примітка: оригінально опубліковано на ao3
***
Вода у ріці ще тримала слабке тепло.
Ірука обережно спустився порослим травою схилом та знайшов клаптик на березі, що не сповзав вогкою, замуленою землею у потік. Опустився навпочіпки, відчуваючи біль від тривалого напруження м’язів в усьому тілі, від западинок на потилиці, де череп з’єднувався з хребтом, до п’ят. Підвечірнє сонце лагідно припікало, заливало патокою світла річкову долину, рибкою пірнало та визирало у вістрях високої трави.
У польовому таборі були резервуари з водою, як технічною так і питною (яка хоч і віддавала піском та йодом, на смак була цілком пристойною), але йому потрібно було ненадовго відійти. Опинитися за межами поглядів. Повільно та медитативно відтерти пил та чорнило з долонь, може стягнути жилет та сорочку, пригорщами набрати літеплої води та змити липкий піт із грудей та спини. Змочити чоло, щоб приглушити тривожне гудіння всередині голови, яке зливалося в ідеальну гармонію з тріскотом цикад, скрипом вітру в надломлених стовбурах дерев. Тут, біля Нака, навіть дихати було легше, ребра не стискало від повітря, насиченого схвильованим безладом, криками та бурмотінням. Оаза, блаженний клаптик землі, що насмішливо продовжував свій цикл, незважаючи на залишки битви, що вистигали неподалік.
Він тримався добре, насправді, до химерного добре. Навіть коли, розміщуючи кутові символи великої печаті, що мала заблокувати вхід до укриття з учнями, раптом чітко відчув ту секунду, коли Какаші перестав дихати. Відчув, як тварини відчувають наближення урагану. Як поколювання у потилиці, коли хтось заснув чи цілився паперовою кулькою йому в спину на занятті.
Його рука не зіскочила, не зіпсувала капризний, відомий тільки йому (Цунаде тримала за сімома замками, не дозволяла жодній випадковій душі дізнатися, що хтось у Коносі не просто володіє печатями, але й зберіг частинку мистецтва Удзушьо) візерунок. Ірука не відчув туги, чи тупого звіриного болю, не схлипнув, навіть не затамував дихання. Та дрібка його душі, що відчувала щось, балансувала мов плівка олії на поверхні води, відійшла на задній план. Тіло вправно концентрувало та спрямовувало чакру, лагідно втішало дітей доторком долоні чи спокійним проханням бігти в укриття не озираючись, гримало на колег, що ціпеніли на місці, як і він сам кілька хвилин тому. Усього кілька хвилин, довгих як життя, коли Какаші зробив те, чого Ірука так боявся – перехопив той чудернацький металевий патик Пейна та вперто став у стійку, готовий до нападу, прикриваючи Іруку.
Зробив те, чого Ірука благав ніколи не робити. Навіть холодний розрахунок, проста арифметика душі, розуміння, що Ірука переживе , на відміну від Какаші, не спинило це прохання.
Ірука знав це, відчував як вода відчуває нову фазу місяця, як діти впізнають батьків на всіх фотографіях, навіть маленькими. Знав це, мабуть, відколи три роки тому пришелепкуватий Хатаке зробив дві речі після того як побував у комі. Розформував команду Сім та зняв своє прізвище зі списку капітанів команд. І запросив Іруку на вечерю, похитуючись ніби від весняного вітру у дверях аудиторії академії.
***
Йому навіть не видали новий комплект форми, тому Хатаке запхав зазвичай сховані за тактичними рукавичками долоні у кишені простих синіх штанів. Розтягнута, не по розміру футболка (певно, хтось із меді-нінів на зміні смикнув її з контейнеру із загубленими речима) ледь-ледь прикривала татуювання АНБУ на плечі – найочевидніший секрет усього селища. Тоненьке, як випадкова подряпина, воно зненацька нагадало Іруці, що за аурою досвіду та майстерності, Хатаке був зовсім юним. Що сам Ірука був зовсім юним – його однолітки-цивільні зі столиці Країни Вогню не завжди достеменно розуміли, звідки беруться гроші.
Спершу Ірука припустив, що той захоче, із почуття солідарності таких собі, але все ж батьківських фігур у житті Наруто, втішити його. Це було би кепсько , він тільки-тільки привчив хлопчика користуватися запасним ключем, спати на зручному футоні у кімнаті, що мала бути спальнею Іруки. Колотити може і не найсмачніші, але поживні млинці з готової суміші їм обом на сніданок, підливати квіти, чистити зуби без вибриків. Не прати свій костюм із білими футболками. Ірука настільки тішився майже постійній присутності Наруто, що навіть не дозволяв собі думати, як швидко його сумлінні старання підуть коту під хвіст.
Його звання не передбачало доступ до секретної інформації, але не потрібно бути капітаном Хатаке, аби здогадатися, що після нападу Орочімару та Піску інші не забаряться. Що прецедент створено – Коноху можна і треба атакувати, пробувати всі тріщини та слабкі місця, хоч силою, хоч гострим словом, закинутим як наживку на черговій зустрічі голів селищ. Що маленький хлопчик, якого Ірука хотів захистити від усього поганого, який просто хотів дружити та бути таким самим як його ровесники, був точкою в епіцентрі цього урагану. Був слабким місцем.
Співчуття, навіть сухе та беземоційне – голос Хатаке завжди звучав як погано змазаний механізм, не зі зла чи безсердечності, скоріше з відсутності звички – розбило б Іруку на друзки. Його надто гучному сміху та надто рясним сльозам часто не було місця в оточенні колег. Тож спілкування з такими як Хатаке – це завжди виснажлива вистава. Ірука не скільки приймав співчуття та підтримку, скільки напружувався, аби не зірватися.
Тому він слухав його у піввуха, розсіяно роздивляючись бліді веснянки на голих руках. Скільки не напружував пам’ять, ніяк не міг згадати, чи бачив колись стільки шкіри Хатаке за раз. Хіба ще підлітком, але тоді йому було не до роздивляння плечей оперативників АНБУ. Та й Гінчак ніколи не підходив до нього ближче, ніж на кілька метрів. Найвиразніше, на що той колись спромігся – незадоволено похитати головою, коли Ірука, звисаючи з плеча Борсука, показав язика, доки його знову тягли додому. Найочевидніший секрет.
“То що скажете?” нарешті спитав Хатаке й Ірука кліпнув, раптом розуміючи, що не розібрав ні слова. Розфокусував погляд, скрутив голос Хатаке до фонового шуму, одного з голосів у ансамблі весняного вечора: далекі зойки учнів, які лишалися повправлятися після занять на одному з майданчиків, монотонне гудіння міської котельні, ледь чутний шурхіт паперових фіранок на високих вікнах. Немов би зараз він підніме погляд – і Хатаке зникне.
Ірука повільно склав руки на грудях, роздивляючись чоловіка навпроти: показово знуджений, а під цим стомлений, більше ніж зазвичай, навіть штучний сон на кілька діб не змив синюваті тіні під його очима. Та й розслаблена поза була радше насмішливою, будь-хто з мінімальною підготовкою побачив би, що той завжди тримає в полі зору все приміщення, що встигне зреагувати швидше, ніж потенційний нападник встигне напружити м’язи. Хтозна, що бурлило всередині Хатаке, який звір ховався в глибині. Хатаке був тим, ким він є лише тому, що виміняв колись здоровий глузд на смертельний хист.
“Навіть не знаю,” стиснув плечима Ірука. Безпечна відповідь. У комплекті з удавано задумливим виразом обличчя, вона зможе переконати Хатаке повторити будь-яку дурість, яку він розповідав до цього.
Що він взагалі тут робить? Хто відпустив людину, яка заледве вижила в поєдинку з Ітачі (пішов до біса його обмежений доступ до зашифрованих звітів. Ірука створив систему печатей, що оберігала архів та не бридився того, аби покопирсатися в документах, аби тільки заспокоїти параною щодо безпеки Наруто) самому бродити селищем? Невже не лишилося жодного миршавенького новобранця АНБУ, який би погано ховав свою чакру, спостерігаючи за тим, як Хатаке губить залишки інтелекту? Невже всі страхи Іруки виявилися правдою – безпека була лише поверхневою, крихкою та прозорою, як дим із люльки Сандайме?
Вони з Хатаке говорили від сили разів шість. Сім, якщо рахувати той раз рік тому як Майто-сенсей навіщось штовхнув його у бік Іруки, який саме намагався перекричати вечірній рейвах у єдиному пристойному барі та замовити собі пиво. Хатаке вчасно сперся рукою на шинквас, на мить нависаючи над Ірукою, майже торкаючись. Якщо рахувати той раз, коли Хатаке довго-довго дивився на нього єдиним оком, перш ніж нахилитися та пробурмотіти вибачення Іруці на вухо. Той раз, коли Ірука ще довго відчував його погляд на собі, схвильований, невпевнений, потужний як жар від вогню. Він тягнувся через задушливе приміщення бару, що просякло потом, чорнилом та сміхом, стежив за Ірукою до літньої тераси, де Анко всадила його на стілець поруч та закинула стомлені ноги йому на коліна. Той раз, про який він згадував ще довго, впритул до сьогодні. Коли у погляді Хатаке проскочило щось вразливіше, щиріше, ніж його криві усмішки та безглузді розмови ні про що у кімнаті місій.
“Я не…” Хатаке запнувся і цей звук повернув Іруку до реальності. Хатаке не запинався . Він завжди впевнено говорив будь-яку дурість, що спадала на думку, чим і доводив Іруку до безумства.
Чому вони стовбичать тут? Потрібно перебрати рюкзак малого, покласти йому достатньо білизни, і хороший спальник, і аптечку, і відправити його з довгим списком у магазин внизу, щоб Ірука зміг схилити голову над немитим посудом та притиснути долоню до рота, сховати ридання. Герметично вмістити всю турботу в ті останні хвилини, що він тут, на відстані простягнутої руки, або кількагодинної подорожі за межі селища. Ірука має набутися з Наруто доти, доки той ще слухає уважно, дається обійняти, зізнається в будь-якій пакості чи горесті. Доки Ірука має можливість рости разом із ним.
“Хатаке-сан, мені потрібно іти, вибачте, ціла гора справ,” нарешті сказав він та з шумом відчинив шухляду свого стола, ховаючи туди безкінечні папірці. Не піднімаючи очей, він запечатав сховок дотиком чакри (кров завжди здавалася чому пошлістю. Вона потужніша, особливо коли мова йде про контракти, але Ірука кривився від самої лише думки про гігієну).
“Звісно. Але подумайте, будь ласка, щодо вечері,” сказав Хатаке, цього разу впевненіше. На одну поділку гучніше, ніж його звичне приязне та монотонне бурмотіння. Так, ніби думав про це дорогою з госпіталя, ніби не міг вийти звідси, не дізнавшись відповідь.
Ірука на мить округлив очі, але миттю опанував себе та взявся за сумку, що висіла на спинці стільця.
“Це ні до чого вас не зобов’язує,” продовжив Хатаке, вперто тримаючи погляд на своїх ступнях (Шльопанці. Цей бовдур довів меді-нінів настільки, що йому видали шльопанці, із тих, що носять власники чайних чи торговці овочами на ринку). У помаранчевому вечірньому світлі він був оманливо звичайним та нешкідливим. Як генін, що підстеріг однокласницю, щоб запросити у кіно. Як товариш, що тягнув Іруку остудити голову після довгого дня в академії.
“Прошу, дайте мені шанс, сенсей,” криво усміхнувся Хатаке та нарешті підняв на нього очі. Ірука майже із жалістю спостерігав, як зіщулилось в усміщці око, як його плечі піднялися аж до вух – як Хатаке кожною лінією свого тіла ховав дискомфорт. Як боявся почути відповідь.
Серце Іруки ошелешено пропустило удар, перш ніж пуститися берега.
Сраний Хатаке Какаші, легендарний, смертельний, нестерпний та мовчазний, той, хто завжди був десь на периферії, хто ховався у тінях, але водночас зрідка фокусував на Іруці всю свою увагу, покликав його на побачення.
***
“Можна до тебе?” гукнув він, тримаючись на ввічливій відстані. Слабкий вітер лагідно проніс його голос між шумом води та панічним ритмом серця Іруки, яке прокинулося від довгого заціпеніння, нарешті взялося за марудну роботу. Розігнати концентрований страх усіма судинами, розчинити в крові сумнів.
Ірука боявся озирнутися, скутий майже забобонним відчуттям, що Какаші зникне як плями світла перед очима. Те саме відчуття не дозволило йому хоча б на секунду відвести погляд від Наруто, який мляво усміхався, тримаючись за плечі Какаші. Він навіть не кліпав, причарований його стомленою, але живою фігуркою. Якщо відведе очі – вони зникнуть.
Якщо озирнеться – також зникне.
“Іруко?” покликав він знову і це було кепсько.
Він сподівався, що зможе опанувати себе, доки Какаші в терміновому порядку викликатимуть на безкінечні польові наради, доки не стихне гамір та очікування чергового нападу. Що Ірука не розплачеться від думки, що Какаші хоч ненадовго, але помер . Бо це останнє, що потрібно зараз Какаші, це те, на що у них немає часу.
Іруці знадобилося декілька кривуватих, сповнених ніякових мовчанок, або ж надто детальних розмов про переваги того чи іншого способу догляду за уніформою, побачень за чаєм, чи локшиною, чи темпурою, щоб остаточно переконатися у намірах Хатаке. Він звісно відчував до цього банальну та дещо стерильну симпатію. Хатаке був статечним та міцним, дивовижно серйозним та відповідальним як на людину, що не завжди планувала повернутися додому. У нього був приємний голос та неймовірно чарівна та неочікувана схильність бути надто обережним у своїх почуттях та словах.
Ірука планував максимум поїсти за чийсь рахунок. Але коли Хатаке довів його додому та м’яко стиснув долоню на прощання, Ірука зрозумів, що так просто не відбудеться. Що потрапив у павутинку чиєїсь пильної уваги, акуратної турботи, останньої спроби розділити з кимось самоту. І це було найкраще місце на світі.
Не озираючись, Ірука нахилив голову спершу вліво, потім управо, із глухим хрускотом розминаючи шию. Останні секунди спокою, доки догоряє зарево на заході, доки селище поринає в тривожний, короткий сон. Останній шанс вмити лице прохолодною водою та поглянути на Какаші, доки той ще живий.
Вони не говорили про це. Зазвичай прагматичний, Ірука німів від моторошного знамення, якими були обговорення можливої смерті одного з них. Планувати щось – смішити духів. У ті дні, що Какаші був за межами селища, Ірука навіть не вимовляв його імені вголос, беріг цей звук під язиком, очікуючи повернення Какаші. Щоб це завжди було вітання, а не прощання.
“Можна,” сказав він нарешті та повільно підвівся, струшуючи пил із колін. Радше зі звички, ніж із потреби – його уніформу, якби комусь було до цього діло, пасувало би випрати. “Іди сюди,” додав він майже пошепки та нарешті озирнувся, втішений, що Какаші стоїть спиною до світла. Боявся побачити щось лихе, неправильне в його постаті.
Він спустився повільно, слідкуючи за реакцією Іруки, безшумний у високій траві, звиклий ховати подих у русі вітру, кроки у потріскуванні гілля дерев. Ірука не відчував його чакри, але це майже втішало знайомістю. Першим правилом успіху Копі-ніна була саме обережність.
Ірука не ворушився, очікуючи, доки Какаші не спинився у півметрі. Це теж, мабуть, востаннє, ця спрагла туга всередині від його змученого вигляду. Від того дня в аудиторії минуло три роки, за які Какаші з доброї волі спав довше, ніж п’ять годин, може двічі. Це йде в комплекті, разом із параноїдальною звичкою недоговорювати та тими довгими хвилинами, коли Какаші не міг згадати, де він.
“Вибач,” пробурмотів Какаші, не зводячи з нього очей.
“За що?” розсіяно спитав Ірука та потягнувся пригладити його прохолодне волосся. Тому що міг. Тому що інший раз буде в іншому житті, яке вони забобонно не описували словами.
Какаші тихо засміявся та вказав пальцем позаду себе, “За те.”
Ірука сковтнув та опустив долоню нижче, на його щоку.
“Ти не винен,” прошепотів він. “Але не роби так більше.”
Какаші усміхнувся, але нічого не відповів. Це міг бути поганий сон. Якось Іруці наснилося, що Какаші вгризся зубами в його шию, намагаючись прокусити артерію. Могло бути сране ґенджюцу, що тримало його свідомість в теплих сутінках та сірих очах, доки тіло стікало кров’ю. Або ж реальність, у якій Ірука ледь ворушив язиком, щоб не розревітися.
“Клянуся, я в порядку. Навіть карієс зник, хороша пропозиція, кажу тобі,” продовжив він, перехоплюючи долоню Іруки своєю. Він мабуть зняв рукавички раніше, тож Ірука примружився на мить, надто переповнений відчуттям тепла його шкіри.
“Ти в порядку?” спитав Какаші. Ірука кивнув, бездумно гладячи пальцем вилицю крізь тканину.
Вони питали це одне в одного, як діти, що наслідують дорослих, не розуміючи до кінця значення слів. У порядку не було затертим спогадом, скоріше розмитою аквареллю мрії. Що вони живуть у будинку, який вистоїть проти будь-якої негоди, у часи, коли сила та влада не спокушають людей. Що його щоденні клопоти – скільки Наруто випив води та чи вдягнув Какаші капелюха, перш ніж піти до своїх грядок.
Какаші теж кивнув і потягнувся, щоб спустити маску на горло. На одну мить, на одне кліпання, Іруці здалося, що під нею виявиться порожнеча і він ледь стримався, щоб не відвернутися. Але під тканиною виявився його Какаші, із потрісканими від спраги губами та довгим шрамом, від якого трохи кривився куточок рота. Його Какаші, що наблизився, обережно поклав руки на спину Іруки та поцілував у скроню.
“Точно в порядку?” пробурмотів Ірука, ховаючи за удаваним спокоєм поспіх, із яким він стиснув Какаші в обіймах.
“Точно,” прогудів його голос десь між ними. Сонце сховалося за виднокраєм, удалині ланцюжком тягнулися вогні польового табору, тимчасові прихистки для цивільних. Какаші повільно гладив його між лопаток і не казав нічого, коли Ірука почав дрібно труситися та мілко дихати.
У такі миті він до гіркоти шкодував, що згаяв стільки часу. Какаші ніколи прямо не казав, як довго ходив колами навколо Іруки, але приблизні підрахунки йшли на роки. І це з’їдало Іруку начисто, знання, що він міг раніше дізнатися його як слід, втішити, побути поруч. Для них кожен непрожитий день на вагу золота.
“Мені треба з тобою про дещо поговорити,” раптом сказав Какаші та поклав руку йому на потилицю, обережно розвернув лицем до себе.
Ірука стишив дихання, слабко стискаючи тканину сорочки на ліктях Какаші.
“Звісно,” мляво усміхнувся він. Хоч і не оформлені у слова, усі найгірші та найкращі варіанти завжди жили уривками в його свідомості. Тому він приблизно очікував, у який момент Какаші попросить його закінчити все на тому етапі, доки вони ще щасливі, не зруйновані втратою.
Какаші кивнув та прочистив горло, відвернувся до води, що повільно вистигала, шуміла у вічному русі.
“Мова йде про наступника Цунаде. Я не в захваті, але так потрібно, тож пручатися не буду,” скоромовкою пробурмотів він.
Ірука кивнув, роздивляючись чорні у темряві синці під його очима, майже непомітні плямки на скронях (навіть геніальні шінобі проходять період підліткових прищів). Ірука переживе , бо знати Какаші кілька років виявилося краще, ніж не знати взагалі, знуджено піднімати погляд, вітаючись навулиці, клясти на чому світ стоїть, коли вони розходилися у своєму баченні виховних практик.
Він переживе, знаючи, що той їсть маринований дайкон прямо з банки, спить тільки на спині та пам’ятає імена всіх, про кого колись згадував Ірука. Переживе, якщо тільки зможе бачити його хоч здалеку, цілісним, справжнім.
“Та й далі буде гірше,” продовжував Какаші, слідкуючи поглядом за потоком. Щоб заохотити, Ірука м’яко погладив його плечі, стиснув, розминаючи втому м’язів. Почуття давалися Какаші важко. Він звик стирати себе, доки ниточка, що тримала докупи не лускала, лишаючи по собі спалахи миттєвого гніву чи страху.
“Вибач, що так,” нарешті сказав він та поглянув на Іруку, який здивовано підняв брови. “Я не… Мало бути інакше. По-справжньому, коли ти був би готовий.”
“До чого, цуцик?”
Какаші поморщився та потер потилицю. Знову відвів погляд на воду, ніби шукаючи там потрібні слова, потім різко видихнув та кивнув сам собі.
“Мій рахунок у столиці, там майже всі кошти. Я поясню, що потрібно буде робити, якщо виникне потреба. Із маєтком гірше, я кепсько за ним слідкував, тож усередині все певно у гівняному стані,” він нервово засміявся на видиху. Потім зиркнув на Іруку, майже сором’язливо. “Але його не зачепило. Добре жити у дідька на болоті. Плануємо зняти печаті та спробувати розмістити там тимчасовий госпіталь.”
Ірука нахмурився, але не перебивав. Какаші ледь не вібрував від напруження, тож краще дати йому виговоритися, перш братися розплітати павутинку слів.
“Думаю, зможу трохи натиснути на раду, щоб оформити опіку над малим. Ти знаєш цих жаб, усе крутили носом, що не можуть віддати Наруто аби-кому. Тобто, ти не абихто, звісно…”
“Усе гаразд,” прошепотів Ірука. Химерне відчуття, на межі між роздратуванням та дивним задоволенням, ніби з минулого, ковзнуло прохолодною змійкою по спині.
“Трохи негарно буде, коли тебе все-таки підвищать,” знову поморщився Какаші. “Але бути чоловіком Хокаґе, чи хлопцем Хокаґе – один чорт. Хіба дурень по-справжньому вважатиме, що ти чи не єдина людина, яка розуміє як потрібно виховувати наступне покоління.”
Ірука спинив долоні на його потилиці, лишив великі пальці на кісточках черепа за вухами. У голові трохи паморочилося, усе тіло було легким-легким.
“Ти хочеш одружитися зі мною,” сказав він нарешті, здивовано схиляючи голову на бік.
Какаші прикусив губу, смикнув бровою. Він був дивовижно виразним, під фізичними та невидимими оку шарами. Завжди їжачився, крутився під поглядом Іруки, коли потрібно було бути відвертим.
“Вибач,” видихнув він. “Це, можливо, не те чого ти хотів, але це найкращий варіант. Так я знатиму, що попіклувався про вас, якщо не повернуся.”
“А чого хотів ти?” спитав Ірука, шукаючи в темряві, що цупкішала, ховала їх в обіймах, його бліді холодні пальці.
Круговерть нервових мімічних змін спинилася на лиці Какаші. Він глибоко вдихнув та повільно пригорнув Іруку ближче, так, що кишені на його тактичному жилеті вперлися в груди.
“Тебе?” ніяково відповів Какаші. “Але зробив би все правильно. Спитав би твого дозволу, а не поставив перед фактом.”
Останній подих денного тепла опустився на дно ріки. Удалині, там, де на них завжди чекатимуть із нагальними справами, перегукувалася нічна варта, плакала чиясь дитина. Удалині, як і завжди, темною марою повзла загроза, яку завжди потрібно зустрічати в лице.
“То спитай,” прошепотів Ірука, відчуваючи подих Какаші на своїх вустах.
Удалині, на краєчку світу, до якого так мріяв дійти колись маленький Ірука, блідим розсипом прокидалися зірки. Колись мама казала, що, побачивши найпершу, треба загадувати заповітне бажання. Ірука не вимовив його вголос, зберіг під язиком як молитву, але знав, що зірка почула.
“Ти згоден розділити це зі мною, Уміно Іруко?” прошепотів Какаші.
“Звісно,” видихинув він, не чекаючи ні секунди, та поцілував його. Ніби вперше, заплющуючи очі та навпомацки шукаючи лице почервонілого від ніяковості Хатаке.
Додати до улюблених