Бетонька the_beth💝
Вогке болото не збиралося закінчуватись, і Гаррі ледь ставало сил витягати ноги, що дужче вгрузали у товщу розмитої землі. Десь попереду пролунав страшний крик. Гаррі чомусь знав, що це Герміона, і навіть майже бачив її тіло, вигнуте судомою. Хотілося йти швидше, проте ноги були страшенно важкими, а повітря відчувалося, мов густий кисіль. Гаррі проштовхував його до легень, просуваючись потроху вперед. Ставало дедалі страшніше. Шурхіт листя перетворювався на шепіт божевільної Белатріси, каркання ворон — на її моторошний сміх. Гаррі відчував себе в оточенні потойбічних створінь і тому скидав паличку то в один, то в інший бік, готовий до неможливого. Що усі вони живі.
“Гар-рі… По-оттер-р”, рознеслося поряд. Він знав цей голос і знав, що побачить, коли подивиться у небо. Тому не дивився, а з останніх сил просувався на людські крики.
— Залиш мене… Залиш мене… — мантра, що ніколи не допомагала, та усе одно бриніла на губах.
Серце шалено калатало, бо він знав, що йти треба. Хоч попереду тільки смерть. Гаррі знову ледь не впав, утримуючись рукою за дерево, та раптом під пальцями щось ожило, рука почала провалюватись у чорну пляму, яка поглинала все навколо, наче картинку, що тліла від вогню просто разом із ним. Гаррі закричав, висмикуючи руку й відчуваючи нею різкий біль… Несвідомо, просто виплескуючи усе, що топило його так довго.
_________________
Драко підскочив у кріслі, ніби від поштовху, й схопився за серце, втримуючи його на місці.
Що в біса це було?
Усе ще голосно дихаючи, Драко роздивився довкола, ледь впізнаючи спросоння свій бібліотечний підпростір у тьмяному світлі Лумосу, що ліниво виблискував на столі. Щось покотилося з-під його руки, й Драко ледь встиг спіймати пустий фіал, що норовив скотитися й рухнути на підлогу.
Потроху приходило усвідомлення того, що він, очевидно, заснув просто тут після того, як випив своє експериментальне варево. Він пам’ятав, що читав у бібліотеці, спостерігаючи за своїм самопочуттям. Спочатку нічого цікавого не відбувалося, а далі він якось одразу опинився ніби в чорнильній картинці свого магічного записника. Тільки дерева трусили справжніми пожовклими кронами.
Він пробував покликати Поттера, та ніхто не відповідав. Тільки листя ніби повернулося до нього й розглядало дивний баґ. «Що відбувається?», шепотів він до себе та намагався просуватися крізь щільні хащі.
Усе навкруги було дивним, всередині накочували хвилі паніки, він йшов далі, чув крики Поттера, біг вогкою листвою, шукав, та не знаходив.
Чи це просто сон, чи зілля, зварене ним нещодавно, все ж працювало. Але якось криво, як і все, що робиш навпомацки на початку дослідів. Адже бачив він те саме, що й у записнику. Тільки зсередини. Очевидно, що треба було знайти Поттера, йому просто не вистачило часу. Тому необхідно повторити дослід.
Випроставшись, Драко стукнув по стіні й піднявся в дім, розминаючи плечі. За вікном сіріло, значить, він проспав сидячи цілу ніч. Поставивши чайника на вогонь та вкинувши яйце у гарнек з водою, він знову повернувся до бібліотеки. Нічне марення стояло перед очима. Драко схопив стос газет з “Чаротевтики” й знов усівся в крісло, гортаючи тонкі сторінки. Воно усе вже сто разів перевірене. Ніде нема. Жодної статті. Як, власне, і раніше.
Може, Поттер їм платить за приватність свого життя? Єдине фото, що Драко мав, було зроблене одразу після битви. Якась зараза клацнула героя, брудного і нещасного, з обличчям, вартим тисяч картин. Та Драко був вдячний аморальності фотографа. Завдяки їй він мав хоча би щось. Драко дістав свій невеличкий гаманець та окреслив пальцями змучене обличчя на чарографії.
— Де ти? Що в біса коїться?
Чи вийшло б дістатися до Британії неушкодженим? Питання із зірочкою.
Тепер його доля — сидіти в глушині чужої країни й маскуватися про всяк випадок. Треба обережно ходити у справах навіть маґлівськими кам’яними вуличками, не те що магічними, та вертатися до усамітненого будинку, що, хвала Мерлінові, лишився поза увагою шановних аврорів та колишніх смертежерів. Після минулого разу довелося перевернути скудну бібліотеку у підвалі в пошуках корисних заклять, які б залікували сліди нападу та додати до охоронних чарів деяких нюансів. Та корисних книжок там майже не було. Лише кілька довідників та романів у пошарпаних палітурках, які читала мама на відпочинку у своєму закамуфльованому французькому будиночку ще задовго до того, як вони стали… тим, ким стали. До того, як ім’я Мелфоїв стало означати синці, погрози та цькування.
Драко скривився від неприємних спогадів. Це ж треба було тоді поткнутися до магічного провулку, де місцевий люд читає, о, дивина, пресу, й світити там своєю смертежерською пикою. Кілька косих поглядів та шепітків, і люди почали тицяти пальцями, а невдовзі загомоніли й посунули на нього. Хтось без розмов кинув закляття й втрапив Драко в плече, розриваючи одежу та шкіру. Він схопився за рану та все ще наївно намагався сховатися глибше в капюшон, прискорюючи кроки. Хтось із натовпу знову скинув паличку, і Драко, вчасно зреагувавши, роз’явився, залишившись без мантії, за яку його встиг схопити хтось спритніший за інших. З тієї пори Драко набув багацько корисних звичок на кшталт маскування та накладання чарів відведення уваги.
Драко повернувся до кухні, сів та цокнув ложкою по вареному яйцю, розфокусовано спостерігаючи за маленькими тріщинками, які ковзнули білою шкаралупою донизу.
Пригадалися дні, проведені в компанії з маньяками, що зробили з його маєтку притон. Для цього насправді потрібно було небагато. Достатньо вітру завити у щілині або ж шкаралупі тріснути, мов кістка, і Драко подумки знов у катівні, тримає паличку тремтячою рукою і пітніє від страху й відрази, бо в його вусі чутно огидно-лагідний шепіт «Доведи свою вірність, Драко».
Смішно згадувати увесь той наївняк, з яким він разом зі своєю суперчистокровною родиною чекав на кровожерливого монстра. Щоби що?
Куток губ гірко смикнувся, викривляючи обличчя приреченою гримасою. Чи був він під згубним впливом, як постановив суд, дозволяючи йому жити далі або ж померти розідраним оскаженілим, цілком справедливо, звичайно ж, натовпом? А може навпаки, інші підлітки були під його згубним впливом?
Як би не було, а крики з підземель маєтка Мелфоїв він чує і досі. Вони проклинають або благають про допомогу, а деякі з них гукають саме його. В такі хвилини серце Драко заходиться галопом, і він несвідомо намагається затулити вуха руками. Йому теж кортить благати про допомогу. Та в його розпорядженні є тільки він сам і кілька книг із Зіллєваріння, що лежали у шкільній сумці, яку йому люб’язно повернули по судових засіданнях.
Яйце, з’їдене із тостом та залите кавою, мало б підбадьорити білково-кофеїновим коктейлем, та де там.
Провівши ніч у моторошній нереальності Поттера, вдень він поринув у власні жахіття — спогади, що ніколи від нього не підуть. Будуть гризти усвідомленням помилок та кривавими кадрами, де він зовсім не біла кульбабка, а скажений, змучений та готовий на все від страху монстр.
Але прокинувшись, він зрозумів, що мусить повернутися назад. Так, це знову магічні спалахи, він і так забагато практикує, і це небезпечно.
Драко підійшов до дверей вбудованої шафи, поклав руку на дерев’яний декор збоку та увійшов до середини, розсунувши одяг.
Притиснувши долоні до внутрішньої стінки, Драко прошепотів закляття, й срібна змійка зі смарагдовими очима, що мирно спала на його зап’ясті застиглим браслетом, ожила та прудко клюнула у поверхню носом, перетворюючись на ключ у замку. Драко повернув його, невидимі затвори клацнули, і він зробив крок уперед, запалюючи Лумос. Приміщення одразу ж заблищало багаточисельними відзеркаленнями світла у склянках, великих та малих, з рідиною або ж дивним блискучим вмістом. Драко підійшов до котла з фіолетовим варевом, що завмерло у статизі. Скасувавши закляття, він всипав до котла маґлівський порошок-подовжувач дії, дістав велику дерев’яну ложку та зробив нею п’ять обертів у рідині та ще п’ять назовні.
Варево забулькотіло й виблиснуло зеленим. Драко гмикнув і, взявши з полички пустий фіал, наповнив його фіолетовою з зеленими відливами сумішшю. Подивився на світло й кивнув сам собі. Схоже, доведеться ще трохи поспати.
Драко стиснув губи, дивлячись на шкіряну палітурку записника. Зітхнув та рвучко схопив його в руки. Усе знайоме на дотик. Перо, що привітливо виблискує, та папір, що випиває чорнила. Слово з п’яти літер, яке так звично писати. Остання літера вигнулася петлею, Драко закусив губи, нервово стискаючи кулаки. Візерунки розійшлися листком, змальовуючи Гаррі у кріслі біля каміну. Драко оглянув обстановку довкола нього. Очевидно, що це не ліс, а кімната зі старовинним інтер’єром, та й Поттер нікуди не рветься й не кричить, а сидить собі в кріслі одягнений у свій улюблений маґлівський одяг і виглядає спокійним. Драко нахилився ближче, намагаючись вловити непомітні, на перший погляд, деталі, торкнувся пальцем малюнка й в останню секунду перед тим, як все зникло, помітив, що Поттер не просто спокійний, він втомлений та спустошений, із застиглим поглядом та темними колами навколо очей. Рука замотана, чи він поранився? В Драко защемило серце. Останнього разу, коли він наважився написати Гарріне ім’я, той виглядав нормально. Хоча не можна бути впевненим, бо тоді було надто страшно підглядати, і Драко тільки кинув короткий погляд на нього і чимскоріш згорнув записник.
Тепер же він замислився. Що ж то було вночі?
Усе, що Драко знав про Лаванду срібну, стосувалося чаромедицини, а саме ментального позапросторового зв’язку. Та все ж, як саме із нею працюють у госпіталі, він не знав. Можливо, пацієнт теж приймав зілля разом із лікарем, що було б логічно і чого Драко ніяк не міг влаштувати.
Та що б там не було, чи то Поттер вночі ходить лісами, чи брешуть неперевірені методи, можна було видихнути, бо станом на зараз Поттер наче у безпеці. Драко дістав картатий маґлівський папірець і написав невеликий текст, добряче здобрений знаками питання. Невпевнений ні в чому, та все ж звиклий довіряти своїм відчуттям, Драко допив чай і зібрався до міста.
Вклавши списаний каліграфічним почерком лист до конверта й зачарувавши заговором приватності, Драко дістав з захованої скриньки Нарциси маґлівські гроші й вийшов із дому. Насунувши бридкий винахід людства з качиним дзьобом на лобі, який вони називали бейсболкою, поглибше на лоба й зсутулившись під своїм заплічником, Драко пройшов повз дім з цифрою шість на паркані й моторошними людьми, що знову збіглися до вікна, й посунув до центральної вулиці міста.
Маґлівський Авіньйон, добряче помитий дощем та висушений бадьорим сонцем весняного дня, пахнув сирою бруківкою та польовим вітром. Драко йшов у тіні старих кам’яниць, за звичкою намагаючись злитися з оточенням. Завернувши за ріг й пропустивши кур’єра на ровері, він побачив свою червоноцегляну мету — поштамт, коло якого висіла скринька для листів. Колишні смертежери більше не привілейована каста, вони взагалі не каста, тому жодних сов — заборона на листування.
Драко роззирнувся довкола, порився у рюкзаку, дістав конверт і, прошепотівши собі під носа закляття, впихнув його до щілини на боковій грані скриньки, тільки-но та з’явилася. Щілина спалахнула зеленим полум’ям, і видимий куточок конверта розчинився разом із великою «С» на ньому, прикрашеною вензелями.
— Месьє, перепрошую, чи ви не могли б допомоги? — Драко відсахнувся від поштової скриньки, переводячи подих й повертаючись до дівчини з блакитними очима й величезним заплічником, що ніяково простягала йому маленьку візитівку. — Я шукаю цю адресу.
Драко не знав міста добре, та все ж узяв картку й придивився.
— Провулок я знайшла, але дев’ятого будинку немає. От… питаю в людей…
Драко покрутив візитівку, дивуючись закрученому шрифту, де літери були схожі одна на другу. Але його увагу привернула послідовність слів.
«9 ollo lion»
Тож він перевернув картку й одразу ж віддав дівчині.
— Це амбіграма.
Дівчина розглядувала дивну «n» і, дійшовши поглядом до номеру будинку, радісно зойкнула й хотіла подякувати незнайомцеві, та поруч нікого не було.
Бо Драко вже прямував провулком вглиб міста, помічаючи, що думає і думає про цю гру знаків, не вловлюючи щось з пам’яті.
——————————
Чийсь гучний крик влетів до вух, мов таран, тіло кинуло вбік, стало боляче й тихо. Перед очима з’явилася дивна пласка поверхня. Гаррі поворухнув рукою, намацав площину, відштовхнувся й усвідомив, що лежить на підлозі поряд із ліжком. Рукав сорочки почервонів, Гаррі відкотив його й здивовано поглянув на поріз. Звідки це?
Він глибоко зітхнув. Полегшення від того, що усе було нереальним, та розчарування від того, що він знову це допустив, зайняло всі думки.
Посунув до кухні важкими ногами. Махнув рукою у бік плити, там одразу щось спалахнуло, Гаррі затушив вогонь Аґваменті й, відчуваючи себе розчавленим та знесиленим, сів за стіл, опускаючи голову собі на руки і невесело посміхаючись сам собі. Зіпсований Поттер, лялька, якою нарешті награлися, зламаний та відпрацьований матеріал…
Купа листів не зменшувалась усупереч законам логіки і старанням Гаррі, який відточував свою влучність, граючи ними у фрісбі з каміном. Гравець навпроти напрочуд вправно ловив їх, спопеляючи у своїй вогняній пащеці. Магія Гаррі слабко коливалась навколо. Вона теж не то хворіла, не то зіпсувалася, і Гаррі дедалі слабшав, наче щось витягувало з нього сили.
Тижні зміняли один одного, відправляючи попередні, немов невдалий експеримент, до забуття. Листя за вікном ставало дедалі менше. Вулиці посіріли, а повітря ніби стало прозорішим. Визирни у вікно — і буде видно усе аж до площі. Та Гаррі не визирав. Одного дня він, можливо, схоче побачити зовнішній світ, та не сьогодні.
Бо сьогодні ще один день безглуздої боротьби з минулим, яке знов і знов поверталося до нього. Щоночі. Та щодня, тільки-но думка заведе до небезпечних асоціацій.
Колись Гаррі ще не було все одно, він був у відчаї, ходив до Мунґо, консультувався, говорив із друзями. Йому прописували терапію, на яку він забував ходити, та зілля без сновидінь, яке чомусь не діяло, і жахіття прогресували, потроху перебираючись до реальності.
Гаррі часто усе довкола видавалося несправжнім. Наче йому просто здалося, що все вже скінчилося чи просто наснився гарний сон, проте час вже прокидатися та ставати до діла, збирати армію та укріплювати позиції. Він тер свій шрам, і майже чув вбивче закляття десь поряд.
Хтось вимкнув чайник, що, як виявляється, свистів на весь будинок. Гаррі підняв голову й навів різкість.
— Привіт. Тобі недобре? — турботливі очі сканували обличчя, а тепла рука прибрала волосся з чола.
— Нормально, — видихнув Гаррі, ховаючи погляд.
— Нормально, — перекривила Герміона собі під носа, відходячи до плити. — Я великий та жахливий Гаррі Поттер. Мені не потрібна ваша допомога.
Чашка грюкнула об стіл, і Гаррі здригнувся.
— Ти п’єш зілля?
— Воно до лампочки. Ти ж знаєш.
— Що з рукою? — Герміона задерла рукав його домашньої кофти і оглянула пошарпану руку, з якої аж до пальців тяглися посохлі червоні доріжки.
Гаррі знизав плечима. Паличка Герміони пройшлася подряпинами без жодного результату, чим заробила скептичне “гм” від хазяйки. Тоді у хід пішли бинти й пекуча мазь з неосяжної жіночої сумки, і ніякі «Та не треба» не здатні були їх зупинити.
Скінчивши з медичною роботою, Герміона шаруділа пакетами й совала щось всередині холодильника, роблячи борозни в мозку Гаррі різкими звуками.
— Поїж, — на стіл приземлилася тарілка з млинцями. — Ти їси взагалі? — Герміона розпачливо оглянула Гарріні запалі щоки, і той слухняно взявся за виделку, судомно копирсаючись у пам’яті в пошуку закляття зникнення млинців. — Ти подумав про нашу розмову? Може, погодишся?…
Герміона поклала свою долоню на лікоть Гаррі й зловила його погляд.
— Я не хочу експериментів над собою, я ж казав.
Герміона зітхнула й повернулася до плити. Іншої відповіді вона вже не чекає, та питання все ще ставить.
Гаррі роздивлявся шматок млинця на виделці, пробуючи непомітно наставити на нього паличку, а Герміона махнула тим часом своєю, стираючи пил в закутках меблів, поміж ділом зачіпаючи ту саму тему.
— Технічно це не зовсім експеримент, — бурмотіла вона без якоїсь надії, витягуючи кілька рушників з-за плити. — Це відомий прийом, просто використовували його для виводу пацієнта з маніакального стану, — до її рук потрапила якась стара книжка, і Герміона відволіклась на папірець, що випав з неї на підлогу. — Я би навіть сказала, що це суміжні втручання, але… Гаррі, тут… Це що, Мелфой?
Гаррі завмер з піднятою виделкою. А він же шукав цю кляту схованку.
— Ем, це… — як назло нічого путнього не приходило до голови, очі натрапили на запитальний погляд подруги, і останні думки випарувались. Серед тиші млинець гучно ляпнув на тарілку. Шалено бухкало у скронях.
— Де взагалі ти це взяв? — продовжувала ставити питання Герміона.
— Не пам’ятаю. Мабуть, ще у школі, — буркнув Гаррі, удаючи зацікавлення їжею, і навіть поклав шматок собі до рота, не відчувши смаку.
Герміона, заклякла до того, тепер перейшла в режим маскування. З дивним виразом обличчя вона вклала чарографію назад і залишила книжку на столі перед Гаррі.
— Давно ти чув щось про дітей смертежерів? — цей тон, ніби їй зовсім не цікаво, Гаррі знав, і означав він одне — що вона склала пазл у своїй голові. Тому відповів на питання, яке вона насправді хотіла поставити.
— Я не бачив його після судів.
Герміона відпила чаю, підсунувши другу чашку ближче до Гаррі. Повисла тиша. Гаррі майже чув шурхіт механізмів у її мозку. Вона згадує щось незвичне з його поведінки в минулому й складає до купи. Аналізує його.
— Сни якось змінюються, — він не збирався цього казати, та нехай краще думає про них.
Спрацювало миттєво. Герміона стрепенулася, очі заблищали цікавістю, і одразу посипалися питання.
— Як саме?
— Усе було якось інакше. Я такого не пам’ятаю.
— Тобто?
— Такого зі мною не було. Це не з минулого, хоча… — Гаррі потер очі, згадуючи своє перебування у кодлі смертежерів.
— І що там було?
Гаррі змовчав. Казати вголос про те, куди саме він ішов уві сні, не хотілося.
— Гаррі… Я така рада, що ти вирішив зі мною поділитися, — вмовляла Герміона, поклавши свою долоню на його руку. — Ти ж знаєш, це перший крок…
— Я знав, що ти у них, — рубанув Гаррі, і Герміона завмерла. Відкрила рота, щоб щось сказати, та, мабуть, передумала. Руки її сповзли на коліна, погляд згас, а ніс підозріло шморгнув.
Так і сиділи, кожен у своїх спогадах, поки годинник не зробив свою щогодинну роботу. Герміона здригнулася, покліпала очима й піднялася, голосно шкрябнувши стільцем по підлозі.
— Вибач, — безсило сказала вона й, вкинувши ключі до сумки, загальмовано пішла до дверей.
— Ти вибач, — пробурмотів Гаррі собі під носа після того, як клацнув замок у дверях.
Не можна було так казати. Насправді ніхто з них не прийшов до тями повністю. А ті, хто побував у лапах смертежерів, тим більше. Герміоні теж свого часу довелося пройти через Мунґо, та й зараз час від часу вона брала участь у зустрічах свідків війни. Тому Гаррі безперечно вчинив жорстоко, але іноді йому здавалося, що візити друзів, то не про підтримку, а про щось інше. І тягарем вони були вже не тільки для них.
Гаррі підсунув до себе книжку, поклав руку на тверду обкладинку й провів пальцями по золотих літерах.
Можливо, це добре, що вона загубилася. Можливо, не треба було Герміоні її знаходити.
Гаррі перевернув її, й підняв зі столу маленьку вкрадену колись чарографію, на якій ще малий тоді Мелфой чемно усміхався в об’єктив на фоні його родинного маєтку. Гаррі відчув, як клубок підкотив до горла.
— Справжній маленький принц…
Як же добре, що вона знайшлася… Як же необхідно було її знайти.
Додати до улюблених