Розділ перший. Де Четвертий втрачає голову.
Пташечка, мала швидка птаха.
– Що? – спитав Лассе, щулячись від золотого світла, котре заливало галерею навскіс. Мереживні стіни пропускали світло Лауреліна, утворюючи на підлозі химерний візерунок.
– Я сказав це вголос? От халепа. – Моріфінве Карністір, четвертий син Феанаро, витріщався на зовсім юну світлокосу ельде, прудку, мов ластівка над землею, доти, доки вона не чкурнула кудись в безкраїй сад і не зникла. – Втім а що такого я сказав? Вона прекрасна.
– Хто – вона?
– Ти сліпий чи очі намальовані? – роздратовано кинув ельф. – Дівчина, яка щойно пішла кудись онде за малину. Дочка Росселіна, котрий за пагорбом мешкає, отуди в бік гір за нашою садибою і ще п’ять подвір’їв проминути. Те, що вони там роблять руками, враження ніколи не справляло.
– Він же дружить з Тієлкормо, а той кликав нас на полювання, а вона якось під ногами крутилась, – озвався Лассе. – Крихітна.
– Ти ще епоху до сонця згадай, коли і нас не було.
Карністір мав небагато друзів саме тому, що був Карністіром – легко загорявся, дратувався, сердився. Зате і спалахував до справи чи дружби – теж легко. Він деякий час подивився ще вслід юнці, котра зникла з поля зору – наче бачив, як той слід остигає, холоне, зникає з теплого каміння, а тоді знизав плечима.
– То ми куди йшли? Дивитись нариси. Зіб’ють вічно з думки. Прохідний двір.
Дім Феанаро був великий і затишний. Повітря в великому саду, розбитому довкола, насичене золотим та срібним світлом, дивлячись за часом доби, голосами і сміхом. Він, його дружина, скульпторка Нерданель, семеро уже дорослих дітей, з яких лиш один, узявши шлюб, мешкав окремо – всі мали свої зацікавлення, свої прагнення і друзів, котрі заходили в гості і йшли, як заманеться. Завжди хтось пив запашний квенілас на веранді, щось готувалося в просторій кухні, і запах гостинного дому мішався з запахом солодких фруктів, котрі дозрівали на деревах, високих та низеньких, і листя кутало стежки, мощені круглими кольоровими камінцями. Завжди чути було стукіт молотків, щось шипіло в тиглях, звідкись вився бузковий димок або з’являлися раптом на білій стіні химерні кольорові тіні, коли кудись обережно несли вітраж. В домі було безліч кімнат та майстерень, широкі двері, високі вікна, було й де покемарити гостю, якщо затримався за розмовами. Навіть сорочки та робочі фартухи, та довгі парадні шати, що сушилися в кілька рядів за яблунями, виглядали затишно, як годиться у великій родині, де багато народу, живуть дружно і піклуються одне про одного. Здавалося, що тут панує мир, спокій, затишок і чисте мистецтво.
Карністір ще підлітком збудував собі невеличкий будиночок подалі від загального шуму. Білий, ошатний, він, здавалося, весь складався з кількох видовжених вікон, рами яких нагадували візерунок з коріння чи безлистих гілок, котре тримало скло. Тут він ховався від зайвих очей і часом малював. Тут спав, коли всі набридали – а траплялося це часто. «Ніде спокою немає від вас, – так казав, затіваючи пироги на всю родину і гостей – десять великих дек. – Набридло все, піду до себе..». І йшов, нагодувавши всіх, і сідав під розкидистим деревом – старою грушею, в якій гніздилось двійко солов’їв. Ставив біля себе ліхтар, срібний, як Тьєлперіон в час спадання світла. І малював вуглинкою, швидкими різкими рухами.
Зараз вони сіли під тою-таки грушею – Лассе на трьохногому стільці, вкритому тканою подушкою з сірим пласким візерунком, Карністір – на точеному ґанку. Розгорнули великі білі аркуші. Замальовки знайшлися тут для всього – броші з птахами, які от-от злетять, рвуться в небо, смарагдові намиста і точені гребені, вибагливі застібки у вигляді листя, квітів, чомусь великих риб. «Оцей я для матері справді зробив», – недбало, побіжно вказав на широкі опліччя з візерунком у вигляді холодних чотиригранних зірок. В кожній – зелений ясний смарагд. Каміння виділене акварельною фарбою.
– Та я не по це тебе покликав, – тихо і суворо сказав Карністір, відкидаючи ювелірну красу, мов мотлох. – А по те, про що нікому казати не можна. Ти присягався.
– Я присягався, – ще тихше сказав Лассе, наче їх могли почути.
– То дивись, – сказав Моріфінве і витяг на світло аркуш, який лежав під усіма. Там, намальоване його улюбленими різкими штрихами, красувалося оздоблене камінням та соколиною головою руків’я меча.
…і в той час нолдори взялися кувати мечі, сокири та списи. Виготовляли вони і щити, й на них зображали символи багатьох домів та родів, які змагалися між собою; виходячи з оселі, ельфи брали із собою лише ці щити, а про іншу зброю мовчали, бо кожен гадав, що тільки він одержав попередження. Феанор же збудував таємну кузню, про яку не відав навіть Мелкор; там він гартував прегострі мечі для себе та синів своїх, а ще – високі шоломи з червоними плюмажами. (Сильмариліон)
В домі та в саду учениці Вайре майстрині Харвенде було багато світла. Він наче весь складався з вікон, в які падали золоті чи срібні промені, залежно від часу доби. А коли Древа наприкінці дня пригасали, і наставали світлі ніжні сутінки, на вікнах з’являлись світильники з ароматним маслом і вогниками за тонким склом. Для вишивки треба багато світла.
Ліероссе вперше ступила на цей двір, вимощений круглими морськими камінцями, ще майже дитям, завмираючи від передчуття дива. Тепер, підліток, що скоро вступить у дорослу пору, вона була близька до завершення навчання, і сама втратила лік, скільки кроків наміряла в цій прохолоді, думаючи над зауваженнями наставниці. Одного дня вона мріяла сама повчитись у Вайре, якщо та прийме її. Навчитись оживляти на полотні горе і радість, минуле і ..хто зна – може – майбутнє! Та поки вона схилилась над незавершеною роботою. Їй довірили кут величезного гобелена, який згодом прикрасить галерею у палаці Фінве. Малюнок зображував оленів у срібному світлі, величних і легких, швидких, мов вода, що текла під їхніми стрункими ногами. По облямівці під ногами оленів замість хвиль бігли легкі блакитно-сріблясті візерунки. Якщо у срібних сутінках легкий вітерець змушував роботу братися бганками, здавалося, що олені перебирають ногами, сторожко піднімають голови, п’ють.
Так мало бути за задумом, і Ліероссе прагнула втілити його, не зіпсувавши. Тож, кладучи стібок до стібка, дівчина пильнувала кожен – аби потім ніхто не міг вирізнити їх.
– Амаріе збирається до моря, – сказала Інділін, руда вертка вишивальниця. Її вдача була мінлива, мов вітер, а ноги – завжди готові танцювати. Дивлячись на неї, ніхто не міг повірити, що з-під рук такої нетерплячої ельде виходять найтонші дрібні роботи, де деталі годі й розгледіти. Вона була старша від Ліероссе, хоч і не набагато, і Харвенде часто казала, що ще трохи – і не буде чому навчати Інділін. – Рахувати зірки і годувати лебедів.
– Ти підеш із нею? – Ліероссе встромила голку в тканину і розім’яла пальці. ЇЇ темно-синя лляна сукня відтіняла білу шкіру, і здавалось, що в дрібних жилках дрімає приморський вічний вечір. – Я б хотіла побачити лебедів, та все ніяк не зберуся.
– О ні, коли вона з Артафінде, я там зайва. Та ми думаємо, може, зібратися втрьох, вп’ятьох, аби веселіше…батьки б тебе відпустили?
– Чому ні? – Ліероссе встала, відчуваючи в руках, плечах, спині напругу, яку слід було витанцювати. Підняла руки, повела плечами. – Самій не так весело, авжеж.
– Я б залишила цей Тіріон на деякий час, – сказала Інділін, повертаючись до роботи. – Мені набридло..це все, – вона повела плечима, наче змерзла. – Брат носиться з цим щитом, уже другим, уявляєш? Я йому кажу – від кого ти його скував? А він – та все може бути. І це наш Келенділ, який взагалі нічого, крім арфи, не торкався ізроду.
Ліероссе відчула, що кров приливає до обличчя, але стає не жарко, а холодно. Вона не пам’ятала Тіріон іншим, Неспокій почався до її народження. І все ж глибоко в душі відчувала: так не має бути. І ще – вона не могла відповісти подрузі такою ж відвертістю. Вона обіцяла батькові, обіцяла матері, вона мусила мовчати при друзях.
– Як думаєш, це …скінчиться? – спитала Інділін.
– Краще вишивати, діви, – Харвенде повернулась до них нечутно, мов присмерковий звір, що скрадається у сутінках. Вона рухалась так, наче не приходила, а наставала, як присмерк і змішання світла, як стихія. – Ви засмучуєте себе, а це відіб’ється на роботі. Що ми можемо? Тільки робити світ красивішим.
– Здається, цього недостатньо, – сумно сказала Ліероссе. – Геть недостатньо.
– То краще нічого не робити?
– Ні..я..просто…
– Подивись, отут треба покласти більше тіні, – м’яко повернула її до роботи Харвенде.
Запала тиша. Ліероссе більше не хотілося думати про море. Вона просто шила, нитка проходила наскрізь – шурх-шурх. Зі свого місця, зручного стільця коло п’ялець, вона бачила наставницю в півоберти – пишні чорні коси, плече, довгий вільний одяг. Їй хотілося б сісти так само невимушено, але чомусь Ліероссе почувалась трохи незграбною. Вона покрутилась на стільці…
– Ох, зовсім забула. Я маю сьогодні залишити вас раніше, наставнице. Лауреліна стає яскравішою, мені час!
– Добре, Ліероссе. Ми чудово попрацювали. Я думаю, що коли закінчимо цю вишивку, тобі час буде подбати про свою велику роботу. Хочу при наступній зустрічі обговорити це з тобою. Щось складне, щось, за що тобі буде трохи ніяково братись. Подумай про це.
Ліероссе, зашарівшись, мов квітка шипшини, похапцем струсила нитки зі спідниці. Вона мала мету.
Слухаючи про зброю, бачачи зброю, коли батько складав її в таємний сховок, постійно спостерігаючи, як інші обговорюють мечі та списи, Ліероссе не могла подолати прагнення – побачити, як застосовують всі ці речі. Хоча розмови про битви та тривожні плітки, що гули Тіріоном, мов сердиті оси, тривожили юнку, вона відчувала до всього цього дивний потяг. Це було як дивитись в колодязь – страшно і хочеться, що глибше, то сильніше. Вона збиралася зазирнути.
Хоча Макалауре одружився деякий час тому, волів мешкати в родинному домі і не думав про будівництво свого. Може, тому, що просто був зайнятий іншими думками. Може – бо не хотів залишати їх всіх… Тому зустріти його дружину вранці було навіть легше, ніж будь-кого з братів: вона просто частіше бувала вдома.
– Привіт, оселле, – сказав Карністір і поставив молоко на стіл. – Гарно спалося?
Дружина Макалауре Хісілінде, тонка, висока і повільна, мов ріка, кліпнула попелястими віями, наче щойно прокинулась від сну, в цей момент, побачивши дівера з його молоком та клопотами.
– А..так, дякую, Моріфінве. Що нового? – коси кольору попелу й тьмяного срібла, точена фігурка, уважний погляд, наче вона завжди прагнула побачити душу співрозмовника до дна.
– Що у нас може бути нового відучора? Є млинці і свіжий виноград, Тьєлко поїхав на лови і скоро не з’явиться, а так геть нічого.
– Знаєш, – сказала вона, відсуваючи стілець, щоб сісти, – в наш час якщо немає новин – це на краще.
– Вмієш ти втішити, сестро.
– Як і ти.
Вони подивились одне на одного – її блакитні прозорі очі зустрілися з чого чорними – як ельдар, які дуже давно знають одне одного – і теж нічого нового не чекають, але відчувають скоріше приязнь.
– Я би попросив тебе більше не переставляти мої приправи, але це не має сенсу, так?
– Ох..пробач, – вона відвернулась, думаючи геть про інше і перебираючи в тонких пальцях срібну чайну ложечку з рибкою на ручці.
В просторій кухні, викладеній червоним каменем, потроху розвіювався тонкий млинцевий аромат. Карністір вимив свої дорогоцінні пательні, склав окремо, виставив молоко і мед і сів собі до їжі, не чекаючи компанії.
– Пригощайся, сестро. День довгий.
– Що у нас тут? – Феанаро наче і зовсім ніколи не лягав спати. Коли інші тільки прокидались від сну, хай і найкоротшого, він уже з’являвся з майстерні, часто в шкіряному фартуху чи поспіхом миючи руки від гіпсу. Пишне волосся, зтягнуте шкіряною стрічкою над лобом, аби не лізло в очі, орлиний ніс – все надавало йому схожості з королівським птахом, хижим і сильним.
– Млинці, атаре, – озвався Морьо. – Якщо ти ще не лягав, добре б хоч поїсти.
– Дякую за турботу. Що ж, сили нам знадобляться. Погано, що Тьєлко поїхав, – Феанаро налив собі води, притягнув найближчу тарілку і сів поруч із сином. – Мені здається, треба уже продумати наші плани детально. І чимшвидше.
– Думаєш, щось станеться уже ось? – спитав Карністір. – Просто найближчим часом?
– Не знаю. Але все можливо, – Феанаро замислився, його обличчя спохмурніло, як грозове небо. – І тепер можливіше, ніж колись. Я дещо чув…
Батько і син сиділи поруч, говорили так, наче більше в кухні нікого не було. Моріфінве поклав лікті на стіл і нахилився ближче до Феанаро, а той і не думав торкатися їжі. Вони обоє забули про Хісілінде, котра мовчала, стиснувши бліді руки в кулаки. Її уста побіліли так само, як і кістяшки пальців, обличчя залила блідість, воно стало мов мармур.
І коли вона заговорила, здалося, наче їм шепоче крижана статуя десь біля королівського палацу.
– Звісно, – вимовила Хісілінде, – коли всі вважають, що щось трапиться – воно трапиться. Неодмінно. Якби хоч хтось…
– Так-так, – Феанаро підняв погляд на невістку, наче вперше її побачив. – І що ж ти пропонуєш? Не соромся, говори, раз почала, – його голос одразу не віщував нічого доброго.
Проте Хісілінде не опустила погляду. Вона встала, кольорові зайчики від вітражного вікна розфарбували її обличчя синіми та червоними плямами.
– Перестати гострити мечі, майстре Феанаро, – сказала вона. – Ти…принц народу нолдор, ти старший в роду – хто ж має припинити це, як не ти? Ти все більше піддаєшся цій дикій грі, а вона така. Якщо хтось має меча, рано чи пізно він його оголить. Може б вам пропустити тренування, яким ви присвячуєте так багато часу, і подумати про те, як заспокоїти цю ворохобню?
– А може б тобі перестати говорити під руку тому, хто діє, і почати діяти самій? Сходити ще комусь донести свою думку, наприклад, до моїх напівбратів… Втім вистачить, якщо ти просто припиниш говорити під руку, безумовно.
– Я ціную, коли кажуть, що думають, – похмуро сказав Моріфінве. – Але іноді краще б ти жувала.
Хісілінде рвучко вибігла з кухні, так і не скуштувавши ані шматочка.
Ліероссе спускалась численними сходами Тіріону, щоб вийти за його межі. Білий мармур під ногами був гладенький і ніжно забарвлений, мов перламутр всередині мушлі. Золотаве світло заливало все довкола, високо в синьому небі, вище срібно-білої верхівки Міндону, попід білими хмарками чигали птахи. Ліероссе почувалася птахою, легкою, веселою, вільною. Ноги самі пританцьовували, рахуючи сходинки. Вона впізнавала двері знайомих, кольорові вітражі, стук молотків, чиюсь квітучу вишню. Тут жили її друзі, приятелі, хороші сусіди, тут у неї ні з ким не було ворожнечі – адже всі по-своєму прекрасні, всі цікаві, всі світяться власним світлом. Час від часу вона весело віталась, пропускаючи когось із ельдар чи обганяючи на сходах.
Дівчина уже наблизилась до міської брами впритул – ще одні сходи, десять сходинок, тоді за ріг, між двома кущами жасмину, на широку вулицю. Та попереду виникла така висока постать, що поруч із нею Ліероссе почувалась ще дитиною.
Це був вала, поза сумнівом. Від нього віяло силою, наче грозовим фронтом, коли й грози ще немає, але все живе завмирає в передчутті. Майже біле довге волосся спадало на його кремезні плечі, довгий парадний одяг на кшталт того, що увійшов в моду кілька років тому, збирав у зморшках тканини зовсім не денні тіні. Його неможливо було обійти просто так, його неможливо було ігнорувати. Мелкор. Той, кого звільнили. Ліероссе чула про нього, чула про тих, до кого він приходив у гості, але самого досі не бачила. Вона не пам’ятала пори, коли довкола звільнення цього могутнього в’язня ходило багато розмов. Був та й був. Проте чула – різне. Одні казали, що він – неперевершений вчитель, і багато чого можна перейняти у нього в ремеслах та хитрій риториці суперечок – якщо він схоче. Інші – що поруч із ним не дуже добре почуваються.
– Алайо, – ввічливо сказала Ліероссе, готуючись пройти повз. Витріщатись на когось – нечемно, а вона була чемна дівчина.
– Вітаю, юна леді, – озвався Мелкор, і мелодійний голос огорнув її, мов музика. – Чудовий день!
– Ще й який, – відповіла Ліероссе. – Малина доспіла. Скуштуй, і побачиш, до чого він чудовий!
– Он як? – вала схилив голову, роздивляючись співрозмовницю. Тут їй кинулась у вічі худоба його обличчя, тонка блідість, наче шкіру притрусили дрібним попелом. Він був не такий, як інші, і від цього спиною пішов повільний холодок. – Де ж мені знайти малинник?
– Біля палацу є, в саду, – відповіла Ліероссе. – А за брамою – величезний, якщо витратиш трохи часу і повернеш праворуч. Твоїх кроків буде…гм…може, п’ятдесят.
– Дякую, – він усміхнувся, усмішка була щира. – Приємно було побалакати. Як тебе звуть, моя пані?
– Ліероссе. А ти..
– Мелкор, – він проказав своє ім’я повільно, наче тягнув його на язиці, щоб самому впевнитись, повірити – Мелкор. – Приємно познайомитись. А що ще цікавого ти можеш розповісти, знавчине садів?
– Даруй, – вимовила Ліероссе, відчуваючи, як вмирає від цікавості, – та я страшно поспішаю. Не можу спізнитися.
– І куди ж ти так квапишся? – Мелкор нахилився до неї, як нахиляються дорослі до дітей, і усміхнувся ще ширше та приязніше.
– Цього я сказати не можу, – озвалась Ліероссе.
– А якщо я з цікавості дізнаюсь сам? Адже валар відомо багато чого, – він підморгнув, тоді встав на весь зріст.
– Що ж, дізнайся, – знизала плечима Ліероссе. – Бувай, вало!
Додати до улюблених