Ранком ніхто не будив. У кімнаті було прохолодно, адже знаходилась на несонячній стороні. Літав легкий запах старих книг та диму потухлих свічок. Рейн давно так солодко не спав, вдома йому завжди заважали сусіди. А тут тихо, чи то всі ще сплять, чи дійсно товсті стіни.
Після ранкових процедур Дощ спустився на перший поверх, у кімнату де вчора зустрівся з всіма гулями, але нікого не знайшов.
” Тут такий здоровезний дім, подивлюсь, що ще є” – подумав Рейн, відчиняючи двері. Перед ним коридор. Жодна з кімнат не була підписана, упир уважно вслухався аби зрозуміти, що за зачиненими дверима. У західному крилі побачив кімнату із схожим розписом як на дверях у Дьюдропа та на власних дверях. Хвіст замотав, видаючи його цікавість. Тут жив хтось із Ghost. Той хтось сопів в полоні солодкого сну.
” Ой не буду будити ” – водяний пішов далі, через кілька поворотів побачив двері, що вели на вулицю. Тихий ранок. На траві блищала роса, легкий туман вкривав ліс. Босими ногами ступав, дивне холодне відчуття під ногами, Рейн ще ніколи такого не відчував. Пройшовши далі помітив невелику лавку. Сидячи, споглядав повільне пробудження усього навколо, тихо співали пташки на деревах, пролітали різні жучки, де не де ходили працівники храму.
“Silentium” (тиша) – думав упир заплющуючи очі, відкидаючи голову на спинку лавки. Його знайшов Ефір, який щойно вийшов лісу. Схиливши голову на бік, споглядав наймилішу картину: Рейн без взуття, сонний ніжиться в променях сонця.
– Привіт, – тихо звернувся до гуля, – не заважатиму?
– Добрий ранок, – посміхнувся Рейн. – Ні все гаразд. – Ефір сів поруч. – Що це у тебе? – звернув увагу на маленький клубок шерсті в руках.
– Це, – Атер опустив погляд на тваринку, – ще не придумав йому ім’я, котеня.
– Ого, що воно в лісі робило?
– Ну у нас там є дика кішка, це її синок, він кволий, хтось його дряпанув. – крупний гуль дуже обережно гладив сірого плямистого котика.
– Ти у hospitium його повезеш? ( лікарню ) – поцікавився гуль, заглядаючи між пальців Ефіра.
– Це не обов’язково, я взагалі планував це в кімнаті зробити, але тобі покажу. – від цих слів, хвіст молодшого гуля з цікавістю мотався, а зіниці злегка розширились. Ефір сів у зручнішу позу й концентруючись почав повільно водити рукою по маленькому тілу котеняти. Раптом гучний писк малого, він налякав Рейна, той уже думав рятувати кота, коли побачив як затягується ранка на спині.
” Ох то це його facultatem” (здатність) – зрозумів Рейн, переводячи захоплений погляд на старшого гуля.
– Я хіллер, беру усі рани на себе. – коротко пояснив.
– Це дуже круто, як я зрозумів Свісс – емпат?
– Ага, він гарно розуміє людей. – Ефір намагався втримати котика, котрому явно стало краще.
– А у мене нічого немає. – сумно констатував Рейн. Йому не те що було заздрісно, просто також хотілось бути особливим.
– Це нормально, багато хто немає, – жмурячись від сонця говорив.
– Знаю, у Ватер також нічого не було.
– І від нього він гірше не був.
Упирі посміхнулись, продовжували насолоджуватись тихим співом птахів. Але через деякий час терпіти палюче сонце стало неможливо й вони мовчки зайшли у дім. Там уже чаювала вся команда.
– Добрий ранок, – перший привітався Рейн, він хотів якомога швидше звикнути до стількох упирів в одному домі. Хотів завжди бути в компанії, для швидкої адаптації. Всі привітались у відповідь, Свісс посунув свій стілець даючи можливість Рейну сісти поруч. Йому подобалось бути із новеньким, вважав себе потрібним в його ситуації, хотів підтримувати.
– Які у кого сьогодні плани?
– Ну мене Імператорка напрягла, потрібно буде прослідкувати за кимось. – почувши поруч голос Кумулус, водяний гуль трохи налякався, він не помічав дівчину.
– Сонечко я тебе не налякала? – поклала руку на плече Рейну.
– Ой та ні, це було несподівано, як ти так? – він не міг збагнути, чому він не помічав її, не бачив не зустрічався з нею очима.
– Це моя facultatem, я ніби є але мене не помічають. – посміхнулась дівчина й кудись зникла, як той чеширський кіт.
– А у когось є ще таланти?
– Ну, що б я не робив мене всі люблять, – озвався Дьюдроп, посміхаючись одною стороною губ.
– Зрозумів.
– Ой до речі Дощик, тобі тут передали, – Цірус подала новенькому коробку.
– А дякую. – тут же за столом відкрив її, там лежали речі, що колись він бачив у Ватер, телефон, гаманець із грошима, Біблію, навушники, і ще щось він не дивився. – Я не вмію цим користуватись, – тримаючи телефон в руках, ніяково шепотів.
– Я тебе навчу, – підморгуючи, та посміхаючись говорив вогник.
– Дякую, – Рейн зашарівся.
Увесь день він розбирався з бісовими новими технологіями, дякував Дьюдропу за допомогу і проклинав тих то це придумав. Рейн охайно ставив усе на свої місця, доки друг сидів у нього на ліжку, перебираючи сторінки книги.
– Ти куриш?
– Я на землі другий день.
– То це ні?
– Я не пробував ніколи. В тебе є цигарки?
– Ага, – вогник дістав з карману портсигар та бензинову запальничку. Разом із Рейном підійшов до відкритого вікна. Затягуючи, їдкий дим пройшов по язику, горлу, дійшов до легень. Звиклий до диму Пекла, табачний його не налякав, він не закашлявся, випустив коротку білу смужку у вікно.
– Непогано, – зробив другу тягу.
– Розслабляє?
– Ну хочеться лягти, – посміявся дощик, роблячи ще тягу.
– Рейні, можеш залишити собі, – Дью перевів погляд на портсигар.
– Так це ж твоє.
– В мене ще є.
Вони стояли так, майже нічого не говорячи, просто насолоджувалась димом та один одним.
Пройшов тиждень. Рейн уже почував себе частиною великої системи. Спочатку він звісно переживав, але дякуючи новим друзям все ж влився в компанію. Часто засиджувався з Кумулус до ночі обговорюючи життя в Пеклі, ритуали й гру на музичних інструментах. З Свіссом було легко спілкуватись, він читав його як відкриту книгу, не переходив межі, дуже щирий та дружній, з ним приємно було посміятись. А з Дьюдропом було трохи складніше, він завжди активний, кудись несеться. Рейну подобалось за ним спостерігати, але здалеку. Вогонь приємна особа, але у гіпер моменти був занадто збуджений та активний. Це не те щоб дратувало, просто було незвично для зазвичай сором’язливого Рейна. Дью мав дивну звичку, занадто близько підходити, торкатись, обійматись, гладити хвостом, і двозначно зиркати.
У п’ятницю ввечері прийшов Папа IV він приніс із собою ідеальний план вечірки, випивку, гостей і конверти з завданнями.
– У цих конвертах, ваші завдання. Ви повинні обов’язково їх виконати, але все анонімно, ніхто не повинен знати, що саме ви зробили в цей вечір. – Чоловік широко посміхнувся, з викликом дивлячись на усіх запрошених гостей. Кумулус та Рейн відразу переглянулись, безмовно погоджуючись, що цей вечір проведуть подалі від усіх цих упирів.
Сидячи у нічному саду, говорили та курили. Дівчина розповідала смішні моменти пов’язані із Ватер, як між концертами він губився у містах, адже був топографічним кретином. Друзі сміялись коли Рейн розповідав як вперше почув мантру, що придумав йому Ватер. І як він завжди додавав ” В якому чорти водяться “. Рейн навіть трішки посумнів згадуючи, що навряд чи скоро вони побачяться.
– Сонечко, у нас алкоголь закінчився. – показала йому пусту пляшку вина.
– Ой знаєш, що згадав, – він витримав паузу, – Пекельний алкоголь.
– Сатана, фу яка бридота. – упириця кривилась й висунула язик. В Пеклі був алкоголь – отруєне вино, єдине, що могло п’янити тамтешніх істот. Але зараз у людській подобі й звичайний алкоголь дарував той же ефект.
– Я сходжу, – Рейн підвівся й вийшов із невеликого лабіринту.
У домі була справжня рваніна. Світло-музика, дим цигарок, запах п’яних істот та поту. Через голосно граючу музику, Рейн чув як хтось блював в туалеті. Побачивши Цірус згадав про своє завдання.
“Підійти та випити з її стакану. Ну хто це лайно придумав, фігня якась нічого цікавого”. Рейн з легкою п’яною посмішкою виконав завдання, алкоголь послабив його нервовість та невпевненість. Пройшовши далі по коридору зайшов в загальну кімнату де стояли пляшки з алкоголем.
Раптом хтось потягнув його за хвоста у комірчину. У ній було холодно й темно, характерний запах звісно видав Дьюдропа, але все рівно було лячно.
– Дью, що сталось?
– Ох Рейні, який же ти милий, – дуже тихо, на вухо говорив, вабив. Його руки спустились від плечей до грудей, нижче залишились на стегнах, притискаючи ближче. Дью терся носом об шию Рейна. Шепотів на вухо, щось настільки розпусне, що у дощика щоки наливались кров’ю. Раптом він відсторонився, хижим поглядом пройшов по обличчю друга. Повільно приблизився й ніжно поцілував щоку, залишаючи вологий слід. Подарувавши фірмону усмішку, швидко вийшов з кімнати. Рейну залишилось тільки приводити дихання в норму, було жарко від гарячих дотиків, після них ніби залишились сліди.
– Що це було блять? – питав сам себе ошелешений Рейн.
Ніби в тумані, не пам’ятав як взяв бутель й дійшов до саду де його чекала подруга.
– Ти довго, – Кумулус тримала цигарку в руках, страхуючи попіл додолу.
– Завдання виконував, – Рейн не зізнався, що сталось із Девдропом, було занадто незручно.
– А завдання, у мене вся ніч є щоб виконати, – упириця загадково посміхнулась. – Я тут таке згадала…. – почала розповідати дуже веселу для всіх окрім Моунтайн історію.
Близько 3 годин ночі Папа почав усіх виганяти, адже завтра потрібно йти в храм. Упирі сиділи по своїх кімнатах, переписувались в загальному чаті, надсилали меми. Рейн прислухався до усіх можливих шумів, впевнившись, що ніхто не ходить по коридорах, вийшов з кімнати. Кілька разів постукав у двері Дьюдропа.
– Ммм? – почулось коротке мичання, Дощ подумав, що це дозвіл увійти.
– Привіт, можна?
– Ну ти ж уже зайшов. – вогник лежав на ліжку прямо під стіною, але перевернувся показуючи своє обличчя. Його худе тіло прийняло доволі еротичну позу, добре, що його оголеність прикривав плед.
– Я ем… хотів запитати, – у Рейна затрусились руки, виступив піт. – ну про те, що сталось, на в..вечірці. – Дью підвівся з високо ліжка й пройшов до стільця на якому сидів Рейн.
– Аааа не переймайся, це було завдання, – упир посміхнувся й провів хвостом по плечі Рейна, вийшов із кімнати. Водяний залишився у повному розпачі.
” Блять, блять, блять” він кілька разів ударив себе по голові, звинувачуючи у тупості. Йому було соромно і бридко від самого себе. Хотів провалитись крізь землю назад до Пекла і залишитись там аби не згоріти від почуття вини. “Чого я тут досі сиджу?” згадав Рейн, але його погляд упав на смітник поруч із столом, у ньому лежав той самий конверт. Конверт із завданнями, що роздав їм Копія. Без зайвої думки водяний дістав його й поспішив в свою кімнату. Він й не перевіряв, що у ньому просто забрав, й розчаровано поспішив в обійми близнюків: Дрімоти та Сну.
Додати до улюблених