Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

1

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Не знаю, звідки ви взялися. Знаю тільки, що помітив я запізно. Звертати нема куди. Золота, хай вам грець, трійця.

 

— Ну ж бо, Гаррі, — штовхається, а ти терпиш.

 

Не дуже-то ти й хотів, але звик, що вона керує, тож розвернувся, в очах блиснула рішучість. Зітхнув навіть рвучко.

 

Мерліне, невже будеш бити?

 

— Мелфою, — щось там в тебе не задалося з голосом. Он, навіть горло прочистив. Нервуєш, Поттере? Я допомагати не буду, мовчу собі. Давай вже, вивалюй, герою. — Ходімо з нами до Гоґсміту.

 

Що за мямління, їй-богу, може, ти захворів?

 

Ґрейнджер красномовно киває головою у відповідь на твій затравлений погляд.

 

— Гадаю, вам буде весело і без мене. Гарного вечора, — цикнув я. Хотів гордо, а вийшло гірко. Бо завжди була трійця, не квартет, еге ж? Навіщо ж міняти традиції?

 

Розвернутися б і піти… І тіло навіть серйозно над тим замислюється, посилаючи сигнали по ногах. Та раптом нерішучість випарувується з твоїх очей.

 

— Досить ховатися. Ти не винен, тож нема чого сидіти по кутах.

 

Мої брови самовільно стрибнули з шестом.

Де сидіти?

Це, звісно ж, обурило мене, як, власне, майже кожна твоя репліка, репліка зверхнього, надутого…

 

— Він хотів сказати, що ми б дуже хотіли врешті потоваришувати, тим більше, сьогодні є нагода.

 

…індика. Цей звук страшенно дратував. Так, хтось тут дзижчить. Я навіть показово потикав пальцями у вуха, вишукуючи уявного комара. Ґрейнджер закотила очі.

 

Але не це тримає мою увагу. А надія, що ховається за впертою зеленню твоїх очей. Ти напружений, мов струна. Стоїш і чекаєш моєї смертежерської відповіді.

І я раптом ніяковію…

 

— Добре, — ковзнув по тобі очима, перемнувся з ноги на ногу. Так по-тупому. Й посунув за, прости Мерліне, компанією.

 

Не знаю, що я собі думав. Зимно було так, що мозок потроху перетворювався на желе зі святкового столу. І я просто слухав, як сніг скрипить під ногами, і намагався ні з ким не зустрічатися поглядом. Зубрилі, напевно, теж стало нудно, і вона знову тебе штовхає, робить ті її «непомітні» вирячені очі, і ти одразу опиняєшся поруч зі мною.

 

— Їдеш додому на Різдво?

 

Що? Яке твоє діло, хочу рявкнути я, разом закривши усі можливі майбутні питання, а може й весь вечір, та замість цього киваю, навіщось мугикаючи, бо раптом мого кивка в темряві не видно.

 

— І що, шарф вже поклав до валізи?

 

Я зупиняюся, намагаючись передати обличчям весь спектр відчутого мною нерозуміння. Зітхаєш і дивишся мовчки. Крижаний вітер, як на зло, дме просто в обличчя й під пальто. Кроки твоїх міньонів хруськають все далі від нас. І я розумію, що ніколи не стояв з тобою вдвох отак під зоряним небом.

 

— Я знаю, ти склав його.

 

Я не встигаю осягнути, що там хто знає і звідки, бо ти миттєво стаєш якось дуже близько й загортаєш мене у свій запах. Червоний колючий шарф кількома кільцями лягає на мої плечі. В голові дзвенить, а ти дивишся на мої губи. Я відчуваю, як колеться твій погляд й прикушую нижню губу.

Серце зійшло з колії й бухкало по ребрах, перемелюючи кучугури.

 

Що відбувається?

Що в біса відбувається?!

 

— Ходімо?

 

Хто ти? Де Поттер і його злющі очі? Що ти зробив із ним? Чому все так дивно? Я навіть відкрив рота, щоб спитати, чому, чорт забирай, ти так дивишся на мене.

 

— Ходімо, Драко.

 

Я закляк. Руку обхопили чужі теплі пальці, дивні очі навпроти наче шукали щось у моїх, потім за руку потягнули, і я слухняно робив кроки вперед, намагаючись зосередитись на простих задачах.

 

Права-ліва, права-ліва.

 

Хрусь-хрусь, хрусь-хрусь.

 

Ніхто не тримає мене за руку, ніхто не всміхається потайки в комір своєї зимової мантії, на мені немає жодних колючих шарфів з чужими запахами.

 

Класна мантра, шкода, що не дієва.

 

Насправді рука відчувалася, мов чужа, а шарф, здається, своїми колючками добрався до кісток.

 

Жовті плями від ліхтарів нарешті доповзли до наших ніг. Тепер ми йшли вулицею, заповненою галасом з переповнених кав’ярень. Ґрейнджер із Візелом завернули в найближчу з них й, не обертаючись, увійшли всередину. Крокуючи на автопілоті, я теж повернув до тих дверей. Але увійти не зміг, бо клята рука не пускала.

 

Бо… Так, власне, її хтось тримав, про що я безуспішно намагався забути.

 

— Може підемо в інше місце? — відколи ти так тихо й невпевнено розмовляєш?

 

— Ти мене лякаєш, — подумав я вголос.

 

— Чому? — і розгублений погляд. Справді, чому б мені хвилюватися, коли ти, вперше звернувши на мене увагу, як на людську істоту, а не як на виплодка пекла, тягнеш мене невідомо куди. — Я їх знаю. Нам не дадуть поговорити.

 

На шкірі моєї руки несанкціонований рух, твій нахабний палець виводить нахабні кола, шо нахабно розпливаються гарячими хвилями по тілу.

 

Яке нахабство, ледь ворушаться мої мізки. І очі питають щось в мене.

Я знову залип і забув, що мав сперечатися.

 

— Ти вільний іти куди хочеш.

 

— Саме тому ти вчепився в мене, мов п’явка?

 

Нарешті сумління героя пробуджено, ти підібгав губи й опустив очі додолу.

 

— Не тому.

 

Не тому… не тому… не тому… б’ється в моїй голові.

 

Я чекаю чогось іще, цокаю язиком на відсутність продовження і йду геть від кав’ярні і всіляких там Візлів. Трохи навіть доводиться потягнути за ту кляту руку, та скоро кроки вирівнюються, і от ми вже прямуємо галасливою вулицею.

 

— Дивись, там пан Донат*!

 

— Ти навіжений, чи що? — ну, справді, чого ото смикати руками?

 

— Давай купимо, я так давно на нього не натрапляв!

 

Про що мова, я зрозумів, коли ми підійшли ближче. Зачарований кіоск у вигляді величезного пончика з посипкою похитувався у повітрі. Зсередини визирав усміхнений вусань в кухарському ковпаку.

 

— Нам два, будь ласка, — привітавшись, замовив ти.

 

— Це шкідлива їжа, тебе що не вчили?

 

— Тому ми з’їмо тільки по одному, — що можна відповісти на такий тупий аргумент? От і я змовчав.

 

Їли мовчки. Липка калорійна бомба діяла очікувано наркотично, розмальовуючи навколишній світ яскравими кольорами. Розгортати обгортку однією рукою було страшенно незручно. І я справедливо відмітив про себе цей їхній недолік упаковки.

 

Тим часом ми пройшли жваве перехрестя, з натовпу навіть хтось вигукнув «Агов!» і махнув рукою. Точно не мені. Ти махнув пончиком у відповідь. Хто махає пончиком, заради Мерліна?

 

Здивовані обличчя все ще витріщалися нам у спини.

 

Неможливо прикидатися далі. Я зупинився й потягнув руку на себе. Кудись подівши рештки їжі, ти раптом стиснув пальці міцніше.

 

— Я знав, що ти це зробиш, — пробурмотів ти собі під носа.

 

— Що я захочу йти як доросла людина?

 

— Що ти злякаєшся і не зможеш іти поруч зі мною!

 

Про що він? Про ходіння за ручки чи…?

 

— Це ти просто зараз робиш мені на зап’ясті синці, бо боїшся, що я втечу.

 

— А ти втечеш? — здавалося, я зачепив тебе, бо ти разом якось здувся й повільно відпустив мою руку.

 

Похмурий і наче готовий до всього. Знайомий вираз. Скільки разів я бачив тебе таким…

 

— Я взагалі-то ще свого пончика не доїв, — так, я незалежний і самостійно приймаю рішення. Навіть діловито роздивився навсібіч, зосереджено жуючи свої швидкі вуглеводи. Та, повернувшись, зустрів ледь стримну радість, що виблискувала зірками в твоїх дурних окулярах.

 

— Я мушу забрати одну річ. Ходімо зі мною.

 

— Тому що вона важка, і ти не донесеш її самотужки?

 

— Нехай буде так, — виблискувати такими ідіотськими усмішками мусить бути заборонено, тому що… Ну, далі думки були точно логічні, я просто забув, як там воно було.

 

Невеличка крамничка «Чарукавичка» виглядала навіть мило. Одразу видно, что хазяйка охайна і дбає про, так би мовити, подачу.

 

— Це тут.

 

— І що ж тобі тут могло знадобитись? Спиці?

 

— Я замовляв подарунок. Обіцяли — на сьогодні буде готове. Я просто був не впевнений… — знітився й пройшов до середини, але одразу ж повернувся. — Почекаєш? — і зник за дверима.

 

Поміркувавши над тим, скільки треба часу, щоб застати тебе зненацька, я наставив на вхідний дзвіночок паличку й увійшов до напівтемряви крамниці.

 

Йшов слідом, нервово розпихаючи зачаровані рукотворні пропозиції.

 

То ось для чого я був потрібен! Доперти велетенський подарунок з очевидно дівочого магазину?

Оминувши летючі шарфи та парфумовані мийні засоби, я навшпиньки підійшов до прилавку.

 

— Ниток вистачило? — виясняв ти.

 

— Так, на всю площу, — змовницьки закивала продавчиня. — Жодна магія не проб’є. Можеш більше не хвилюватися.

 

— Я завжди буду хвилюватися.

 

— Кохання — воно таке, — виказала своє розуміння продавчиня, схиляючи голову вбік і зазираючи тобі у вічі.

 

На прилавку лежала гарна зимова мантія, вишита чудернацькими візерунками.

 

— Принаймні їй буде тепло, — вихопилося в мене.

 

— Кому? — налякано підскочив ти.

 

— Тій, кому ми вдвох це будемо нести.

 

— А чому принаймні?

 

— Бо мають же бути від такого кавалера хоча б якісь плюси.

 

Ти тоді якось скис і, похнюпивши носа, згорнув мантію до пакету, зменшив її та засунув до кишені.

 

— Очевидно ми не спішимо, — прослідкував я очима за цими маніпуляціями. — Тоді може нарешті вип’ємо?

 

Не знаю, навіщо мені це потрібно, та я збираюся вирвати ще трохи дорогоцінного геройського часу для себе. Нехай та невідома ідіотка трохи почекає на свій подарунок.

 

Бар знайшовся швидко. Масні двері пропустили нас у темне приміщення. Компанії сиділи по окремих кутах, відокремлені зачарованими сітками. З глибини залу лунала протяжна мелодія, яка тиснула на засмучене чомусь серце.

Ти теж зовсім не випромінював щастя. Принесли випивку, я замішав нехитрий, проте смачний коктейль і підняв келих.

Ти пив чисте. Й після другого мовчазного келиха спитав:

 

— Ти віриш, що колись станеш щасливим?

 

— Так, це мій план.

 

Ти всміхнувся.

 

— Я радий за тебе. І хотів би тобі допомогти, якщо раптом знадобиться.

 

— Ти вже допоміг. Я все пам’ятаю, суди і все таке, якщо ти про це. Займися вже нарешті собою.

 

— Герміона теж так каже, — гірко всміхнувся ти, третя чарка закінчувалася.

 

Герміона, Герміона, кривлявся внутрішній голос. Її так багато в твоєму житті. І вся ця ваша взаємна турбота… Здогадка неприємно блимнула перед очима.

 

— То це її ти кохаєш?

 

Скривився в нерозумінні. Я відчуваю, що навіснію. Невже її?

 

— Що? Ні!

 

Реакція наче щира. Значить, не Ґрейнджер. А далі стає тільки неприємніше. Чомусь. Цих бісових дівок ціла купа бігає слідом. Так і не вгадаєш. А з’ясувати безумовно треба. Просто зараз.

 

— То хто ж вона?

 

Важко опускаєш обличчя на долоні, проводиш пальцями під окулярами і піднімаєш нещасний погляд.

 

— Хіба це не очевидно?

 

Мабуть, для тебе очевидно. Мої руки чомусь вмить холонуть. Якось непомітно випиваю ще кілька склянок. Бо щось очевидне рветься до мого мозку. Бісяче очевидне.

 

— Але не хвилюйся, я не набридатиму, — виймаєш і збільшуєш подарункову мантію.

 

«Не набридатиму», тим часом перетравлює мій мозок. Ти не набридатимеш…

 

Не набридатимеш кому?

 

— З Різдвом, Драко, — такий пронизливий погляд. Мантія розгорнуась і виблиснула срібною драконячою лускою. Я торкнувся вишивки, наче в трансі.

 

Даруєш її мені?

 

Стілець скрипнув, і я помітив, що ти піднявся.

 

— Я вдячний тобі за спілкування. Я давно про це мріяв, — я хмурився і приходив до тями. Ти ж ніяково підібгав губи і, кивнувши самому собі, пішов геть.

 

Я кілька хвилин очманіло дивився на двері.

 

Ти зараз що… просто освідчився мені?!

 

Нарешті провернулися шестерні закляклого механізму. Кров повернулася до кінцівок, я схопився на ноги й вибіг на мороз. Роззирнувся темною вулицею, божеволіючи від думки, що впустив геть усе. Усе, що мало таке величезне значення. І шарф цей колючий, і сильні пальці на зап’ясті, і пончики з мантіями. І щастя в очах від розуміння, що я не тікаю. Хіба можна було так бездарно усе це проїбати?

 

А тим часом «Я теж!» Билося і кричало всередині. Треба знайти, наздогнати й сказати це просто так, без контексту!

 

Хтось зітхнув. Я обернувся на звук. В тіні біля стіни просто на снігу сидів ти, спершись спиною на стіну, й затуляв долонями обличчя.

 

І з мене наче спали окови. Наче я вдома, і більше не треба нікого вдавати. Ноги знають, куди їм іти. Руки знають, як обійняти, й геть не страшно зустріти здивований погляд.

 

— Я теж, — так легко злітає з вуст.

 

Секунди пронизливої тиші.

 

— Ти теж… — беззвучно повторюють твої губи. — Ти теж? — брови насупились в намаганні осягнути. — Ти теж! — різкий вдих, і очі широко розплющуються в розумінні.

 

Знову дме вітер, мерзнуть руки, й очі сльозяться від клятого морозу. І що б я робив без твого колючого шарфа? Здається, навколо святково потріскує магія, поки ти гладиш моє обличчя. Або ж світ вибухнув від калатання мого серця, кого це хвилює? Ти щось шепочеш, а я розчулено слухаю твої губи. Чомусь твоя навіжена усмішка виглядає такою смачною. Хіба навіжене буває смачним? Терміново треба це з’ясувати.

 

* (eng donut) пончик

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Коментарі на “1