що відбувалося. Весь світ був як калейдоскоп кольорових, яскравих плям, цікавих смаків та запахів, дбайливих рук, що масажували йому голову. Приємно, тепло та затишно, хоч вода на нього лилася далеко не кімнатної температури. Потім поступово, повільно поверталося відчуття реальності. Вода — це вода. Мокра, вона невпинно довбала тонкими струмками по голові. Рука — не щось фантомне та чарівне, а Влад.

«Не те, щоб не чарівний, але…» — Мітяєв тупо посміхнувся, відпльовуючись від води. Цей момент здавався хлопцеві настільки щасливим, що зовсім не хотілося його припиняти.

— Ти там як, не захлинувся? — водний потік припинився.

— Ні… Я в соплі, так?

— Так, брате, ти в соплі, — Жуков допоміг Сашку прийняти вертикальне становище, не перестаючи розчулюватися від чужої поведінки. — Але вже явно адекватніший. Ти як?

Зазвичай це Саня відповідав у їхньому тандемі за «дорослу» поведінку. Навіть напиваючись, він все одно завжди виявлявся менш п’яним і більш свідомішим. Але всім, напевно, іноді хочеться відпустити ситуацію.

— Мені так пиздато, — щира усмішка вибивала з Влада будь-які слова та думки. — Твої руки. Класно масажували. І вода. І все загалом.

— Ось як, — очкарик не міг не посміхатися у відповідь.

— Мені нарешті перестало бути страшно, — тихіше додав Саня. Різка зміна теми навіть трохи протверезила. Жуков було подумав, що йдеться про їхні взаємини, але Мітяєв обірвав його думки і продовжив:

— Мені так хуйово було весь цей час. Ця бійка. Напевно, я повне сцикло, але я реально думав, що вони вб’ють мене. Було страшно. І тоді, і потім. Я не хотів повертатися на навчання, тягнув час, як міг.

— Та ніяке ти не сцикло, — Жуков цмокнув хлопця в лоб, у вилицю, кінчик носа. — Ти справді дуже сміливий. Я знаю, про що говорю, я ж був там. Ти не прогнувся ні на мить. Просто для деяких вчинків потрібно трохи набратися сили, от і все.

— Це через тебе, — Сашко притулився чолом до чужого чола, розфокусованим поглядом ніби намагаючись зазирнути в глибину зіниць, що розширилися. — Без тебе я не повернувся б туди, правда. Напевно, тому ти — моя сім’я. Найдорожче, що маю зараз. Найближче. Я так прив’язаний до тебе, що це реально страшно, ти розумієш?

— А чого страшного? — Жуков трохи відсунувся, щоб мати змогу нормально бачити обличчя Сашка, але одразу напоровся на його губи.

Зуби стукнулися об зуби, Мітяєв відкрив рот ширше, з небаченим раніше натиском накинувшись на Влада, пальцями міцно вчепившись у шматок светра на грудях. Шалений танець язиків, спекотний і зухвалий настільки, що буквально через пару хвилин Саша почав характерно притискатися ширинкою до чужого стегна, тіло відгукувалося на кожен, навіть швидкоплинний рух.

Жуков відповідав, проходив долонями по ще мокрій після душу шкірі, легенько дряпаючи спину. Але далі не заходив, тримав якусь дистанцію, наче на тілі Мітяєва насправді прокреслено якусь лінію, перетинати яку не можна ні в якому разі.

«Чи не хочеться?» — Мітяєв сумно посміхнувся, розриваючи поцілунок.

— Ти чого? — уразливий погляд, через якого на друга неможливо навіть злитися. Це найлайновіше, що, мабуть, Сашкові доводилося виносити.

— Ти не підор, — смаглява долоня лягла на ширинку Жукова на підтвердження слів. — Ну, або на мене в тебе не стоїть принципово.

***

Прослизнувши в крихітний туалет, Мітяєв опустився на коліна, без зайвої гидливості спершись рукою на обідок. Мутило нестерпно, хлопець заплющив очі і тихенько, вимучено замикав. І як він до цього докотився?

Звичайно, у Сашка були думки з цього приводу, але жодна з них особливої ​​радості не приносила. Пам’ять швидко заповнювала прогалини.

«Я одразу зрозумів. Як тут не зрозуміти, якщо знаєш його, як облупленого, — почувся характерний плескіт води, потім жалюгідне скиглення. Мітяєв витер тильною стороною долоні рот і скривився, стримуючи сльози, що підступили до очей. — Для нього це просто найвищий ступінь прояву свого кохання: дасть усе, що є, що здатний дати, бо справді так відчуває. Але тіло не змусиш робити все «за щучим велінням», так це не працює».

Звичайно, Сашко трохи перебільшував масштаб лиха: не те щоб Влад зовсім нічого не відчув. Але у світі існує певна система обчислення, і в даному випадку півміра — це не міра зовсім. Не можна хотіти «на півшишечки».

Жуков намагався поділитися своїм теплом і любов’ю з рідною, шалено близькою людиною — другом, майже братом, заради якого можна гори і згорнути, і кістками лягти. Влад дуже боявся втратити Мітяєва, ревнував і не міг вигадати більш доступного способу, щоб показати це. Знав, на що тиснути, щоб Саня розтікся солодкою калюжкою сиропу і забув про все на світі.

«Якщо є, воно є. Якщо ні — її не знайти» — Саша через стільки часу нарешті зміг змиритися: деяким речам просто судилося залишитися в запорошеному ящику з наклейкою «а що якщо?». І ніколи не статися.