Вечір
Чарлі обіймає Тода. Їх біль майже рівносильна, і вони схожі на двох собак, зализуючих одне одному рани.
Сонце самоліквідувалося. Сонце лежить у труні з простреленим черепом. Їхнє Сонце.
Тод насилу стримує істерику, час від часу тремтить, і тоді Чарлі притискає його до себе трохи сильніше, ділиться тією невеликою кількістю тепла, що у нього залишилась після психологічної м’ясорубки. Тода це тепло трохи заспокоює.
Вони не розмовляють. Не сьогодні. Не зараз. Вони просидять так усю ніч, а схід Сонця – не їхнього Сонця, а холодного, беземоційного, живого – зустрінуть мовчанням та мокрими доріжками на щоках.
Ніч
– Тод, ти мене чуєш? – Чарлі з силою стискає плечі Ендерсона. – У Ніла не було іншого виходу, у тебе він є. Ти вийдеш звідси і будеш в-і-л-ь-н-и-й, ти зможеш робити що завгодно! Ти зможеш послати вчителів, ти зможеш забути родичів, ти зможеш поїхати звідси й більше ніколи не припиняти писати. Єдине, що може тобі в цьому завадити, Тод, це смерть, тому, – голос Чарлі стихає, він безрезультатно намагається зморгнути дурну вологу з очей, – будь ласка, не треба.
Поряд лежить знеболювальне і пляшка бренді. І те, і те повне.
Тод здійснює над собою зусилля й дивиться Далтону у очі. У них стоять сльози, і Ендерсону стає соромно.
Він кладе голову на плече Чарлі, після чого обережно бере його руки у свої.
– Вибач. Не буду.
І Чарлі приймає вибачення – стискає пальці Тода у відповідь.
Ранок
Тод написав вірш. Господи, Тод написав вірш!
Чарлі тримає тисячу разів креслений-перекреслений аркуш, але, тим не менш, з закінченим, повноцінним віршем, і дивиться на нього, наче на найцінніший скарб.
Тод спідлоба дивиться на Чарлі. А той підіймає очі від вірша на його автора й посміхається. Посміхається настільки щиро та променисто, що у Тода дух спирає.
А Чарлі, тим часом, хапає його за руку і веде у кімнату. Щоб прогуляти хімію. Щоб поговорити про поезію.
День
Чарлі вдихає морозне повітря й заплющує очі.
Рік пройшов.
Рік тому пішло його натхнення. Втім, рік тому з’явилось нове.
Таке відчуття, наче він когось зрадив. Але вже не соромно.
Він дивиться на Ендерсона, той стоїть зліва від нього й апатично дивиться туди, куди біжав тоді. Рік тому.
Далтон розуміє це, думає приблизно секунду, а потім стає перед Тодом і цілує. Лагідно і легко так, що між губами відчуваються сніжинки. Чарлі торкається червоних від морозу щок кінчиками пальців. Усувається і дивиться на Ендерсона. А той дивиться на нього. Й не дивиться туди, куди біжав рік тому.
Ні, вже зовсім не соромно.
Додати до улюблених