Дим-машина голосно кряхтить, випускаючи нові згустки пару. У повітрі висить запах чогось горілого. Розумію, що мені стає тяжко дихати. Я не встигаю ані второпати, у який момент опиняюсь на сцені, ані почути хрипуватий голос балакучого Гріши, що досі не покидає спроб звернути мою увагу і витягнути хоча б інформацію про ім’я. Стою та граю роль магазинного манекена.
— Пацан, ти шо, оглох?
Тільки тепер невидимий звукоізолятор у моїй голові вимикається, ніби за командою якогось чарівника, що клацнув пальцями та повернув все у норму.
— Марік… — прочищаю горло, повторюючи те саме трохи голосніше. — Мене звати Марік.
— Ну то все класно, а кличка в тебе якась є? Ну там нікнейм, шариш?
— Чого пристав, нема ніякого нікнейму. Я що, якийсь клоун? Чим тобі ім’я не вгодило?
Починаю дратуватись. Уся ця ситуація така тупа, але діватись вже нікуди, сам вліз в цю халепу. Тепер мушу запихнути свої манери в одне місце і довіритись тим чудо-реперським інстинктам, сподіваючись на те, що вони в мене взагалі є. Потрібно просто керуватись підлітковим жаргоном та безглуздою впертістю. Ну, тобто вести себе, як повний дебіл, мгм.
— Хтось випустив у люди скаженого пса, так, малий? — чую позаду кроки і різко обертаюсь, піднімаючи очі.
Співрозмовник сильно вищий від мене, отож доводиться ще трохи задрати голову вверх. Шакал вкотре безжалісно насміхається, ото він паскуда, є чому повчитись. Пасмо салатового волосся падає на зблідле обличчя, закриваючи якесь розмите татуювання, та не встигаю розгледіти, що саме. У майже повністю чорних кудлах виблискують невеличкі металеві заколки; розрізняю в їх фігурах ніби-то якісь черепи та ще щось із шипами. Дивні прикраси рівною дугою розділяють пробіл на голові, відмежовуючи чорну частину від тої, що на її кінчиках кривими плямами розлився яскравий зелений. Складається враження, ніби на Шакалове волосся вилили їдкий хімікат. Хоча якщо це дійсно так, то я вже не буду дивувати чого він такий кретин. Мабуть, якась радіоактивна зараза вхапанула.
Роздивляюсь його ще кілька секунд поки маю час. Помічаю, що від вуха тягнеться маленький ланцюжок із хрестом на кінчику. Він ледь помітно хитається, ловлячи світло ліхтарів довкола сцени, а потім неспокійно здригається у відповідь на гучний смішок його власника. От хто тут справжній репер, по ньому зразу видно.
— Ага, щось скулить на своєму псячому, мабуть ошийник тисне на горло, — огризаюсь у відповідь, коли бачу, що йому весело. Я теж вмію показувати зубки, а він, певно, не очікував такого, бо вловлюю у його погляді зацікавленість.
Мені по цимбалам хто він там, Шакал не Шакал, я і так погруз по самі коліна в лайно, тож можу, врешті, дозволити собі таку розкіш – подратувати тутешнього короля.
— Ну-ну, подивимось кому, що затисне, коли наш псевдорепер облажається. Гріш, вмикай музон.
Нервово бігаю поглядом хиткими дошкам сцени, що кожного разу вигинаються під вагою моєї ноги. Прийшов на реп-тусовку, а потрапив на безкоштовні курси контролю власної рівноваги, вельми спасибі. Відчуваю, як тремтять вологі руки, намагаюсь непомітно витерти спітнілі долоні об світлі потерті джинси, поки всі радісно вигукують слова підтримки тому Шакалу. Мені ж зараз головне не впустити мікрофон, бо грандіозний провал станеться ще до початку нашого неймовірно захопливого змагання. Тоді я вже точно не жилець.
«Ото в мамусі буде реакція, коли я пришвендяюсь додому.»
Старенька апаратура відгукується помітною вібрацією з обох боків, тоді як червоно-жовте світло простягається вздовж цілої сцени, сліплячи мене і всіх присутніх. Сила волі вже трохи натренована, тому сміливо втримуюсь від спокуси прикрити рукою обличчя.
Шакал досі пильно стежить, помічає кожну похибку в моїй поведінці, він вміє бачити людей наскрізь і від того ще дужче шкіриться, а мені стає зовсім погано, починає трохи нудити. Читаю по самим лише губам: «зараз побачимо, що ти таке», — і це стає фіналом усього. Його енергетика придушує останні краплини моєї впевненості, отож у висновку я просто відчайдушно намагаюсь триматись на ногах, зробити добре хоча б це. Треба тільки дотерпіти до кінця, а далі вже, як буде. Якщо що, то просто втечу. Це такий і-де-а-льно продуманий запасний план «Б». Але Шакал підносить мікрофон до вуст, не відриваючи погляду від об’єкта своїх знущань (тобто мене), і я розумію, що мій план «Б» провалився ще до того, як у ньому виникла якась потреба. З його язика нетерпляче зринають перші слова, а в середині мене все холоне.
«Репаблік фест, а в нас інпаблік, гуляємо дикими зграями.
Тусуються тут королі андерграунд таборів.
У Лева гострі пазурі, ти викинь з рук квітки.
Бо Бог може помилує та Львів голодний звір.
Їдять тут аутсайдерів, тікай малий, хутчіш!»
Приємний тембр Шакалового голосу змією заповзає через вухо у мою голову, скручуючись кільцями довкола мозку. Перетискає усі звивини, відбираючи природню можливість адекватно думати, та вприскує гірку отруту, яка трохи віддає вібрацією у язик, а так, загалом, відчуваю лише зудіння десь глибоко в душі. Виявляється вона таки в мене є, бо пояснити реакцію свого організму по-іншому не можу і це чи не найгірше. Під шаром шкіри все перевертається, відбувається якийсь анатомічний хаос. Спокусливою параноєю дістає думка про те, що всередині повзають мініатюрні блохи або інші дрібні паразити. Судини плутаються між собою, формуючи криві косички, а всі життєво важливі органи влаштовують якусь дику м’ясорубку. На мені немає жодного живого місця. Оце так вставило мізки.
— Ну то що, руденький? Може витиснеш з себе хоч одну кульгаву фразочку? Давай, то навіть діти вміють.
Він не сміється, але помічаю, як грайливо танцюють яскраві бісики в зелених, майже смарагдових очах. Ця скотина чекає на шоу, спеціально піддражнює мене. І, що я можу сказати, у нього це прекрасно виходить. Мозок вибухає цілою істерією думок, підливаючи вогонь у мою неприродню агресію. Починаю вести себе, як дикун та десь інтуїтивно розумію, що це його заслуга.
«Хочеш погратись? Чудово, я приймаю твої ідіотські правила!»
Роблю крок йому на зустріч, опиняючись відносно близько. Одним різким рухом скидаю капюшон, звільняючи сором’язливі вогняні язички волосся від їх сховку; досить вам вже ховатись. Витримую його надмірний, просто неймовірно нахабний погляд, видихаючи в мікрофон. Різкий звук хвилею розноситься на кілька десятків метрів, змушуючи частину людей скривитись та прикрити долонями вуха. Краєм ока помічаю їх невдоволення.
«Тихо, не звертай на уваги. Все гаразд, це твій перший раз, нічого страшно. Всі через таке проходять.»
Починаю репувати, невпевнено, трохи затихо, але згадую розбещену поведінку мого нового знайомого і найміцніші у світі гальма просто в одну мить зриває. Вже на другому рядку втягуюсь, до болю в кісточках пальців стискаючи стареньку ручку мікрофону. Не хочу я, щоб він мене признавав. Хочу, щоб він офігів від того, що я вмію, нехай очі з орбіт повикочуються.
«Крок, біг, дикий сміх, літо шукає нових рабів.
Песиголовці репують вночі, в хіпі дзен-паті, не суйся туди.
Хочеш відкрию тобі таємницю? Тільки не падай зі сцени, кицю.»
Нарешті й сам починаю хижо усміхатись, переймаючи Шакалову поведінку, а потім виробляю таке, що ніколи б в житі не утнув, але сьогодні я на сцені, а тут немає ніяких обмежень. Хапаю комір його спортивної кофти, підтягуючи Шакала до себе і кажу так, щоб почув лише він:
— Бог, якщо ти не знав, симпатизує аутсайдерам¹, а зі Львовом якось домовлюсь, — самовдоволено підморгую йому, розгинаючи задерев’янілі через побічний ефект нічного холоду пальці.
Бачу збентежений вигляд Шакала, а потім чую, як натовп улюлюкає та свистить, вловлюю краєм вуха навіть якусь похвалу в купі із матами. Розумію, що реакція ще краща ніж я очікував. Мої вибрики здивували усіх присутніх та взагалі-то розвеселили їх. Тепер і я маю трохи фанів. Та от, що ошелешило ще більше це те, як швидко помічаю його вдоволений кивок. О ні, це далеко не кінець, все тільки розпочинається. Тепер він точно не відчепиться, розумію це з тої дивакуватої реакції. Здається, я тільки більше розпалив його.
«Вітаю, друже, ти попав! Вискочив в серйозну халепу!
Тут люди ходять, не біда, усі вони вони перевертні.
Хочеш жити, хочеш тужити, сльози горять, ми давно вже не діти.
Навчись римувати, тут ігри не ігри, два зайці сховали під серцем могили.»
Те неоднозначне відчуття, ніби хтось нагло пхає свої руки прямісінько через гортань у мою душу, знову боляче вдаряє по сонячному сплетінню, задаючи серцебиттю новий ритм; приковує ноги невидимими ланцюгами до землі і змушує тремтіти всім тілом. Здається, починаю розуміти чому того Шакала так полюбляє публіка. Яким придурком він б не був, а реп зачитує, як бог. Кожна його фраза націлена на те, щоб сильніше розігріти мене, змусити душу без мого ж дозволу перейнятися цією атмосферою, запустити метаморфозу. Лише зараз я цілковито розумію, як тут насправді добре, відчуваю, що таке кайф по-львівськи, що таке всі ці розбишацькі розваги місцевих реперів. Він робить все це навмисно.
Перекидаюсь із Шакалом зухвалими поглядами, впевненіше тримаючи мікрофон:
«Хочеш витягнути з мене більше репу? Більше емоцій? Більше слів?»
Тонкі губи розтягуються в боки, показуючи шакалові два ряди зубів. Либонь, страшне видовище. Ну такий вже він бовдур, але подумки кажу йому «спасибі», що більше скидається на якийсь матюк, замість подяки, та він його все одно не почує, бо все тільки в моїй голові. Звертаюсь до публіки:
— То що, шановні, хочете побачити, як оте «цуценятко» розпускатиме нюні? — і вони кричать у все горло, простягаючи руки до сцени.
Ніякої поваги, ніяких манер, моя знахабніла поведінка перевищила навіть власні очікування, а Шакал ніби й не біситься, думаю, що він на щось таке і розраховував.
Нарешті я починаю вливатись у всю цю тутешню атмосферу. Тут моє місце. Шакал дав мені хорошого такого штурхана і від цього ще сильніше хочеться гепнути йому ногою прямісінько в лице.
¹ Збірник віршів «Господь симпатизує аутсайдерам» Сіргія Жадана, 2015 рік.
Додати до улюблених