song: The Killa (I Belong to You)
Я пам’ятаю твої усміхнені очі. Перший раз ми зустрілися біля кіоску. Ти
купував собі жуйки, а я цигарки. Ти сказав мені: «Вони ж тхнуть, потім твої
легені засмердять», засміявся, застрибнув на скейт і поїхав. А я залишився
стояти там і слухати сміх продавця. Я був спантеличений.
Удруге ми зустрілися наступного дня на лавці біля під’їзду. Ти з батьками
переїхав до нового дому. Різнобарвними фломастерами ти розмальовував
гіпс на своїй лівій руці. Я підійшов до тебе, а ти, побачивши мене,
посміхнувся та приклав свою руку до очей, щоб сонце так яскраво не
сліпило зіниці. Я помітив, що твоє обличчя було в синцях.
— Можна? — запитав я, піднісши руку до фломастера. Ти кивнув, і я помітив
що твоє темне волосся переплетене із білими пасмами.
Тоді на твоєму гіпсі я написав «LOSER», а ти, цокнувши, переправив S на V,
щоб вийшло «LOVER.» Я пам’ятаю той час й до сьогодні. До цілої ночі ми
гуляли на різних вулицях крихітного містечка, заповнюючи сірі кути
радісним сміхом та криком. Ти, як той ураган із солодкої вати перевернув у
моїх душі все з ніг на голову. Тепер замість сигарет я жував твої жуйки та
смоктунці.
Ще я поруч з тобою, я знайшов свій стиль в одязі. Я думав, що чорний
строгий вигляд є найкращим варіантом для мене. Але яскраві светри,
кепки, джинси та кеди набагато кращі!!
── · ⪩ ✉️ ⪨ · ──
— Глянь, Бомґю-я, у мене новий браслет! — ми сиділи на даху наших
будівель, роздивляючись хмари.
— Я не можу дивитися на браслет, коли ти пофарбував свою шевелюру в
рудий, хьоне!!
— Уффф, чому ти так бубниш. Хіба не гарно? Я тепер страшний? — я помітив
на твоїх щоках рум’янець, поки ти відводив погляд.
— Нууу, не такий страшний, як зазвичай, — ти стулив свої губи в тонку лінію,
ховаючи сміх.
— Ах, від тебе компліментів ніколи не дочекаєшся, Бомґю. Ну ж бо! — я
штрикнув тебе убік, вириваючи з твоїх легень сміх, — скажи, що я
красунчик!
— Добре, тільки не штрикай, — ти повернувся до мене та глянув мені в очі.
— Ти…. — я не чув твого сміху, не бачив чортиків у очах, я дійсно подумав, що
ти серйозний. Затамувавши подих я став чекати, поки моє серце чомусь
цокотіло в грудях — гарний, лише тоді коли спиш, бо тоді я тебе не чую!
Ти засміявся, піднявся, і почав бігти до сходів, що вели в низ із даху. На
щастя, я тебе наздогнав і ти був у полоні моїх обіймів та лоскоту.
— Я скоро поїду, Бомґю, і тоді буду найгарнішим?
— Поїдеш? — ти завмер у моїх руках, і тепер зовсім не сміявся. Мені геть
здалось, що ти злякався.
— Так, навчатися потрібно ж. — Ти відштовхнув мене від себе і я тебе геть
не впізнав.
— А чому ти тут не можеш навчатися? Хіба тут не має університету? — твій
голос все більше ставав схожим на крик.
— Так, але це не те, що я хочу, — моя рука потягнулась до твоєї, але ти
відмахнувся, і опустив погляд, — Бомґю, ти чого?
— Нічого! Їдь у свій Сеул хоч сьогодні! — І ти втік.
Моє горло немов хтось стиснув. Ти дійсно засмутився, що я поїду? Чи були
твої емоції щирими? Якби я знав, що чекає на далі, Бомґю, я б ніколи, чуєш,
ніколи б не поїхав у той проклятий Сеул.
Додати до улюблених