Намджун сидить на дивані, гортає список пісень на музичному центрі, шукаючи щось до смаку. У них із Джином смаки вкрай різні, але він собі позаписував музику й тут. Хіп-хоп Огеста-Ді саме те.
Джин кривиться, він би цілими днями слухав класику чи якісь сопливі пісні про любов, та нехай, потерпить трохи.
– Як ти можеш слухати таке? Там слів не добереш, а те, що добереш, звучить жахливо, – обурюється.
– Я не тільки слухаю таке, я ще й продюсую, тож закрий рот і не ображай мій професіоналізм, – фиркає у відповідь Намджун і вмощується на дивані зручніше: голову вкладає на подушку, а ноги закидає на поручні. Заплющує очі.
– Я ж твої страви не ображаю, – додає.
– Того що ти тільки їх і лопаєш, – відбриває Джин. – Чого прийшов?
Джин сидить у своєму улюбленому кріслі. На коліні тримає блокнот і намагається прописати рецепт до страви, яку хоче спробувати зготувати, як тільки Джун піде. Якщо Джун піде. Бо щось він занадто вже добре вмостився на дивані.
– Я вчора до сестри їздив.
– О. І як вона? Як племінниця?
Джин здивувався: Джун рідко говорив про сестру, а ще рідше провідував її. Часом Джин навіть забував, що в Намджуна є сім’я, окрім нього та його рідних.
– Той вилупок її б’є. – Джун так само лежав із заплющеними очима, і голос його ніяк не змінився, та все ж Джинові стало трохи не по собі. Він знав, яким може бути Джун, коли його вивести з рівноваги.
– Вона мовчить. Вона, блядь, мовчить роками. Чого вона мені не скаже? Чого не скаже, щоб я його забив? – тепер Джун схопився з дивана і втупився лихим поглядом у Джина.
– А ти її питав?
Джин навіть пози не змінив. Але на Джуна дивився пильно й гостро.
– Може, вона боїться нав’язуватися? Може, вона бачить, що допомоги від тебе не дочекатися, та й мовчить.
То було занадто. Правда. Джун не такий, Джун за сім’ю піде в огонь і в воду. Кому, як не Джинові, це знати? Але, може, слід його підштовхнути трохи, щоб урешті розв’язав цю проблему?
……………………………………………………….
Намджун залишився ночувати в Джина.
У Джина пахло тістечками, і фруктами, і чистою білизною. У Джуна в будинку теж, але чомусь саме тут цей запах ставав запахом дому, а не готелю.
Джун сидів на стільці на кухні і стежив, як Джин крутиться коло плити. Він у навушниках, щоб Джун не заважав, напевно. На ньому широка біла футболка й широкі сині шорти. Ноги довгі, майже безволосі й м’язисті, схожі трохи на жіночі. Плечі широченні, майже такі, як у Джуна, а талія тонка. Здається, Джун міг би обхопити її своїми долонями.
І ці думки страшенно лякають.
…………………………………………………………………………..
Сокджин-хьон попросив посидіти з цими дітьми, а Техьон і не проти. Він дуже любить дітей, хотів би мати п’ятьох: чотирьох хлопчиків й одну дівчинку. Жаль, що нічого не вийде. Та сьогодні він посадив двійняток: хлопчика й дівчинку – за окремий стіл, присів поруч дівчинки й радить, що їй краще вибрати з десертів.
– От це тістечко за особливим рецептом нашого Сокджин-хьона. Воно з банановою кремовою начинкою, але там є секретний інгредієнт, який робить її не такою солодкою, додає кислинки.
– Лимон чи що? – піднімає брову Солькі, і Техьон фиркає весело.
– Здається, ти розкусила нашого шефа.
Дівчинка, здається, страшенно балакуча. На ній яскрава сукенка й ні грама макіяжу. Дивно, нині навіть десятирічні фарбуються.
Мінсок не відводить погляду від телефона. Він в окулярах, темній футболці й темних шортах із купою кишень. За весь час він не мовив жодного слова.
– А тоді вже на сцену виступила я й заспівала пісню Run BTS, чув таку групу?
– Так, здається, чув, – Техьон посміхається широко й щиро. Дівчинка йому подобається.
– У тебе така посмішка прикольна, квадратна наче. Так от, я така в цьому платті, на підборах, у мене ще очі були так гарно підмальовані, але тато змусив після виступу стерти. Коротше, я можу показати тобі.
Солькі дістає телефон, вводить код, а тоді залазить у галерею. Передає телефон Техьонові, і він гортає фотки. Розмиті, зроблені не дуже зблизька, але навіть на них видно, що дівчинка справді чудово виглядає.
– То тато так фотографує. Була б знала, то попросила б подружку, вона не виступала. Мала, але вона втратила голос. Я просто ці фотки хочу показати Чиміну. То татів помічник. Він такий прекрасний. Ти, звісно, теж гарний, але Чимін…
– Чимін гей, ти йому не сподобаєшся, хіба що член відростиш. – Це вперше мовив хлопчик. Техьон заклякнув, не знав, як зреагувати.
– Ну й що? Зате він говорить зі мною, і розказує, що можна вдягати, як треба фарбуватися. Він стильний, і розумний, і крутий такий, мені всі мої подруги заздрять, коли я про нього розповідаю.
– Він то крутий. А ти тут до чого?
Мінсок показав язика сестрі. Вона відповіла тим же.
Техьон сидів, не рухаючись і стискаючи руки в кулаки. Це було так дивно, що про геїв говорять отак. Не як про виродків, підарів, а як про людей. Якими ще й захоплюватися можна. Він такого не чув.
До столика підійшов батько двійнят. Видно, якась шишка, бо з ним говорив Хосок-хьон, друг Сокджин-хьона, а він адвокат якийсь крутий. Ну, принаймні так чув Техьон.
Чоловік посміхнувся дітям і присів поруч із сином. Техьон розчервонівся й підірвався зі столу.
– Пробачте, – пробурмотів юнак.
– Дякую, що посиділи з малими. Сподіваюся, що вони не завдали вам клопоту.
– Тату, ну що ти позориш нас перед Техьоні-оппою!
– Усе гаразд, у вас дуже виховані й добрі діти.
Техьон говорив щиро. Дівчинка йому посміхалася. Хлопчик і далі сидів у телефоні. Якби в нього колись були діти, він би хотів, щоб вони були схожі на цих двійнят.
………………………………………………….
Техьон стояв перед дзеркалом у туалеті ресторана й посміхався своєму віддзеркаленню.
На душі вперше за кілька місяців (а може, років?..) було спокійно й радісно.
……………………………………………………………………….
Чжонім сиділа перед Хосоковим кабінетом і гортала журнал. Про бізнес. На столику лежала ціла купа інших, зокрема й глянці, але жінка свідомо обрала цей. Інші їй, певно, не дуже личитимуть.
Чекала вже хвилин 15, а секретарка все зиркала на неї з-під лоба. Так-так, подумки їй відповідала Чжонім, твій бос дуже зайнятий, а я без запису. Та я сестра його друга, мені можна, а ти зиркай скільки влізе.
Та попри ці думки їй було некомфортно. Секретарка була вся така витончена й сексуальна. Упевнена в собі і своїй вроді. А Чжонім за журналом ховала тремтіння рук.
Двері кабінету відчинилися, і в приймальню випливла пані. О боже, Хосок хоч колись працює з чоловіками? Чи з жінками, розмір бюсту яких менший за трійку?
– Ім-і? – Хосок був здивований, але посміхався привітно. – До мене?
Чжонім встала й посміхнулася у відповідь. Непомітно витерла вологі долоні в джинси й мовила якомога впевненіше:
– Так, маю справу. Приділиш хвилинку?
– Звісно, заходь. Сойон, – звернувся Хосок до секретарки, – мене нема хвилин 30. Ін-і, вистачить? Чи підемо пообідаємо?
– Ні-ні, 30 хвилин – добре.
– Каву? Чай?
– Нічого. Дякую.
– Гаразд, ходімо.
Вона не була в Хосоковому кабінеті. У Юнгі була, а тут уперше. Усе таке дороге й стильне. У Юнгі комфортніше, простіше. Краще б вона до Юнгі таки пішла.
Чжонім всілася в розкішне шкіряне крісло й поклала долоні на коліна. Коли Хосок сидітиме на своєму місці, він не помітить, як тремтять її руки.
– То як ти? Давно не бачилися. – Хосок посміхався й зацікавлено вдивлявся в її обличчя.
– Я планувала прийти з цією справою до Юнгі, але він поїхав з міста, як ти знаєш, тож я прийшла до тебе.
Ой, кретинка, нащо так починати було? Чжонім нервово засовалася, а Хосок здивовано підняв брову.
– Я не хотіла тебе ображати, я взагалі-то допомоги потребую, – жінка зовсім зніяковіла. Завжди так. Дурепа.
– Так, – Хосок прикусив губу, наче збирався засміятися. Над нею. Чжонім зітхнула. Повний провал.
– Давай ти ліпше скажеш, що тобі треба. – Хосок уміє брати справу в свої руки.
– Я виявила, що моя зарплата на 20 відсотків нижча, ніж у мого колеги, чоловіка. Ми виконуємо однакові обов’язки. Причому я виконую добре, а він має прогули. І мої компетентності вищі, я от навіть нещодавно один американський курс пройшла. І взагалі. – Чжонім войовниче підняла підборіддя.
– Я пішла до керівника відділу, а він сказав, що я жінка й не можу претендувати на щось більше. А він чоловік, йому сім’ю годувати. А до чого тут сім’я? Хіба від наявності сім’ї залежить моя професійність?
Тут голос Чжонім зламався. Перед Хосоком не можна розкисати. Перед Юнгі можна, і перед Намджуном, і перед Джином, але не перед Хосоком.
– То ти хочеш від мене… що? – Хосок дивився в очі пильно й не насмішкувато.
– Відновити справедливість, – здивовано глипнула на чоловіка Чжонім. Яке дивне питання.
– Я не відновлюю справедливість, Ім-і.
– А що ж ти робиш?
– Захищаю інтереси своїх клієнтів. Ти хочеш, щоб я захищав тебе?
– Це все демагогія. Так, я хочу отримувати стільки, скільки отримує мій колега. Бо я заслуговую цього. Навіть більше, ніж він.
– Одягни мініспідничку й кофтину з декольте, покрутися перед шефом – та й будеш, у чому проблема? – Хосок таки насміхався.
– Добре. Добре.
Чжонім піднялася, посміхнулася, ледь вигнувши губи в чомусь схожому на посмішку. Підтягнула свої джинси. Розвернулася й пішла. Перед дверима, навіть не обертаючись, попрощалася.
……………………………………………………………….
Вона знала, що звертатися до Хосока не слід. Дурепа.
Чжонім натиснула на щеплення, на газ, плавно скерувала авто зі стоянки на дорогу. Вона їхала додому. Мамі нажаліється, поплачеться їй; мама скаже, що треба поговорити з Джином – аби вони до Юнгі чи Хосока звернулися.
Ні, мамі не треба плакатися.
…………………………………………………………………………
Сон увійшов у свій кабінет, сів у крісло, підняв кришку лептопа, але не взявся за перегляд документів. Просто застиг перед екраном, задумався.
Солькі й Мінсок здаються щасливими. Ніби й не сумують за матір’ю. Чи може бути таке, щоб справді не сумували? Вона не проводила з ними час, кілька разів просила називати її тьотею, а не мамою, він точно знає. Вони про це ніколи не говорили.
Він із ними взагалі мало говорив.
Але зараз триває розлучення, і він нарешті говорить. Час проводить із ними. От на концерті сьогодні побував. У ресторані десерт разом попоїли. Добре.
Цього, певно, мало, та й завтра йому летіти в Токіо. Але сьогоднішній вечір він ще може провести з дітьми.
Сон іде з кабінету спершу до сина. Мінсок не відкликається, коли батько стукає в його кімнату, тож просто входить. Хлопець сидить за комп’ютером. Він у навушниках, грає в якусь гру. Сон не наважується цю гру перебити.
Тихо причиняє двері й іде до дочки. Солькі відкликається відразу. Вона лежить на ліжку, обкладеному численними м’якими іграшками і щось строчить у телефоні. Усміхається до батька, та він знає, що насправді до того, із ким спілкується телефоном. Із ким вона переписується? У неї є хлопець? Їй же 13, вона гарненька.
– Тату, ти що тут? – дивується Солькі.
– Подумав, чи ви не захочете з Мінсоком сьогодні десь у парку прогулятися, – Сон нервує. – Я завтра зранку летітиму в Токіо, тож…
– Чиміні провідає нас завтра? – запитала Солькі, навіть не дослухавши батька.
– Так, я попрошу його, він заїде в школу.
– Чудово, – Солькі заплескала в долоні. – Я показувала фотки з концерта Техьоні-оппі, ну, адміністратору з ресторана, він сказав, що я чудова. Він мені милим таким здався, я планую завтра теж до нього заїхати. Після школи. Чиміні попрошу.
– Так, звичайно.
Сон топтався на порозі, а тоді попрощався й вийшов із кімнати доньки. Він, здається, щось втрачає.
Додати до улюблених