Теплий нічний вітерець обгорнув забуту Богом частину Токіо. Мешканці давно вже сховалися за тісними, товстими стінами з сірого цементу, лише віддавши знак своєї присутності жовто-оранжевим освітленням з вікон. Якщо дивитися на цей куточок з гори, здається, що це найтихіший і невимушений район, але якщо ти опустишся нижче, вся брудота обліпить тебе від голови до ніг. Ніхто не ризикував виходити на вулицю в такий час доби, боючись бути побитим або вбитим десь поблизу дому за кутом, найбільше.
Лише двох хлопців, які йшли звідкись відомо їм самим куди, ця обстановка абсолютно не лякала. І якщо бути відвертим, вони були з тих, хто встановлював тут свої правила. Для їхнього такого юного віку це було більше, ніж просто досягнення. Але як це все може обернутися, хлопців особливо не цікавило. Вони обидва втратили сенс у багатьох речах, єдине, що залишалося: просто плисти за течією кудись.
Сьогодні був, так званий, вихідний, тому хлопці затрималися зі своїми друзями у ресторанчику, де вечеряли рисом та в’яленим м’ясом з овочами. Задоволені, з наповненими шлунками, вони спішили додому, щоб добре виспатися перед завтрашньою сутичкою, черговою, до речі. Якби не знати їхньої справи, можна було подумати, що це звичайні старшокласники, які просто класно провели час у своїй компанії. Вони мов світилися від щастя, посміхалися, активно обговорювали щось і жартували.
— Якщо б завтра теж був вихідний, ми б покаталися на велосипедах! Я вивчив такий трюк, готовий поспорити, що ти не зможеш повторити, — з ентузіазмом звернувся до друга світловолосий парень. Його очі світилися вогниками надії, що йому кинуть виклик у відповідь.
— Якось незріло, наче дитина, — холодно відповів темноволосий парень, його слова мали неприємний тон, від якого друг\ зморщився. Тільки перед своїм товаришем він міг дозволити собі бути справжнім. Ймовірно, «простота» друга не вражала і він навіть не намагався приховати це. — Тобі треба нагадувати, скільки нам років, Інуї? Я досі не розумію, як ти можеш ще при цьому командувати частиною нашої банди. Які тут велосипеди, у нас є мотоцикли.
— Не починай, Коко, — важко видохнув блондин, — зовсім забув, що ми «дорослі».
Він викинув останнє слово, наче щось відразливе і липке. Йому було неприємно, він запхнув руки в кишені і зовсім не хотів дивитися на свого друга. Йому не вистачало тих днів, коли вони могли спокійно робити те, що хотіли. Зараз Коко наклав на себе маску дорослої людини, хоча єю і не був.
Підходячи ближче до будинку, крок хлопців став повільнішим. Вони не квапились заходити всередину темного будинку, де їх вже все одно ніхто не чекав. Коко побачив найближчу залізну огорожу, підійшовши він нахилився на неї, відчуваючи холод металу, який пройшов крізь одяг. Хлопець подивився на небо, де видно було лише невелику частину зірок. Інуї пішов за його прикладом і стояв поруч, розглядаючи білі точки на нічному небі. Він не розумів, чому це робить, але розривати незручне мовчання теж було непросто.
Їх марні роздуми, віддані дивуванню небом, тривали близько десяти хвилин. Коко тяжко видихнув і мовчки вирушив у бік будинку. Його душа була зараз далека від друга, оскільки думки про щось надзвичайно вагоме повністю поглиблювали його у свій власний вимір, викидаючи його з реальності. Інуї вже давно було відомо про ці його “відключення”, але не завжди він помічав, коли це відбувалося. І навіть якщо помічав, в інших випадках не залишалося нічого, крім мовчазного слідування за ним, поки Коко не закінчить свої внутрішні роздуми.
У цей момент Коко важко було поставити свої думки на правильні місця, розставити їх по поличках і сказати вірні висновки. Щось сталося з ним на цей раз, але він не міг зрозуміти, що саме. Хлопець обернувся до друга і сказав:
— Я скучив за Акане.
Серцебиття стало швидшим, холодний піт пробіг по спині обох, особливо по Інуї. Стиснувши губи, він подивився на свого друга, очікуючи більше слова за межами цього. Коко, побачивши зіркуватий погляд блондина, відразу відвернувся. В його очах він бачив її очі. І не тільки очі. Це було щось, що пригнічувало його найбільше.
“А-ка-не”— ехом повторювалось це ім’я в його голові знову й знову. Серед глухого галасу його емоцій він відчував, як щось стискaє його горло, майже лишаючи бездіяльним. Він дивився на блондина і бачив те саме обличчя. Це допомагало заглушити його біль, але наскільки довго?
Інуї доторкнувся до шраму на своєму обличчі, який утворював велику пляму вздовж його правого ока. На кілька секунд йому здавалося, що гостра, непередбачувана біль повернулася в те місце знову. Відкинувши погані думки, він звернувся до друга:
— Впевнений, що і вона також сумує за нами.
Він поклав руку на плече друга. Коко вже мав бажання відштовхнути руку товариша – в даний момент підтримка була непотрібною, так це не допоможе, але він з якоїсь причини не зробив цього. Важко зітхнувши, він поглянув на блондина і гірко посміхнувся. Піднявши брови в знак відповіді, додав:
— Дуже на це сподіваюся.
Хлопці ввійшли в напівпорожній гараж, який вони вважали своїм “домом”. Залізні двері неприємно скрипнули, всередині панувала тиша, а вологість ще не встигла випаритись після вчорашнього дощу. Інуї морщився від цієї вологості, він не любив, коли холодна, дощлива погода проникала у їхнє житло. Ще він не розумів, чому Коко, який знає багато про гроші, економіку та інші невідомі йому терміни, не може зняти їм житло. Але потім він одразу відкидав цю думку, знаючи, що це все тимчасово. Хоча, тимчасовість тривала вже практично рік. Їм все ж вдалося непогано організувати це гніздечко, головне – мати змогу де переночувати, решта інших питань ставало на другий план.
Інуї досить швидко заснув на своєму надувному матраці, але не Коко. Хлопець довго крутився, не міг заснути, і, коли все ж вдавалося засинати, йому снилися однакові сни, безперечно, про вогонь. Приблизно з п’ятої ранку він просто лежав і дивився на стелю, в якій було декілька малих щілин. У нього була сума в кишені, достатня для комфортного життя, але без Інуї він не хотів. Залишилося зовсім небагато, всього сорок тисяч єн і їхнє життя стане набагато кращим.
Найбільше він боявся визнати себе, а саме: “Якби Інуї не був схожий на Акане, його б тут не було”. Ця думка викликала відразу від себе. Він підійшов до спокійно сплячого друга, сів поруч і почав вдивлятися в його обличчя, немов вони вперше зустрілися. Шрам, який ледь сховався під світлими волоссям, повертав їх обох до того дня, до тієї пожежі.
Коко легенько торкнувся губами до чола хлопця. Він пообіцяв їй берегти Інуї, незалежно від обставин і часу доби. Блондин майже відразу прокинувся, все пливло перед його очима, але через декілька секунд його погляд сфокусувався на другові.
— Ти чого це? — запитав він сонно.
— Засумував, — з насмішкою відповів Коко.
Хлопці обгорнули один одного в обіймах і Коко приліг поруч, щоб нарешті заснути. Його обличчя, неподалік від Інуї, червоніло.
— Це традиція, страждати безсонням раз на місяць. Ну, лягай біля мене, — промовив Інуї, тільки відступивши на своєму матраці до самого кута, біля холодної стіни.
Не пройшло і десять хвилин, як Коко все ж зайняв місце поруч. Інуї обійняв його, притягнувши більше до себе, щоб вони не впали від сну. Обличчя темноволосого хлопця знов зачервоніло.
— Кожного місяця одне й те саме, — бурмотів він.
— Замовкни, або зараз викину назад, — промовив блонд, і на його обличчі з’явилася посмішка, схожа на усмішку дитини, яка обіймала свою улюблену іграшку.
Коко заснув у обіймах хлопця, уявляючи, що це Акане. Колись він прийме її смерть, але, мабуть, не сьогодні.
Додати до улюблених