Отямившись, Герміона відчула, що її голова ледве не розколюється на частини від болю. Вона тихо застогнала і, приклавши чимало зусиль, розтулила повіки, що були ніби налиті свинцем. Лежала Герміона у своєму ліжку, в ґрифіндорській дівочій спальні.
Десь поблизу почувся тихий шурхіт, потім — чиїсь кроки.
— Все гаразд, Герміоно?
Голос був знайомий. Герміона напружила пам’ять і, попри жахливе самопочуття, відразу згадала, кому він належить.
— Так, Парваті, дякую, — пошепки відповіла вона.
Якийсь час за темно-червоною запоною було тихо. Парваті, схоже, чекала, що Герміона скаже ще щось, але вона не знала, що говорити.
— Можна заглянути до тебе? — пролунав нарешті знов голос однокурсниці.
— Так… мабуть… — невпевнено дозволила Герміона. Вона ніяк не могла зрозуміти, в якому дні опинилася на цей раз. Але складалося враження, що день цей не був одним з найприємніших у її житті. Герміона дуже сподівалася, що Парваті допоможе їй з усім розібратися. А ще було б просто чудово, якби у неї знайшовся якийсь знеболювальний настій…
Краї завіси роз’їхалися в боки і потік яскравого світла увірвався до Герміониного закутку. За вікном, як виявилося, сяяло сонце, обіцяючи чудовий теплий день, але погляд Герміони лиш неуважно ковзнув по клаптику безхмарного ясного неба, що виднівся за склом, а потім прикипів до Парваті: ліва скроня дівчини була заклеєна пластирем, на правій вилиці виднівся величезний синець, руки теж були вкриті синяками та подряпинами. Виглядало так, ніби Парваті стала жертвою нападу вуличної банди… Але чарівниця, напевно, зуміла б дати раду шайці хуліганів. Та й звідки б їм узятися в замку? Нізвідки, звичайно ж… Насправді, Герміона відразу все зрозуміла. Зрозуміла, тому що вже бачила Парваті такою. Один-єдиний раз. Після битви за Гоґвортс…
Серце Герміони болісно стислося — от куди-куди, а в цей період їй зовсім не хотілося повертатися. Лишалося хіба що втішати себе тим, що сама битва вже позаду… Хоча насправді легше від цієї думки не ставало: у Герміони холоділо на душі від усвідомлення того, що десь там, унизу, знову лежать, чекаючи на поховання, тіла її загиблих друзів.
— Ось, випий. — Парваті взяла зі стола келих з блідо-зеленою рідиною і простягнула Герміоні. — Стане краще.
— Що це? — запитала Герміона, але в наступну мить пригадала сама: це був знеболюючий і ранозагоювальний засіб, який їй (і не лише їй) призначала після битви мадам Помфрі. Взявши келих, вона вмить його осушила. В голові відразу прояснилося, біль відступив.
Подякувавши Парваті, Герміона злізла з ліжка і підійшла до вікна. Земля навколо замку була всіяна уламками і камінням, яскраво-зелена зазвичай трава потьмяніла від пороху… Герміона зіщулилась і закрила очі: їй не хотілося бути тут. Так, ці дні були надзвичайно важливими, але і надзвичайно тяжкими теж. В голові крутилося лише одне запитання: який саме сьогодні день? Після битви Герміона лишалася в замку протягом трьох днів, допоки не поховали загиблих Героїв війни. І зараз вона молила Мерліна лиш про одне — щоб день погребіння був не сьогодні. Тому що хіба можна було в такий день навіть думати про Мелфоя?
— Нагадай, будь ласка, який сьогодні день? — тихо запитала, не обертаючись, Герміона. Вона мала знати напевно.
— Неділя, третє травня… — відповіла Парваті, а потім з тривогою в голосі додала: — Може, ти б ще раз сходила до мадам Помфрі? Це, мабуть, не дуже добре, що ти забуваєш…
— Ні, Парваті, все гаразд, — запевнила Герміона. Камінь спав з її душі — сьогодні не день погребіння. Занадто багато з тих, хто прагнув провести загиблих героїв в останню путь, ще були в лікарні, як наприклад, інша сусідка Герміони по кімнаті Лаванда Браун.
Під час сніданку у Великій залі стояла тягуча, але цілком зрозуміла тиша. Герміона сиділа між Роном і Джіні і знову, як колись давно, не знаходила слів, щоб утішити їх. Гаррі, що сидів з іншого боку біля Рона, теж виглядав пригніченим і змученим. І Герміона, дивлячись на них, подумки повторювала одні й ті ж слова: «У них все буде добре. Все буде гаразд». І справді ж буде, вона точно це знала. За це знання і трималася, саме воно не дозволяло впустити в душу відчуття безвиході та невимовної туги, якими, здавалося, просякло навіть повітря у замку.
Мелфоя і його батьків Герміона все ще не бачила. Невже залишили замок? Але ж ні, Драко має бути тут. Інакше, що робить тут вона? Хоча, правду кажучи, Герміона все одно не уявляла, що їй може дати цей день. Вона вже з’ясувала, що якби була чистокровною чи хоча б покручем, у них був би шанс. Але вона не була. А Драко ясно дав зрозуміти, що не піде проти волі батька…
І раптом у пам’яті Герміони сплив спогад про дивний сон, який вона бачила минулої ночі. Вона заснула тоді, лежачи на плечі Мелфоя, і їй наснилося, що вона стала променем світла і летіла з шаленою швидкістю крізь космічний простір. Це були дивовижні відчуття. Дивовижні і такі яскраві… Чи ж сон то був? Може, вона і справді летіла, але не крізь простір, а крізь час? Може, це чари Таїми несли її через роки з того дня в цей? Хоча, якщо щиро, зараз її більше цікавило не те, куди вона летіла, а зовсім інше: коли Герміона згадала про Мелфоя, коли захотіла опинитися поруч з ним, вона ніби знов повернулася в той клас, ніби знов лежала на його плечі і чула його голос. Чула, як він сказав, що не хоче нічого забувати, що вечір, який він провів поряд з нею, був найкращим у його житті…
Справді це все трапилося чи наснилося? Герміона не могла розраховувати, що хтось дасть їй відповідь на це запитання. Навіть сам Мелфой не зможе, він же нічого не пам’ятає. Серце її тужливо стислося: що, як він дійсно не хотів забувати, а йому все одно довелося? Вона дала йому примарну надію, що не мала під собою жодного підґрунтя, свідомо його обманула. Як же прикро було зараз це усвідомлювати!
І раптом Герміона зрозуміла, що обов’язково має побачити сьогодні Мелфоя. Вона не знала, що казатиме йому і що чекає від нього, але про це можна поміркувати згодом. Спершу потрібно знайти його. І, здається, вона вже знала, як це зробити…
В замку Мелфоїв таки не було. Герміона з’ясувала це досить швидко. Не менш швидко з’ясувала вона і де їх шукати: вичерпні відповіді на всі запитання дала професорка Макґонеґел, до якої відразу після сніданку пішла Герміона. Звичайно, професорка була дещо здивована несподіваною появою своєї кращої учениці та її раптовою зацікавленістю місцезнаходженням містера Мелфоя, однак вихованість і вроджений такт Мінерви врятували Герміону від зайвих запитань.
Сонце вже було майже над самою головою, коли Герміона нарешті вийшла з замку і попрямувала в бік вузенької, звивистої дороги, що вела до Гоґсміду. Саме там, за словами професорки Макґонеґел, перебували Мелфої. Драко і його мати, як виявилося, ще вчора побажали залишити Гоґвортс, однак додому повертатися представники міністерства їм категорично не радили: маєток, що скільки місяців служив пристанищем для Волдеморта та його посіпак, міг все ще бути небезпечним для Мелфоїв, які, по факту, зрадили свого темного володаря… Принаймні, саме так могли вважати Смертежери, яким вдалося вижити і втекти. Тож для попередження неприємних ситуацій було прийнято рішення тимчасово поселити Драко і Нарцису в готелі у Гоґсміді, а також приставити до них охорону. Що ж стосувалося голови сімейства Мелфоїв… Люціуса Мелфоя заарештували і відправили до міністерства для проведення допиту. І Герміона аж ніяк не могла сказати, що ця новина сильно її засмучувала. Правду кажучи, вона навіть була рада, що їй не доведеться зіткнутися з батьком Драко. Хоча, зустріч з його матір’ю теж не обіцяла бути приємною.
Коли шлях лишився позаду і перед очима Герміони постав невеличкий, колись такий гарний, а тепер весь якийсь ніби потьмянілий Гоґсмідський готель, рішучість її враз кудись щезла. Суворі нерухомі постаті двох охоронців, що стояли біля входу, мабуть, теж немало цьому посприяли.
— Доброго дня. — Герміона намагалася говорити впевнено — впевненість викликає довіру. — Мені потрібно побачити Драко Мелфоя. Професорка Макґонеґел сказала, що я знайду його тут.
Ім’я шанованого викладача, як і очікувала Герміона, справило потрібне враження. Їй задали кілька запитань стосовно її особистості та цілі візиту, а потім дозволили зайти до вестибюлю і попросили зачекати кілька хвилин.
Кілька хвилин розтягнулися, мабуть, у чверть години, і Герміоні не лишалося нічого іншого, як розглядати протягом усього цього часу місцями потріскані стіни та стелю вестибюлю: час правління Смертежерів, безумовно, не пішов селищу на користь. Та й кому взагалі він міг піти на користь?..
— Прошу, піднімайтеся, вас приймуть. Кімната номер двісті вісім, — повідомив молодий аврор, бадьоро збігши по крутих сходах. Він знову попрямував на свій пост, а Герміона, невпевнено всміхнувшись похмурому адміністратору готелю, що стояв за стійкою, ступила на сходи. Підіймаючись, вона думала про те, що це було досить дивно. Якби вона знала, що до Мелфоїв буде не так просто потрапити, що їм будуть повідомляти про візитерів і запитувати, чи бажають вони їх бачити — вона б і не розраховувала, що зможе переступити поріг їхнього номера. Якщо не Драко, то Нарциса напевно мала б відмовитися прийняти недостойну в її розумінні гостю. Може, війна все ж якось їх змінила? Чи, може, вони вважають, що Герміону прислали з Гоґвортсу в якійсь справі? Зараз вона про все дізнається. Лишилося кілька кроків.
Герміона постукала в двері і завмерла в очікуванні, намагаючись побороти тремтіння, що раптом охопило її тіло. Їй зовсім не хотілося, щоб Драко побачив її такою — переляканою, схвильованою, невпевненою у собі. Їй хотілося… Закінчити думку Герміона не встигла — двері відкрилися, і відкрив їх не Драко, а висока, світловолоса жінка з гордовитим, холодним поглядом. Нарциса… Герміона чомусь і не подумала, що її може зустріти вона, а не Драко, хоч це було цілком передбачувано. Герміона спробувала заглянути через плече жінки всередину кімнати, сподіваючись, що десь там побачить Драко, але не побачила. Зате помітила щільно зачинені двері. Мабуть, він був в кімнаті, що знаходилася за ними.
— Що вам потрібно? — холодно запитала Нарциса, перехоплюючи погляд гості.
— Доброго дня, місіс Мелфой. Вибачте, що турбую, але мені потрібно поговорити з вашим сином.
Герміона дуже старалася, щоб її слова звучали ввічливо і шанобливо, хоч сама Нарциса і не була з нею надто чемною. Але зараз це не мало значення, зараз Герміоні просто було потрібно, щоб місіс Мелфой пропустила її до Драко.
— Драко відпочиває, — відповіла Нарциса після короткої паузи, яку витратила на те, щоб зміряти Герміону невдоволеним, презирливим поглядом. — Ви можете сказати мені все що потрібно. Я йому передам. Ви ж від Мінерви Макґонеґел, так?
Герміона ледве стримала гірку посмішку: ну звичайно, хіба може місіс Мелфой уявити, що у такої дівчини як Герміона може бути особиста причина, щоб навідати її сина? Хоча чи є у неї справді така причина, Герміона не могла відповісти і сама собі, не кажучи вже про Нарцису.
— То що скажете, міс… ем… Ґрейнджер, здається? — нагадала про себе Нарциса. Вона все ще очікувала відповіді, але Герміона так і не знала, що казати. Вона не хотіла обманювати, і правду теж сказати не могла.
— Вибачте, — тихо мовила нарешті Герміона, витримуючи прискіпливий погляд блакитних очей співбесідниці. — Я маю поговорити з ним особисто.
Якусь мить Нарциса, здається, розмірковувала, як їй вчинити з настирною гостею: запросити увійти чи зачинити перед самим її носом двері. Врешті, мабуть, надала таки перевагу першому варіанту і, ступивши крок вбік, все тим же нелюб’язним тоном промовила:
— Заходьте.
Додати до улюблених