Розплющивши очі, я зрозумів: все, що сталося, — страшний сон після випускного. Слід було все-таки менше зловживати алкоголем… І не переоцінювати свої можливості. Голова боліла сильно… Точно похмілля.
Не намацавши на тумбі пігулок від похмілля та склянки води, я невдоволено сів. Рука налапала на тумбі щось незнайоме, незрозумілої форми – при ближчому розгляді з’ясувалося, що це будильник у вигляді чорної кішечки. О, вона схожа на ту, що була в «Сейлор Мун». Моя сестра сказала б, що мила. І коли я тільки-но встиг його купити, а головне навіщо? Хоча, наявність будильника-кішки мене трохи підбадьорило, але головний біль все ще нікуди не подівся. На тумбочці, крім будь-якого мотлоху, не було нічого схожого на таблетки або склянку з водою. Блін, доведеться на кухню йти…
Я понуро встав з ліжка, вступив у свої капці, які здавалися пухнастішими за звичайне, і мляво поплентався на кухню. Але прокинувся я майже остаточно, варто було мені зрозуміти, що за звичним маршрутом в напівсні я прибув у ванну. Божечки, ще сплю. Знизав плечима, розвернувся і поплентався назад, в напівсні натикаючись на кімнати, поки не дістався потрібної. Знайшлася вона, до речі, за запахом.
– Ясу …? Чому ти не спиш? До школи ще дві години. – Заявив мені приємний жіночий голос з кухні.
– Ммм … Голова болить … Водичка є …? — пробубонів я, позіхаючи.
— А… Так… Так, звичайно, тримай. — мені миттю подали таку бажану склянку з рідиною і чарівну пігулку, посадивши на стілець.
— Ясу, у тебе не температура? – Жінка стривожилася і мені на лоб лягла тепла рука.
— Та наче ні… — сонно промимрив я.
Жінка зітхнула.
— Справді, нема. Може, тоді поспиш ще кілька годин?
— Ага… — я підвівся і поплентався назад. Хтось забрав з моїх рук склянку і, судячи зі звуку, поставив на місце.
А я так само, натикаючись на інші кімнати, повернувся до своєї. Не ставши навіть думати плюхнувся в ліжко і загорнувся в ковдру. Якщо можна ще поспати до школи — значить спимо. Цікаво, а які класи в мене сьогодні будуть? Які теми? А які конспекти я взагалі готував…? Щось ніяк не пригадаю…
Я миттю сів на місці, але тут же ліг назад від переляку — переді мною висіла та вчорашня табличка.
Шановний користувач!
Вас вітає система версії Amb223CB250T46.
Вітаємо з успішним переселенням душі!
Ну і як тобі новий світ, Ясуко? 🙂
Так… СТОП. Яка ще Ясуко? Яке переселення? А… То це був не сон…
Здається, мій фейспалм чула вся округа. Ну, діватися нема куди. Ткнув Ок і підвівшись із ліжка, підійшов до дзеркала. Вашу ж…
Із дзеркала на мене невдоволено поглядало патлате диво з рудими кучерями, що скоріше нагадували вибух на макаронній фабриці, ніж нормальне волосся. Мініатюрні руки і ноги, тонка талія, навіть груди, якісь, але були. Та ще й на японку схожа, напевно, з європейськими рисами. (А японці взагалі бувають кудрявими…?) Коротше кажучи, повний комплект! Та ну ні… Маячня. Не вірю.
Поплівся знов у ванну. Переконався остаточно. Перед очима знову замаячила табличка.
Досягнення отримано!
“Ну що, переконався?”
Ще й глузує… Я лише сумно зітхнув.
— Та бл… АЙ! — відчуття, ніби струмом пробило!
На мій раптовий крик прибігла та сама жінка і постукала у двері ванної.
– Ясуко, у тебе там все добре? Ти кричала…?
— А… Е… Павук! Тут павук! Великий такий… Але все вже гаразд! Я замочила його тапком і змила в унітаз, чуєш? Ха-ха… — натиснув на слив для переконливості.
— Ну гаразд… — пролунали кроки, що віддалялися, а я зітхнув і повільно сповз по стінці ванної.
— Ха… І що ж діється за х… Ауч…! — Я б закінчив речення, якби мене не вдарило струмом. Знову.
Та що тут відбувається?
Досягнення отримано!
“Шокотерапія”
У сенсі “Шокотерапія” …? Що б це могло означати? «Імпровізація» якась. “Я б’ю тебе струмом, а ти сам здогадайся за що і чому”? Ох, і веселе чекає на мене життя, я дивлюсь… З такою-то Системою.
Довго у ванній стирчати не став (або стала…?), вмився і повернувся до своєї кімнати. Я чесно не знав, яка з трьох щіток моя, тому схопив першу-ліпшу і не рожеву. Ненавиджу рожевий. Тепер мені треба було з’ясувати головне — хто ж я такий.
Детальний розгляд кімнати приніс свої плоди. Перше враження: фу, рожевий. Цей ненависний мені колір був просто скрізь — рожеві шпалери, рожеві плакати і навіть рожевий килимок. Ну, дякую, Система, допомогла. Тільки ліжко та меблі виділялися, були звичні коричневі кольори. Кімната була завалена всеможливими дрібницями: біля вікна були купами складені книжки в відносно рівних стосах, на самому вікні красувалася фігурка якоїсь дівчинки-чарівниці, штори, до речі, теж пастельно рожеві. Фу. На столі лежали зошити та милі канцелярські речі. Фу х2. За що ти так зі мною, Система…?
Згадай біса — він і з’явиться. І переді мною з’явилося віконце:
Квест №1
«І знову до школи»
Зберіть всі необхідні речі та одягніться відповідним чином.
Дедлайн: за 2 години 46 хвилин.
Нагорода: + репутація вчителів, +5 очок зразкової школярки, рандомний предмет.
Штраф у разі відмови/невиконання: зниження репутації серед вчителів, -5 очок зразкової школярки, довіра однокласників -3, рандомний нещасний випадок (не смертельний можливо…).
Прийняти квест?
Так/ні
Не встиг я дочитати попередження, як моя рука вже смикнулася ткнути ні і я помітив штраф за відмову. У сенсі, «нещасний випадок, можливо, не смертельний»?! Вашу ж наліво, я вже тицьнув Ні!
— Хахах… — моя тушка, зім’якла зі страху та плюхнулася в крісло біля вікна.
Ну ось, так, вважай, і скінчилося моє життя. Скинуть мені ще одну цеглу на голову, і що? Правильно і все. Серце моє пішло в п’яти, а я вже збирався знову прощатися з життям, як вискочило ще одне віконце:
Цей квест є обов’язковим, ви не можете відмовитися. Доведеться все-таки трухнути стариною.
Прийняти квест?
Так/Ні
О, диво! Система, як я радий, Системо! Живемо! Сходити до школи…? Пф, та збігаємо, легкотня взагалі!
Я застрибав на місці, регочучи як ненормальний і натиснув Так.
Квест «І знову до школи» прийнято!
Дедлайн: за 2 години 32 хвилини.
Система щиро бажає вам удачі! Дивись не осоромся, школярка 🙂
Я теж хотів щиро побажати Системі всього хорошого і багато-багато, але стримався висловлюватися в слух, побоюючись нового больового шоку.
Отже, доведеться покопатися у своїх нових речах. Насамперед відкрив щоденник — теж рожевий, господи, — і знайшов хоч якусь інформацію. Уважно обнишпорив стіл, обрив всі шафи та тумби, оглянув ліжко, заглянув за тумби, стіл і під крісло.
Огляд дав такі результати:
– Щоденник рожевий, одна штука
– Зошити для сьогоднішніх уроків, 7 штук
– Особистий щоденник, знайдений під ліжком, одна штука (теж, до речі, рожевий, фу)
– шкільна форма, комплект
– Шкільний рюкзак, увага… Білий! Але з рожевим брелочком у вигляді милого баранчика, який я відразу відстебнув і прибрав у далеку скриньку столу
– купа шпильок і зав’язок для волосся
– і, звичайно, туча незрозумілого барахла, яке розгрібати, я буду потім.
Витратив я на це діло, за власними прикидками, десь близько сорока хвилин. Але результатом задоволений. Отже, звуть мене Ясуко Акеяма. Як я дізнався із щоденника, Ясуко означає «дитину світу», Акеяма – «осінь + гора». Ім’я мені точно Система вибирала з особливою любов’ю, в цьому я певен. Адже вона чудово знала, що моя душенька родом з україномовного сегменту, і все ж таки. Краще б я й надалі був Олегом.
Я поправив свої кучері і глянув у дзеркало. Така мила дівчинка на ім’я Олег. Ну, чи Олегою зробили б мене на крайняк. Цікаво, а якщо я скажу своє нове ім’я, мене шибане струмом чи ні…? Я так підозрюю, Система б’є за лайку…
Ще з переглянутого особистого щоденника, дізнався, що сім’я у дівчинки була повна: мама працювала на радіостанції, а батько десь за кордоном і бачилися з ним дуже рідко. Це була єдина адекватна інформація, яку мені вдалося отримати після поверхневого огляду щоденника, бо там 85% тексту про підліткову закоханість і «життєві цитати про нерозділене кохання, ауф». Господи, скільки ж імен там було! Акаші, Масару, Таїчі, Куро, Аккун, Кієші, Кісакі і це ще невелика частина з тих, які мені вдалося згадати. Принаймні більшість, зважаючи на все, були чоловічими. Дівчинка була… влюбливою, що тут скажеш. Про себе лише можу сказати, що, здається, деградував, поки читав.
З просиджування своєї п’ятої точки за найцікавішим чтивом авторства 14-річної школярки мене висмикнуло сповіщення Системи.
На виконання квесту у вас залишилася 1 година 30 хвилин!
Скільки? Я одразу ж схопився. І весь цей час я витратив на читання цього шедевра?
— Та ну на… АУЧ! – Так, мене знову шмальнуло струмом. Значить, мене б’є щоразу, коли я використовую лайку…? Кумедно. Ні, звичайно ж, я педагог, (ну практично) і лаятись мені (начебто) не можна, але така звичка у мене є, та й при дітях я себе повністю контролюю. Точніше, контролював. Коли ходив ще на практику. Вашу ж … Кхм, наліво, мені що знову з нуля все вчити, вступати і закінчувати, складати іспити і шукати роботу? Нечесно!
Більше часу на скиглення я вирішив не витрачати: закинув у рюкзак зошити і найнормальнішу на вигляд канцелярію і вже збирався вибігти з кімнати, як копиця волосся впала мені на обличчя. Блін, точно, волосся.
Повернувся до дзеркала, зрозумів, що я ще й у піжамі. Переодягнутися потрібно швидко, адже я без найменшого розуміння наскільки далеко ця школа.
Так, спідниця, блузка, начебто все. З бюстгальтером я грався хвилин двадцять доки нарешті мені вдалося його застебнути. Господи, і як його дівчата носять? Це ж песець натуральний … Я не лаявся, це назва тварини! Песець! З них ще шуби шиють! Фух, Система, здається, повірила, добре… Зате, поки переодягнувся, відкрив для себе кумедний факт: у японців у шкільній формі спідниці з шортами, зручно, продумано, але все одно незвично. Так, треба перевірити, скільки в мене часу. Цю систему взагалі якось можна викликати…?
– Система …! Система!
Крикну — а у відповідь тиша… Ні так ні, що вже там. Так добре, чорт із ним. Немає коли, мені ще з волоссям воювати.
Встав навпроти дзеркала, тепер руда копна. Довелося знову перевертати кімнату в пошуках гребінця. І він знайшовся! Під ліжком. Далі йшли мої жалюгідні спроби розчесати цю гриву і не видерти собі все волосся. І я ще колись хотів собі волосся відростити?! Та ну ні… На укладку (о боже, я перетворююся на дівчинку, вживаю такі слова!) У мене пішло багато часу. І шпильок. Волосся вилося дуже сильно, так що в результаті я просто намертво заклепав їх шпильками так, щоб в обличчя не лізли. Виглядало дивно, але, гадаю, зійде, у нас в універі ще й не так ходили. На таймер було дивитись страшно. Але Система сама мені його не прагнула показувати, так що буду сподіватися, що квест я ще не провалив.
Добре, що в мене не було ножиць під рукою, інакше йшов би я до школи з модним каре «під мавпу». Бо я людина нервова. І досі від шоку нормально не відійшов. Щиро сподіваюся, що все, що відбувається — довгий сон.
Схопивши підручники, кулею вилетів на кухню, згадуючи, що там була, мабуть, мама. Може, вона мені підкаже, де я навчаюсь? Але на кухні на мене чекав облом у вигляді двох тостів на столі із запискою «Я пішла, буду пізно. Люблю!». Дооообре, доведеться розбиратися самому, але за їжу спасибі, їжа завжди добре.
На виконання квесту у вас залишилось 40 хвилин! Радимо поквапитися, черепахо!
— Та б… Ай! — і знову пробило струмом, — Зрозумів, я зрозумів, біжу!
Схопивши ключі з кухонного столу, я з тостом у зубах вибіг назовні, назустріч своєму новому шкільному життю.
Додати до улюблених